Почаївська лавра: рака з нетлінними мощами преподобного Іова Почаївського


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 

Загрузка...

Отець Іов реформував Почаївський монастир із пустель-но-скитського (коли монахи жили в окремих печерних келіях і збиралися разом лише в церкві на службі Божій) на спільно-житійний за уставом Студитського монастиря в Константино-полі. Це означало, що встановлювався чіткий порядок щоден-ного життя братії із призначенням кожному ченцеві праці в церкві та в монастирському господарстві, а також запроваджу-валися постійні богослужіння. За преподобного Іова, у 1649 р.,

 коштом місцевої православної шляхти, переважно родини До-машевських, було збудовано велику муровану Троїцьку церк-ву в стилі українського бароко. А весь монастирський ком-плекс обнесено оборонними стінами з кутовими баштами.

Преподобний Іов залишив послідовникам і нащадкам дос-коналий взірець сполучення християнського аскетизму із суспільним служінням. З одного боку, він часто зачинявся у тісній кам’яній печері-келії, де протягом трьох днів, а то й цілого тижня “мав за їжу лише сльози” і молився за світ. З дру-гого боку, полум’яні антиуніатські й антипротестантські про-повіді отця Іова, його активна участь у соборах Української православної церкви викликали повагу до нього навіть у не-другів України та українського православ’я.

Іов Почаївський упокоївся у столітньому віці, 28 жовтня 1651 р. і невдовзі церквою був канонізований (прилучений до лику святих). Його нетлінні мощі донині покояться біля його тісної печерної келії.

Почаївський монастир витримав чимало облог. Зокрема, за царювання польського короля Яна Собєського (1674 – 1696 рр.), у розпал Збаражської війни з турками влітку 1675 р. та-тарські полки хана Нурредина з трьох боків обложили По-чаївську Лавру. З фортифікаційної точки зору тогочасні неви-сокі укріплення монастиря давали татарам сподівання на лег-ке здобуття й пограбування обителі. Зі сходом сонця 23 липня 1675 р. татари ринулися на приступ монастирських стін. У ту ж хвилю ігумен закликав усю братію, яка зібралася в соборі Успіння Пресвятої Богородиці, до палкої молитви. І з перши-ми словами акафісту Пресвятій Богородиці над Почаївською лаврою з’явилася Мати Божа у супроводі сяючого війська не-бесних ангелів з оголеними мечами в десницях. Татар охопило сум’яття, вони розгубилися і почали задкувати геть від лаври, деякі сміливіші вояки стали стріляти в небесне воїнство, але пущені в небо стріли негайно поверталися назад і ранили тих, хто їх пускав. Тоді серця татар скував жах. У сліпій паніці ор-динці кинулися хто-куди навтіч, кінні під час хаотичної втечі топтали, калічили й убивали пішців. Окрилені з’явою Пресвя тої Богородиці – небесної опікунки святині – захисники мона-стиря кинулися навздогін ординцям і захопили багатьох татар у полон. За переказами, чимало полонених татар, які стали свідками небесного чуда, згодом прийняли християнську віру і залишилися в монастирі назавжди.

У 1706 р. гетьман Іван Мазепа прихистив братію По-чаївського монастиря у Батурині, куди ігумен І.Саєвич спішно вивіз чудотворну ікону Богородиці й інші храмові коштов-ності, на які “наклав оком” шведський король Карл ХІІ. Пол-ки саксонських наймаців короля наступного року таки бру-тально вломилися в обитель й дощенту її розграбували.

З 1720 р. розпочався греко-католицький період в історії сплюндрованої шведами Почаївської лаври. Тих ченців, котрі не побажали прийняти унію, прогнали геть, натомість в оби-телі облаштувалися ченці греко-католицького Василіанського чину. Справжнім меценатом монастиря в цей період став вель-можний граф Микола Потоцький. Найперше він добився виз-нання Почаївської Матері Божої всім католицьким світом – Римський Папа Климент XIV коронував ікону золотими діадемами. А сам монастир коштом М.Потоцького було суттєво розбудовано. Посеред обителі постав головний храм – величий бароковий собор Успіння Пресвятої Богородиці (ви-сота – 56 м, довжина – 54 м, ширина – 40 м) – який однак аб-солютно не вписався в архітектурні канони Східної церкви й довгі десятиліття сприймався прочанами суто як чужинець-кий костьол. Адже при його будівництві німецький архітектор Готфрід Гофман керувався рідними для нього протестантськи-ми кляшторами в стилі пізнього центрально-європейського бароко (скажімо, лише з 1831 р. після повернення обителі у православ’я в Успенському соборі нарешті з’явився іконостас (привезений з Москви), тоді ж інтер’єр собору розписали згідно з канонами Східної церкви).

У 1831 р. російська влада повернула монастир православ-ним, у 1833 р. російський синод надав монастиреві статус Ла-ври. З 2-ої половини ХІХ ст. архітектурний ансамбль обителі набуває сучасних рис, старі укріплення й чернецькі корпуси

 реконструюються, частково розбираються, постають нові спо-руди: 65-тиметрова лаврська дзвіниця, архієрейський буди-нок, надбрамний корпус, друкарня. Формування монастирсь-кої обителі завершилося спорудженням Троїцького собору (1906 – 1912 рр., архітектор О.Щусів).