Київська фортеця, XVIII ст.


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 

Загрузка...

У 1698 – 1701 рр. на кошти гетьмана Івана Мазепи навко-ло Верхньої Лаври було збудовано кам’яні фортечні мури, що вiдповiдали усiм вимогам тогочасного рiвня вiйськово-iнже-нерного зодчества. Кам’яні стіни з бійницями замінили бла-генькі старижитні дерев’яні частоколи і цегляні стіни, закла-дені ще в давньоруські часи, що вже не давали надійного захи-сту під час ворожих навал. Загальна довжина оборонних стін сягала 1190 м, товщина – близько 3 м, висота – до 7 м. По пе-риметру монастирського подвiр’я вздовж усiх стiн, на висотi

 трьох метрiв вiд землi тягнувся помiст для стрiльцiв у виглядi аркади, а над помостом у стiнi – ряд стрільниць для стрiльби з рушниць. Згодом цi масивнi мури стали складовою частиною Печерської (Київської) фортецi, спорудженої в 1701 – 1723 рр. як опорний пункт російського царя Петра І у масштабній війні зі шведським королем Карлом ХІІ. У ній тривалий час перебу-вали київська адміністрація й міський гарнізон.

На кутах фортечних стін монастиря збереглося чотири ба-шти: Св. Іоанна Кущника, Св. Онуфрiя, Часова та Малярна. Над одними з шести воріт монастиря-фортеці – “Економiчни-ми” (виходять на Соборну площу) – гетьманом Іваном Мазе-пою у 1696-1698 рр. було збудовано п’ятиглаву Всiхсвятську церкву – перлину української архiтектури стилю козацького барокко XVII ст. У заглибині пiвнiчної стiни церкви викарбу-вано геральдичний щит її фундатора І.Мазепи.

З 1926 р. архітектурний комплекс лаври став державним історико-культурним заповідником, а монастир у 1928 р. за-крито. З 1930 р. тут розміщені найбільші музеї Києва та Ук-раїни. З 1942 до 1961 рр. зусиллями архієпископа Давида Аба-шидзе діяльність монастиря було відновлено. (Д.Абашидзе відомий також тим, що під час його інспекційної перевірки Тифліської духовної семінарії з лав її спудеїв було виключено Й.Джугашвілі – майбутнього радянського вождя-антихриста Сталіна).

Комуністичні репресії і гоніння лаврського духовенства тривали аж до падіння радянського режиму. Тож лише з 1988 р. територія Дальніх, а з 1990 р. і Ближніх печер знову перей-шла до діючого чоловічого монастиря Української православ-ної церкви Московського патріархату, тут відкрито духовні семінарію й академію. Щодня о 6.00 та 9.00 у лаврі служиться ранкова літургія, а з 17.00 – вечірня служба. Відправляються літургії й акафісти і в підземних храмах лаври.

Територія заповідника площею 26 га міститься в південно-східній частині Києва. Вона має горбисту поверхню з двома плато і кількома терасами. На верхньому плато розташовані пам’ятки давньоруської культури, а також унікальні споруди

 XVII – XVIII ст. Це так звана Верхня лавра. Її територію ото-чують фортечні мури з чотирма кутовими баштами і трьома брамами. На території Нижньої лаври знаходяться будівлі ук-раїнського зодчества XVII – XVIII ст. Загалом на території ла-ври налічується 102 кам’яні споруди, визнані пам’ятками архітектури. Серед них, зокрема, такі: Печери Дальні та Ближні, Успенський собор, Аннозачатіївська церква, Всіхсвятська церква, церква Різдва Пресвятої Богородиці, Трапезна церква, Троїцька надбрамна церква, Хрестовоздви-женська церква, Церква Спаса на Берестові, Микільський мо-настир, Головна дзвіниця, дзвіниця на Дальніх печерах, келії ченців, Митрополичі покої (музей декоративного мистецтва), Ковніровський корпус (золота скарбниця), друкарня (музей книги), башта Св. Іоана Кущника з амбразурами для гармат (XVII ст.), фортечні мури XVII ст., стіна Дебаскета.

