Мангуп: Князівський палац та вхід у ечерні каземати


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 

Загрузка...

 Бабуган-яйли на сході до балаклавских висот і Чорного моря на заході. За прилеглою до мису Чамну-Бурун горою видніється печерне місто Ескі-Кермен, на півночі височіють скелі фортець Тепе-Кермена і Качі-Кальона, а за пагорбами передгір’я видніються кримські степи.

За даними археологів, першими поселенцями гори в І – ІІ ст. стали таври, змушені перебиратися на кручі у зв’язку з воєнною експансією, з одного боку, кримських скіфів, а з іншого – легіонерів римського гарнізону Херсонесу. У V –VI ст. місцеві готи під тиском утигурів, вожді яких осіли в Пантікапеї, а згодом і полчищ Тюркського каганату, збудува-ли на стрімчаку Тешклі-Бурун невелику фортецю.

Через дві сотні років після погрому Кримської Аланії й спустошення квітучих міст Ескі-Кермену й Киз-Кермену військами Хазарського каганату, кримські готи в XI ст., за сприяння інженерів Візантійської імперії, розпочали будівництво великого міста Дорос-Феодоро, що зайняло зго-дом майже всю територію плато Мангуп. Про це свідчать епіграфічні написи, викарбувані на кам’яних плитах фортеці, та числені писемні джерела середньовіччя. (Щоправда, збере-жені до сьогодні фортифікації Феодоро датуються більш пізнім часом: XIV – XV ст.). Масивні стіни з баштами оперізу-вали все плато з півночі, заходу і частково з півдня. Їх не було тільки там, де скельне урвище сягало декількох десятків метрів. Житлові квартали тулилися ближче до води.

Досі у верхів’ях ярів Табана-Дере і Гамам-Дере (Лазневий яр) б‘ють потужні джерела питної води та виявлені залишки середньовічного водопроводу.

Після розгрому в 907 р. київським князем Святославом Хазарського каганату до складу Київської Русі відійшло чима-ло нових земель, у т.ч. весь Керченський півострів Криму увійшов у Тмутараканське князівство. Умови вассальних взаємин Кримської Готії по відношенню до Київській Русі бу-ли офіційно закріплені в 962 р. під час зустрічі послів готсько-го топарха з київським князем.

В 989 р. син Святослава Володимир Великий здобув Хер-сонес, прийняв християнство і поширив свою протекцію на

 значну частину поселень Західного Криму. Цим часом дату-ються знайдені в Мангупі предмети давньоруського експорту. А з 1204 р. Херсон і вся область Клімати після розгрому Візантії хрестоносцями переходить у піддаство правонаступ-ниці Візантії – Трапезундської імперії.

У середині ХІІІ ст. під тиском турків-сельджуків вірменський князівський рід Гаврасів перебрався з Трапе-зундської імперії у Крим і обрав своєю новою резиденцією гарно укріплену фортецю на Мангупській скелі, що нагадува-ла їм гори рідної Вірменії. Саме Гавраси розбудовують цю твердиню, розширюючи межі міста на все плато. Незабаром під владою князів Феодоро опиняється більша частина Південно-Західного Криму; західноєвропейські документи, за традицією, називали це князівство Готією.

Населення його мало поліетнічний склад – тут мирно співіснували общини погречених нащадків давніх скіфів, асів, готів, ромеїв, хазар-караїмів та вірмен.

Князівство Феодоро вело жваву торгівлю з Візантією, Руссю і Сходом. З середини ХІІ ст. розпочинаються його воєнні зіткнення з венеціанцями, а згодом генуезцями за во-лодіння портами південно-західного узбережжя. Відмова во-лодарів Феодоро сплатити данину татарському хану Ногаю і вбивство його посла спричинили в 1299 р. масштабну навалу татар-ногайців у Крим. Тоді під навалою ординів впало чима-ло могутніх печерних фортець гірського Криму, у т.ч. непри-ступний Кирк-ор (Чуфут-Кале). Але місто-фортеця Феодоро зуміло витримати облогу стотисячної золотоординської орди, і незважаючи на всі потуги хан Ногай відступив від його стін.

