Кудринецький замок


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 

Загрузка...

Кам’яний замок у Кудринцях побудовано з тесаних блоків пісковику у 1615 р. Належав він роду Гербуртів. Твердиня контролювала ділянку сумнозвісного татарського Волоського шляху, яким професійні загони людоловів шастали рейдами у Галичину мало не щороку. У 1648 р. замок здобули місцеві се-ляни й козаки Максима Кривоноса. Турки плюндрували укріплення у 1672 та 1694 рр. На початку XVIII ст. нові госпо-дарі Гуменецькі відбудували замок й оселилися в ньому. І ли-ше з середини ХІХ ст. твердиня залишилася без власника, й беручкі місцеві селяни почали хутенько розбирати її на будівельні матеріали.

Кудринецький замок зберігся порівняно добре й має до-волі атракційний вигляд. У плані це неправильний чотирикут-ник розмірами 25 на 70 м. Височіють три монументального ти-

 пу наріжні башти з трьома ярусами бійниць, пристосованих для ведення перехресного й флангового вогню, та три з чоти-рьох замкових стін (південна, західна і північна товщиною 1,5 м.). Найбільш неприступною є східна стіна, захищена обриви-стим схилом гори та Збручем у її підніжжі. З Південної п‘яти-гранної башти у долину Збруча прокладено склепінчатий підземний хід, пізніше закладений камінням. Неглибока запа-дина біля іншої шестигранної башти вказує на місце, де колись була криниця. Гірше за інші збереглася В’їздна або надбрамна башта, однак і її реконструкція не складає труднощів.

З замкових башт відкривається мальовничий краєвид роз-логих пшеничних ланів горбистого Поділля і каньйоно-подібної долини р.Збруча з урвищами й лісистими кручами, розчленованими глибокими яругами.

Стан збереженості архітектурного ансамблю пам’ятки та її сусідство з НПП “Подільські Товтри” і Кам’янцем-Подільським (22 км.) дає підстави для високої експертної оцінки комерційної перспективності проекту повної відбудо-ви замку й організації на його території ресторанно-готельно-го й туристично-анімаційного комплексу. Кудринецький за-мок має всі передумови, щоб увійти в якості атракції й нічліжної бази у комерційний кількаденний кінно-туристич-ний маршрут замками Призбруччя від Сатанова, лісистих уро-чищ і слов’янських святилищ Медоборів до Окопів Святої Трійці, Кам’янця-Подільського й Хотина. Для прикладу, до легендарної подільської триярусної лабіринтової печери “Ат-лантида” із Кудринецького замку 40 хв. ходи понад р.Збручем.

Легендарний об’єкт масового польського культурно-тури-стичного паломництва лежить у крайньому південо-східному закутку Тернопільської області. Це – бастіонний форт Окопи Святої Трійці поряд з с.Окопи (навпроти задністровського с.Атаки).

Окопи Святої Трійці (повна польська назва “Окопи Гори Святої Трійці, блокада Кам‘янця”) закладені у стратегічно ключовій точці південно-східної оборонної лінії Речі Поспо-литої на вузькому крутосхилому мисі, утвореному в місці

 впадіння р.Збруч в Дністер. Твердиня знаходиться за 3 км. від Жванецького замку, за 5 км. від Хотинської й 20 км. від Кам’янець-Подільської фортець. (Звідси також 12 км. до ле-гендарної печери “Атлантида” НПП “Подільські Товтри” та “рукою подати” до заповідних урочищ-стінок 70-110-метрово-го каньйону Дністра).

Середньовічні Окопи постали не на пустому місці. Унікальність цієї місцини у воєнно-стратегічному плані зумо-вила її ратне освоєння з дописемних часів. Археологами вияв-лено тут залишки антського (III – V ст.), тиверського (VI – IX ст.) й давньоруського (X – XIII ст.) дерев’яних укріплень.

