Словник основних понять


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 

Загрузка...

Адміністративна відповідальність є репресивним видом юридич-ної відповідальності і пов’язана із застосуванням уповноваженими дер-жавними органами і посадовими особами адміністративних стягнень до суб’єктів, винних у вчиненні адміністративного проступку у галузі земельних відносин. Адміністративна відповідальність за земельні пра-вопорушення передбачена Земельним кодексом України та Кодексом України про адміністративні правопорушення. Наприклад, за псування і забруднення сільськогосподарських та інших угідь, знищення межових знаків тощо.

Адміністративний проступок – це діяння, не зв'язане з порушенням правил трудової діяльності, не суспільно небезпечне. За такі порушення винні особи притягаються до відповідальності спеціально уповноваже-ними органами – державними інспекторами, адміністративними комісія-ми відповідно до Адміністративного кодексу України.

Вина правопорушника – обов’язкова умова притягнення його до від-повідальності. Без вини нема відповідальності. Вина може бути умисною або необережною, неумисною, недбалою. В залежності від цього вста-новлюються різні види покарання. Вказані вимоги, підстави та умови є обов’язковими для всіх форм власності.

Виконання обов'язку в натурі -– спосіб захис ту прав, що характери-зується тим, що порушник на вимогу потерпілого повинен реально ви-конати ті дії, які він повинен здійснити на виконання зобов’язання, що пов’язує сторони (наприклад, принцип земельного права, що зобов’язує привести земельні ділянки до придатного для використання стану, вклю-чаючи знесення будівель і споруд підприємствами, установами, організа-ціями та громадянами, які самовільно зайняли земельні ділянки).

Власність — це економічна категорія, що визначає основи суспільно-го і державного ладу. У соціальному житті відносини власності виступа-ють як відносини між людьми у процесі привласнення ними матеріаль-них благ, здійснення обміну, розподілу та споживання для задоволення матеріальних і духовних потреб. Тому сутність відносин власності поля-гає в їх соціальному характері, оскільки відносини власності не можуть існувати поза суспільством.

Гарантія (франц. gагапіtіе – порука, умова, яка забезпечує щось) – термін, який часто вико ристовують для позначення способів забезпечен-ня різного роду зобов’язань. У юридичній літературі їх розглядають як гарантії реалізації норм права, прав та обов’язків.

Державне управління — спосіб організації діяльності державних ор-ганів з метою забезпечення виконання правових норм і впорядкування суспільних відносин у тій чи іншій сфері.

Державний земельний кадастр — це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнен-ня або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місця роз-ташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію зе-мель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів. Земельний кадастр — це звід систематизованих на-уково обґрунтованих і достовірних відомостей про землі всіх категорій.

Дисциплінарна відповідальність являє собою застосування до осіб, які перебувають у трудових відносинах з підприємством, установою, організацією, винних у вчиненні дисциплінарних проступків земельно-правового характеру, заходів особистого впливу у вигляді накладення дисциплінарних стягнень.

Дисциплінарний проступок – це діяння у вигляді порушення трудової дисципліни під час виконання роботи, і заходи впливу (попередження, догана, звільнення з роботи тощо) вживаються керівником підприємства стосовно працівників, які скоїли дисциплінарний проступок. Це робить-ся відповідно до вимог Кодексу законів про працю України, а також ста-тутів та положень.

Договір оренди землі — угода сторін про взаємні зобов'язання, відпо-відно до яких орендодавець заплату передає орендареві у володіння і ко-ристування земельну ділянку для господарського використання на обу-мовлений договором строк.

Завдання земельного законодавства є регулювання земельних від-носин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охо-рони земель.

Засоби захисту – дії уповноваженої особи, за допомогою яких вона може вимагати здійснення захисту своїх земельних прав від посягань ін-ших суб’єктів (наприклад, подання позову, скарги, заяви).

Захист суб’єктивного права на землю – це захист правомочностей (деяких або взятих разом) та інтересів власника земельної ділянки чи землекористувача.

Збитки – втрати, яких особа зазнала у зв’язку з пошкодженням або знищенням речі, а також витрати, які були чи будуть здійснені особою для відновлення свого порушеного права. Крім того, збитками вважають доходи, які особа могла б одержати, якби її право не було порушено.

Земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими меж-ами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Земельне правопорушення являє собою винне, протиправне діяння (дію чи бездіяльність), що суперечить правовим нормам раціонального використання земельних ресурсів, перешкоджає здійсненню прав і закон-156

них інтересів власників землі та землекористувачів, порушує встановле-ний державою порядок управління земельним фондом як національним багатством нашої держави.

Земельні відносини – це суспільні відносини щодо володіння, корис-тування і розпорядження землею.

Земельні правопорушення, як і усі інші, складаються із чотирьох еле-ментів: об’єкта, суб’єкта, об'єктивної сторони та суб'єктивної сторони правопорушення.

Відповідальність може наступати лише при наявності всіх чотирьох елементів правопорушення. Відсутність хоча б одного із них виключає відповідальність.

Об’єктом земельного правопорушення являється земельний лад, встановлений земельним законодавством. В якості конкретного об’єкта виступає земля, конкретна земельна ділянка, права власників, користу-вачів, орендаторів землі.

Об’єктивна сторона земельного правопорушення – це конкретне ді-яння порушника, що посягнув на земельні інтереси учасників земельних відносин (наприклад, знищення межових знаків, самовільне захоплення ділянки тощо).

Суб’єкти земельного правопорушення – це конкретні фізичні та юри-дичні особи – власники землі, які допустили порушення земельного за-конодавства. Суб’єктами такої відповідальності виступають також поса-дові особи або керівні працівники підприємств, організацій, установ, які також являються власниками чи користувачами землі.

Суб’єктивна сторона земельного правопорушення – це психічне від-ношення суб'єкта щодо вчиненого діяння, тобто як порушник відносить-ся до скоєного діяння: скоює його умисно чи по необережності, недба-лості.

При притягненні винних до юридичної відповідальності за земель-ні правопорушення необхідно дотримуватись встановлених законодав-ством підстав та умов відповідальності.

Земельні спори — це спори, що виникають між фізичними чи юри-дичними особами з приводу володіння, користування чи розпоряджання земельною ділянкою, яка перебуває у них на праві власності чи користу-вання, і які вирішують виключно суди, органи місцевого самоврядування та органи виконав чої влади з питань земельних ресурсів. Земельні спо-ри — це особливий вид правовідносин щодо розв’язання конфлікту, який виникає у зв’язку з пору шенням прав і законних інтересів власників зе-мельних ділянок, землекористувачів, у тому числі й орендарів земельних ділянок та інших суб’єктів земельних правовідносин.

Землеустрій — це сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та регіональної

організації території адміністративно-територіальних утворень, суб’єктів господарювання, що здійснюється під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил.

Землі запасу – земельні ділянки які взагалі не передавались у влас-ність чи користування, або права на них були припинені (при добровіль-ній відмові власника від права на земельну ділянку; смерті власника за відсутності спадкоємця; конфіскації за рішенням суду; не відчуження земельної ділянки сільськогосподарського призначення іноземними осо-бами та особами без громадянства протягом року після прийняття спад-щини). Землі запасу можуть перебувати в кожній категорії і належати до державної або комунальної власності.

Землі сільськогосподарського призначення – надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності.

Земля це інтегрований об’єкт, що складається з великої кількості при-родних компонентів: це “частина земної кори і природного ландшафту, поверхні площі і рельєфу земної кулі, територіального простору і тери-торії держави, певної місцевості та місце проживання, ґрунтового шару, засобу господарського використання, просторового базису, природного об'єкта і складової частини довкілля”.

Злочин – це кримінально каране суспільно небезпечне діяння. Цими ознаками воно відрізняється від інших правопорушень. При вирішенні земельних спорів Земельний кодекс посилається на інші законодавчі акти України. Одним із таких законодавчих актів є Кримінальний кодекс України. Так, згідно зі ст. 199 даного кодексу передбачається криміналь-на відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки та само-вільне будівництво.

Зміст права власності па землю — право володіти, користуватися і розпоряджатися землею. Деякі з цих правомочностей можуть належати і не власникам. Так, володіти земельною ділянкою на законних підставах можуть орендарі, землекористувачі, опікуни, підрядчики тощо.

