Бакотський Михайлiвський печерний монастир – вигляд до реконструкції дашків і прибудови каплички кінця 1990-х рр.


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 

Загрузка...

 встання й роздала подільські села у маєтність польським шляхтичам та підшляхтичам.

З часу включення Поділля й Брацлавщини до складу Речі Посполитої розпочинається епоха розбійних татарських вторгнень, які спустошували цілі повіти і десь в кінці XV – XVI ст. остаточно сплюндрували Бакотський монастир. Утім, монахи продовжували мешкати в бакотських печерах аж до початку 1930-х рр., коли їх розігнали комуністи. У 1960 р. ко-муністи зруйнували й місцеву дерев’яну церкву та повикида-ли з печер дерев’яні хрести, вишиті рушники й ікони. А в 1981 р. до монастирської скелі впритул піднялися води Дністровсь-кого водосховища, що затопили село Бакоту, вали літописно-го городища та старожитні некрополі Подністров’я.

 

Бакотський Михайлівський печерний монастир

У 1883 – 1892 рр. проф. В.Антонович провів археологічне дослідження монастиря, описав 17 нiш у стiнах печер та 19 гробниць у скельнiй пiдлозi. Найбільша печера протяжнiстю 10 м i висотою близько 2,5 м. з фресковим стінописом ХІІ ст. служила за церкву. Тут виявлені давньоруські написи. Значна частина печерних келій внаслідок зсуву обвалилася у Дністер.

 Нині тут на висоті 80 м. над урізом Дністровського водосхови-ща у білокам’яній скельній стінці-урищі Білої гори збереглося лише дві упорядковані келії та печерна церковця. Біля їх підніжжя з товщі скелі б’є три джерела з “святою” водою. До прадавньої обителі понад урвищем веде вузенька (до 0,5 – 1,2 м. товщини) стежина з дерев’яним поручнем.

Невтомний дослідник подільської старовини проф. В.Ан-тонович у 1883 р. відкрив світовому загалу ще один печерно-сакральний комплекс, унікальний тим, що заснували його ти-верці ще задовго до утворення Київської Русі. Язичницький пе-черний храм IV – VIII ст. знаходиться в розколині скелі над р.Бушанка біля с.Буша Ямпільського району Вінничини. Все-редині храму зберігся єдиний у своєму роді кам’яний ба-рельєф, що відображає вірування давніх слов’ян.

Свято-Усiкновенський Лядовський печерний монастир

XI – XХ ст. у с.Лядова Могилев-Подільського району Вінницької області – найбільший із печерних комплексів Поділля.

Серед місцевого населення стійко тримається легенда, що засновником і першим мешканцем печерної обителі був Св.Антоній. Замолоду він відвідав Константинополь, а на Святому Афоні прийняв чернечий постриг і ім’я Антоній. У 1013 р., повертаючись з Афонських гір в Київ, Антоній деякий час проповідував християнство серед тиверців, для чого обрав собі за житло тріщину у білосіжній вапняковій скелі над р.Ля-дова. З тих пір вирубана Св.Антонієм Печерським келія досі носить його ім’я і є місцем паломництва (разом із святим Ан-тонієвим джерелом).

Лядовський монастир складається з трьох печерних цер-ков – Усікновіння глави Св. Іоанна Предтечі, Св. Параскеви-П’ятниці і Св. Антонія Печерського – та ряду печерних келій, гробниць і ніш господарського призначення.

Літописні згадки про монастир у Лядові доволі скупі. Відомо, що його ченці благословляли прихід у 1159 р. на По-низзя народного улюбленця князя-ізгоя Івана Берладника, який вивільнив народ від важких поборів галицьких бояр. У

 1241 р. під час навали орди хана Батия придністровську печер-ну обитель спіткала та ж доля, що й Печерську Лавру Києва. За князювання Коріатовичів в сплюндровану обитель повер-нулися православні монахи. Після численних татарських спу-стошень краю та турецького панування на Поділлі, у спо-рожнілі печери монахи повернулися аж на початку XVIІІ ст. В печерній обителі облаштувалися ченці Василіянського чину. Російська влада розігнала Василіянський Лядовський монас-тир у 1745 р. Невдовзі уряд переселяє сюди кілька православ-них монахів, і Лядовський монастир вкотре відроджується.