Творцями твердині Окопи Святої Трійці є видатні полко-водці Речі Посполитої – коронний гетьман Станіслав Ян Яб-лоновський (він будував форт своїм коштом, не сподіваючись на допомогу польського сейму) та воєвода київський Марцін Контський. Його день-у-день з березня по жовтень 1692 р. зво-дила вся польська армія.

Форт одразу став прикордонним опорним вузлом польсь-кої оборони від турецької агресії, він контролював прилеглий брід через Дністер та дороги, що вели до Кам’янця-Подільського – центру османських володінь (пашалика) на Поділлі. У ньому базуватися війська, які не дозволяли поста-чати їжу та боєприпаси туркам в обложеному Кам’янці і вини-щували турецькі загони, що вирушали з фортець Кам‘янця і Хотина.

З бастіонів Окопів по праву руч було видно стіни і мінаре-ти Хотинської фортеці, ліворуч – Жванецький замок. Через Жванець лежав шлях із османської Бессарабії в Кам‘янець. Отож воїнові з висоти башти відкривався краєвид з двома фортецями, двома переправами через Дністер та стародавній шлях, яким вряди-годи рухалися турецькі транспорти.

Ян Яблоновський (1634 – 1702 рр.) вважався найсла-ветнішим лицарем Речі Посполитої у другій половині XVII ст., досвідченим воєначальником, командиром загонів, полків а згодом і цілих армій у переможних війнах з козацькими військами Богдана Хмельницького та його наступників, з ту рецькою армадою султана Сулеймана ІІ Пишного у битві під Хотином у 1673 р., а також у битві 1683 р. під Віднем, війнах з Московією (1655 р.), зі Швецією (1656 р.) та Трансільванією (1685, 1686 рр.). З 1684 р. війська коронного гетьмана вели перманентні бойові дії проти турків на території Західного Поділля.

Розпочата у 1692 р. польська блокада турків у Кам’янецькій твердині тривала аж до 1699 р. Всі ці роки не припинялися бойові зіткнення, безстрашні вилазки на проти-лежний берег Дністра й захоплення багатих турецьких транс-портів на півдорозі між Хотином і Кам’янцем. Це страшенно гнівило подільських намісників султана Галіль-пашу, а по йо-го смерті – Кахріман-пашу, однак османські чільники нічого не могли вдіяти – Окопи були блискуче захищені самою при-родою, численною артилерією й армією коронного гетьмана. І розтрощити їх вдалося хіба б потугою цілої султанської армії.

Згідно з Карловицьким мирним трактатом 1699 р. турець-кий гарнізон залишив Кам‘янець і повернув полякам Поділля. Відтак, Окопи втратили своє оборонне значення. Й лише в 1711 р., коли турецька та шведська армії на чолі з Карлом ХІІ загрожували напасти на Польщу з боку Волощини (сучасної Молдови), Кам‘янець і Окопи почали спішно готуватись до оборони й зміцнили мури. У 1769 в Окопах засіли польські конфедерати. На допомогу королю прийшли російські війська, які взяли форт штурмом. Внаслідок цих воєнних дій мури були дуже пошкоджені. Після переходу під юрисдикцію Австро-Угорщини частину валів Окопів у 1772 р. було розібрано.

Форт Окопи досі справляє атракційне враження. Зберег-лися дві прямокутні двохярусні надбрамні башти (Кам‘янець-ка та Львівська) з гарматними бійницями на другому ярусі, напівзруйнована дозорна вежа над Збручем та система земля-них бастіонів поблизу брам. Відстань між брамами складає 480 м. Довжина Кам‘янецької брами становить 12,3 м., ширина – 8,0 м., довжина Львівської – 10,4 м., ширина 8,5 м. Висота обох брам сягає 7,5 м.

 Збереженістю надбрамні укріплення форту завдячують реставраційним роботам 1905 р., проведеним Польським това-риством шанувальників старожитностей. Неабиякий інтерес сучасних польських туристів до форту спонукає до пошуків поважного польського інвестора, зацікавленого в цілковитому музейно-анімаційному відродженні даного фортифікаційного комплексу – місця слави легендарного польського лицарства.

