Крехівський монастир: чернечі корпуси та наріжна башта з амбразурами


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 

Загрузка...

Діяльність монастиря було відновлено в 1990 р. Тепер це найвідоміший релігійний центр Львівщини. В наш час у мона-стирі діє Вища духовна василіанська семінарія. Від початку заснування до наших днів Крехівський монастир славиться відпустами в дні святкування літнього Миколая – 20, 21 і 22 травня.

 

Крехівський монастир: оборонна стіна та надбрамна башта-дзвіниця

Нині, у відпустові дні до монастиря сходяться тисячі па-ломників з усієї України й сусідньої Польщі.

Поряд з Крехівським монастирем є ще кілька паломниць-ко-екскурсійних атракцій: Іоїлівська скеля з печерами, святе джерело та меморіальна стела XVII ст.

Іоїлівська скеля-стрімчак має лабіринт печер, викутих лаврськими ченцями-першопоселенцями Іоїлом, Сильвест-ром та їх послідовниками. Печери-келії скелі Іоїла є об’єктом масового релігійного паломництва, подібно до Києво-Пе-черських, Почаївських і Страдецьких чернечих печер.

Святе джерело знаходиться біля підніжжя скельного ма-сиву, над ним обладнаною каплицю Матері Божої.

Постамент з кам’яною триметровою колоною зведений на честь успішної оборони Крехівського монастиря козацькою залогою на чолі з Іваном Мазепою від татарської орди. (Стела знаходиться на узліссі біля польової дороги на с.Нову Сквар

 Вхід у печери-келії Іоїлівської скелі

няву). Пам’ятник нагадує про драматичні події польсько-ту-рецької війни. У її розпал у вересні 1672 р. турецька армада з союзними татарською ордою і козацькими полками гетьмана Петра Дорошенка зусебіч обложили Львів.

Для захисту Крехівського монастиря від розбійного маро-дерства татар Петро Дорошенко направив невеликий козаць-кий загін на чолі з молодим Іваном Мазепою. І.Мазепа ор-ганізував дієву відсіч татарським нападникам. У розпалі за-пеклих штурмів неприступних монастирських стін один з їх оборонців влучним гарматним пострілом вбив воєначальника татарського загону, який доводився племінником хану Селім Гірею. Нажахані поганою прикметою, татари відступили від християнської святині.

Дізнавшись про смерть племінника, розлючений Селім Гірей наказав дощенту сплюндрувати Крехівський монастир. Петро Дорошенко, остерігаєчись знищення монастиря та ви-

 явлення серед його оборонців козацької залоги – а ця обстави-на одразу б розірвала нетривкий союз з ханом – змушений був негайно передати ченцям лист-ультиматум з вимогою викупу за вбивство ханського родича. Крехівські ченці зібрали усе, що було коштовного у святині, виплатили викуп в сумі 4500 та-лерів й отримали ханську розписку про поквитування. Таким чином, своєчасне втручання Петра Дорошенка врятувало і мо-настирську святиню, і життя тоді ще маловідомого сотника Івана Мазепи.

Відтак, на місці загибелі зухвалого ханенка, якого Господь Бог скарав за посягання на християнську святиню, та на честь успішної оборони монастиря, було зведено пам’ятник у формі кам’яної триметрової колони.

Лаврський монастир Св.Онуфрія – найдавніший діючий до сьогодні монастир на території Західної України, довкола якого невдовзі розрослося поселення, що отримало назву Лаврів (тобто, приналежний лаврі).

Святого старця-відлюдника Онуфрія, який шістдесят три роки провів у пустелі без спілкування з людьми у пошуках ду-ховного самовдосконалення, свято шанували на Русі. Образ пречистого старця, якому навіть після смерті “два леви яму єму копали, виривали і плакали і ридали і гірко волали”, нади-хав давньоруських монахів на відлюдне духовне подвиж-ництво в печерах і віддалених від людей печерних скитах.

За даними істориків і археологів Лаврська обитель і село при ній виникли в кінці XIII ст. Засновником монастиря прийнято вважати князя Льва Даниловича (на підставі князівської грамоти від 8 жовтня 1292 р., в якій монастир зга-дується у складі його родових володінь). Відтоді монастир ба-гато раз зазнавав спустошень і пограбувань, але заново відро-джувався й продовжував існувати навіть у періоди найбільших гонінь.

Так, наприклад, запис у протоколі львівського лавничого суду від 27 липня 1589 р. засвідчує заяву членів Став-ропігійного братства про те, що монастир Св. Онуфрія Степа-ном Дропаном “був фундований і дотований... і відданий під

 духовну юрисдикцію ігумена Унівського монастиря, що підля-гає київському і галицькому митрополитові, а під світську – пану старості львівському”.

У період свого найбільшого розквіту в другій половині XVII (коли монастир прийняв унію й увійшов до ордену оо.Василіян Київської митрополії) і наступному XVIII століттях Лаврський монастир відігравав роль одного з голо-вних релігійних центрів регіону на рівні з Крехівським, Унівським і Почаївським монастирями. При монастирі існува-ла велика бібліотека і архів. В архіві, зокрема, знаходились грамоти князя Льва, польських королів, писані золотом руко-писи, безцінні стародруки, грамоти гетьманів, владик та мол-довських господарів. У 1939 р. архів і бібліотеку Лаврова працівники НКВД вивезли у сусіднє с.Стрілки і спалили.