Зона санітарної охорони – це територія з особливим режимом ви-користання земель, що прилягає до підземних та відкритих джерел во-допостачання, водозабірних та водоочисних споруд, водоводів, об'єктів оздоровчого призначення, на які поширюються обмеження щодо вико-ристання земель з метою забезпечення їхньої санітарно-епідеміологічної надійності.

Режим використання земель у санітарних зонах встановлюється спе-ціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань екології, природних та земельних ресурсів, з питань охорони здоров'я, водного господарства та геології.

Зони особливого режиму використання земель – це території, що при-лягають до військових об’єктів Міністерства оборони та інших військо-вих формувань, призначених для забезпечення безпеки, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, а також за-хисту населення, господарських об’єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, що можуть виникнути на цих об'єктах унаслідок аварій, стихій-ного лиха і пожеж.

Режим використання земель у зонах особливого використання зе-мель встановлюється спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань екології, природних та земельних ресурсів.

Іпотека ( застава земельної ділянки) – земельна дiлянка, що пере-буває у власностi громадянина чи юридичної особи, або частка в правi спiльної власностi на земельну дiлянку та земельна дiлянка, яка може бути вiдчужена заставодавцем i на яку може бути звернено стягнення.

Контроль за використанням та охороною земель— одна з важливих функцій державного управління у зазначеній сфері суспільних відносин. Його завдання полягають у забезпеченні додержання органами держав-ної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, уста-новами, організаціями і громадянами вимог земельного законодав ства України.

Кримінальна відповідальність є найсуворішим видом юридичної від-повідальності за земельні правопорушення і має репресивний, каральний характер. Вона настає за вчинення злочину, яким визнається винне сус-пільно небезпечне діяння, заборонене КК України, під загрозою кримі-нального покарання.

Методи правового регулювання – це такі способи, за допомогою яких держава на основі існуючої сукупності правових норм забезпечує необ-хідну їй поведінку людей як учасників правовідносин або впроваджує ті засоби регулювання, які в конкретних умовах (політичних, економічних, соціальних тощо) можуть дати максимальний позитивний результат у здійсненні земельних реформ, вирішенні продовольчої кризи, становлен-ні ринкових відносин тощо.

Моніторинг земель — складова моніторингу навколишнього при-родного середовища, що являє собою систему спостережень за станом земельного фонду нашої країни, у тому числі земель, розташованих у зо-нах радіоактивного забруднення. Об’єктом моніторингу є весь земельний фонд України незалежно від форм власності па землю. Моніторинг зе-мель складається із систематичних спостережень за станом земель (зні-мання, обстеження і дослідження), виявлення змін у ньому, а також оцін-ки цього стану і процесів, пов'язаних із землями.

Органи загальної компетенції. Особливістю управління у галузі вико-ристання та охорони земель органами загальної компетенції є те, що вони

здійснюють зазначену діяльність і разом з тим вирішують інші завдан-ня, віднесені до їхньої компетенції, розвиток економіки, соціальної сфе-ри, національної безпеки та оборони тощо. До системи органів загальної компетенції, які здійснюють управління у галузі використання та охоро-ни земель, належать: Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, місцеві органи ви-конавчої влади.

Органи управління спеціальної компетенції безпосередньо здійснюють управлінську діяльність у сфері земельних відносин, що є їх головним за-вданням. До цих органів належать: Міністерство екології та природних ресурсів України, Державний комітет України по земельних ресурсах.

Об’єктами земельних відносин є землі в межах території України, зе-мельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Об’єкти комунальної власності на землю – усі землі у межах населених пунктів, крім земель державної і приватної власності, а також земельні ді-лянки за їхніми межами,на яких розташовано об’єкти комунальної влас-ності. Землі комунальної власності у загальному вигляді визначаються шляхом виключення їх зі складу земельних ресурсів державної власності та відмежування від земельних ділянок права приватної власності.

Оренда землі — це основане на договорі платне володіння і користу-вання земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення під-приємницької діяльності.