Даний проект 100-відсотково комерційно вигідний. Відбу-дувати казарми, переобладнавши їх під туристичний готель, та польовий армійський табір для дитячо-юнацьких скаутських тургруп не вимагає особливих коштів. Зате переваги очевидні, адже Окопи – це ідеальний відправний пункт для організації пішохідних і кінних екскурсій у Кам’янецьку й Хотинську твердині, до руїн замку Лянцкорунських у Жванці, до 70 – 100-метрових стінок каньйону Дністра, у печеру “Атлантида” та вгору вздовж р.Збруча до легендарних прикордонних польських замків у Кудринцях і Скалі-Подільській.

Поряд з Тернопільщиною сусідня Хмельниччина також відзначається багатством пам’яток оборонного зодчества у на-селенних пунктах Ізяслав, Полонне, Ямпіль, Староконстан-тинів, Сатанів, Сутківці, Зіньків, Чорнокозинці, Рихта, Панівці, Жванець… І серед них – двома визнаними “перлина-ми” замкового туризму, які входять у десятку кращих і найвідвідуваніших замків України, а саме Кам’янецькою і Меджибіжською фортецями.

Кам’янець-Подільська фортеця – найбільш неприступ-на середньовічна оборонна споруда не лише України, а цілої Європи.

Кам’янець-Подільський, завдяки його унікальному “острівному” положенню в луці каньйону р.Смотрича, був за-селений ще в прадавні часи. Інтенсивне середньовічне будівництво практично знищило античний і ранньослов’янсь-кий культурні шари Старого міста. Однак, численні мікрото-поніми (напр., Гунські криниці міста), фрагменти Траянового валу, знайдені в околицях багаті скарби давньоримських мо-нет й насамкінець класична давньоримська аркова архітектура кам’яного мосту через Смотрич (народна назва мосту “Турець-кий” пов’язана з тим, що вибухом під час здачі міста туркам його було дещо пошкоджено, і турки проводили тут складні ремонтні роботи) дають науковцям підстави припускати, що поселення Кам’янець існувало ще до н.е. і, за окремими версіями, згадується римлянами як дакійська твердиня Клепідава (“кам’яне місто”). З історичних джерел відомо та-кож, що анти з походів на Східноримську імперію приводили десятки тисяч полонених легіонерів, яких, власне, й викорис-товували для будови таких складних інженерних споруд як арковий міст чи багатокілометрова лінія Троянових валів).

Новітні археологічні дослідження виявили під середнь-овічними фортифікаціями Кам’янця культурний шар тиверсь-кого й давньоруського укріпленого городища Х – ХIII ст. Од-нак, після того, як Пониззя увійшо до складу Галицького князівства, центр торгової активності змістився від “заховано-го” серед пралісів Кам’янецького граду на берег р.Дністра – стратегічної міжнародої торгової артерії Галицько-Волинсько-го князівства. (Для галичан шлях Дністром був тим, чим дніпровський торговий шлях “із варяг у реки” був для Чернігівського, Київського й Переяславського князівств). То-му столицею давньоруського Пониззя-Поділля став портово-перевалочний град Бакота на р.Дністрі (нині, на жаль, затоп-лений водами Дністровського водосховища, зберігся лише ве-ликий давньоруський Бакотський печерний монастир).

Давньоруські гради Поділля не оминули руйнації внаслідок монголо-татарської навали 1241 р. Очевидно, де-рев’яні укріплення Кам’янця були розібрані воєводами Дани-ла Галицького у 1259 р. на вимогу золотоординського полко-водця Бурундая.

Відтак, Поділлям майже 100 років володіли татарські бас-каки Золотої Орди. Після того, у 1362 р. в битві під Синіми Водами Великий князь литовський Ольгерд здобув перемогу над доти непереможними монголо-татарами, Поділля відхо-дить під захист Литовської держави.

