ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА СТРУКТУРА ЗАОХОЧУВАЛЬНИХНОРМ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА 1.1. Ґенеза виникнення заохочувальних кримінально-правових норм


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 

Загрузка...

Інститут заохочувальних норм у кримінальному законодавстві пройшов ехапи виникнення, схановлення й розвихку. його сучас-ний, розвинутий стан є результатом складного історичного про-цесуРусвідо^ле„„я сусшРльсУтв„м і державою безпер'спе.сшвно'ст, протидії злочинності виключно шляхом примусу і жорстокості

„ого „рава „емае „ічого безп4тав„оРго, „емае стр„бИв,ра„тов„-стей та несподіванок. Навпаки, усе в ньому підкорено загально-му, що властиве усій природі, закону поступового розвитку, за яким одна формащя явищ породжується із другої, але де дві крайні формації, не втративши своєї родової схожості, докорінно різнятьсяміжсобою[1,с. 10].

Правники середини XVIII — початку XIX ст. не були одно-

Л. C. Белогриц-Котляревський поділяв історію розвитку кри-„шального „рТва усіх „а'родів „а два етапи: 1ДерГод npJaZx покарань і 2) період суспільних покарань. М. Ф. Владимирський-БУдаР„„в визіача'в перГодизащю кр„„Р„аль„ого права ж /римша-льного права Руської Правди, кримінального права Московської

держави і кримшального права Російської імперії, але тісно пов’язував цей процес із генезисом якостей покарання, а саме: 1) період помсти й приватних композицій (викупів); 2) період по-карань, що залякують; 3) перюд покарань, за грунтуються на ста-вленні в провину [2, с. 51—52].

£ цМ складД історико-пїавов'ої пробл'еми, зауваїіо, Щ„ са-ме в ті стародавні часи закладалися підвалини обставин, що усу-вали  караність  діяння.   Так,  нерідко  траплялося,   що  чоловік

мообороні. Великою вдачею дослідників кримінального законо-давства є те, що процес становлення й розвитку державності, і відповідно, приватних та пубшчних засад кримшїпьного права Київської Русі можна частково прогледіти в стародавніх пам’я-тках правової думки. Причиною появи цих ВИТОКІВ права, за точ-кою зору М. Ф. Владимирського-Буданова, було те, що р(сичі в

вати з ними правові відносини, й кримінально-правові відносини головнимчином[3,с. 307].

Идеться про перші договори стародавніх слов’ян (907, 911, 945 і 972 pp.), що, з одного боку, заклали основу на засадах реце-пції візантійського права, відмови від кровної помсти або значно-

зд^™^^

ча, - нУай помр) на^сц, іоенкя вбивсхва.'якщо ж убівця втече, а виявиться заможним, то ту частину його майна, котра належить йому по закону, нехай візьме родич вбитого, але й жш-ка вбивці нехай збереже те, що належить їй за звичаєм. Якщо вбивця виявиться незаможнім, (і при тому вш втік), то нехай опиниться шд судом до тих шр, поки не буде знайдений (якщо ж буде знайдений), то нехай помре [4, с. 11—12].

Поступова замша кровноі помсти грош’вою компенсащєю знайшла свій розвиток у найважливішій памятці раннього фео-

тельство X—XX веков» за загальної редакцією О. I. Чистякова, термін «русин» належить до мешканців сучасної України — пів-дня Русі, оскільки в XIII—XIV ст. більша частина осіб, що меш-кали на швночі Русі і мали новгородське походження, іменували-ся «горожанином» [5, с. 81—82]. Елементарні, казуїстичні за6„р„„Р„і кримшальіправов, „opJ„ в цьому „„"рмативному ак-ті були основними. Але ми вважаємо, що навіть за часів Руської Правди природною була можливість вирішення конфшкту між злочинцем і потерпілим принаймні двома шляхами: кровною по-мстою або відмовою від неї і отримання в цьому випадку грошо-вої компенсащї. Так, ст. 1 Руської Правди передбачала, що в разі відмови від помсти родичі загиблого мали отримати 40 гривен. У ст. 2 зазначалося, що «...оже ли себе не можеть мьстити, то взяти ему за обиду 3 гривне, а летцю мзда», у ст. 3 «Аще лик то кого

» ІЇЇЯ5ЇЇ5 ПРГ = —^

знаходимо в Біблії: «Обирайте собі міста, котрі були б у вас міс-тами для переховування, куди могли б тікати вбивці, які вбили людину невмисно, ...і ось який вбивця може тікати туди і зали-шатися живим: хто вбив ближнього свого без наміру, не бувши ворогом йому вчора й третього дня; хто діде із ближнім своїм у ліс'рубати дрова, і'я-Laрукайогоз сокирою, щоб зрубаті, дерево, і зіскочить залізо з топорища, і влучить у ближнього, і він помре, - такий нехай тікає в одне з міст тих, щоб залишитися живим» [7, с. 166, 188].

Норми Руської Правди передбачали, з одного боку, позбав-лення життя (вбивство) «татя» (крадія), який був пійманий на мі-сці вчинення злочину навіть незважаючи на його соціальне по-ложення, з іншого боку, ст. 38 встановлювала, що коли крадія тримали до світанку, то вести його на княжій двір на суд, але як-що такого крадія бачили зв'язаним та вбили, то нього треба було платити [6, с. 29]. У ст. 26 Правди Руської (просторова редакція) закріплеІо'припис, „ро усуне,™ в.дпов.дальн'ості з'а уда'р мечем! а в разі образи з боку потерпілого. В. I. Сергеевич вважав, що раз

удар мечем замінював відповідальність кривдника перед владою

України ї ж'бачимо, вже то'д, „£,„, хай „е'ршвинутГта казу^сти-чні норми, що можна вважати паростками заохочувальних норм.

