Спасо-Преображенський монастир у Новгороді-Сіверському


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 

Загрузка...

Є в Чернігіські області ще одна легендарна оборонна чер-неча обитель козацької доби – Густинський Свято-Троїцький монастир. Свого часу Т.Шевченко порівнював йо-го з відомим “Сент-Клерським аббатством” Франції.

Знаходиться монастир за 10 км. від м.Прилуки на правому березі р.Удай біля с.Густиня. Заснував його у 1600 р. афонсь-кий ієросхимонах Іосаф з чотирма братчиками посеред за-плавного острова Густинь “в самій густині (тобто гущавині) лісу”. Навколишні селяни й козаки допомогли монахам зруба ти у 1614 р. першу дерев’яну церковцю Святої Трійці. Архімандрит Києво-Печерської лаври Єлісей благословив Іосафа на ігуменство.

Настоятель Антонієвих печер Києво-Печерської лаври Ісайя Конинський виклопотав у православного князя Михай-ла Корибута Вишневецького, у володінні якого перебував тоді острів Густинь, право на володіння цим островом. Князь люб’язно відгукнувся на прохання Ісайї та Іоасафа й надав мо-настирю в 1615 р. грамоту на довічне володіння островом Гус-тинь та суміжними землями з усіма їхніми лісами, ставками та іншими угіддями. Цю грамоту після раптової смерті чоловіка в тому ж році підтвердила дружина М.Вишневецького княги-ня Раїна Могилянка, яка стала щедрою жертводавицею оби-телі. Однак, невдовзі у 1619 р. слідом за чоловіком померла й вона. А їхнього малолітнього сина-сироту – Ярему Вишне-вецького – було віддано дядьком на виховання у єзуїтський колегіум. Польські єзуїти виховали хлопчика католицьким фанатиком, лютим ворогом українського народу і його дідівської православної віри, що “прославився” масовими кри-вавими розправами над повсталим на заклик Богдана Хмель-ницького українським народом.

Упродовж XVII cт. монастир кілька раз горів. Фундато-ром збережених донині мурованих монастирських стін з бійницями і кам’яної Троїцької церкви Густинського монасти-ря став гетьман Іван Самойлович. У 1674 р. він виділив значні кошти, допоміг будівельними й оздоблювальними матеріала-ми та козаками-будівничими – і в кінці XVII cт. на місці по-рослої чагарями пустині з кількома монахами постав велич-ний бароковий ансамбль козацької чернечої обителі на чолі з величним Троїцьким собором, який 1675 р. освятив архієпис-коп Чернігівський Лазар Баранович.

У Густинському монастирі творився один з найвідоміших українських літописів, який так і називається – Густинським – й охоплює період 1600 – 1640 рр.

Ченцями у Густинському монастирі були преважно скалічені чи втомлені від ратних трудів козаки. В XVIIІ cт. ця

 обитель перетворилася на найшанованіший духовний центр Гетьманщини й низового українського козацтва. За це російський уряд у 1793 р. закрив “бунтівний” монастир, а його братію спровадив у сибірське заслання.

З лібералізацією імперського режиму Полтавський архієпископ Гедеон у 1844 р. домігся від влади дозволу на відновлення обителі й завдяки меценатству князя М.Г.Репніна його ансамбль було реставровано. Князя-жертво-давця у 1845 р. було привезено з Києва й поховано у підпрес-тольній крипті Трапезної церкви монастиря.

Проіснував монастир аж до більшовицької окупації Ук-раїни й початку комуністичного цькування релігії. У стінах обителі комуністична влада організувала дитячу колонію-“коммуну”. (В ті роки для опалювання приміщень навіть пору-бали унікальний козацький іконостас Троїцької церкви. І якби не безстрашне й принципове втручання М.Макаренка, монас-тирські храми взагалі збиралися підірвати).

А невдовзі після закінчення Другої світової війни монас-тирську інфраструктуру, за типовим приписом, у 1959 р. пере-дали під психоневрологічний диспансер закритого типу. По-ряд з душевно хворими за його гратами утримувалося чимало українських борців проти тоталітарного свавілля й агресивної бездуховності.

Щойно після падіння радянського режиму у 1992 р. у Гус-тині відроджено жіночий монастир в ім’я Святої Живоначаль-ної Трійці і реставровано основні споруди. Його територія впорядкова, тут височіють Свято-Троїцький собор (1672 – 1676 рр.) з Надбрамною дзвіницею, церква Воскресіння Хрис-тового (1636 – 1844 рр.), церква Святих Апостолів Петра й Павла (1693 – 1708 рр.) і церква Св.Миколая, корпус чернечих келій та господарські прибудови. У головному Свято-Троїцькому храмі встановлено копію славнозвісної Густинсь-кої Матері Божої. Руками черниць під муром монастиря впо-рядковано джерело з “святою” водою.