Карпатська архітектурно-археологічна експедиція під керівництвом Михайла Рожка з’ясувала, що розбудова монас-тиря тривала до 1909 р. Оборонний мур монастиря датований археологами XІІІ – XVIIІ ст., а сучасний корпус чернечих келій – 1902 – 1909 рр. У міжвоєнний період ХХ ст. в монас-тирі діяв Василіянський ліцей. У наш час (з 1994 р.) обитель знову належить чернечому ордену оо.Василіян.

Лаврівський монастир відроджується як центр масового релігійного паломництва. Обитель збирає прочан на прощі й святкові відпусти, приурочені до свят Св.Онуфрія, Бла-говіщення, Вознесіння, Різдва Іоана Хрестителя, Чесного Хре-ста.

Оглядаючи архітектурний ансамбль Лаврівської обителі, слід передусім виділити монастирський собор.

Церква Св.Онуфрiя XV ст. у стилі бароко. Дзвіниця церк-ви Св.Онуфрiя теж збудована у XV ст. за давньоруськими архітектурними канонами. Вівтар церкви сягає доби Галиць-ко-Волинської держави. У ньому археологи виявили нішу-ар-касолію, в якій, очевидно, були захоронені тлінні останки кня-зя-засновника обителі. Після чернечого постиру старий Лев Данилович прийняв християнське ім’я Онуфрій. Свої останні роки князь-чернець прожив у Спасському монастирі, але по хований був у своєму родовому Лаврському монастирі у крипті Онуфріївської церкви-усипальниці. Також у храмі збе-реглися настінні фрески XV ст.

Під церквою Св.Онуфрiя є підземний склеп-некрополь XV – XVIII ст. Підземелля храму є усипальницею одного з найхоробріших князів Галицько-Волинської Русі – Льва Да-ниловича, сина Данила Галицького. Український історик Д.Зубрицький залишив нам опис місця поховання князя Льва, яке було розкрите після нищівної пожежі Лаврського монас-тиря у 1767 р. з волі ігумена Полікарпа в присутності настоя-телів найближчих монастирів. У підземній гробниці було відкрито два саркофаги, оббиті срібними листами з художнім оздобленням. На одному з саркофагів було вирізано ім’я “Лев”. Д.Зубрицький залишив відомості про те, що срібні лис-ти були переплавлені і використані для відбудови згорілого монастиря, а прах Льва Даниловича перезахоронено у ніші вівтаря храму.

У 1860 р. з веління австрійського уряду церкву Св.Онуфрія було реконструйовано. Під час т. зв. “упорядку-вальних” робіт з підземного некрополя храму на монастирсь-кий цвинтар було винесено й перепоховано більшість тлінних останків підземних поховань. Імовірно, у цей же час було таємно перепоховано священні для ченців обителі останки ук-раїнського князя Льва Даниловича, навіть сама пам’ять про якого надихала на боротьбу за українську культурно-етнічну й політичну автономію в складі поліетнічної імперії Габсбургів. Місце останнього перепоховання руського князя досі зали-шається нез’ясованим. (Хоча є непрямі вказівки на те, що ос-танки Льва Даниловича надійно схоронені від чужинецького плюндрування десь на території обителі, або в гірських околи-цях Лаврова).

Крім давньоруських саркофагів (до нашого часу не зберег-лися) у підземному склепі-некрополі покоїться прах багатьох видатних духовних і світських осіб України. Серед них, зокре-ма, покояться православний митрополит Київський Антоній Винницький (XVII ст.), греко-католицькі єпископи Пере  мишльські Інокентій і Юрій Винницькі, православні мол-давські господарі (тобто князі) Констянтин Басараб і Степан Петричайка.

На території Лаврської обителі є ще дві легендарні пам’ятки. Це, по перше, дуб Льва Даниловича - старезне дере-во, що нараховує понад 700 років. За переказами, під цим ду-бом любив відпочивати князь Лев Данилович. Дуб зберігся у західній частині монастиря. По друге - фундаменти давньо-руської церкви Іоанна Хрестителя на вершині Лаврської (Іванівської) гори. Навколо знаходиться монастирське кладо-вище, на якому перепоховано (після перенесення зі склепу церкви Св.Онуфрія в 1860 р.) останки багатьох давніх духов-них і світських діячів України XIV - XVIII ст.

Оборонний Підкаміньський монастир оо.Студитів зна-ходиться на східній межі Бродовського району за 20 км. від Почаївської лаври. Смт.Шдкамінь відоме з 1441 р. Назва “Шдкамінь” цілком справедлива - село дійсно лежить у підніжжі високої скелі “Чортів камінь”. За археологічними розвідками люди на місці сучасного селища селилися ще в доісторичні часи. А в ранньослов’янську добу тут існував цілий культовий центр. Сьогодні Шдкамінь - один з наймаль-овничіших туристичних центрів Львівщини.