У XV-XVII ст. украшсиЛемш „еребували під вла'дою Польщі та Литви. Значну роль у розвитку кримінального законо-давства в щлому та, зокрема, в питанні, що нас щкавить, відігра-ли Литовські статути 1529, 1566, 1588 pp. Так, в остаточному роздіш статуту 1529 р. «О злодействе» у ст. 20, 21 маються на увазі випадки необхідної оборони та затримання злочинця. Так, правила ст. 20 усували кримшальну відповідальність особи в pa-si, коли вона застала та вбила злочинця під час вчинення крадіж-ки з дому, під час боротьби та затримання останнього, але умо-вою такого рішення була наявність «околичних сусідів» як свідків та своєчасна заява «назавтраж». Навпаки, в ст. 21 ви-значене своєрідне перевищення меж затримання злочинця: «Ест-либьі хто злодея ранил при злодействе у своем дому; тогда его мает повести з лицом, што украл будет; до того пана, чий есть человек. А естлибьі оньій пан бьіл далеко; тогда мает вести до двора господарского з лицом, которьій будеть ближшьі, и TO spa-fly оповедати. А естлибьі оного ранного человека не вел до его пана, чий есть человек, ани до двора госпдарского, а держалбьі в себе три дни, а он в его дому вмер, таковий головщину платит» [6,с. 81—82].

Положення Литовських статутів мали значний вплив на «Со-борное Уложение» 1649 p., укладене в часи царювання великого князя Алексея Михайловича. Значна частина розділів та статей «Соборного Уложения» були буквальним перекладом чи досить

редбачала кримінального переслідування тому, «...кто татя с по-личньш убьет в доме своем, и того убитого тот час обьявит окол-ньш людем, и обьявя, вести к записке в приказ. А будет кто за тем татем „огонится с ст„р„„„„„„ людьми' „ „а дорк ш» „а поле, или в лесу тот тать изьшати себя не даст, и учинит дратися,

и того татя на погоне кто убьет до смерти, или ранит, и того уби-того, или раненого татя с поличньш, что он покрал, по тому же привести в приказ с погонщиками вместе» [8, с. 244—245].

можна було вбити ,и завдати тілесних ушкоджень. Таким чином, зазначені обставини не обумовлювалися якимось рамками й до-пускапися поза запежністю співвідношення нападу і своєчасності

Велике значення має розділ XXII «Соборного Уложения», де в

хное уіийсхво учУиних своим У1ІШлеУнием, L ведома хого, комРу он служит, и хох кому он служих, очищая себя, изьшав его при-ведех в приказ, и прттакое убиисхво сам известит, и хому, чеи хох человек, хого убиисхвенного дела в вину не схавихь, а чело-века его, кохорьій хакое смерхное убийсхво учиних, казнихи сме-

Під час Гехьманщини в другій половині XVII ex. і на почахку XVIII ex., як зазначають В. Я. Тащй і А Й. Рогожин, суди, крш прихаманних їм функцій, здійснювали примирення схорін. Осо-

зрРозум,л„, „держув^ п/аду за прар'к, $1 „ро^дура дозвоїла

Якісно новим етапом у розвихку кримінального законодавсхва

процесуального законодавства. Він поширював свої дії майже на всю лівобережну Україну. Фахівці з історії права вважають, що

цей документ був не простим перекладом якогось іноземного військового статуту, а містив велику роботу з пошуку кращих за-конодавчих рішень, їх самостійне опрацювання з врахуванням „ацюнальн./специф.ки. Вперше в кр,1„аль„ому за^онодавстві з’являються сучасні терміни: «преступление, преступник» [10,

Артикул військовий мав значну кількість кримінально-правових норм, які небезшдставно необхідно віднести до заохо-чувальних. Так, у арт. 123, 156, 157, 180 ретельно рег.люються

межі „еобхідної оборони,прияягувалася до відповідалвності, аде «…понесе в „ачале достошше притчиньі мел к „ужному оборо-нению, не животом, но по разсуждению судеискому жестоко,

звільнення дезертира від кримінального покарання в разі його добровшьноїявкизповинною.

Загальновідомо, що Православна церква і, відповідно, держава „егативно реагували „а'супружну зр'аду- «прелюбодея'ние». Глава XII «О содомском грехе, о насилии и блуде» передбачала дуже суворі покарання винним у вигляді смертної кари чи довіч-ного заслання на галери. Тому цікавим є припис-тлумачення до арт. 170 про „р„м„ре„Рнл, сторвл: «Ежели „ев'инной с/пруг за пре-любодеющую супругу просить будет, и с нею помиритца, или прелЮбодЄі:ЩаяУсТРоУнаРможеТ доказахь, чхо в супруж^схве спо-собу не может получить телесную охоту утолить, то мочно нака-зание умалить. Единаковое прелюбодеиство також чинится, если хол[1т1,и . 360 вкою, а за другого сговоренною невестою смешает-

Досяіджуючи формуванкя шституту звільнен/я в,д „окарання

в кримінальному праві України другої половини XVII—XVIII ст. Є. Ьаломєєв відУз„аР,ае, що'в цей ^торичний період примирення з потерпілим та його родичами було досить поширеним суспіль-ним явищем. Автор зазначає, що суди Гетьманщини активно за-стосовували такі процедури. Так, у 1693 р. Стародубський суд за-св1ДчивУ примиренРня міР убивцеУЮ ха 'родич^ загибло^о. У рішенні зазначалося, що вони «того смертного вбивцю Гришка за смертне вбивство пробачили і замирилися». Аналопчне рішення зафіксоване Борисшльським судом у 1656 р, «між вбивцею Юськом Рижом та батьком загиблого поєднання відбулося» [12, с. 136—137].