Вдруге під стіни Феодоро стотисячна армада ногайців на-сунула в 1399 р. Їх вів Єдигей – хан могутнього ногайського улусу Орди, який кинув виклик верховному повелителю Зо-лотої Орди Тохтамишу (праправнуку Чингіс-хана) і в союзі з середньоазіатським ханом Тимуром розпочав криваву війну за розкол Золотої Орди й здобуття абсолютиської влади над своїм улусом, що простягався від Дунаю до Дону.

Орда Єдигея спопелила весь Крим (оскільки, згідно з до-говором 1380 р. генуезці Кримського узбережжя були союзни ками-вассалами хана Тохтамиша), здобула могутні укріплен-ня Кафи, прогнавши звідти генуезського консула, та Херсоне-су. І лише наскельне місто-твердиня Феодоро зуміло встояти під шквалом татарських приступів. Татари скоротили во-лодіння князівства на добрих дві третини й на противагу во-рожій християнській твердині розбудували за 20 кілометрів від неї не менш потужну фортецю Кирк-ор (Чуфут-Кале). Скористалися ослабленням князівства й верткі генуезці, які негайно закріпилися під стінами самого Херсонесу, захопив-ши зручну Балаклавську бухту, для охорони якої збудували замок Чембало (одна з його башт збереглася до нашого часу).

У XV ст. князівство Феодоро, перебуваючи в оточені воро-жих татарських та генуезьких володінь, продовжувало відігра-вати помітну роль в міжнародній політиці. Його православні володарі підтримували тісні зв’язки з сусідніми православни-ми державцями: литовсько-українськими князями, Московсь-ким князівством та Валахією (Молдовою).

Історія зберегла для нас імена останніх мангупських князів “володарів Феодоро і Помор’я”: Олексія (? – 1434 р.), його синів Олексія, Ісаака й Олубея та внука Олександра.

Князеві Олексієві вдалося поріднитися з візантійським імператорським родом Палеологів, видавши в 1426 р. доньку Марію за останнього правителя Трапезундської імперії, а сина Іоанна одруживши з Марією Асаною з імператорського дому Палеологів. Це дало право князям Мангупу після падіння Тра-пезундської імперії використовувати в якості свого родового герба двоголового орла Палеологів – офіційний герб Візантійської імперії (згодом, після шлюбу доньки останнього візантійського імператора Софії Палеолог з великим князем Іоанном ІІІ, московські царі також “привласнили” собі цей герб, проголосивши Москву “третім Римом і спадкоємицею Візантії”).

За князя Олексія продовжувалася боротьба з генуезцями за контроль західнокримських портів. На противагу генуезсь-кому замку Чембало, що контролював Балаклавську бухту, Олексій розбудував фортецю Каламіту (1427 р.) для охорони

 власного порту в гирлі р.Чорної та Північній бухті Севастопо-ля. У 1433 р. Олексій пред’явив генуезському консулу Кафи Батисті де Фаранрі своє право на Чембало і, не дочекавшись відповіді, привів війська в Балаклавську бухту. Солдати гену-езького гарнізону ледве встигли евакуювалися в Кафу.

У відповідь на ці дії князя Мангупу дожі Генуї відправили до берегів далекої Таврії бойову ескадру з двадцяти галер і ше-сти тисяч добірних солдатів під командуванням Карла Ло-мелліно. У червні 1434 р. італійці відбили Чембало, сплюндру-вали Каламіту, жорстоко розправилися з їхніми захисниками, в битві важко поранили самого князя Олексія (він помер через півроку), а його старшого сина Олексія і воєвод полонили і в кайданах відправили морем в Геную. Після цього К.Ломелліно підкорив генуезькому пануванню всі узбережні поселення від Севастополя до Феодосії, а далі, увірувавши в свою непере-можність, рушив з Кафи на Солхат (м.Старий Крим) – столи-цю кримсько-татарського хана Хаджі-Гірея, однак був вщент розбитий татарами і сам ледве врятувався втечею за стіни Ка-фи.