Основу сучасного монастиря утворюють лабірити Ближніх і Дальніх печер (загальна довжина сягає близько 900 м., глиби-на – від 5 до 20 м.). На початку ХІ ст. печери використовували-ся ченцями як житло, тут вирубано келії і підземні церкви для молитв. У ХІХ ст. в зв’язку з масовим відвідуванням печер про-чанами з усього світу лаврські підземелля було упорядковано: підлоги вимощені чавунними плитами, стіни укріплені цегель-ною кладкою, оштукатурені, в окремих місцях розписані.

Дальні (Феодосієві) печери вважаються найдавнішими, за-кладеними на початку Х ст. братчиками-першооселенцями. Вони набагато глибші та довші (383 м.), ніж Ближні, і розта-шовані частково під монастирським садком, частково – під са-мим монастирем. Найдовше відгалуження – Варязькі печери – тягнуться далеко у південно-східний бік від монастиря. Дальні печери мають два входи – східний (з боку Дніпра) та західний (з Аннозачатіївської церкви). У Дальніх печерах розміщені три підземні церкви: Різдва Пресвятої Богородиці, Феодосіївська та Благовіщення Пресвятої Богородиці. Найбільша з них – Феодосіївська – у ній знаходиться най-давніший чотириярусний іконостас, прикрашений рослинним орнаментом. Також тут в окремій ніші є мироточиві глави –

 одне з див Печерської лаври. Одна з глав, за переказом, нале-жить учневі Апостола Петра – Св. Климентові Римському.

До відкритих для паломників лабіринтів Дальніх печер прилягають т.зв. Варязькі підземелля довжиною 172 м. Тут ще з часів Аскольда і Дира, імовірно, була стоянка розбишацьких варязьких дружин, що плавали Дніпром “із варяг у греки”. (Назва приліпилася до печер після того, як у кінці ХІ ст. ченці знайшли тут схований варягами скарб золотого і срібного по-суду та коштовностей). Окремі дослідники припускають, що тут до хрещення Русі існував язичницький центр київських полян, а згодом – варязька поганська божниця.

Історія Ближнiх (Антонієвих) печер починається з печери, викопаної преподобним Антонієм собі на усамітнення після того, як він упорядкував чернече життя на київських кручах й призначив братії першого iгумена. Довжина Ближнiх печер становить 293 м. У їхніх стінах викуто келiї, нiшi для поховань та аркасолiї, заглибленi у стiни на 0,5 м, близько 2 м довжиною та 1 м висотою. Діє три пiдземнi церкви – Введенська, Варла-амівська та церква Св.Антонія Печерського – збереглася келія отця Антонія, в якій він упокоївся в 1073 р.

Крім Ближніх, Дальніх і Варязьких печер під усією Лав-рою існує безліч інших підземель господарського (льохи, підвали), оборонного (потайні ходи під фортечними стінами) і протизсувного значення (водовідвідні штольні).

Головне мiсце в архiтектектурному ансамблi Києво-Пе-черського монастиря займає Успенський собор 1073 – 1078 рр. За легендою, місце для майбутнього собору вказав ігумену Феодосію сам Господь, позначивши його вогнем та росою. Наріжний камінь храму власноручно заклали у 1973 р. Вели-кий київський князь Святослав та його варязький воєвода Шимон на віддяку за врятування свого життя у погромі русь-кого воїнства в битві з половцями на р.Альті у 1068 р.

Божим знаменням-осторогою для Київської Русі, затопле-ної кров’ю братовбивчої князівської міжусобної боротьби, став сильний землетрус 1230 р., який зруйнував наріжну південну стіну головного собору золотоверхої руської столиці.

 Однак ні це знамення, ні кривавий погром руських військ у битві на р.Калці не консолідували князів Київської Русі. (Рівно за десять років після першої руїни Успенського собору у 1240 р. внаслідок монголо-татарської навали на руїну пере-творилася вся Київська Русь).