Разом з нормативним актом Російської імперії на теренах

допомогою «мирителей» не дозволялось, якщо воно прямо забо-ронялося нормами Прав. Наприклад, відповідно до п. 10 зазначе-ного артикулу, однією з причин, за наявності якої примирення не „огло'відб^ся, було здйснення такого „римирен'ня 6еРз шдпи-сів самих сторін або спеціально уповноважених «мирителей», та-кожп. Пцього артикулу не визнавав примирення шд тиском, неволячи і т. ін. Аналіз артикулів Прав свідчить про те, що при-мирення було шдставою не лише звшьнення від кримшального покарання, а й обставиною, що пом'якшувала таке покарання [13,

С'  Історія залишила нам пам'ятку про те, що в запорізьких коза-

ІЗма^^^^

краденням худоби в татарських чабанів. 3 коша були надіслані «нарочні» з иропозицісю'припини™ крадіжки й п0Укаят„ся в Сі-човій церкві. Гайдамаки прибули до Запорізької січі і присягнули

в церкві надалі ніякого .вавілля не чинити, після чого були про-ЩХГГеІГ[,1„4в„Се„9„8!].„р„ІеКІораІу Росйської .мперії „ад

на теренах сучасної України, за винятком деяких західних та шв-нічних земель, .о знаходилися під юрисдикцією Угорщини, ПольщітаЛитви

«наказ комМ „Р„ ^кладення „pcLry „ового у'кладення, підгото-влений імператрицею Катериною II» (1767 p.). 3 позицій дослі-джуваного IxaU заслуго'вуюхь на /вагу I 240 І СХ. 241 Нака-зу, які передбачали примат попередження злочину над пока-ранням за його вчинення. «Попередження злочину є намір і ві-нець доброго законоположення, яке Є Н1 чим шшим, як мистецт-вом доводити людей до самої досконалості чи залишати між ним, якщо цього виключити неможливо, щонайменше зло». Сучасні дослідники підкреслюють позитивний вплив Наказу на подаль-ший розвиток кримшального законодавства. «На наш погляд, — підкреслює В. П. Коняхін, — не маючи статусу офіційного зако-„о„„Рл„же„„я, Наказ скоріше за все мав рек^ндіційний харак-тер, проте в наступному відіграв позитивну роль у фо33м].ванні Заїаль'ноїчастин/кримшальн^о законодавТтві» [15У, I h{

У «просвітницьку епоху» друкуються перші підручники 3 кримшаліного права,розробиїь^кримшалГно-прав^ вчення про злочин та покарання. З’являється «Уложения о наказаниях уголовньіх и исправительньіх (1845 р. і в редакщї 1885 p.), у яко-му знаходить свій первісний поділ статей на Загальну і Особливу частини. Загалом можна стверджувати, що підготовка до прийн-яття «Уложення» 1845 р. не знала прецедентів у російському за-конотворенні. Була створена потужна група науковців на чолі з 6аро„„мРРаде„оУ„, у яку'входил^І. Л. Д^яян’в,о. М. Васильчі-ков, П. П. Шувалов, А. К. Тактой, I. А. Рибопєр, В. Н. Карамзін,

П. I. Дегай та ін. У ході підготовки було проаналізовано 15 чин-них шоземних кодексів: шведський (1734 p.), прусський (1798 p.), австрійський (1803 p.), французький (1810 p.), баварський (1813 p.), сак^нський (,838 РР) та ішГа також проек/и „р/ського (1830 Ц баварського (1831 p.), шведського (1832 р.) кримінальних кодек-с,в. йісля розгляд/іержавною дуіо «Улож'ение» було затвер-джене 15 серпня 1845 р. Миколою I і набуло чинності з 1 травня

В «Уложении» 1845 р. склалася досить прогресивна, як на ті часи, концепція Загальної частини кримінального законодавства, що містилася в розділі 1. Так, з точки зору заохочувальних при-писів слід зазначии, що вперше в розділі V п. 8 ст. 140 Укладен-

„„е к жеД о„У„г„ „ по сему У„о6уЖде„„РЮ „е совершил своего

преднамеренного им зла, особливо же когда он удержал от того и свРо„х сооРбщ„„ков,, Але, „а жаль, «Удожение/не р'озглядало цю обставини як таку, що виключає злочинність діяння, як це було у відношенні до необхідної оборони, крайньої необхідності (ст. 98, 106, 107). Крім зазначеної обставини, пом'якшуючими покарання та такими, що свідчили про явку з повинною особи були п. 1 ст. 140, що передбачав, коли винний добровільно, до того як саме на нього впаде підозра, з'явиться в суді чи до іншого начальника та щиросердно, добровільно зізнається у вчиненому злочині; п. 2, 3 ст. 140, де дії винної особи повинні були складатися із повного визнання своєї провини та вказівки на інших співучасників цього злочину; п. 9 ст. 140, де вказується на відвернення винним нас-лідкЛдочину, „овне вздшкодування завда/ої шкоди^ У ст. 141 передбачалося, що при наявності одного чи декількох із зазначе-ний у ст. 140 обставин, суд може трохи зменшити кримінальне покарання [16, с. 193, 201].

Характерною рисою кримшального законодавства Російської імперії було те, що суди не мали повноважень звшьнення від кримінальної відповідальності. У ст. 158, 159 «Уложення» визна-чалося: «Во всех сих случаях и в других необьікновенньіх, по чрезвьічайности своей заслуживающих особенного уважения, об-

нии наказания подсудимьіх, может, когда признает нужньш, по

личеством об уменьшении или перемене определяемого законом наказания» [16, с. 206].

Таким чином, кримінальне законодавство того часу, що діяло на теренах сучасної України, значною мірою заохочувало осіб, які вчинили злочин, до позитивної посткримшальної поведшки у вигляді визнання своєї провини, явки із зізнанням, дійового каят-тя, видачі шших сшвучасників злочину, допомоги в розсшдувані

падках, за клопотанням сенату, імператор міг взагалі звільнити таку особу від кримшального пересшдування.

пр^™^           ^

чинах чи проступках є підстави розглядати їх лише за жалобою потерпілої особи (справи приватного обвинувачення), то вони „ідля'гають закриЛ ? зв'яз^ з „римиренням'потерпілого з в„„-ним. Ця стаття мала перелік з 15 злочинів, де таке примирення не допускалося.

