Мощі преп.Феодосія Печерського у підземному некрополі лаври


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 

Загрузка...

З ласки київського князя Ізяслава у володіння монахів пе-рейшло все плато між яром і с.Берестовим (т. зв. Верхня лав-ра). Тут вони заклали дерев’яну церкву Успіння Пресвятої Бо-городиці і перебралися у наземні келії. А в печерах продовжу-вали перебувати лише окремі відлюдники, і в них у спеціаль-них камерах-криптах почали ховати усопшу братію (тут, для прикладу, можна побачити раки з мощами билинного Іллі Му-ромця чи славетного Нестора Літописця). Невдовзі князь Ізя-слав попросив преп.Варлаама очолити новозбудований мона-

 

 Києво-Печерська лавра: кутова башта оборонних мурів

стир Св. Димитрія Солунського (християнське ім’я князя Ізя-слава – Димитрій, тож цю обитель він зрубав на честь свого святого покровителя). А другим ігуменом Печерським став преподобний Феодосій (уродженець м.Василькова на Київщині). Через бідну зовнішність він не був прийнятий у жодному зі столичних монастирів і прихисток знайшов лише в заміській обителі печерних самітників, де став учнем і спо-движником преп.Антонія.

За ігуменства преп.Феодосія Печерський монастир пере-творюється на центр духовного життя Київської Русі. З його стін вийшло близько 30 єпископів, запрошених очолити ви-сокі церковні кафедри в удільних столицях Русі. Печерські ченці стають засновниками й ігуменами десятків нових мона-стирів, вони запрошувалися в якості духівників і вчителів бо-гослов’я в усі князівські родини.

Києво-Печерський монастир вперше згадується під 1051 р. в “Повісті врем’яних літ”, укладеній преп.Нестором Літо-писцем на підставі компонування давніших писань і усних пе-

 реказів язичницької доби (у т.ч. Літопису Аскольда). Монас-тир стає центром давньоукраїнського літописання (одну лише “Повість...” кількаразово редагували відповідно до династич-но-політичних уподобань тогочасних київських володарів та формування канонів церковно-слов’янської історії). Тоді ж у монастирських стінах формуються канони давньоруського са-крального зодчества, малярства, медицини, філософії тощо.

На землях, подарованих лаврі князями, в с.Берестовому у 1070-і рр. починається інтенсивне кам’яне будівництво. На по-чатку ХІІІ ст. воно завершується створенням величного архітектурного ансамблю. На той період було зведено Успенсь-кий собор (1073 – 1089 рр.) – головний храм монастиря, Троїцьку надбрамну церкву, Трапезну і кам’яні мури зі стрільницями навколо Верхньої лаври. Ченці перебиралися жи-ти в наземні келії, а печери перетворилися на місце поховань.

В епоху Київської Русі монастир був не тільки релігійним центром, активним провідником християнської релігії, а й значним осередком давньоукраїнської культури. В ньому жи-ли й працювали відомі письменники-літописці, художники, лікарі, зодчі. Серед них – засновник-укладач “Повісті врем’яних літ” Св.Нестор, літописці Іаков, Никон, Іоанн, перші автори “Патерика” Симон і Полікарп, лікарі Агапіт, Даміан та інші.

Найбільшого спустошення монастир зазнав у 1240 р. під час взяття Києва монголо-татарськими полчищами хана Ба-тия. Вдруге монастир був сплюндрований у 1482 р. під час на-паду на Київ кримсько-татарського хана Менглі-Гірея.

Проте лавру кожного разу відбудовували відповідно до но-вих естетичних уподобань. Наприкінці ХVII ст. почався ос-танній етап кам’яного будівництва, який завершився у 1760-х рр. створенням унікального архітектурного ансамблю в стилі барокко. Майже в такому вигляді він і зберігся до нашого часу.

Ще з XIІ ст. монастирськими літописцями були описані житія Печерських Святих XI – XII ст. У XV ст. на основі цих житій склалася “Книга Святих Отців Печерських”, більше відома як “Патерик Печерський” – цінне джерело з історії,

 філософії й духовної культури України давньоруського періоду.

З 1596 р. обитель очолює боротьбу проти насильницького покатоличення українського народу, розвиває активну просвітницьку діяльність.

У 1632 р. печерського архімандрита преп. Петра Могилу ви-свячено у сан митрополита Київського (зі збереженням лаврсь-кого настоятельства). Його подвижницькою працею в умовах жорсткої експансії католицизму й уніатства було зміцнено по-зиції українського православ’я. У Києві митрополит відкрив ду-ховну школу, що згодом “виросла” у Києво-Могилянську ака-демію – пеший університет України західноєвропейського взірця. У 1643 р. Петро Могила канонізував похованих у пече-рах чорноризців. Їхні тіла були проголошені “святими мощами печерських угодників”. З цього часу печери лаври перетворю-ються на об’єкт масового релігійного паломництва. (Загалом у печерах знайдено 118 поховань, 49 з них домонгольского періоду). Того ж року печерська друкарня для всіх православ-них видає “Правило молебне до Преподобних Отців наших Пе-черських і усіх Святих, слава яких у Малій Русі просяяла, пе-ваємоє, коли і де хто ізволить”.

У 1627 р., зусиллями Петра Могили, з монастирської дру-карні виходить перший український тлумачний словник “Лек-сикон славеноруський”, у 1635 р. – перше друковане видання “Патерика Печерського”. В подальші роки для контраргумен-тації католицьким місіонерам (отцям домініканам, кармелітам, єзуїтам і ін.), які наводнили Україну, тут друкується польською мовою “Патерикон” та “Опис землі чудес, як у самому Печерсь-кому монастирі, так і в обох святих печерах” (“Тератургима”) з розповіддю про чини печерських монахів, чудеса, які творять їхні мощі у Ближніх і Далеких печерах та першими картами цих підземель. А в 1674 р. з монастирської друкарні виходить “Си-нопсис” – перший підручник української історії.

У 1688 р. Печерський монастир першим на теренах ко-лишньої Русі набуває статусу Лаври. Київська митрополія Ук-раїнської православної церкви, підпорядкованої Константино польському патріарху, у XVII ст. охоплювала територію сучас-них Правобережної України, Білорусі й Литви (православні землі Речі Посполитої). У період національного відродження XVI - XVII ст. у лаврі творили видатні діячі української куль-тури Єлисей Плетенецький, Памво Беринда, Захарія Копис-тенський, Іов Борецький, Петро Могила, Опанас Кально-фойський, Інокентій Гізель та інші.