 Літопис приписує будівництво кам’яної фортеці у Кам’янці литовським князям-братам Коріатовичам (небожам Великого князя Ольгерда), які після перемоги 1362 р. в битві під Синіми Водами успадкували Поділля, прибули сюди й “увійшли у при-язнь” з місцевими отаманами-чільниками українських общин. Легенда розповідає, начебто литовський князь на ловах погнав-ся за оленем, загнав його на острів, зусебіч оточений проваллям і тут вирішив закласти фортецю. Однак, давньоруська фортеця і багатолюдний посад при ній на час приходу Коріатовичів му-сили вже існувати, бо буквально за декілька років після доку-ментальної згадки про будову князем Коріатовичем нової фор-теці Кам’янцеві було дароване магдебурське право.

Очевидно, упродовж 1360-1370-х рр. Коріатовичі лише позміцнювали низку давньоруських фортець Поділля, і серед них твердині Кам’янця і Скали-Подільської. Спочатку їхні стіни та башти були в основному дерев’яними на кам’яних фундаментах. Перша документальна згадка про Кам’янецьку фортецю міститься в грамоті князя Юрія Коріатовича, дато-ваній 1374 р.

У 1395 р. литовський князь Вітовт Великий відібрав у во-лодаря Подільської України Федора Коріатовича ряд міст, в тому числі і Кам’янець. Відповідно, подоляни масово потягну-лися за своїм православним князем аж у Закарпаття, де й осіли в Мукачівському замку й підзамчі. А в 1434 р. Поділля було загарбане Польським королівством, і Кам’янець до 1793 р. став центром воєводства і ключовим пунктом оборони Речі Посполитної на її неспокійних південно-східних обводах.

Усвідомлюючи значення Кам’янецької твердині на східних обводах західноєвропейської цивілізації, сам папа римський Юлій ІІ називав це місто-фортецю “antemurale hris-tianum” (оплот християнства).

Історики підрахували, що Поділля і Кам’янець у ХV ст. 28 разів піддавалися нападу татарських орд, у ХVІ ст. – 18 разів, у першій половині ХVІІ ст. – 5 разів. Найбільш руйнівними для міста і фортеці були вторгнення татар у 1448, 1451, 1509, 1528 і турецьких військ в 1733 роках.

 Рутинський М.Й. ЗАМКОВИЙ ТУРИЗМ В УКРАЇНІ

 

ИР^

 

Кам’янець-Подільська фортеця

 

                                                          

зь                                                       

                        '                                  

 У середні віки місто Кам’янець було справжньою форте-цею і мало дві однаково потужні групи фортифікацій: міські укріплення та Стару фортецю. Стара фортеця займає острів (1200х600 м) і сполучається з плато дуже вузьким (до 10 м) скелястим перешийком завдовжки 105 м. Висота прямовис-них стінок каньйону (бл. 30 – 40 м.) й вузенький перешийок, який на випадок облоги перекривався річковими шлюзами, робили острів-фортецю взагалі неприступною.

 

Монумент козакам під міськими мурами Кам’янця

У середині XVII ст. Кам’янецька твердиня опинилася в епіцентрі Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. З 12 серпня до засніже-ного кінця листопада 1648 р. Кам’янець перебував в облозі і відбивав запеклі штурми загонів місцевих повстанців і козаків полковника Максима Кривоноса. Кривоніс був не з тих, хто відступає (варто згадати запеклу облогу й погром неприступ-ної Кременецької фортеці), однак облога надто затягнулася, і

 воєнні перипетії вимагали згорнути облогу й перекинути війська на іншу ділянку театру збройного козацько-польсько-го протистояння. З 27 квітня по 2 травня 1651 р. запеклий штурм Кам’янця вели козаки під керівництвом полковника Івана Богуна, однак і Богуну не вдалося увірватися в головну польську твердиню. У серпні 1651 р. зненацька напали і мало не захопили місто подільські повстанці під проводом І. Олек-сандренка і Чуйка.