У Шдкамені варто неодмінно оглянути такі туристичні об’єкти.

♦ Гора Рожаниця, увінчана ”Чортовим каменем” - круто-схила гора з кам’яною скелею-останцем на вершині, що сягає заввишки 16 м, а в діаметрі - 14 м. Абсолютна висота гори ста-новить 443 м, відносна висота над оточуючою місцевістю - 65 м. На пласкій маківці “Чортового каменя” у товщі кварцевого пісковику викуті сім півметрової глибини жертовних ніш, а в його підніжжі - жертовна ніша у формі серця.

Назва скелі “Чортів камінь” походить ще з доби поширен-ня давньоруськими князями християнства серед тутешнього слов’янського населення. Упродовж близько тисячі років “Чортів камінь” служив священним місцем проведення язич-ницьких культових обрядів слов’ян. Камінь уособлював собою

 

Скеля “Чортів камінь” – культовий центр слов’ян. Вигляд з Монастирської

гори смт.Підкаменя

давньослов’янське божество (імовірно Рода), якому поклоня-лися навколишні племена (аналогічно до Кам’яного сторожа Тухольської долини, описаного І.Франком у повісті “Захар Беркут”). Із запровадженням християнства і початком репре-сивних переслідувань служителів язичницьких (“бісівських”, “чортових”) культів, скелю було прозвано “Чортів камінь” й оголошено “нечистим” місцем, де збирається на свої “бісівські” ігрища нехрещена сила.

Поряд з кам’яним останцем на вершині гори знаходяться печери, які, вірогідно, також використовувалися в культових цілях. А з вершини гори відкривається захоплююча панорама погорбованої рівнини Поділля і Товтрового кряжу, вкритих густими лісовими масивами.

♦ Козацьке кладовище на схилах гори ”Чортів камінь” із викутими з каменю хрестами XVII ст. Меморіальна святиня українського народу.

Монастирська гора Шдкаменя височіє обіч “Чортового ка-меню” і, ніби на противагу йому, увінчана архітектурним ан-самблем древнього християнського монастиря, за легендами,

 заснованого ще в ХІІІ ст. утікачами-ченцями Києво-Печерсь-кої Лаври невдовзі після сплюндрування Києва ордою хана Батия. Згодом на запрошення власника села на Монастирську гору Підкаменя прийшли отці Домінікани й заклали мурова-ний монастир-твердиню. Ця подія датована 1464 р.

У 1519 р. обитель спалили татари. Чернече життя в стінах монастиря відродилося лише через майже сотню років завдя-ки вагомій фінансовій допомозі короля Яна ІІІ Собєського. Тоді ж були добудовані додаткові укріплення й оборонні баш-ти. Монастир набув рис справжньої фортеці з арсеналом гар-мат і рушниць, в яку під час татарських навал збігалося насе-лення всієї округи. Король Ян Собєський неодноразово приїжджав в цю обитель для молитви, тут перед вівтарем Св.Вікторії – покровительки перемог – він просив благо-словння перед початком своїх безстрашних походів на турків.

Укріплення монастиря заново реконструювалися у XVIII cт., що вказує на ймовірність їх руйнувань під час турецького вторгнення 1672 р. Щодо арсеналу монастиря, збереглися до-кументи, що помпезну подію коронації ікони Діви Марії в 1727 р. в Підкамені супроводжував салют з 56 гармат. (Чудо-творну ікону Підкаміньського монастиря напередодні Другої світової війни вивезли до Польщі і нині зберігають у Вроц-лаві).

Загалом же історичні відомості про Підкаміньську оби-тель доволі скупі – її багатий архів і бібліотека згоріли в 1916 р. від руйнівних артобстрілів російської армії під час Першої світової війни. Зате збереглися народні перекази. Один з них оповідає, що в підземному казематі кутової башти монастиря перебував в ув‘язненні легендарний козацький полковник Се-мен Палій.

Після поділу Польщі між Гітлером і Сталіном у 1939 р. спецпідрозділи НКВД перетворили монастир-фортецю на концтабір для української інтелігенції й духівництва. Лише в кінці 1950-х рр. концтабір згорнули, а територію, за ко-муністичною звичкою, передали під закритий диспансер для психічно хворих (поряд із хворими там відбували пожиттєве

 ув’язнення й чимало галичан, долі яких понівечив тоталітар-ний радянський режим). Й досі головний корпус чернечих келій монастиря займає лікарня для душевнохворих жінок. За брамою лікарні залишився монастирський колодязь, проби-тий крізь скельну товщу Монастирської гори на глибину 90 м. І лише на початку 1990-х рр. в обитель повернулися монахи студитського уставу й самотужки важкою щоденною працею поволі відроджують її з руїни. Першою вони обладнали неве-лику підземну церкву, її інтер’єр прикрашає дивом вціліла (пів століття її переховувалли в місцевій православній церкві) де-рев’яна барокова скульптура Ісуса Христа XVIII cт.