Могутні укріплення з гарматними амбразурами й стрільницями Бер-дичівського монастиря-фортеці


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 

Загрузка...

Монастир-фортеця височіє на Замковій горі – скелястому мисі над р.Гнилоп‘яттю – прямо в центрі сучасного міста Бер-дичева.

І.Пустиннікова подає легенду, що назва поселення похо-дить від власного імені Бердич. Коли частина земель Київської Русі опинилася під владою Великих литовських князів, ця місцевість стала володінням Бердича, підданого князя Вітовта. Потім Бердич заснував хутір, який отримав на-зву Бердичева.

А фортецю на Замковій горі в XІV – XV ст. заснували ли-царі Великого князівства Литовського Тишкевичі. Розквіт Бердичева припав на початок XVІІ ст., коли місто перебувало під владою Януша Тишкевича, воєводи київського. У 1927 р. Януш Тишкевич на чолі київської раті кинувся навздогін розбійній орді кримських татар, однак потрапив у полон і там заприсягся перед Дівою Марією, якщо врятується – віддасть

 свій кращий замок під обитель служителів Божих. Він дотри-мав присяги і тільки-но викупився з татарського полону, на знак подяки за своє визволення, заснував у Бердичівському замку монастир в ім’я Діви Марії. Туди з Любліна були запро-шені босі кармеліти (таку назву орден отримав від гори Кар-мель в Палестині). Акт дарування святим отцям території ко-лишнього замку Януш Тишкевич власноруч вписав у 1630 р. до книг Люблінського трибуналу.

2 березня 1634 р. київський воєвода Я.Тишкевич у присут-ності Київського католицького біскупа та усіх 27 магнатів Київського воєводства власноручно заклав перший камінь мо-настирського костьолу Непорочного Зачаття Святої Марії Діви (нині – т.зв. “Долішній храм”).

Брати чернечого ордену кармелітів, створеного в ХІ ст. під час хрестових походів, були призвичаєні до зброї навіть кра-ще, ніж до справ молитовних. З 1630-го року вони шпарко за-ходилися розбудовувати фортецю на справжнісінький замок на кшталт замку Великого магістра іоанітів на о.Мальті. Тож на початку XVІІІ ст. монастир представляв із себе першоклас-ну фортецю із непробивними для артилерії стінами, кам’яни-ми баштами з бійницями для перехрестного обстілу з гармат і ручної вогнепальної зброї, валами-бастіонами, оснащеними далекобійними гарматами. За стінами замку постійно перебу-вав численний міський гарнізон, у підземеллях зберігалися значні запаси зброї, гарматних ядер, пороху і продовольства. На озброєнні “чернечої обителі” числився арсенал із шестиде-сяти гармат. Досі у товщі Замкової гори під баштами й кость-олом монастиря збереглася розгалужена мережа просторих кам’яних сховищ-казематів, катівень й в’язничних “мішків” та справжній лабіринт заплутаних підземних ходів.

Отцям кармелітам знадобилося всього вісім років (1634 – 1642 рр.) на те, щоб вибудувати таку твердиню. З нагоди освя-чення монастиря в 1642 р. київський воєвода Януш Тишкевич подарував кармелітам родинну реліквію – коштовну ікону Бо-городиці роботи візантійських майстрів. Невдовзі ікона Бер-дичівської Матері Божої прославилася як чудодійна і стала

 об’єктом паломицтва прочан-католиків з усієї Речі Посполи-тої. За чудотворною силою її прирівнювали до образу Ченсту-ховської Матері Божої (теж, до речі, роботи візантійських іко-нописців Східної церкви), яку в XІV ст. польський князь Опольський вивіз у Ченстухово з давньоруського стольного граду Белза.

Упродовж буремних XVІІ – XVІІІ ст. Бердичівський мо-настир-фортеця витримав кільканадцять облог. Звитяжні події вершилися під його стінами на початку Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

У червні 1648 р. Бердичевську твердиню штурмом здобу-ли козацькі полки Максима Кривоноса. З висоти її дзвіниці козаки почали методично обстрілювати з гармат сусідній Махнівський замок, за стінами якого переховувалися сам Януш Тишкевич з дружиною та п’ятьма сотнями нажаханих дрібних шляхтичів. Лише підхід численного польського війська коронного гетьмана Яреми Вишневецького врятував фундатора монастиря від козацького полону.

Під стінами Бердичева відбулася запекла битва, в резуль-таті якої польське військо зазнало значних втрат, а сам Вишне-вецький ледь не загинув від списа Кривоносового сина. По-ночі розбитий коронний гетьман з рештками свого воїнства щодуху чкурнув назад під захист високих стін свого Збаражсь-кого замку-резиденції. Адже визвольна війна українського на-роду виявилася не просто черговим “хлопським бунтом”. Слідом за найкривавішим ворогом українців Я.Вишневець-ким з Бердичева дременули і Я.Тишкевич та його польські ченці-кармеліти з коштовним образом Богородиці за пазухою. (Я.Тишкевич був поранений у битві з козаками під Пилявою і від ран та депресії через втрачені маєтності у 1649 р. помер у Любліні. А кармеліти повернулися в Бердичівську обитель аж після згасання Національно-визвольної війни українців за не-залежність – у 1663 р.).