Орендарі земельних ділянок — фізичні та юридичні особи, що набува-ють у володіння та користу вання земельну ділянку на підставі договору оренди з метою вилучення з неї корисних властивостей. Орендарями мо-жуть бути районні, обласні, Київська і Севастопольська міські держав-ні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим і Кабінет Міністрів України; органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради; громадяни України, юридичні особи, релігійні, громадські організації; міжнародні об'єднання та організації, а також іноземні дер-жави, іноземні юридичні та фізичні особи, особи без громадянства.

Орендодавці земельних ділянок — фізичні та юридичні особи, які є власниками земельних ділянок і можуть передавати їх у користування іншим на підставі договору оренди. Орендодавцями можуть бути сіль-ські, селищні і міські ради, державні адміністрації та ін.

Охоронна зона – це територія з особливим режимом використання земель і природокористування, яка виділяється навколо особливо цін-них природних об’єктів, водних об’єктів, об'єктів історичної і культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій з метою їхньої охорони і захис-ту від антропогенних впливів, а також уздовж ліній зв’язку, ліній елек-тропередачі, магістральних трубопроводів, земель транспорту, навколо

об'єктів промисловості, для забезпечення належних умов експлуатації, запобігання випадкам можливого ушкодження.

Підстава відповідальності – це наявність закону, правової норми, якими передбачено той чи інший вид злочину.

Підстави припинення права власності на землю – ними є юридичні факти, з якими закон пов’язує припинення правовідносин права земель-ної власності. Зокрема, підставами припинення права державної влас-ності на землю є: приватизація земель, які перебувають у власності дер-жави; розмежування земель державної і комунальної власності; передача земельної ділянки держаної власності у комунальну власність.

Позасудовий порядок вирішення земельних спорів — вирішення зе-мельних спорів органами місцевого самоврядування та органами вико-навчої влади з питань земельних ресурсів внаслідок покладених на них законодавством завдань. Так, органи місцевого самоврядування вирішу-ють земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних діля-нок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах, а органи виконавчої влади з питань земельних ре-сурсів вирішують земельні спори щодо меж земельних ділянок за меж-ами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель і земельних сервітутів.

Право земельного володіння — це ставлення певної особи у стосунках з іншими людьми до наявної у неї земельної ділянки, як до своєї, пану-вання над нею.

Право власності на землю у суб’єктивному розумінні — це закріпле-не у земельно-правових нормах право громадянина, юридичної особи чи уповноважених органів державної виконавчої влади і місцевого самовря-дування володіти, розпоряджатися і користуватися належною їм земель-ною ділянкою та використовувати її па власний розсуд для задоволення своїх матеріальних потреб і реалізації інших інтересів, а також законо-давче забезпечення цих прав.

Право володіння – гарантована законодавством стабільність і невід’ємність власності без особистого волевиявлення, панування над зе-мельною ділянкою, визнання виключності та абсолютності прав на зем-лю. Володіння є формою прав належності земельної ділянки, проте не є власністю, а лише одним із компонентів власності. Так, володільцями земельної ділянки можуть бути орендарі та державні установи – земле-користувачі.

Право землекористування — сукупність однорідних правових норм, які регулюють підстави, умови та порядок виникнення, здійснення, змі-ни та припинення права на використання земельних ресурсів.

Право користування землею — це особисте використання землі власни-ком чи землекористувачем для певних життєво необхідних потреб з метою задовольнити свої економічні, соціальні і духовні та матеріальні потреби. Здебільшого воно пов'язане зі створенням і використанням майна.

Право на захист становить надану уповноваженій особі можливість застосувати заходи правоохоронного характеру для відновлення її пору-шеного чи оспорюваного права. Сутність права на захист полягає у мож-ливості його володільця самому вчиняти юридично значущі активні дії.

Право приватної власності на землю означає, що конкретно визначе-на на місцевості земельна ділянка належить певному громадянинові або юридичній особі.

Право спільної власності —- це відносини, коли кілька суб’єктів права об'єднують свої земельні ділянки в один земельний об’єкт. Так, згідно з ч. 1 ст. 86 ЗК України земельна ділянка може перебува ти у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників цієї власності (спільна часткова власність) або без визначення часток (спільна сумісна власність).