Особлива частина «Уложення» опанувала розділ 2 норматив-

рони, так і співвідношення та зіставлення кримінально-правових санкщй. Щодо досшджуваного питання слід зазначити, що спещ-альних випадків звільнення від кримінальної відповідальності вона не мала. Але досить детально була структурована на квалі-фіковані та привілейовані склади злочинів. Так, на думку Т. О. Лесні-євськи-Костаревої, із 2023 статей Особливої частини зазначені види складів злочинів мали близько 36 % [17, с. 108—109].

Укладення про покарання кримінальні і виправні діяло до по-дій жовтня 1917 p., але за роки чинності неодноразово зазнавало суххевої редакці нова^ї, Що знайшли свш п^ояв у хрьох ре-дакщях (1857, 1866, 1885 pp.). Та найважлившшм, на наш погляд, досягненням «Уложення» 1845 р. було чітке виділення з усього масиву кримшально-правових норм Загальної та Особливої час-тин, що шституцюнально й функщонально співвідносяться як філософські категорії «загального та спеціального» та діють як єдиний кодифікований нормативній акт.

Настав час значних перетворень у судочинстві- судова ре-форма 1964 р. здійснила революційний прорив у кримінально-

ш т/шшцрутени», вводДся суди „рисяжних і мирові суРд„, останні могли розглядати справи про злочини з максимальним покаранням до двох років позбавлення вош. Консерватизм і не-прийнятність багатьох положень «Уложення» (в редакції 1885 р.) усвідомлювали „рогресивні правнжи- Л. с\ Еелогриц-Котл^ ревський, А. А. Жижиленко, А. А. Піонтковський (батько), А. Ф. Кіс-тяковський, В. Д. Спасович, Н. Д. Серпєвський, М. С Таганцев, І.Я.Фойницькийташ. [18,с. 19].

Результатом складних досшджень у галузі кримшального пра-ва стало Кримшальне укладення 1903 p.- видатна пам'ятка кримшально-правової думки, яка за глибиною розробленості правових інститутів та якості законодавчої техніки займала гідне місце серед кращих зразків світового законодавства свого часу

На відміну від Укладення 1845 p., Кримінальне укладення 1903 р. зна'кс. вдосконалив шститу/обст'авин, що в/ключають злочинність діяння. Так, не визнавалися злочинами: діяння, вчи-нені на виконання закону чи наказу, якщо наказ явно не передба-чав чогось злочинного (ст. 44); діяння, вчинені при необхідній обороні проти незаконного посягання на особисті або майнові блага будь-якої особи (ст. 45); діяння, вчинене для порятунку особистого життя чи життя іншої особи від загрози, яка була не-відворотна в той самий час іншим засобом (ст. 46), та ін.

Було підтверджено положення про незалежність від суду по-м„луУва„„я і амїістії. У ст^ 72 вказув^ося: «О„о „епосредствУе„„о исходит от верховной самодержавной власти и может бьіть лишь дейсхвием монаршего милосердия. Сила и просхрансхво дейсхвия сего милосердия, как изьяхия из законов общих, определяехся в хом самом вьісочайшем повелении, или указе, или общем мило-схивом манифесхе, кохорьш смягчаехся учасхь виновньіх или же даруется им совершенное прощение» [19, с. 293]. У Кримшаль-

майже до 46 % від загальної кількості злочинів, що визначені Особливою частиною.

с'оціалістичної ФедеРрат„в„„Т Ра^янської Респубшки (далі-РСФРР) [20, с. 140]. З'їзд утворив у Харкові пробільшовицький

уряд України - Народний Секретаріат. Але в той же час у Києві знаходився ще один український уряд - Центральна Рада. Утво-рився антагонізм двовладдя в Україні. Цей антагонізм переріс у 1918 р. у збройне протистояння, а потш — у громадянську війну, яка тривала до кінця 1920 р.

Центральна Рада тривалий час залишала чинним на території України кримінальне законодавство Російської імперії та Тимча-сового уряду Росії, в той час як більшовицький уряд України, як і радянський уряд РСФРР, оголосив нечинними на своїй території ишальне^аконодавсхво повалених уряД1в. В одному з п'ершїх кримшально-правових актів того часу — преамбуш Декрету № 1 РНК РСФРР «Про суд» - стверджувалося, Що велика робоча й селянська револющя знищує підвалини старого буржуазного по-рядку, який існував на експлуатащї пращ капіталом, і обумовлює необхідність докорінно зламати старі юридичні заклади та інсти-тути, старі зводи законів, які були пристосовані до віджитих сус-пшьнихвідносин[21,с. 8].

Вітчизняні науковці й практики приділяли значну увагу роз-робці основних Г„ст„тут1вРкр„„1„альР„ого законодавУва. ^оте самостійна творча робота українських фахівців була згорнута на шдсхав, пол1ТиРчно?о pnn/Z про ценїрашзацпо'та ун'фТкацпо кримшального законодавства респубшк, що входять до складу РСФРР. Певний час в Україні допускалася можливість застосу-вання кримшального законодавства Російської імперії в частині, яка не суперечить законам радянськ,ї влади. Проте в Ук,аїні

аху ха'селянсхва'в у'мова? гр^адянської вшни 1917—1920 р'р. Разом з розвитком національного кримінального законодавства трансформувався та зазнавав змш шститут заохочувальних кри-мінально-правових норм.

Перші р^дянськ, крішально-правові „орми встановлювались декретами російського уряду та передбачали, як правило, відпо-пд&ьшстЛі злочини пУрР„т„У держа'ви, громадськоГбезпеки, вла-сності, у сфері службової та господарської діяльності та ін. У де-яких нормах знаходять своє місце й заохочувальні кримінально-правові приписи.