Наступна козацька звитяга під стінами Бердичівського монастиря-фортеці датована 1702 р. Тоді Київщина і Брацлав щина знову підняла повстання проти польського поневолен-ня, яке очолили полковники Палій і Самусь. За стіни Берди-чева було стягнуто значні контингенти польських військ на чолі з коронним гетьманом Яковом Потоцьким. Однак ця об-ставина не зупинила українських повстанців. Поночі вони увірвалися в місто, здобули замок, порубали поляків і захопи-ли багатий обоз і казну. Під козацьким амоуправлінням Київське воєводство і, зокрема, Бердичів перебували аж 1713 р. У 1734 – 1736 рр. монастир знову опинився у вирі по-встанського гайдамацького руху, на цей період капуцини вко-тре евакуювалися з нього у свій люблінський осередок. Після тих козацько-селянських погромів монастирські укріплення прийшли у повне запустіння. Тож уряд Речі Посполитої у 1736 р. прийняв рішення про реконструкцію й зміцнення обо-роноздатності монастиря-фортеці.

Оборонний рів з перекидним мостом, високі мури з амбра-зурами та бастіонного типу башти Бердичівського монастиря перебудовувалися під під керівництвом видатного голандсь-кого військового архітектора Яна де Вітте, який прославився першокласою реконструкцією Кам’янця-Подільського й обіймав високий пост коменданта цієї наймогутнішої подільської твердині.

Паралельно зі зміцненням оборони і побудовою нових дво-поверхових чернечих корпусів з 1739 р. тривали роботи зі спо-рудження величного барокового “Верхнього” костьолу. За ба-жанням старійшин католицької общини Бердичева та братїї мо-настиря архітектор Ян де Вітте зробив святиню подібною до ко-стьолу Св.Юра у Львові. Інтер’єри храму були оформлені розкішним ліпним декором, позолотою, різьбленням і розписом “al fresсo”. Розписував храм італійський іконописець Фредеріче Веніаміно (пізніше він творив в іконописній майстерні Києво-Печерської лаври). Після освячення у 1754 р. у храм було вро-чисто перенесено чудодійну ікону Бердичівської Матері Божої, а також дари Папи Римського – мощі Св.Феодора і частину хо-ругви Св. великомученика Георгія. Відтак, монастир став найбільшим центром католицького паломництва в Україні.

 В 1759 р. капуцини перевезли з Любліна тлінні рештки фундатора Бердичівського монастиря Я.Тишкевича і врочис-то перепоховали його у спеціальній підвівтарній крипті Ниж-нього храму.

У 1768 р. Бердичівська твердиня зуміла місяць утримува-ти оборону під шквалом артилерійських обстрілів і запеклих штурмів російських військ генерал-майора М.Кречетнікова, який намагався “викурити” звідти загін барських конфеде-ратів на чолі з Казиміром Пулавським. Від тієї звитяжної обо-ги в цегляній кладці головних воріт обителі досі залишилися окремі чавунні гарматні ядра, що застряли там під час обстрілу монастиря.

Після першого поділу Речі Посполитої й розгортання ан-тикатолицьких гонінь, у 1771 р. російський уряд пертворив Бердичівський монастир на в’язницю для чільників греко-ка-толицького духівництва і тієї частини польської шляхти, яка виступала за незалежність Польщі. Однак костьол продовжу-вав діяти і до 1866 р. залишався основним духовно-ідео-логічним центром антиросійського руху польської шляхти за відродження Речі Посполитої.

Поступо в місті відбувається зміна етнічного складу насе-лення, починає чисельно зростати українська громада, однак ще більш динамічно – єврейська община. Адже Бердичів у кінці XVIII – ХІХ ст. перетворився на значний ярмарково-бізнесовий центр Малоросії і навіть зажив слави головного центру контрабандних оборуток у Центрально-Східній Європі. Київський генерал-губернатор Д.Бібіков з цього при-воду навіть констатував таке: “Бердичів був зосередженням контрабандного промислу в тому масштабному, доладної фор-ми організованому вигляді, в якому навряд чи ще траплявся колись і де-інде...”. Економічний спад почався лише з остан-ньої чверті ХІХ ст. внаслідок прокладання з Києва магістраль-них залізниць до Одеси і Бресту й перенацілення шляхів руху транзитно-товарних потоків теренами України.