Право розпоряджання землею — це можливість певної особи самостійно і незалежно розпоряджатися земельною ділянкою, вирішувати її долю, відчу-жувати шляхом продажу, дарування, обміну, заповідання, передачі в оренду.

Правосуб’єктність — це здатність бути учасником суспільних від-носин, які пов’язані з використанням землі. Відповідно до положень Конституції України суб’єктом права власності на землю є український народ, що здійснює це право через органи державної влади та органи міс-цевого самоврядування.

Предмет земельного права – суспільні земельні відносини, зумовлені особливими специфічними властивостями землі як об'єкта суспільних відносин у тій частині, в якій вони регулюються нормами земельного права. Отже, предметом земельного права є певна група суспільних від-носин, що виникають у зв'язку з розподілом, використанням та охороною земель і регулюються нормами земельного права.

Принципи – основоположні засади, ідеї, наукові положення, що ви-значають загальну спрямованість і найбільш суттєві риси правового ре-гулювання. Принципи визначають характер права в цілому або окремих груп правових норм, інститутів галузей права.

Рекреаційні землі – це землі призначені для відпочинку населення, спорту і туризму.

Рекультивація порушених земель – це комплекс організаційних і біо-технологічних заходів, спрямованих на відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та продуктивності порушених земель.

Санітарно-захисна зона – це територія з регульованим режимом ви-користання земель, що відокремлює від житлової забудови об'єкти, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищення рівня

шуму, вібрації, ультразвуку, електромагнітних хвиль, радіочастот, елек-тричних полів, іонізуючих випромінювань.

Режим використання земель у санітарно-захисних зонах встановлю-ється спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань екології, природних та земельних ресурсів, а також санітарного нагляду.

Система земельного права — це групи однорідних правових норм, що регулюють земельні відносини та за змістом об’єднуються у правові ін-ститути. Наприклад, інститут державного управління земельними ресур-сами, інститут землеустрою, інститут права власності на землю та інші. Земельне право в загальній системі права України займає самостійне місце, оскільки воно спрямоване на регулювання конкретного за своєю суттю виду суспільних відносин, тобто земельних відносин.

Система органів управління — сукупність діяльності державних орга-нів виконавчої влади у тій чи іншій сфері.

Спільна часткова власність — це власність в якій заздалегідь визна-чається частка учасників земельної ділянки і права на неї. Вона виникає за таких умов: при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок; придбанні у власність земельної ділянки двома або більше особами за цивільно-правовими угодами; прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами; за рішенням суду. Договір про спільну часткову власність має бути укладено в письмовій формі та посвідчено нотаріально.

Спільна сумісна власність — це належність земельної ділянки грома-дянам без визначених заздалегідь часток земельної ділянки. Відповідно до ч. 2 ст. 83 ЗК України у спільній сумісній власності можуть перебува-ти земельні ділянки подружжя, членів фермерського господарства (якщо інше не передбачено угодою між ними), співвласників житлового будин-ку. Цей перелік є вичерпним. Згідно зч. 4 ст. 89 ЗК України співвласни-ки земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

Способи захисту – це дії державних органів у межах їхньої компе-тенції, які безпосередньо спрямовані на захист земельних прав громадян (наприклад, визнання права на землю судом, розгляд земельних спорів радою, тощо).

Суб’єкт права власності на землю – це особа, що здійснює володін-ня, користування і розпорядження земельною ділянкою на підставі за-кону. Права всіх суб’єктів права власності на землю рівні і захищають-ся способами, встановленими законом. До суб’єктів правових відносин, пов’язаних з виникненням права власності на землю, відносяться також особи, що вступають у відносини з приводу отримання даного права. Гро-мадяни і юридичні особи як суб’єкти об’єднані змістом права приватної власності на землю, яке їм надано законодавством.

Суб’єкт управління у галузі використання та охорони земель — це сис-тема уповноважених органів, які відповідно до земельного законодавства здійснюють організаційно-правову діяльність щодо забезпечення раціо-нального використання земельних ресурсів та їхньої охорони. їх розріз-няють за обсягом і характером компетенції.