з’яв^ь^^^       ™=S

відповідальності в разі вчинення особою закінченого злочину за умови вчинення нею схвальних, суспільно-корисних дій з само-викриття та викриття інших осіб, які вчинили цей злочин. Яскра-

вим прикладом такої позитивної поведшки в кримшальному пра-ві є заохочувальний припис ст. 6 Декрету РНК РСФРР «Про бо-ротьбу із хабарництвом», де було встановлено, що від пересліду-вання за дачу хабара, якщо такий мав місце до видання цього декрету, звільняються особи, котрі у строк трьох МІСЯЦІВ 3 дня

вона своєчасно заявить про вимагання хабара або здійснить сприяння розкриттю справи про хабарництво [23]. Надалі цей припис був відтворений у ч. 4 ст. 114 КК УСРР 1922 p., у котрій встановлювалося, що особа, яка дала хабара, не карається лише в тому випадку, якщо своєчасно зробить заяву про вимагання ха-

трьохро^в.

В умовах громадянської війни заохочувальні норми криміна-льного законодавства мали велике значення в запобіганні та про-філактиці поширеним п1оявам дезертирства в Червоній Армії [24, с 41—42]. ТРак, у оЛ nocxaHOBH^n роб.хничо'ї ха селян'сь-кої оборони від 25 грудня 1918 р. «Про дезертирство» наголошу-валося, щоб не припиняючи розпочатої бороть,и з дезертирст-вом, вижихи заходав для хого, щоб ті дезерхири КОХР1 прохягом двохижневого схроку з дня опублікування особливого наказу з’являхься в розпорядження військових влад, були звільнені від покарання; при цьому обов’язково хих, що добровільно з’явилися з відлучки, військових частинах ставили на особливий обшк з тим, щоб у випадку нових порушень революційного обов’язку до

ч„в, ЩР„ зап'обігання випІдкам дезер'тирств'а шляхом „роголо-шення звільнення від кримінальної відповідальності дезертирів, котрі покаялися, виявилось у ті роки досить усшшним та таким, що зумовило використання подібних заходів для збирання зброї що в значній кількості незаконно зберігалась населенням [26, с. 9]. 3 цією метою Декретом РНК РСФРР від 17 жовтня 1921 р. «Про поря»ок реквізиції і конфіска«…ії майна приватних осіб та

Першою спробою узагальнення основних положень криміна-

грудні 1919 р. «Керівні начала з кримінального права РСФРР» [28] (далі — Керівні начала). 3 виданням Керівних начал (керів-U rW„ розр„Рб„„ків - м' Ю. КозловськД НаркомюЛ&Р рекомендував усім судовим закладам республіки керуватися ни-ми «в порядку револющйної сощалістичноі правосвідомості», а з 4 серпня 1920 р. вони були офщійно введені в дію на території УСРР [29]. Керівні начала складалися лише з норм Загальної час-тини, мали вступ та вісім ро; 3ішв:  1) про кримшальне п4)аво;

рання; 7) про умовне засудження; 8) про простір дії кримінально-

льного законодавства та судово-трибунальної практики за перші роки існування радянської влади [30, с. 126].

3 точки зору досліджуваного питання зацікавленість викли-кають третій та сьомий розділи. У ст. 12 визначалися обставини,

ного класу, з метою поновлення, збереження, придбання яких-„ебудь пр'ив.лей, „ов’язаних, з правоГ, *mCmJ, або „езамож-ним у стані голоду та злиднів; б) вчинення злочину в інтересах поновлення влади пригноблюючого класу або з особистих інте-ресів; в) вчинення діяння в усвідомленні завданої шкоди або з неосвіченості чи несвідомо; г) вчинення діяння професійним зло-чинцем (рецидивістом) або в перший раз; д) вчинення діяння групою, зграєю, бандою або однією особою; е) вчинення діяння із застосуванням насильства над особою або без такого; ж) спря-моване діяння проти особи чи проти майна; з) виявлення особою, котра вчинила діяння, заздалепдь обміркований намір, жорсто-кість, злобу, шдступність, хитрість або діяння, вчинене в стані запальності, з легковажності чи необережності». Тобто зазначені обставини не мали сучасного поділу на обтяжуючі та пом’як-шуюч, „бставини. 0,Уев„д’о, Щ„ BOL викладен', „а протистав-ленні обтяжуючих та помякшуючих обставин у межах одного

пункту. Як бачим, , не згадувались і то,уне могли враховуватися

2"%sz-::™cii „™е„гаупГе7„0ка.вання з6итив та

котра здшснила насилля над нашщником, якщо це насилля яви-лось у даних умовах необхідним засобом відбиття нападу або за-собом захисту від насилля над ним чи іншою особою, та якщо здійсненне насилля не перевищує меж необхідної оборони». У цьому визначен» шститут'необх^ної оборони був спря'мований виключно проти посягань на особистість. Деякі автори здійсню-ють широке тлумачення щєї норми, вказуючи, що малися на увазі не тільки життя і здоров’я особи а й особисті права, зокрема право власності [21, с. 62]. Керівні начала мали й інші вади. Так, тільки непослідовністю можна пояснити відсутність поняття пе-ревищення меж необхідної оборони і крайньої необхідності. Та-ким чином, змшилася сощальна оцшка необхідної оборони, яка була сформульована як заохочувальна норма, тоді як у дорадян-

нтія свободи особистості. 3 цвого приводу М. С. Тагащев зазна-чав, що „еобхідна оборона е природним правом людини, і ця прщюдність е підставою закон,ості оборони; це е одніею з форм

ПУ А. Ананьев, С. К. /о/ель, О. О. Жижи'ленко, A. А. Піонтко^сь-

кий (батько), I. Я. Фойницький, М. С. Таганцев, М. С. Тимашев таш.Гуманістичні погляди на шститутумовного засудження цих дослідників були закладені в ст. 26, де зазначалось: «Коли зло-чин, за який судом призначено покарання у вигляді взяття під ва-рту, вчинений засудженим: 1) вперше та притому, 2) за виключно тяжким ступенем життєвих обставин, 3) коли небезпечність засу-дженого для сусшльства не потребує негайної його ізолящї, — суд може засхосувахи до нього умовне засудження, хобхо посха-новихи про незасхосування обвинувального вироку до виконання до вчинення засудженим хохожного або однорідного з вчиненим діяння. При повторності такого діяння умовне засудження втра-чає свій умовний характер, і первинний вирок негайно приво-

диться до виконання». Пробілами в правовому регулюванні умо-вного засудження були невирішеність питання про шдстави та межі застосування умовного  засудження, терміни вип.авного

як слушно зауважує В. А. Ломако, законодавець уже тоді розумів умовне засудження як своєрідне обмеження репресивносїі в бо-ротьбі зі злочинністю [32, с. 5].