Таким чином, генуезькі володіння в Криму в 1434 р. зали-шилися без військового захисту, войовничі татари ще більше зміцнили свої позиції, а третя політична сила в Криму – Ман-гупське князівство – без володаря. Тож італійці повернули з полону на трон Феодоро сина князя Олексія, попередньо взяв-ши з нього присягу на вірність Генуезській республіці. Однак Олексій Олексійович продовжував проводити незалежну політику, спрямовану на зміцнення могутності князівства. Після приходу до влади середущого сина Ісаака Олексійовича князівство Феодоро сягнуло вершини своєї могутності. Ісаак заручився тісним воєнним союзом з генуезським консулом Кафи, видав свою старшу доньку Марію за молдавського гос-подаря Стефана III, а молодшу бояри-посли Великого князя московського Іоанна III сватали за царського сина. Породича-тися з Московією не встигли. Навесні 1475 р. Ісаак помер, і до влади, спішно прибувши з Валахії, прийшов старший син Іса-ака Олександр. Але буквально через декілька днів після його

 коронування на кримське узбережжя під Кафою висадився ба-гатотисячний десант Османської імперії.

Одного місяця вистачило туркам на те, щоб завоювати не-приступні італійські фортеці Кафи (капітулювала за 5 днів), Судака й інших поселень Південного берега Криму та захопи-ти в полон генуезського консула й татарського хана Менглі-Гірея. Вже в липні 1475 р. турецька армія підійшла до Мангу-пу. Запекла облога скельної твердині тривала довгих шість місяців, незважаючи на те, що турки мали десятикратну пере-вагу сил, найбоєздатнішу в світі армію та найсучаснішу дале-кобійну артилерію. Тільки в грудні турки, збагнувши, що си-лою фортецю нізащо не здобути, вдалися до хитрощів. Вони протрубили збори і в повному бойовому порядку відступили, сховавши в засаді невеликий полк яничарів. Зраділі феодори-ти розчинили ворота... Турки розграбували місто, всіх чо-ловіків стратили (у т.ч. і князя Олександра), а жінок, дітей і князівську родину забрали в рабство. Територія князіства увійшла до складу Османської імперії, а в Мангупі розкварти-рували турецький гарнізон (перебував тут до російсько-ту-рецьких війн XVIII ст.). З огляду на новий етнічний склад на-селення, в XVI ст. в Мангупі постали мечеть, синагога, кенас-са, турки провели реконструкцію цитаделі.

Мартин Броневський, посол короля Речі Посполитої Сте-фана Баторія до хана Гірея, відвідавши Мангуп у 1578 р. зано-тував таке: “Тепер там залишилися тільки грецька церква Свя-тих Костянтина й Олени й інша, Святого Георгія, зовсім не-значні. Там живе один грецький священик та кілька євреїв і турки: все інше приведене в жахливе руйнування”. А після приєднання Криму до Російської імперії Мангуп залишили його останні мешканці.

Фортифікації Мангупа-Феодоро збереглися у достатньо атракційному стані й досі справляють неабияке враженя на усіх відвідувачів цієї непересічної пам’ятки. Це гідний національний еквівалент славнозвісних печерних міст мало-азійської Каппадокії (Туреччина), що мало чим поступається їм за красою й розмахом будівельних робіт.

 Серед міських фортифікацій виділяються руїни головних воріт з прилеглою ділянкою стіни на підйомі на мис Тешклі-Бурун. На цьому мисі знаходиться цитадель Мангупа, від західного до східного провалля мис від зовнішнього світу відгороджує кам’яна стіна, а біля воріт височіють руїни двопо-верхового донжону-палацу, спорудженого асами в V – VI ст. і перебудованого візантійськими зодчими в Х ст. та князем Олексієм в 1425 р. Після останньої перебудови оборонний донжон остаточно набув рис палацу з широкими вікнами й ор-наментованими лиштвами внутрішнього фасаду. Уламки мар-мурових колон, капітелі з тонким різьбленням, різьблені лиштви вікон і двер, що прикрашали палацеві приміщення, свідчать про неабияку майстерність каменерізів, знайомих з архітектурними традиціями Візантії, Малої Азії і Вірменії. Під час розкопок тут були знайдені уламки дорогого привізного посуду з Єгипту і Персії, що вказує на широкі торгові зв’язки князівства з країнами Середземномор’я.