Успенський собор служив усипальницею київських князiв, литовської та української шляхти, багатьох церковно-полiтич-них дiячiв України. Тут похованi сестра Володимира Мономаха Євпраксiя Всеволодiвна, митрополит Петро Могила тощо. Під час татарських навал XIII – XIV ст. і пожеж (зокрема 1718 р.) собор неодноразово плюндрувався, та його знову відбудовували в оновлених архітектурних формах. З 1929 р. у соборі діяв му-зей. Успенський собор було пiдiрвано енкаведистами у 1941 р. пiд час здачі Києва фашистській армії. Відповідно до Указу Президента України Леоніда Кучми у 1997 – 2000 рр. Успенсь-кий собор наново відбудовано й освячено.

Троїцька надбрамна церква – ще один збережеий давньо-руський храм лаври, збудований над головною лаврською бра-мою у 1106-1108 рр. Засновником храму є син чернiгiвського князя Святослав Давидович. (Сучасні інтер’єри храму були розписані і декоровані у стилі українського барокко київськи-ми майстрами XVIII ст.).

Поряд з Успенським собором у центрi Соборної площi ви-сочить Велика лаврська дзвiниця, зведена у 1731 – 1744 рр. за проектом архiтектора І.Г.Шеделя на мiсцi колишньої де-рев’яної, яка згорiла пiд час пожежi 1718 р. Висота її сягає 96,52 м. (На той час вона була найвищою спорудою Схiдної Європи). Поєднала в собі стилі барокко й класицизму. На чет-вертому ярусі дзвіниці з 1744 р. встановлені куранти, у 1903 р. їх замінено новими, зробленими за зразком курантів мос-ковського кремля, які досі видзвонюють щокожну чверть го-дини. Дзвіницю увінчано рядом дзвонів, у т.ч. трьома найваж-чими вагою 343, 201 і 199 пудів (відлиті, відповідно, у 1825, 1719 і 1810 рр.) та 8 малими.

Печерська лавра має декілька входів. У Верхню лавру ве-дуть Святі ворота (з вул. Січневого повстання) й Економічні

 воота (з Лаврського пров.); у Нижню – Західні (з вул. Січне-вого повстання) і Східні (з набережної Дніпра). А між собою Верхня і Нижня частини монастиря з’єднані Печерними вра-тами. На лаврських стінах пообіч Святих воріт зображені два сонми Святих, які складають Собор Печерських Святих.

Поза межами лаврських стін є ще одна древня святиня – кам’яний храм Преображення Господнього, більше відомий як Спас на Берестові. Саме тут була заміська князівська рези-денція (у 1015 р. у ній почив Св. Равноап. князь Володимир Великий). Церква Святих Апостолів (у якій служив Ілларіон) не збереглася, та в 1113 – 1125 рр. на її місці звели Спасський храм (тоді він був у два рази вищий і довший за нинішній). При ньому існував окремий чоловічий монастир. У 1158 р. тут був похований засновник Москви і палій Києва князь Юрій Довгорукий. У 1240 р. церкву зруйнували монголи. Але в 1640 – 1642 р. Петро Могила відбудував храм. В його інтер’єрі збе-реглися фрагменти фресок XII ст., а серед пізніх розписів є ктиторський портрет митрополита Петра Могили.

З огляду на виняткову історико-культурну цінність архітектурного ансамблю лаври, 14 сесія Міжурядового комітету ЮНЕСКО зі збереження всесвітніх культурних та природних надбань (Канада, м.Банф) 7-12 грудня 1990 р. виз-нала Києво-Печерську лавру пам’яткою світового значення.

До складу заповідника увійшли музеї Книги і друкарства України, Українського народного декоративно-прикладного мистецтва України, Театрального, музичного та кіномис-тецтва України, Історичних коштовностей та Державна істо-рична бібліотека.