За підтримку чергового польського повстання у 1863 р. в бердичівських капуцинів конфіскували друкарню і решту

 приміщень монастиря за винятком Верхнього храму. Третє відродження обителі почалося з 1904 р., коли київський гене-рал-губернатор видав дозвіл на повернення капуцинам усієї монастирської території. Відбудовою цієї східної твердині ка-толицизму особисто опікувався Папа Пій X.

Після окупації Української народної республіки армією більшовицької Росії Бердичівський монастир було розграбо-вано, й коштовна, коронована Римським Папою ікона Богоро-диці назавжди зникла. Однак, після падіння радянського ре-жиму іконописцями було відтворено точну копію слав-нозвісного образу. У 1998 р. її було освячено й короновано Па-пою Римським Іоанном Павлом II та передано назад у “Верхній” монастирський костьол, де з того часу знову притя-гує тисячі паломників Санктуарій Божої Матері Бер-дичівської.

Свято-Успенська Почаївська лавра – найбільша право-славна паломницька святиня Волині, Галичини, Поділля, Біло-русі й Молдови, друга за значимістю релігійна святиня ук-раїнського народу. Лавра знаходиться на півночі Тер-нопільської області в межах історичного Волинського краю. Разом із пам’ятками сусіднього (24 км.) Кременця Почаївська лавра входить у Кременецько-Почаївський державний істори-ко-архітектурний заповідник.

Почаївська лавра височіє на високій Почаївській горі, що панує над всією околицею більш ніж на 75 м. Позолочені купо-ли дзвіниці і лаврських храмів в ясну погоду видно з відстані до 30 км. Гору з трьох боків оточує містечко Почаїв.

В архіві Почаївської лаври збереглася рукописна “Книга позовів і документів” за 1661 р., в якій стверджується, що кілька монахів Києво-Печерської лаври оселилися тут ще в 1240 р. після сплюндрування Києва ханом Батиєм. У народній пам’яті закарбувалося передання про те, як на Почаївській горі в часі монгольської навали двом ченцям і пастуху Івану Босо-му явилася Божа Матір у вогненному стовпі. На скелі, де сту-пила Пречиста, відбилася її стопа, з якої заструменіло святе цілюще джерело. Монастир збудовано на скелі, води поблизу

 нема, тому з’ява її ступні – справжнє диво. Відтоді Почаївська гора з укріпленим монастирем на вершині в усі часи служила символом опору українського народу насильницькому окато-личенню “вогнем і мечем”, яке несли з собою зверхні польські магнати-“міссіонери”.

Перші документальні відомості про монастир “грецького обряду” в Почаєві є в грамоті польського короля Сигізмунда І (1527 р.), де він характеризується як дуже шанований у народі, стародавній і славний.

У 1597 р. українська дідичка Анна Гойська дарувала мона-стиреві маєтності й свою чудотворну ікону Божої Матері, зго-дом названу Почаївською. Цей образ став головною святинею лаври і відтоді глибоко шанується українським народом. Іко-ну створено на Афонській горі у XIII – XIV ст. на замовлення константинопольської патріархії. З нею грецький митрополит Неофіт у 1559 р. прибув з Візантії в Україну для збору по-жертв на відбудову патріаршого престолу, сплюндрованого турками. У віддяку за щедрі пожертви Анни Гойської митро-полит благословив її цією іконою, і вона залишилася у маєтку Гойських. В замковій каплиці Гойських образ перебував понад 30 років, причому за цей час перед ним відбулося декілька чу-десних зцілень. Анна ж після прозріння перед іконою її сліпо-го від народження брата Пилипа Козинського, була глибоко вражена цим чудом і, вважаючи себе не гідною одноосібно во-лодіти такою іконою, передала її сусідньому Почаївському мо-настиреві. Тоді ж вона зробила і так званий фундушевий за-пис, щедро обдарувавши обитель великими земельними маєтками і щорічними пожертвами.

Невдовзі в монастир прибув той, хто прославив його – преподобний Іов Почаївський, у миру – Іван Залізо. Деся-тирічним хлопчаком він вступив до Угорницького монастиря, рано прийняв чернечий постриг, а в тридцять років, як і нале-жить за православними канонами, був висвячений на ієромо-наха. Чутки про його чернечі подвиги досягли можновладного володаря Волинського краю – православного князя Костянти-на Костянтиновича Острозького. Це він був натхненником та

 фундатором першої повної друкованої Біблії церковно-слов’янською мовою, яка побачила світ у 1581 р. А через рік після цієї вікопомної події преподобний Іов на запрошення князя прибув на Волинь, у Дубно, до Чеснохресного монасти-ря, яким і керував протягом двадцяти років.

Після смерті ясновельможного князя отець Іов, “утікаючи від людської слави і бажаючи мати славу єдино від тайновид-ця Бога”, як згодом писали його сучасники, потайки залишив Дубно і подався на Почаївську гору. Братія обрала його ігуме-ном-настоятелем монастиря.