У цитаделі над урвищем мису Тешклі-Бурун розташова-ний великий печерний комплекс, що отримав назву Барабан-Коба. Це система печерних бойових казематів з бійницями, зв’язаних між собою переходами, вирубана при вершині скель-ного урвища. Воїни, які перебували в цих казематах, контро-лювали дорогу до головних воріт Мангупа і обороняли підсту-пи до них. З плато кам’яні сходини спускаються у цілковито вирубану в скелі церкву. Посередині оборонної лінії казематів колись була кам’яна башта, під нею у товщі скелі вирубана двоповерхова в’язниця і судилище. У просторій печері-суди-лищі є кам’яна чотирикутна колона, що підтримує сволок. Як-що вдарити по ній, лунає звук, що нагадує бій барабана. Звідси й назва печерного комплексу – Барабан-Коба. Вздовж стін пе-чери-судилища у період турецького панування були вирубані невеликі одномісні камери для в’язнів.

Поза цитаделлю вздовж всього західного краю мису Тешклі-Бурун тягнуться печери господарського і культового призначення. У верхів’ї яру Табана-Дере колись були другі міські ворота, а нижче тягнеться ще один пояс укріплень. Тур ки відвели цю частину міста караїмській общині. Караїмські ремісники славилися обробкою шкір, тож в скельній поверхі яру видовбано цілу низку чанів для дублення шкір.

Серед храмів Мангупа звертають на себе увагу атракційні руїни князівської капели з апсидою, побудованої в VIII ст. у традиційному візантійському стилі біля воріт цитаделі. Це ок-тагональної форми базиліка Святих Констянтина і Єлени – імператорського подружжя Візантії, які охрестилися й прого-лосили християнство державною релігією Східноримської імперії. Цей храм було зруйновано турками в 1475 р. Ще більш цікавою атракцією є печерні церква і монастир VIII – XV ст., вирубані в скельній товщі нижче фортеці. Прохід туди почи-нається в одній із природних печер, звідки вирубані в скелі круті сходинки ведуть у горішній грот, а звідти – у печерну церкву. На її стінах збереглися залишки фрескового розпису XIV – XV століть. Напроти церкви викуті печерні келії для ченців і господарські приміщення монастиря.

У 1996 р. історико-археологічний комплекс Мангуп-Кале занесено у список Світової культурної спадщини ЮНЕСКО. Нині цей видатний пам’ятник України вимагає належної охо-рони й чіткого нормування туристичих потоків з метою недо-пущення його інтенсивного фізичного нищення стихійними юрбами туристів і самодіяльними археологами.

Фортеця Чембало – це стратегічна причорноморська твердиня, що замикала важким ланцюгом вхід у зручну Балак-лавську бухту. Фортеця високіє на краю скелястого обриву го-ри Кастрон над сучасним містом Балаклавою. У XIV ст. Чем-бало було одним з найквітучіших торгових міст-твердинь Ге-нуезької республіки.

До І ст. н.е. Балаклава була найміцніши піратським “гніздом” таврів, розпорошити яких змогли лише римські легіонери. Римляни збудували тут потужну військово-морсь-ку базу з флотськими казармами, храмом бога Юпітера, судо-ремонтною майстернею й обладнаною гаванню для стоянки екскадри бойових галер-лібурн Понтійського флоту імперії. У 172 р. її взяли штурмом і сплюндрували сармати, однак не

            . ,^|Иш 1                                            

 

           

           

           

           

           

           

            ЦМб^^ ; ' msBti™      І' v і                                        

            ШГ*у \ *         ХЬР/;              *          ■         

t?"V     ."■ *.'              ;'-'tV    ІіЯ                  

1          1          BT^N ~;^КЦЕ            *-, '      ЇМ                  

Генуезська фортеця Чембало у Балаклавській бухті

 

Сектор обстрілу гирла Балаклавської бухти з амбразури генуезької фортеці Чебало

 вдовзі римляни поновили фортифікації своєї військово-морської бази. У 240-і рр. після евакуації римських сил Балак-лавську фортецю зайняли готи. Згодом римська адміністрація сусіднього Херсонесу залучила їх в якості воїнів-федератів до охорони підступів до Херсонеської держави.