У 1929 р. більшовики підірвали церкви монастирського комплексу, а найцінніше майно розікрали та попалили. Відновлення обителі розпочалося з 1998 р., коли сюди пересе-лилася група ченців з Почаївської лаври на чолі з ієромонахом Антонієм.

Багату спадщину обороних середньовічних монастирів зберегла історична Волинська земля. Серед кількох десятків древніх обителей краю виділимо найвідоміші серед палом-ників та туристів: Зимненський, Межиріцький, Корецький та Дерманський.

Зимненський Святогорський монастир-фортеця – один з найдавніших духовних центрів України. Це справжня фортеця, що височіє на Святій Горі над заплавою р.Луги по-ряд з с.Зимне Волинської області.

За легендою, після походу на дулібів і Червенські гради й приєднання Волині, Холмщини і Підляшшя до складу Київської Русі, столичний град Володимир і Святогорську обитель поблизу нього заснував князь Володимир Великий у 981 р. Місце під обитель було обрано вдало – з гори відкри-вається неозора панорама навколишніх луків і мисливських угідь. Гадаємо, раніше на цьому місці існував язичницький культовий центр волинського краю, що на два століття пере-жив сусіднє Зимненьське городище – багатолюдний адміністративно-ремісничий центр Дулібського союзу слов’янський племен, сплюндрований аварською навалою в кінці VII cт. Тим не менше, життя тут не припинилося, і навко

 лишнє населення продовжувало шанувати святилище на Святій горі.

Зимненський Святогорський монастир-фортеця

Володимир Великий наказав зрубати на вершині Святої гори церкву Успіння Пресвятої Богородицi, а його син Всево-лод Володимирович у 1001 р. запросив сюди з Києва монахів й обніс обитель дерев’яним частоколом зі сторожовими вежа-ми. А біля підніжжя гори розбудував заміську зимову князівську резиденцію та церкву Святої Трійці. На посад при-слуги “зимного терему” (тобто того, в якому князь зимував) невдовзі поширилася назва Зимне.

Розквіт православної Святогорської обителі припав на час правління Ярослава Мудрого. У 1030-і рр. об’єднані раті Яро-слава Мудрого і його звитяжного брата Мстислава Удалого розбили військо польського князя Болеслава Хороброго й по-вернули західноукраїнські землі до складу Київської Русі. З того часу починається бурхливий економічний, культурний і духовний розквіт стольного граду Волині – м.Володимира й сусіднього Святогорського монастиря, якому покровительст-вували всі, без винятку, волинські князі. У 1213 р. тут нена-довго зупинявся на перепочинок й молитву в Успенському храмі князь-воїн Данило Галицький. Адже в кінці ХІ – поч. ХІІІ ст. Святогорський монастир був найбільшим духовним

 центром західноукраїнських земель, що підтримував тісні кон-такти з Києво-Печерською лаврою і навіть прирівнювався до неї за значущістю.

Перша літописна згадка про Зимненський Свято-горський монастир є в руко-писному “Житiї Преподоб-ного Феодосiя Печерсько-го”, де згадується, що в 1073 р. тут зупинився на перепо-чинок знеможений палом-ництвом до Константинопо-ля печерський ігумен Варла-ам (син київського воєводи Вишати), однак так і не оп-равився від недуги й за кілька днів помер – “в мона-стирє, наріцаємом Святая Гора, сущи близ града Вло-димера успє с міром о Госпо-де, житію конец пріят препо-добний Варлаам”.

В ХІ ст. у Зимненському монастирі у теремі князя Володимира знаходилася резиденція перших володимиро-волинських єпископів Стефана (1090 – 1094 рр.) і Амфілохія з числа найшанованіших києво-печерсь-ких старців. Тоді ж її відвідав і преподобний Нестор Літопи-сець. А одним із найвизначніших Зимненських ігуменів був Св. Нифонт (пізніше він посів чин архієпископа Новгородсь-кого і став одним з продовжувачів літопису Нестора Літопис-ця). Розквіт давньоруського монастиря у 1241 р. обірвала кри-вава навала орд хана Батия.

Втім, чернече життя у печерах Святої гори не припиняло-ся і в подальші століття. Перша документальна згадка про Святогорський монастир є в дарчій грамоті литовсько-русько-го князя Свидригайла 1458 року.