Легендарна обитель козацької доби збереглася і на тери-торії сусідньої Полтавщини. Це Мгарський Спасо-Преобра-женський монастир.

 Мгарський монастир знаходиться на високому правому березі р.Сули за 6 км. від міста Лубни. Як і у випадку з Гус-тинською обителлю, розбудову Мгарського монастиря історія пов’язує з настоятелем Антонієвих печер Києво-Печерської лаври Ісайєю Конинським та православним князем Михайлом Корибутом Вишневецьким і його дружиною Раїною Могилян-кою. Згідно з дарчою грамотою Р.Могилянки княгині Вишне-вецької, документальною датою юридичного започаткування Мгарського монастиря є 18 січня 1619 р. Вже в 1622 р. Ісайя Конинський створив при монастирі братство для просвіти на-вколишнього люду й боротьби проти нав’язування українцям католицизму й уніатства. Мгарська обитель перетворилася на один з найшанованіших центрів Лівобережної Гетьманщини.

Мгарський монастир – єдина обитель України, в якій бу-ло поховано аж двох константинопольських патріархів.

Весною 1654 р., повертаючись з Москви додому, в Мгарсь-кому монастирі занеміг й невдовзі почив Константинопольсь-кий патріарх Афанасій. Він був похований ігуменом Пе-тронієм у кам’яному склепі Преображенского собору за східним звичаєм: у патріарших шатах в сидячому положенні. 1 лютого 1662 р. монахи відкрили склеп й виявили в ньому нетлінні мощі усопшого патріарха. Тож його було залічено до сонму святих. (За незвичний для українців спосіб поховання люди прозвали його Панасом Сидячим, мощі цього святого нині зберігаються в Благовіщенському кафедральному соборі м.Харкова). А в 1799 р. у підземній усипальниці Мгарського монастиря було поховано ще одного Константинопольського патріарха Серафима Аніна.

Мгарський монастир ніколи не стояв осторонь складних суспілно-політичних подій на теренах Гетьманщини. Після смерті Богдана Хмельницького у 1663 р. за його стінами під іменем монаха Гедеона переховувався від політичних опо-нентів син-спадкоємець славетного гетьмана Юрій Хмельни-ченко. За благословенням і порадою приїжджав сюди гетьман Іван Мазепа. А в останній чверті XVIII ст. ігумен Мгарського монастиря Мельхіседек, по суті, благословив українське се лянство на праведне повстання, яке увійшло в історію під на-звою Коліївщина.

З дня заснування будівлі Мгарського монастиря були де-рев’яними, тому їх неодноразово охоплювали пожежі. У 1674 р. гетьман Іван Самойлович виділив значні кошти на розбудову монастирського ансамблю. Муруються корпуси келій, будинок настоятеля, а двір обителі на випадок татарського вторгнення обноситься оборонним муром з бійницями. А на кошти, виділені гетьманом Іваном Мазепою у 1692 р., тут постав велич-ний кам’яний Преображенский собор у стилі козацького баро-ко. Всі наступні лівобережні гетьмани, а згодом і російські само-держці вважали за свій обов’язок опікуватися Мгарською оби-теллю як найбільшим духовним центром Полтавщини. Тому у 1785 р. тут були здійснені значні реконструкції, монастирський ансамбль поповнила церква Благовіщення Пресвятої Богоро-диці і дзвіниця над в’їздними воротами.

Мгарський монастир діяв до 1917 р. Після окупації УНР більщовицькою Росією революціонери від надміру грабіжниць-ко-бойового натхнення розстріляли усю її братію на чолі з ігу-меном Амбросієм, а все коштовне церковне майно розікрали, решту майна (у т.ч. безцінну бібліотеку й архів) спалили. З 1920-х років на території обителі організували колонію-комму-ну для дітей “ворогів народу”. З 1937 р. тут дислокувався дис-циплінарний батальйон, з 1946 р. – військові склади.

З 1993 р. у монастир повернулися православні ченці. Тут знову зазвучали літургії, завершується реставрація прадавніх храмів, житлових та господарських корпусів.

Святогорська Успенська лавра – це єдиний старжитній печерний монастир на сході країни у м.Святогорську Донець-кої області. Клопотаннями В.Януковича в рамках його пере-двиборчої президентської кампанії у 2004 р. московським патріархом Алексієм монастирю даровано статус лаври.