Керівні начала стали основою Загальної частини Криміналь-ного кодексу Української Соціалістичної Радянської Республіки (даш - КК У3РР). Проте, від.,мо, що перший КК УСРР, що на-

?г„;=Р24ет1922

с. 49]. У КК УСРР ми знаходимо лише незначну кількість заохо-чувальних но19м про: добровільну ві(мов20 (ст.   14), необхідн-

не доведений до кінця з власних спонукань особи та карався у випадку, якщо фактично вчинене містило злочин. Статті 19—20

=г„к6^иТк;аГ„т„;ь„6^

підлягає покаранню кримінально-каране діяння, яке вчинене для порятунку життя, здоров’я або іншого особистого чи майнового блага, свого чи іншої особи від небезпеки, котра була невідворо-тна за даних обставин іншими засобами, якщо завдана шкода є менш важливою порівняно з охоронюваним благом». He торкаю-чись зараз очевидних вад цього поняття зазначимо, що воно було дієвим заохочувальним приписом, шрямованим на протидію су-сшльно-небезпечним посяганням та злочинам.

He мав аналопв у раніше чинному кримшальному законодав-стві інститут умовно-дострокового звільнення від відбуття пока-рання. Зпдно зі сх. 52, вш шг бухи засхосований лише до осіб, котрі виявили своє виправлення, та полягав у умовно-достро-ковому звільненні або повному звільнення від відбуття покаран-ня, або заміні на примусові роботи без утримання під вартою на

який постановив вирок. Клопотання про дострокове звільнення

буття половини строку пока[ання. П23огресивність і гуманізм

вся в ,. 4 ст. 114 КК: «Особа, яка дала хабара, не караеться лише в тому випадку, якщо своєчасно зробіггь заяву про вимагання ха-

строк до трьох років». Проте залишилися забутими заохочувальні приписи про звшьнення від кримшальної відповідальності при поверненні у військові частини дезертирів та добровільній здачі

°РГяк1ВзГ"о^„ГХи^зЧн°а=„ свое за_ .

ше„о, а поруше„Ре „е може …т'и по/овжене й „ідляга/закри^ю на будь-якій стадії процесу:2) за примиренням обвинуваченого з поїершлим у справРах, щ'о порушу£хьсяР не шакше, яГза скар-гою потершлого, за винятком випадків, вказаних у ст. 10 і ст. 11 цього кодексу. Відповідно до ст. 10 КПК справи про злочини, пе-редбачені ст. 103 «Самоуправство», ч. 1 ст. 157 «Умисне нане-сення ударів, побоїв а2 « шша на,ильни3ька дія, що спричинила

£=££»,£ чї^ч^а^^дГГЇ^ Lx», ex. 174У«Наклеп»,х. 175 «Наклеп, Що ро'зповсюджений у друкованому чи іншому виданні», порушувались не інакше як за скаргою потершлого і шдлягали закриттю у випадку примирення його з обвинуваченим. Ст. 10 УПК поновлювала дію інститут-

лише до вступу вироку у законну силу, а ч. 2 зазначеної статті ще й передбачала охорону пубшчного штересу в таких справах шля-хом визначення випадків участі прокурора в розгляді справ у су-ді. У такому разі справа не могла бути закрита за примиренням потерпілого з обвинувачем [36].

Утворення у 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Рес-публік (далі — СРСР) визначило необхідність прийняти 31 жовт-ня 1924 р. Основних начал кримшального законодавства Союзу РСР і союзних республік, а відповідно й нового Кримінального

кодексу УСРР 1927 p. Проте значних новащй кримшальне зако-нодавство не зазнало, тому що соціально-політична ситуація в країні до моменту прийняття кодексу принципово не змінилася [1Р8, с. 626]. Кр„„Г„алРь„„й кодекс УСУр £ув прийнятий 8 червня і введений у дію з 1 липня 1927 р. [37]. Цей кодекс увійшов в істо-рію ж кримшяльно-прявовя IL ^інського 'тотялітяризму. Тому було марним чекати від нього значного розвитку заохочу-вальУ„„хУкр„„Г„аль„о-„рав„в„х приписв, як у'цілому'й проявїв гуманізму в кримінально-правовій політиці.

He зазнали змш порівняно з КК УСРР 1922 р. кримшально-правові н7),ми про добровільну відмову від вчинення зл.чину

льнення». По-перше, зазначені норми отримали підвищений ста-тус сямостшног' розшлу Зягальн'ої чясїини КК. По-друге, він охоплював не тільки безпосередньо кореспондуючі йому загаль-„осоюзні приписи „ро умовно-дострокове звільУ„е„„я, ЩУо „еред-бачались у розділі IV Основних начал, а й норми про умовне за-судження у ст. 36-37 розділу III Основних начал 1924 р. По-третє, український законодавець змшив погляд щодо юридичної природи умовного засудження. Якщо раніше останнє розглядало-ся як вид кримшального покарання (п. г) ч. 1 ст. 32 КК 1922 р.) або як особлива форма застосування заходів соціального захисту (ст. 36 Основних начал), то в КК УСРР 1927 р. — як самостійна форма звільнення від реального застосування вказаних заходів.

„„дь „Ро.„го, „е меі _ ябо «Ц^»™,, вирок суду вважається таким, що втратив чинність, а умовно-засуд-жУе„У„йв„з„аСТьсяосо6ою,якя„еРсуд„дася.