Ровесниками Києво-Печерської лаври є оборонно-сак-ральні ансамблі древнього Чернігова. Вони утворюють Національний архітектурно-історичний заповідник “Чернігів стародавній”.

Основна частина пам’яток архітектури заповідника “Чернігів стародавній” знаходиться у старій частині міста, яка розташована на березі Десни і називається “Вал”. Це князівський дитинець стародавнього Чернігова, розбудований

 на справжній замок князем Мстиславом; у XVII – XVIII ст. Вал був козацькою фортецею. З того часу уздовж Валу на ча-тах завмерли козацькі гармати.

Розквіт Чернігова пов’язаний з князюванням славетного Мстислава Володимировича, який успадкував риси свого ле-гендарного діда Святослава. За Мстислава Чернігів став столи-цею усього давньоруського Лівобережжя від р.Оки на півночі до чорноморської Тмутаракані на півдні. Тоді ж у Чернігові по-стали величні давньоруські храми. Мстислав та його дружина Анастасія залишили після себе Спасо-Преображенський собор – це найдавніший християнський храм Київської Русі, що зберігся до нашого часу (заснований у 1030 р.). П’ятиглавий храм зведено грецькими зодчими у візантійському стилі. У ньо-му поховано Мстислава Володимировича і княгиню Анастасію, князів Святослава Ярославовича, Ізяслава і, імовірно, Ігоря Святославовича – головного героя епічного “Слова о полку Іго-ревім”. Родовою церквою-усипальницею чернігівських князів Святославовичів є одноглавий Борисоглібський собор, побудо-ваний у 1123 р. князем Давидом Святославовичем.

Духовно-історичним осердям міста є Болдині гори, що піднімаються над заплавою Десни на висоту до 35 м. і охоплю-ють її широкою дугою. Болдині гори ще в язичницькі часи ви-користовувалися в сакральному значенні. Тут до наших днів зберігся один з найбільших давньоруських некрополів, який нараховує понад 200 поховальних насипів. Перші з’явилися ще в ІХ ст. Найбільші – Гульбище і Безіменний – легендарні. З курганом Гульбище пов’язана легенда про богатиря, який став прообразом билинного Іллі Муромця. Підставою для цьо-го стали результати розкопок цього кургану. У ньому археоло-ги виявили найбільший з відомих нині давньоруських мечів, а також інші обладунки надзвичайно великих розмірів. З Бол-диних гір відкривається краєвид заплави Десни і Святого гаю з озером, в якому наприкинці Х ст. охрестили чернігівців.

На початку ХІ ст. Чернігів стає значним релігійним цент-ром Київської Русі. У 1069 р. сюди прибув засновник Києво-Печерської лаври чернець Антоній і створив на південній око-лиці міста підземний монастир. Ось як оповідає про це

 Іпатіївський літопис: “Антоній же прішед к Чернігову і взлю-би Болдіну гору і іскопав пешеру, і ту всєліся, і єсть монастирь святое Богородіци на Болдіних горах і до сіх дні”.

Обитель спочатку іменувалась Болдинським монастирем, тепер – Іллінським монастирем. У печерах, названих ім’ям Ан-тонія, кожен монах жив усамітнено у своїй печерці. На загаль-ну молитву вони сходилися у підземну церкву Похвали Бого-родиці. Через деякий час біля печер спорудили невелику Іллінську церкву.

 

Загальна довжина досліджених археологами Антонієвих печер складає 350 м. Підземний комплекс включає в себе кілька галерей, костниці, каплицю і три церкви. Ці храми слід відзначити окремо. Адже печерна церква Св. Феодосія ХІІ – XVIII ст. – це найбільша підземна церква України. А т.зв. Пе-чера Духів – це одна з перших підземних церков України, що збереглася у цілковито незміненому стані до наших днів.

У 1239 р. Чернігів захопили і зруйнували монголо-татари. Богородицький монастир занепав. Хоча за даними археології життя продовжувало жевріти в печерах – у них переховували-ся від татар й продовжували мешкати іноки й миряни.