Монастир закладено у XVI – на початку XVII ст. на висо-кому правому березі Сіверського Дінця в місцевості, яка здав-на носила назву “Святі гори”. Історичні документи XVI ст. ча-сто згадують “Святі гори” як один з прикордонних дозорів на межі з Диким Полем. Перша писемна згадка про Святогорсь ку обитель датована 1624 р. У вапняковій товщі високого білосніжного скельного відслонення-урвища монахи вируба-ли для себе печери та печерну церкву. У XVIІ ст. тут з’явили-ся перші наземні споруди, а територію монастиря було обведе-но високою фортечною стіною.

Святогорський монастир-фортеця зазнавав неодоразових татарських облог і плюндрувань. Зокрема, татари повністю спалили його в 1679 р., однак повсякчас прикордонну обитель відбудовували. Поряд з братчиками тут перебували збройні залоги стрільців та донських козаків.

Найбільші відбудови Святогорського монастиря припада-ють на початок ХVІІІ ст., коли було зведено оборонну Мико-лаївська церкву, надбрамну дзвіницю й корпуси келій. Унікальність храму Св.Миколая полягає в тому, що його вівтар повністю вирубано у товщі вапнякової скелі, а муровані стіни замість вікон спершу мали лише вузькі щілини бійниць. Тоді ж довжина печерного лабіринту монастиря сягнула своєї максимальної позначки – 800 м. Поряд з келіями та костниця-ми (в яких монахів ховали за принесеним з Афону давньог-рецьким поховальним обрядом) в ньому були вирубані кілька нових підземних храмів та розширено існуючу ще XVI ст. підземну Миколаївську церкву.

 

 Розквіт монастиря перервало у 1787 р. розпорядження російської матінки-цариці Катерини ІІ, згідно з яким цю оби-тель скасували, її монахів порозганяли, а майно переписали у царську власність. Мальовничу територію з ошатними корпу-сами було переобладнано під імператорську дачу, яку Катери-на ІІ невдовзі “за особливі заслуги” подарувала своєму кремез-ному коханцю Григорію Потьомкіну – князю Таврічеському.

Пусткою монастир стояв з 1783 по 1844 рр. За цей час ча-стина його печерного комплексу обвалилася, а будівлі прийш-ли в занедбання. Тож О.М.Потьомкін на прохання місцевого духовенства відписав цю частину свого маєтку назад у во-лодіння церкви, і відповідним указом імператора Миколи І і Синоду Святогорський монастир було знову відкрито. Реста-вровано й розписано храми, розгорнуто завали печер, на мона-стирській дзвіниці встановлено вісім дзвонів, головний з який важив більше шести тонн (394 пуда).

 

 У 1919 р. в обитель увірвалися російські більшовики. Ко-муністи розстріляли братію, розграбували все церковне май-но, опоганили святі храми. А в 1922 р. радянський уряд, (наслідуючи традиції Катерини ІІ), організував на території монастиря елітний будинок відпочинку для комуністичних лідерів та енкаведистських генралів.

Святогорську обитель відроджено лише після падіння ко-муністичного режиму у 1992 р.

Сучасний архітектурний ансамбль Святогорського монас-тиря утворюють Успенський собор (1859 – 1868 рр.), Підзем-на церква Святих Антонія і Феодосія Печерських (XVIІІ ст.), церква Св.Миколая (XVIІ ст.), прибудована до Крейдової скелі, Покровська церква з дзвіницею (1847 – 1851 рр.), Пре-ображенська церква (ХІХ ст.), Трапезна церква Різдва Пре-святої Богородиці (1887 р.), кельї (1887 р.), підземний лабіринт (XVIІ ст.), дачний будинок князів Потьомкіних (кінець XVIІІ ст.), паломницький павільйон (ХІХ ст.), обо-ронні башти і мури (відбудовані в ХІХ ст.) та інші споруди господарського призначення.

Слід також зазначити, що за 4 км. від сучасного монастиря на залісненому крутосхилі правого берега р.Сіверського Дінця є ще один двохярусний печерний комплекс XV – XVII ст. Місцеві монахи називають його просто “Скит”, до нього з Свя-тогорської обителі попри вирубаний у скелі (у 1927 р.) ба-рельєф революціонера місцевого значення Артема веде маль-овнича доріжка. Імовірно, саме територія цього Скиту у XV ст. стала першим місцем оселення святогорських ченців. Життя печерного скиту обірвала одна з татарських навал. Тож нові насельники Святих гір перебралися у більш неприступне місце, де й заснували нинішню обитель.