Розділ 3. ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВИДАТНИХ ПАМ’ЯТОК ФОРТИФІКАЦІЙНОГО ЗОДЧЕСТВА РЕГІОНІВ УКРАЇНИ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 

Загрузка...

Україна – країна, що в усі часи лежить між різними політично-етнокультурними ойкуменами: Заходом і Сходом, Північчю й Півднем. Такий “буферний” статус вимагав від державців та чільників українських земель неусипно дбати про оборону рідного краю від численних загарбників. Так століття за століттям поставали на вкраїнській землі величні замки, могутні фортеці та оборонні чернечі обителі. Туристич-но-краєзнавчий характеристиці найвидатніших з них присв’ячений даний розділ.

Усі збережені пам’ятки архітектури й містобудування Ук-раїни на даний час перебувають під охороною й на обліку дер-жави. Коротка кадастрова інформація про них міститься у спеціальному Державному реєстрі національного культурного надбання [76]. У ньому зібраноінформацію про 1665 пам’яток архітектури у 915 населених пунктах країни, у т.ч. 160 споруд оборонного зодчества України.

Стан названих пам’яток, без перебільшення, неза-довільний. І в першу чергу це стосується споруд оборонного зодчества: понад сотня (із взятих на облік 160) фортифікацій України нині представляють із себе жалюгідні руїни. До цього довело їх останнє сторіччя безгосподарності. Відсутність влас-ника та реальної державної охорони сприяє подальшому ни-щенню цих пам’яток, перетворенню їх на смітники й звалища будівельного каменю тощо.

Слід визнати – ми не цінуємо нашої історико-культурної спадщини, ми не пишаємося нею, як це прийнято в усіх цивілізованих націях. Скажімо, в тій же сусідній Польщі охо-роняється близько 1500 замків і фортець, частина з них закон-

 сервована й перебуває під постійним наглядом археологів, а частина активно інтегрована у прибуткові готельний, ресто-ранний, фестивально-анімаційний та екскурсійно-туристич-ний бізнес [125, 129]. Тобто, замки продовжують жити і слу-жити людям. Аналогічна ситуація має місце в Чехії, де на не-величкій за розмірами території зосереджено аж 3000 фор-тифікацій, якими опікується не стільки держава, скільки кож-на місцева громада країни [127]. А 2/3 чеських замків нині є приватною власністю. Ця обставина не “замкнула” їх перед ту-ристами, а навпаки посприяла настільки тісній інтеграції у ту-ристичний бізнес, що зараз будь-яка туристична подорож у Чехію не обходиться без відвідин принаймні 3 – 10 замків. Прибутки від замкового туризму у Чехії щорічно сягають рівня 700 – 800 млн. EUR.

В Україні (якщо приблизно просумувати вартість вхідних квиточків у десяток обладнаних квитковими касами фортець, перемноживши цю вартість на обсяги екскурсійних потоків) ця цифра не досягає навіть 100 тис. EUR. Тобто – це стан по-вної туристичної стагнації. То невже ж в України немає чим похвалитися перед закордонними гостями, невже відвідинами Києво-Печерської лаври, Львова, Кам’янця-Подільського, о.Хортиці й ще кількох “розкручених” об’єктів практики тури-стичного бізнесу нашої держави й надалі обмежуватимуть свої туристичні програми? А решта замків, фортець й оборонних монастирів і в ХХІ ст. продовжуватиме перебувати в стані по-вної запущеності й забуття.

Переконаний – Україні є що запропонувати допитливому туристові. І нехай наші фортеці збереглися у не настільки до-брому стані, як західноєвропейські, проте кожен їхній камінь щедро политий людською кров’ю, кожен камінь є німотним свідченням героїчної й багатостраждальної історії нашого краю. І цій історії ладні позаздрити і польські, і чеські, і німецькі замки Об’єднаної Європи.

Найбільше фортифікаційних споруд, з огляду на особли-вості історико-регіонального розвитку, збереглося на заході України. Саме в цьому регіоні найбільшого розквіту досягла

 Давньоруська держава (доба Данила Галицького, якому вда-лося об’єднати землі від Карпат до Дніпра) й найдовше про-трималася давньоукраїнська державність. А згодом, саме тут на місці давньоруських твердинь польські завойовники вибу-довували свої перші кам’яні замки, аби утримати новозахопле-ний руський край у покорі.

Фортифікації західного регіону країни доволі детально висвітлені у краєзнавчій літературі [2, 4, 6, 17, 22, 25-28, 32, 35, 37, 41, 49, 51, 55-60, 64-68, 74-79, 81-88, 90-94, 101-103, 106-109, 111, 119, 131 тощо]. Тож зупинимося на огляді лише тих з них, які нині активно відвідуються туристами.