А на початку червня 1652 р. місто і фортеця були узяті в кільце облоги 60-тисячним козацьким військом на чолі з са-мим гетьманом Богданом Хмельницьким. Відчайдушні штур-ми тривали ціле літо, однак епідемія, що спалахнула в стані ко-заків, і поява нових тактичних завдань змусили козаків відсту-питися від неприступного Кам’янця. Восени наступного 1653 р. під стінами Кам’янця намарне стояла 40-тисячна орда татар.

На початку серпня 1672 р. до Кам’янця підступили 300-ти-сячна турецька армія на чолі із султаном-завойовником Маго-метом IV і 40-тисячне військо татар і козаків гетьмана П.Доро-шенка. Після запеклого двотиждневого збройного протисто-яння туркам вдалося підкупити-застрашити міських чільників і домовитися з ними про здачу міста. Таким чином турки 18 серпня 1672 р. вступили у місто й загрюкали у ворота цита-делі. Її останні оборонці – комендант Міхал Володиєвський, майор Геклінг і 800 жовнірів гарнізону – вирішили за краще підірвати фортецю, аби не здавати ні її, ні себе у руки мусуль-манських загарбників. Вони підірвали порохові льохи фор-теці, проте турки за декілька років не лише відбудували, а й суттєво зміцнили укріплення Кам’янецької фортеці. Довгих 27 років (з 1672 по 1699 рр.) Кам’янець був плацдармом й адміністративним центром подільських володінь Османської імперії. Турки повернули його полякам без бою згідно з умо-вами Карловицкого мирного пакту 1699 р.

Упродовж всього XVIII ст. у Кам’янці проводилися значні реконструкційні роботи під керівництвом видатних військо-вих інженерів англійського, німецького, голландського, фран-цузького, шведського походження (Максиміліан Крузер, Ар чибальд Анжей Гловер де Глейден, Тільман ван Гамелелен, Ян Раш, Ян Якуб ван Дер Мільве, Ян де Вітте).

Після Другого поділу Речі Посполитої 21 квітня 1793 р. Кам’янець відійшов до Російської імперії. З 1816 до 1914 р. фортецю стали використовувати як в’язницю. Найлеген-дарнішим її в’язнем став народний герой Устим Кармелюк (1787 – 1835 рр.). За волелюбну вдачу поміщик спровадив кріпацького сина в солдати, у 1812 – 1813 рр. Кармелюк слу-жив у Кам’янецькій фортеці, де квартирувався численний гарнізон імператорської армії на випадок руху частини фран-цузької армії Наполеона Бонапарта на південь.

Не витримавши брутального армійського солдафонства, У.Кармалюк дезертирував й розпочав активну боротьбу з подільськими поміщиками. У 1814 р. бунтівника було схопле-но, доставлено в Кам’янець і піддано п’ятистам ударам шпіцрутенами. Вдруге Кармелюка ув’язнили у Папській башті фортеці в 1817-1818 р., покарали 25 ударами батога на міській площі в Ратуші, таврували залізом і вислали в Сибір.

Але Кармалюк втік із заслання, пішки подолав шлях з дале-кої В’ятки назад до неньки-України, знову об’явився на Поділлі й із ще більшим запалом взявся боротися з панським понево-ленням рідного народу. Оскільки російські жандарми вже не могли впоратися з селянським рухом, польська шляхта Поділля організовується в збройні загони самооборони, розбиває селян і в 1822 р. втретє кидає Кармелюка в тюремну камеру Папської башти. Та це не зламало його волелюбного духу.

Устим Кармелюк став єдиним із в’язнів, кому вдалося ор-ганізувати втечу з Кам’янецької твердині. Ця подія сталася в ніч з 12 на 13 березня 1823 р., однак Кармелюка й кількох йо-го побратимів було поранено, через два тиждні спіймано і вчетверте посаджено в Папську башту. В квітні 1823 р. на площі в Ратуші Кармелюк покараний 101 ударом батога і вдруге засланий на сибірську каторгу.