ЗАМІСТЬ ВСТУПУ:


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 

Загрузка...

про право на працю та право держави втручатися у сферу праці

…Кращий спосіб працювати –

це приймати найважливіші

рішення в останній момент.

Вивчення права, що базується виключно на позитивному зако-нодавстві і на розв’язанні труднощів, що трапляються під час тлума-чення або застосування закону, труднощів, що залежать головним чином від двозначності його редакції, є неповним і не може задо-вольнити вимогливого практика. Без сумніву, знання позитивного права є суттєво необхідним для юриста. Навіть більше, воно є ціл-ком достатнім для тих, хто вивчає право виключно з прикладною метою, хто вбачає у юриспруденції лише діалектику, що базується на умовних тезисах, і звертається до теорії лише задля того, аби діс-тати від неї готові аргументи для захисту своїх претензій у суді. Це вивчення позитивного права може уявляти собою останнє слово юридичної науки також і для тих, хто, наслідуючи прикладу відо-мого англійського юриста Джеремі Бентама, розглядають право як винахід суто людської природи, як витвір довільної форми, що став результатом волевиявлення однієї чи кількох осіб, що їх ми назива-ємо законодавцями.

Однак якщо ми абстрагуємося від настільки всепроникної сьо-годні ідеї, начебто від волі законодавця, іншими словами, від волі однієї людини чи кількох людей, залежить визначення справедли-вого і несправедливого, і натомість припустимо, що поняття про правду і справедливість вище позитивного закону, що це поняття має своїм джерелом закони вічні і непорушні, які не залежать від законів писаних, так само як геометричні аксіоми не залежать від ліній, які слугують їх беззаперечним доказом, то ми мимоволі дійде-мо висновку, що знання права не зводиться лише до знання букви позитивного закону, але підноситься до розуміння та усвідомлення духу закону, до розуміння принципів, які тією чи іншою мірою відо-бражаються у нормах.

Тому перш ніж стати до вивчення законодавства, що визначає порядок юридичних відносин у відомих часі та просторі, видається вкрай необхідним визначити, які права та обов’язки випливають на підставі правил цього закону, загального для всіх часів і просторів,Трудове право України

що притаманні людській природі, а відтак відомі під ім’ям природ-ного закону і природного права. Позаяк в кожному законі неодмінно знаходить своє відображення дещо більше за практичну волю зако-нодавця, видається цілком природним, що яким би досконалим не було позитивне право, воно неодмінно має включати в себе загаль-нолюдські, загальносоціальні цінності й принципи.

Теорія трудового, або як його раніше називали, теорія промис-лового або робітничого права, виходить з простої очевидної істини – людина, маючи право на життя та гідний рівень свого існування, має також і право на працю. І справді, життя людини складається з діяльності, що знаходить свій вияв у зовнішній природі. Вона під-коряє собі природу, змінює її, одержує від того усілякі вигоди для задоволення найрізноманітніших своїх потреб. Ця діяльність і на-зивається працею в найширшому сенсі цього слова.

Без праці неможливо уявити собі людство. Для того, наприклад, аби земля дала жнива, залізна руда перетворилася на залізо, залізо на приладдя чи машину, а машина виробила індивідуалізоване бла-го, призначене для нашого споживання, потрібна праця. Якщо взяти за аксіому те, що праця є сутністю людини, звідси випливатиме, що праця являє собою право по відношенню до інших і обов’язок по від-ношенню до самого себе. І здійснюючи цей обов’язок, людина пере-творює своє право на працю у власність. І власність ця є найкраща і найдорожча з-поміж усіх родів власності. З цієї істини безпосеред-ньо випливає такий висновок: якщо праця становить для людини і право, і обов’язок, то вона має бути вільною, оскільки свобода і пра-во є поняття однорідні та навіть тотожні.

В чому ж полягає суть цього права, де його межі? І чи може воно бути підпорядковано будь-яким правилам? Якщо уявити людину поза суспільством, то право на працю уявляється для неї безмежним. Однак в умовах сучасної цивілізації таке припущення видається безглуздим, позаяк якщо людину поза суспільством ще можна собі уявити, то уявити людину, яка працює поза цим суспіль-ством, навряд чи можливо, адже результативність і продуктивність праці в широкому сенсі якраз і полягає в асоціації сил, у розподілі обов’язків, і без цих умов немислимим видається існування самого суспільства.

Свобода праці, по суті, є правом соціальним, оскільки праця, ма-ючи місце у громадянському суспільстві, тягне за собою для кожного громадянина цього суспільства цілу низку взаємних прав і обов’язків,що виникають із трудових відносин. Ці права та обов’язки мають со-ціальний характер, оскільки людина за їх виконання і здійснення несе відповідальність не лише перед собою, а так само і перед іншими людьми. А вже з цього безпосередньо випливає право держави втру-чатися у відносини праці. Позаяк держава – це влада, що має своєю метою забезпечення кожному користування його правами та примус кожного до виконання своїх обов’язків щодо інших людей та їх колек-тивів, то видається логічним твердження, що праця слугує для люди-ни щедрим джерелом його прав і обов’язків по відношенню до інших людей, відтак, держава має право втручатися у сферу праці, по-перше, аби санкціонувати своїм авторитетом і силою ці права та обов’язки, і по-друге, зробити їх дійсними і такими, що існують насправді.