 Роком другого народження монастиря та Іллінської церк-ви став 1649 р. Вони були відновлені гетьманом Лівобережної України Степаном Подобайлом. Він загинув у боях з поляка-ми і був похований біля Іллінської церкви. Пам’ятний знак ге-тьману встановлено перед дзвіницею церкви.

Архієпископ Лазар Баранович у кінці XVII ст. приступає до спорудження на захід від Іллінської церкви величного архітектурного ансамблю. Так постали Введенська церква (1679 р.), Троїцький собор (1695 р.), і з того часу монастир став називатися Троїцько-Іллінським. Троїцький собор, збу-дований за проектом Iоанна Баптиста в 1679 – 1695 рр. завер-шується п’ятьма банями i з заходу двома квадратних у плані кутовими вежами. Пiд пiдлогою собору є великий семикамер-ний склеп, вiдкритий для огляду. Згодом, у 1775 р. зводиться барокова п’ятиярусна Троїцька дзвіниця висотою 58 м., з якої відкривається панорама Чернігова.

 

Схема костниці XII ст. (колективного поховання ченців за грецьким погре-бальним каноном), облаштованої у нижньому ярусі Антонієвих печер

 Єлецький Успенський монастир Чернігова розташовано на підвищеному правому березі р.Десни між давнім Чернігівським дитинцем (територія Валу) і Троїцько-Іллінським монастирем. Літописні джерела зберегли легенду, що монастир засновано в середині ХІ ст. князем Святославом Ярославовичем (1027 – 1076 рр.) у зв’язку з появою на одній з тутешніх ялин ікони Божої Матері. Власне від тієї ялини (рос. “ель”) монастир прозвали Єлецьким. В середині ХІІ ст. на місці, де з’явилася свята ікона, спорудили мурований храм в честь Успіння Божої Матері. Це була грандіозна для свого ча-су архітектурна споруда. Собор увінчаний єдиною масивною главою, триапсидний 25-метрової висоти, його було видно навіть з навколишніх сіл. Час пощадив старокняжий храм. Він зберігся до наших днів.

У 1239 р. монголо-татари сплюндрували місто. До кінця XV ст. Чернігів перебував у занепаді. У 1611 р. під час польсь-ко-російської війни за володіння Чернігівщиною чудотворна Єлецька ікона назавжди зникла. З 1623 р. напівзруйнований Єлецький монастир відбудовують греко-католики. Найвідоміший тогочасний ігумен Кирило Ставровецький у 1646 р. випустив першу в Чернігові друковану книгу “Перло многоценное”. У 1649 р. Чернігів укотре переходить від Польщі до Росії. Монастир знову стає православним. Серед тогочасних ігуменів монастиря слід назвати такі видатні по-статі української історії: Лазар Баранович, Іоанн Максимович, Данило Туптало (відомий як Св.Дмитро Ростовський). В кінці 1921 р. монастир було закрито, і тільки з 1991 р. релігійне життя на Єлецькій горі відроджується, тут організовано жіно-чий монастир Московського патріархату.

До складу сучасного ансамблю Єлецького Успенського монастиря входить Успенський собор ХІІ ст., 36-метрова над-брамна дзвіниця ХVІІ ст., трапезна Петропавлівська церква і келії того ж періоду. Некрополь обителі на Єлецькій горі має багато славних поховань, у т.ч. великого князя Трубчеського Всеволода Святославовича, полковника Якова Лизогуба й ін.

 Поряд з Єлецьким монастирем височіє величний земля-ний насип. Це легендарний курган Чорна могила, насипаний, як вважають археологи, в 960-х рр. над похованням останньо-го чернігівського дохристиянського князя. Поховання було проведено за обрядом трупоспалення. У врочистому похо-вальному вогнищі спалили самого князя, його юного зброєносця і вірну жінку-княгиню.