В епоху візантійської імперії греки називали це поселення Сімболон. Лише в середині XIV ст. у Балаклавській бухті, “під самим носом” могутнього князівства Феодоро змогли закріпи-тися генуезці.

Італійці розбудували квітуче місто з двома поясами обо-ронних стін та консульським замком Сант-Нікола. Як і в Су-даку та Феодосії ним управляв окремий виборний консул, якого призначала Палата дожів Генуї. У Чембало знаходилася резиденція єпископа. Місто було значним центром рибоза-сольної промисловості й експорту камбали й інших цінних сортів риб у Італію і Францію. У Верхньому місті (Сант-Ніко-ла) знаходився філіал Генуезького банку й торгові представ-ництва купецьких гільдій, що здійснювали торгові операції на обширі від Іспанії до Китаю. Чембало диктувало ціни на при-чорноморські товари й дедалі суттєвіше ущемлювало еко-номічні інтереси сусіднього князівства Феодоро.

У 1433 р. військо феодоритів за підтримки місцевого грецького населення захопило фортецю. Цій втраті Генуезька республіка надала настільки вагомого значення, що одразу розпочалося формування військової експедиції. Вислана з Ге-нуї ескадра з важкою артилерією й 6-тисячним десантом у 1434 р. відбила Чембало. Під час цієї кампанії на території Ук-раїни вперше у бойових діях була застосована вогнепальна зброя.

З огляду на падіння Константинополя (1453 р.) і зростан-ня турецької загрози фортифікації Чембало були суттєво зміцнені. Однак, це не врятувало твердиню від турецького сплюндрування у 1475 р.

Оцінивши вигідність розташування форту, турки перей-менували його на Балаклаву (“Рибне Гніздів’я”) і розмістили в ньому численний гарнізон. Упродовж XVI – XVII ст. фортеця

 витримала чимало штурмів запорожських і донських козаків і кілька раз капітулювала під їхнім натиском.

Нині генуезька фортеця Чембало збереглася у доволі ат-ракційному напівзруйнованому стані. Над урвищем височіють дві башти, ще дві заступають підступи до твердині з боку міського пляжу, вздовж схилу простежуються залишки обо-ронних стін, фундаменти замкової церкви й житлових приміщень.

Найвеличніше враженя справляє масивна триярусна баш-та-донжон на вершині г.Кастрон над самим обривом, об підніжжя якого з гуркотом вдаряються морські хвилі. У її підземому ярусі вирубано простору цистерну для зберігання запасів питної води на випадок тривалої облоги. Вода в резер-вуар подавалася керамічним водогоном з вершини сусідньої гори, а далі по керамічним трубам підводилася до усіх будівель фортеці. Висота донжону сягає 15 м.

 

 Територія фортеці упорядкована і щорічно відвідується десятками тисяч туристів, які приїжджають на літній відпочи-нок у Крим. Для пожвавленя туристичного інтересу до неї під стінами башти-донжону Чембало влітку кожної неділі ор-ганізовуються театралізовані анімаційні шоу і святкування. Туристи мають змогу спостерігати за перипетіями показових рицарських герців, змаганнями “середньовічних” лучників й арбалетників, помилуватися салютами з гармат середнь-овічного типу. При бажанні, кожен турист має нагоду приміряти на себе рицарські обладунки (чи середньовічні жіночі костюми), схрестити мечі в навчальому двобої зі “справжнім” рицарем, випробувати свою вправність у стрільбі з лука й арбалета.