Суб’єктами права державної і комунальної власності є державні та ко-мунальні територіальні утворення. Участь даних суб'єктів у відносинах щодо власності па землю слід відрізняти від їх ролі в управлінні земель-ними ресурсами. У першому випадку (через відповідні державні органи) вони виступають в якості сторін у договорах купівлі-продажу чи оренди земельної ділянки, які регулюються цивільним законодавством. У дру-гому випадку суб'єкти виконують встановлені законодавством функції щодо контролю за використанням земельних ресурсів, організації земле-устрою тощо. Органи державної влади та управління і органи місцевого самоврядування здійснюють управління і розпорядження землями, що перебувають у державній і комунальній власності.

Суб’єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Суборенда земельних ділянок — передача земельної ділянки за згодою орендодавця у володіння і користування іншій особі за певних обста-вин, передбачених у законодавстві, а саме: у разі переходу до неї права володіння і користування на будівлю або споруду, яка розташована на орендованій земельній ділянці; тимчасової непрацездатності орендаря; навчання орендаря з відривом від виробництва та ін.

Територіальна громада – це жителі одного села чи добровільне об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста.

Титульне земельне володіння — володіння земельною ділянкою на за-конних підставах без переходу права власності на неї. Титульні володільці можуть не мати інших правомочностей щодо земельної ділянки, на відміну від її власника, вони повинні узгоджувати свої дії з власником або володіти на основі договору чи адміністративного акта, закону (наприклад, надання земельної ділянки, що перебуває у державній власності, у постійне корис-тування державному сільськогосподарському підприємству).

Умови відповідальності також установлені законодавством. Ці умови дають можливість притягати суб’єкта до відповідальності, а відсутність хоча б одного із них робить таке неможливим. Такими умовами є:

-          протиправна поведінка суб'єкта;

-          наявність шкоди;

-          наявність прямого причинного зв’язку між шкодою і діянням;

-          вина порушника. Суб'єкт правопорушення несе відповідальність лише в тому випадку,

якщо його поведінка, діяння являються протиправними, тобто якщо він

порушує закон, правові норми. Якщо діяння не являється таким, суб'єкт не може бути притягнутий до відповідальності.

Шкода, спричинена земельним правопорушенням, може бути майно-вою або моральною.

Майновий збиток виникає при порушенні законних майнових інтер-есів власника, володаря, користувача чи орендатора (наприклад, забруд-нення землі, зниження врожайності на цілий ряд років).

Моральна шкода не спричиняє майнового збитку, але наносить шко-ду морального чи фізичного характеру (наприклад, трудовій дисципліні, установленому порядку, колективу, особі).

Причинний зв'язок між правопорушенням і шкодою підтверджує, що шкода виникає якраз цієї причини, а не з якоїсь іншої.

Форми захисту –це варіанти звернення громадян за захистом свого порушеного права, зумовлені різницею діяльності державних та інших органів по захисту прав у цілому.

Функції управління — це відносно відокремлені напрями управлінської ді-яльності, які дають змогу впливати на об’єкт управління з метою вирішення поставленого завдання; це також напрями управлінської діяльності, що мають правовстановлюючий, правозабезпечуючий чи правоохоронний характер.

Цивільно-правова відповідальність являє собою форму державного примусу, що полягає у невигідних майнових наслідках для правопоруш-ника, зокрема у застосуванні до нього майнових санкцій, спрямованих на відновлення порушеної сфери майнових відносин.

Юридична відповідальність — це юридичний обов’язок порушника юридичної норми відповідати за свою суспільно-негативну поведінку та прийняти на себе негативні правові наслідки через заходи державного примусу, вона залежно від вчиненого порушення, застосовуваних санкцій, за юридичною силою впливу на правопорушників поділяється на адміні-стративну, кримінальну, цивільно-правову та дисциплінарну. Вона може настати лише при настанні певного юридичного факту — факту вчинення правопорушення, що є єдиною підставою юридичної відповідальності.

Юридичні особи публічного права – державні та комунальні підпри-ємства, установи та організації.

Юридичні особи як суб’єкти земельних відносин — це організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути по зивачами і відповідачами в суді, господарському або третейському суді (ст. 23 Цивільного кодексу України). У земельному праві відповідно до ст. 5 ЗК України ними є: колективні сільсько-господарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, в тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств .