§ 3. Поняття та види часу відпочинку


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 

Загрузка...

Право на відпочинок згідно з Конституцією має кожен, хто працює. Це право забезпечується наданням днів щотижневого від-починку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час.

Трудове законодавство не дає визначення поняття часу відпо-чинку, але як і щодо робочого часу таке визначення вироблене на-укою трудового права. Оскільки законодавець протиставляє час від-починку робочому часові, то тим самим весь час, який знаходиться поза межами робочого часу, вважається часом відпочинку працівни-ка, що перебуває у трудових відносинах. Саме так він і визначається у правничій літературі як час, протягом якого працівник вільний від виконання трудових обов'язків, і має право використовувати його на власний розсуд.

Основними видами часу відпочинку є:

-          перерви протягом робочого дня (для відпочинку й харчування);

-          щоденний відпочинок (перерви між робочими днями та зміна-ми);

-          щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні);

-          святкові і неробочі дні;

-          щорічні відпустки.Тема 5. Робочий час і час відпочинку

Перерва протягом робочого дня. За чинним законодавством працівникам надається перерва для відпочинку і харчування три-валістю не більше двох годин. Ця перерва не включається до робо-чого часу, а тому працівники можуть використовувати час перерви на свій розсуд. Вони мають право відлучатися з місця роботи. Але на тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, працівникові повинна бути надана можливість приймати їжу протягом робочого часу. В цьому випадку роботодавець за по-годженням з профспілкою визначає перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі. Як правило, зазначені переліки містяться або у колективному договорі, або ж у спеціальному локально-правовому акті.

Час початку роботи і закінчення перерви встановлюється пра-вилами внутрішнього трудового розпорядку. Закон передбачає, що така перерва для відпочинку і харчування має надаватись, як прави-ло, через чотири години після початку роботи. На практиці трива-лість перерви коливається переважно в межах від 30 хвилин до одні-єї години. Якщо встановити перерву менше 30 хвилин, то навряд чи працівники зможуть за такий короткий проміжок часу і відпочити і пообідати.

Термін «час відпочинку», що використовується законодавством, за своїм значенням не відповідає фізіологічному поняттю «відпо-чинку» , коли людина нічого не робить, а наприклад, спить чи за-горає на пляжі. Тому в юридичній літературі пропонувалося все, що лежить поза робочим часом, називати «вільний від роботи час» або «неробочий час». Однак законодавець поки що цих термінів не ви-знав, а тому ми користуємося поняттям «час відпочинку», розумі-ючи його не як фізіологічну потребу людини, а як час, вільний від виконання трудових обов'язків.

Законодавством встановлені інші види перерв для працівників протягом робочого дня: для годування дитини віком до 1,5 року; для обігрівання тим, хто в холодну пору року працює на відкритому по-вітрі або в закритих неопалюваних приміщеннях; перерви для відпо-чинку працівникам, які працюють на вантажно-розвантажувальних роботах; перерви на роботах зі шкідливими умовами праці. Однак всі ці перерви не можна назвати часом відпочинку, оскільки вони надаються за цільовим призначенням переважно як компенсація за умови праці або з іншою метою і найголовніше те, що ці перерви включаються до робочого часу.Трудове право України

Щоденний відпочинок як самостійний вид часу відпочинку спеці-ального закріплення у законодавстві не отримав. Але визначається він виходячи з тривалості робочого дня. Тобто все, що лежить за межами робочого часу протягом доби, складає час щоденного відпочинку.

До щоденного відпочинку включаються також і перерви між змінами. Відповідно до ст. 59 КЗпП України тривалість перерви в роботі між змінами має бути не меншою подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні (разом з перервою для відпочинку і хар-чування).

Наступний вид часу відпочинку — це щотижневий відпочинок, тобто вільні від роботи дні календарного тижня. Мінімальна трива-лість безперервного щотижневого відпочинку не може бути меншою 42 годин.

До щотижневого відпочинку належать також вихідні дні. При п'ятиденному робочому тижні працівникам надається два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному — один вихідний день. Законом визначено, що загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п'ятиденному робочому тижні, якщо він не встановлений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, уста-нови, організації за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації, і, як правило, він має надаватися підряд із загальним вихідним днем. Тобто ним може бути субота або по-неділок. Однак останнім часом з метою більш раціонального вико-ристання електроенергії та інших енергоносіїв, особливо в зимову пору року, окремі підприємства другий вихідний день зміщують на будь-який інший день тижня. Місцеві органи державної виконав-чої влади здійснюють при цьому безпосереднє коригування друго-го вихідного дня на підприємствах регіону. Аналогічно надаються вихідні дні працівникам на безперервно діючих підприємствах, зу-пинення роботи яких неможливе з виробничо-технічних умов або через необхідність безперервного обслуговування населення, а та-кож на вантажно-розвантажувальних роботах, пов'язаних з рухом транспорту. Тут вихідні дні надаються в різні дні тижня почергово кожній групі працівників згідно з графіком змінності, що затверджу-ється роботодавцем за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації підприємства, установи, організації.

На тих підприємствах, установах, організаціях, де робота не може бути перервана у загальний вихідний день у зв'язку з необхідністю обслуговування населення (магазини, підприємства побутового обТема 5. Робочий час і час відпочинку

слуговування, театри, музеї тощо), вихідні дні встановлюються міс-цевими радами. Але на практиці ця норма рідко дотримується через її невідповідність вимогам часу та законодавству про місцеве само-врядування.

Забезпечуючи працівникам реалізацію їх права на відпочинок, трудове законодавство забороняє залучати їх до роботи у вихідні дні. І лише у визначених випадках з дозволу виборного органу пер-винної профспілкової організації підприємства окремі працівники можуть бути залучені до роботи у вихідні дні. Виняткові випадки, при яких можна залучати працівників до роботи у вихідні дні, по-даються у ст. 71 КЗпП України:

-          для відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків,

-          для відвернення нещасних випадків, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, загибелі або псування майна;

-          для виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у дальшому нормальна ро-бота підприємства, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів;

-          для виконання невідкладних вантажно-розвантажувальних ро-

біт з метою запобігання або усунення простою рухомого складу

чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення.

Перелік екстраординарних випадків, коли допускається залу-

чення працівників до роботи у вихідні дні, має вичерпний характер і

розширеному тлумаченню не підлягає. Хоч на практиці нерідко тра-

пляються випадки залучення до роботи працівників у вихідні дні з

мотивуванням «у зв'язку з виробничою необхідністю». Більше того,

наказ або розпорядження про роботу у вихідні дні не завжди пого-

джуються з виборним органом первинної профспілкової організації,

що є грубим порушенням чинного законодавства.

Разом з тим потрібно наголосити, що згода зазначеного органу на проведення робіт у вихідні дні не лише в сучасних умовах, але й раніше не завжди вписувалася у загальні правила організації ви-робничого процесу. Переважно таке погодження зводилось або ж до одноособового дозволу голови виборного органу первинної проф-спілкової організації, або до «дозволу», отриманого від цього органу авансом на всі необхідні випадки можливого залучення працівників до роботи у вихідні дні. Доцільніше було б запровадити в цій частиніТрудове право України

договірне регулювання роботи у вихідний день. При цьому гарантії захисту трудових прав працівника зростають і посилюється дотри-мання норм, що регулюють роботу у вихідні дні.

Робота у вихідні дні компенсується за згодою сторін або ж надан-ням іншого дня відпочинку, або у грошовій формі у подвійному роз-мірі. Тут, як бачимо, договірне регулювання успішно реалізується.

Крім основних вихідних днів, можуть надаватися і додаткові ви-хідні дні за наявності певних обставин, зокрема після кожного дня здачі крові та (або) її компонентів донору надається додатковий день відпочинку.

Ще одним видом часу відпочинку є святкові і неробочі дні. У та-кій своїй назві цей вид часу відпочинку існує з 1991 p., коли Верхо-вна Рада України, йдучи назустріч побажанням громадськості, вста-новила, що робота не проводиться в дні великих релігійних свят: 7 січня — Різдво Христове, на Пасху (Великдень) і на Трійцю. Два останні дні не вписувалися в усталену вже схему святкових днів, де серед інших продовжували фігурувати на той час 7 і 8 листопада — річниця жовтневих подій 1917 р. Тому й вийшло певне непорозу-міння, адже вихідні дні теж є неробочими, оскільки робота в ці дні не проводиться. Більше того, неробочі дні Пасхи і Трійці завжди збі-гаються з основним вихідним днем, який, як вже зазначалося, при-падає на неділю, а тому цим дням найбільш правильно відповідав би саме термін «святкові дні». Отже, ст. 73 КЗпП є однією з тих, що найбільше потребують змін, і ці зміни необхідно вносити негайно, не чекаючи наступного етапу кодифікації трудового законодавства.

Кодексом законів про працю України встановлено такий пере-лік святкових і неробочих днів, які присвячені видатним подіям або пам’ятним датам:

1 січня — Новий рік,

7          січня — Різдво Христове,

8          березня — Міжнародний жіночий день, 1 і 2 травня — День міжнародної солідарності трудящих,

травня — День Перемоги, 28 червня — День Конституції України, 24 серпня — День незалежності України. Неробочими днями є дні релігійних свят: 7 січня — Різдво Христове, один день (неділя) — Пасха (Великдень), один день (неділя) — Трійця.Тема 5. Робочий час і час відпочинку

За поданням релігійних громад інших (неправославних) кон-фесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їхніх великих свят з відпрацюванням за ці дні.

У святкові і неробочі дні допускається проведення робіт, при-пинення яких неможливе через виробничо-технічні умови (безпе-рервно діючі підприємства, установи, організації), роботи, викли-кані необхідністю обслуговування населення, а також невідкладні ремонтні і вантажно-розвантажувальні роботи. Робота у зазначені дні компенсується або оплатою у подвійному розмірі, або наданням іншого дня відпочинку.

У трудовому законодавстві України отримало своє легальне за-кріплення ще одне правило, яке існує у багатьох країнах світу. Воно стосується того випадку, коли відповідний святковий день припа-дає за календарем на один з вихідних днів. Тепер ст. 67 КЗпП перед-бачено, що в разі, якщо святковий день припадає на один з вихідних, то вихідний день автоматично зміщується на наступний день після святкового дня. При цьому зберігаються гарантії для працівників на встановлену кількість вихідних і святкових днів у календарному році.