Виділяється більш жорсткою редакцією заохочувальний при-п„с, Щ„ м,ст„ться в прим,™, до сРт. 106 КК «Дячя хябяря і п„Рсе-редництво у хябя1ни22тві». Тяк, ш відміну від янялогічного при-

хабародавця у КК УСРР 1927 р. носило необов’язковий, дискре-цій„Рй хяря/тер. Ня цю обст/вину „осиляються, зокремя, укїя-дачі КК, котрі зазначають, що суд за наявності в справі умов, що

передбачені у примітщ до ст. 106, може звшьнити від заходів со-ціального захисту як хабародавця, так і посередника, але не зо-бов'язаний до цього законом [37, с. 106].

Звертає на себе увагу, що умовою звільнення осіб від кримі-нальної відповідальності за дачу хабара, було: а) покладення на них обов'язку доведення, що у відношенні до них мало місце ви-магання хабара або б) якщо добровільним і своєчасним повідом-леннями во„„Р сприяімуть р„зк%гпо справи „ро хабарництво. Інших випадків звільнення від застосування заходів соціального захисту, передбачених в Особливій частині КК УСРР 1927 p., He-Mae. Таким чином, можна погодитися з дослідниками історії роз-витку кримінального законодавства радянського періоду, що Особлива частина КК УСРР 1927 р. характеризувалась посилен-

%r;=s=is ^_ _ УСРР став,

прийнятий 28 грудня 1960 р. і введений у дію з 1 квітня 1960 p., Кримшальний кодекс УСРР 1960 р. (далі - КК УСРР 1960 р. [38]. Його прийняттю передувала кодифікація Загальної частини РадІнськогоРкрим1нальноРго іконодавсїва 1958 р. Основи кримь нального законодавства Союзу РСР і союзних республік від 25 грудня 1958 р. (далі— Основи) регламентували найважливіші й принципові питання та складалася з чотирьох розділів (47 ста-тей): розділ I «Загальні положення», розділ II «Про злочин», роз-діл III «Про покарання», розділ IV «Про призначення покарання і про звільнення від покарання». Проте Загальна частина КК УСРР 1960 р. не була тотожна Основам і значно перевершувала їх за обсягом нормативного матеріалу.

3„ач„оюР„,рою „озитивІ, зм,„„ в кримшально-правовш „олі-тиці, відхід від тотальної криміналізації, принципи гуманізму та економії кримшальних заходів зумовили нові шдходи до форму-вання інституту заохочувальних норм у КК УСРР 1960 р. За на-шими шдрахУками, створено „е „'ені „іж 17 заохочу'вальних приписів у Загальній частині і 6       в Особливій частині КК

He вдаючись до аналізу різноманітних поглядів на правову

хідність»; ст. 18 «Добровільна відмова від вчинення злочину»; ст 25-1 «Умовне засудження до позбавлення вош з обов’язковим залученням засудженого до праці»; пп. 1, 8 ст. 40 «Обставини, що

пом'якшують відповідальність»; ст. 44 «Призначення більш м'я-кого покарання, ніж передбачено законом»; ст. 45 «Умовне засу-дження»; ст. 46-1 «Відстрочка виконання вироку»; ст. 50 «Звіль-„ення в,д кримшальної відповідальності і в,д по'карання»; ст. 51 «Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів адмшістративного стягнення, примусових заходів вихов-ного характеру або громадського впливу»; ст. 52 «Умовно-достро-кове звГяьнеїня від їокарання і заміна'покарання «ільш м-які»; ст. 52-2 «Умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'я-зковим залученням засудженого до праці»; ст. 53 «Умовно-до-строкове звільнення від покарання і заміна покарання більш м'яким покаранням щодо осіб, які вчинили злочин і віці до вісім-надцяти років»; ст. 54 «звшьнення від відбуття покарання».

Очевидно, що абсолютна більшість (понад 75 %) вказаних за-охочувальних норм відносилася до т. зв. позитивної посткримі-нальної поведінки особи. Проте ця обставина не принижує зна-

особ1чиправамР1ншУихгроРмадян.         *

Тому велику сощальну цшність мали заохочувальні кримша-льно-правові приписи про обставини, що виключають злочин-ність діяння. Український законодавець зробив значний крок уперед у визначенні поняття, умов правомірності необхідної обо-

лідками прирівнювалися до необхідної оборони, більш витонче-ним стало поняття крайньої необхідності та умови її правомірно-сті. У юридичнш літ'ератур. «од, ставлять ід сумнів віддасе'ння обставин, що виключають злочинність діяння, до інституту за-

нормами. Навпаки, В. М. Баранов, Ю. В. Баулш, Ю. В. Гошк, В. О. Єлеонський, А. Б. Сахаров та інші вважають, що саме об-ставини, що виключають злочиншсть даяння, є яскравим прикла-дом заохочення активної сощально-схвальної поведшки особи у кримінальному законодавстві.

Ми вважаємо, що необхідна оборона, затримання особи, яка вчинила  злочин,  крайня  необхідність   є  яскравим  прикладом

«наднормативної поведшки», що потребує заохочення у вигляді виключення кримінальної відповідальності. Звузити заохочення тільки до «позитивної посткримінальної поведінки особи» — значить відверто збіднити його зміст і сощальну цшність у кри-мінальному законодавстві. Дійсно, норми, які заохочують пози-тивну п„стУкр„мі„аль„у „оведінкуоХ в системі з/охочуваль-них норм, займають велике, але не виключне місце. 3 точки зору сошаль^ї цінност, для суспільства й держави більш важливЛ є норми, які стимулюють прояв громадянами активної життєвої позищї щодо протидії злочинним проявам. Вони свідчать про ви-соку суспільну свідомість особи. Більше того, вимагають від громадян при захисті охоронюваних законом прав та штересів особи, яка захищається, або шшої особи, а також сусшльних ш-тересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посяган-ня шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і до-статньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, бути вкрай обачливою та не перевищити меж необхідної оборони. Добровільне використання свого права

спільно-схвальна поведінка осіб, яка врегульована приписами

ким чином, щоб останні прагнули, не побоюючись бути притяг-нутими до кримінальної відповідальності, здійснювати вчинки, пов'язані з завданням шкоди їб’єктам кримшально-правової охорони, ґрунтуючись при цьому на суб’єктивному праві, юри-

тини. Проте п стимулюючий заряд на остаточну відмову від зло-чинного діяння, на нашу думку, був використаний неефективно. Зауваження викликають, /ринаймн., дгі позишь По-п'ерше, за-охочувальний вплив цієї норм нівелюється вказівкою про мож-

ливість кримшальної відповідальності в тому разі, коли фактично вчинене діяння містить склад іншого злочину. Така редакція була малосприятливою в стимулюванні бажаної відмови від доведення

ність. По-друге, ншосшдовним уявляється кримшальне пересш-дування особи, що ві,мовилася від вчинення тяжкого чи особли-во тяжкого злочину, але притягується до відповідальності за менш тяжкі злочини, які фактично вчиняє в попередніх діях. За-значені недошки законодавчої конструкщї добровільної відмови значною мірою впливали на попереджувальну функцію цієї за-охочувальної н960ми.

ки у п. 1 і п. 8 ст. 40, де в якості обставин, що пом’якшують відповідальність, вказані «відвернення винним шкідливих наслід-

вувати і інші пом’якшуючі обставини. Вищезазначені обставини свідчили про дійове каяття й впливали на оцінку суспільної небез-печності винної особи. На жаль, ефективність впливу їх на вибір виду і міри кримшального покарання була незначною [40, с. 182].

Знайшли свій подальший розвиток умовне засудження і умов-но-дострокове ’вшьнення від покарання та замша покарання на більш м’яке. Зявилися раніше невідомі інститути і норми про умовне засудження до позбавлення вош з обов’язковим залучен-ням засудженого до праці (ст. 25-1), про умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці. Заохочувальний характер цих приписів є безперечним, про пРозихивну по'схкримшалГну по'ведшку'можна зробихи'висно-вок з тлумачення норм [41, с. 10]. Так, законодавець вживає як сукупну оцшку судом позитивної поведшки «можливість випра-влення і перевиховання особи без ізолящї від сусшльства, але в умовах здійснення за ним нагляду». Майже аналогічно вирішува-лось питання щодо застосування відстрочки виконання вироку і звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів адмшістративного стягнення, примусових заходів вихов-ного характеру або громадського впливу, де у цій якості вказува-

лось, якщо буде визнано, що виправлення і перевиховання мож-

^^:^^=^^=^^^^ І п„ка-

суспільно-корисних „бов’язків. ТаІ при "відстрочці віжання вироку суд може зобов'язати засудженого в певний строк усуну-тЛшУяну шкоду, шти „а роб'оту або „авчання, «eluZlZ без згоди органу внутрішніх справ місця проживання, повідомля-ти щ органи про змшу місця ртботи абонавчання/ перюдично з'являтися для реєстрації та ін.

Особлива частина КК УСРР 1960 р. містила заохочувальні при-писи у вигляді спеціальних видів звільнення від кримінальної від-повідальності. Усі вони були обов'язковими для суду і безумовними

злочинів проти держави, ефективно вести профілактичну роботу в цьому напрямі. Так, у заохочувальному приписі ч. 3 ст. 57 зазнача-лось: «Звільнюється від кримінальної відповідальності особа, яка вчинила ди, передбачеш часхинами першою або другою щеї сіапі, але добровільно припинила злочинну діяльність і повідомила орга-нам влади про вчинене, якщо внаслідок цього і вжитих заходів було відвернене нанесення шкоди інтересам Україні».

На самовикриття і викриття осіб, котрі отримали хабара, під-вищенню ефективності боротьби кримінально-правовими засо-бами з хабарництвом спрямований заохочувальний припис ч. 3 ст. 170 КК, в якому зазначено, що особа, яка дала хабар, звільня-схься від Кр„м,„ Jb„0i в.дпов.дальності, яКЩо після двчі хабара вона добровільно заявила про це до порушення кримшальноі справи щодо „еї. 3 огляду „а'високу приро^ латен/шсть хабар-ництва, а за даними багатьох дослідників вона наближається до

використаний також Указом Президії Верховної Ради УРСР від 21 серпня 1987 р., коли в чинному КК УРСР заохочувальними

лання наркотичних засобів чи вживають їх, зупинитися, щи,осе-

„ихРз їх „езакР„„„„„ „бігом, Гвіль^ться' в,д кримшальної відпо-відальності за незаконні їх вироблення, виготовлення, придбання, збер.гання, перевезення, пере'силання (частина 1 стаП1Р229-1, ч.

стина 1 статті 229-6, стаття 229-8 цього Кодексу).

Звільняється від кримінальної відп,відальності за незаконні

«Адже не е таємницею, - зазначає А. А. Музика, - що до то-го часу м ж розкаянням, якого ми чекали від винуватого, нале-ж„„„,УдоцільР„„„ реагуванкям „а це з боку оргакТв кримінальної юстиції, існував певний правовий вакуум. Необхідність його усу-„ення диктувалася життям' Багато з тІ7х, хто доторкнувся д„ LP-котиків чи навіть став систематично їх вживати, одержали закон-ну можливість розкаятись і пройти, якщо потрібно, спещальний курс шкування без застосування до них заходів кримшального впливу. Тут ми відкрито й гуманно пішли назустріч людському горю, відводячи від лиха тих, хто сшткнувся» [43, с. 226].

В умовах формування нових соціальних та економічних від-носин КК України 1960 р. останніми роками змінювався та допо-внювався, але в цілому мав серйозні вади і не відповідав повною

Zp^=^

повіднїї законодавчої бази [44]. Такою законодавчою базою в боротьбі зі злочинністю передусім є Кримінальний кодекс. 5 кві-тня 2001 р. - перший кримшальний кодекс незалежної України. Отже, доходимо висновку, що заохочувальні норми здавна існу-вали поряд із заборонними нормами, розвивались і вдосконалю-

в^льні правовідносини між особою та державою, незалежно від її суспільно-політичного устрою.