В принципі ніхто й не оспорює це право держави. Але існують суттєві розходження щодо простору для такого права, меж, в пло-щині яких має відбуватися діяльність держави, аби свободу праці не було порушено.

Історії розвитку трудового права знайома не одна модель, яка встановлювала ці межі. Так, наприклад, соціалістична система нада-вала державі практично необмежені права і переваги. Її призначення полягало не лише в тому, аби зміцнити та утвердити панування по-рядку і справедливості у соціальних стосунках, але й в управлінні та координації дій кожної особи і кожного індивіда, для узгодження їх із загальними покликами цілого суспільства. Відповідно, державі нада-ється право широкого втручання до сфери праці, яка розглядається вже не як індивідуальний акт однієї людини, а як дія соціальна, адже, за цією системою, суспільство не є зібранням працівників, воно саме є працюючим організмом; окремі ж особистості є нічим не більшим як допоміжними органами для відтворення загальної сили. Оскільки держава, розпоряджаючись працею, бачить в окремих особистостях не більш як засоби виробництва, вона перебирає на себе і обов’язок донести кожному робітникові таку суму виробництва, яка необхідна для його існування, фізичного і духовного. Це результат викривлено-го і абсолютно хибного уявлення про людину та її місце у суспільстві. До того ж про які межі діяльності держави може йтися, якщо така сис-тема спрямована на ліквідацію будь-яких меж у відносинах з люди-ною, з тим, аби поглинути окрему особистість цілим суспільством.

Соціалістичній системі протистоїть система капіталістична, яка навпаки вважає, що держава, втручаючись у сферу праці, просто не може не порушити особистої свободи і не зловжити своєю владою. ЇїТрудове право України

творці вважали, що у праці, як і в інших сферах людської життєдіяль-ності, роль держави дуже схожа на роль поліцейського чиновника, до обов’язків якого належить запобігати порушенням з боку порушників, не даючи переваг інтересам вищим, на шкоду інтересам особистим.

Соціалізм, що знищував права окремої людини, і капіталізм, що відкидав права держави, в ХХ ст. стали основою для розвитку всіх сучасних, змішаних за своєю природою, систем. В той час, коли соціа-лісти у висловах, сповнених безсильного відчаю, істерично описують анархічний стан праці в сучасних суспільствах і ті жахливі наслідки, які він тягне за собою; вказують на конкуренцію великих капіталів і потужних інтернаціональних ринків, що нищить усіх, хто менше розміром, фінансові кризи, що виникають від невпорядкованого і не-контрольованого ніким виробництва; індустріалісти з ентузіазмом розповідають, що якщо у новітніх суспільствах праця тягне за собою лиха і бідність, то в цьому аж ніяк не можна звинувачувати свобо-ду; швидше треба скаржитися на брак свободи, аніж на її надлишок: держава ще надто діяльно втручається в сферу праці. «Схильність до регламентації всього сутнісного аж надто оволоділа державними чи-новниками і законодавцями, тож якщо хочете позбавитися всіх цих негараздів, необхідно негайно ліквідувати останні перешкоди і нада-ти трудовій сфері цілковиту і необмежену нічим свободу».

Як істота вільна і відповідальна, людина вправі самостійно спря-мовувати своє призначення. Як істотна розумна, вона в змозі відріз-няти діяння справедливі від несправедливих і робити те, що справед-ливо, і утримуватися від того, що несправедливо. Звідси випливає, що людина для оцінки своїх дій володіє засобом більш шляхетним і надійним, аніж особистий інтерес; вона володіє поняттям справед-ливості, вона усвідомлює своє призначення. З цих абстрактних да-них не складно вивести цілком конкретне уявлення про державу та її роль у суспільній організації праці. Якщо призначення людини по-лягає у вільному розвиткові своєї особистості і своїх індивідуальних здібностей, то держава тоді повинна мати своєю ціллю організувати суспільне життя таким чином, аби жоден з його членів не зустрічав ніяких штучних перешкод при виконанні свого призначення.

Таким чином, обов’язки держави безпосередньо випливають із завдань, поставлених перед нею. З цієї точки зору свободу належить визнати вищим принципом, оскільки кожен громадянин вправі роз-вивати себе чи не розвивати, тренувати ту чи іншу свою здатність чи здібність або не робити цього, спрямовувати свою діяльність в будь-який бік на власний розсуд. За всі свої дії і вчинки він відповідає лише перед собою та перед іншими людьми. Держава не може примушувати людину до досягнення останньою мети свого призначення, натомість вона повинна допомагати їй в усьому, в чому їй буде потрібна допомо-га. Тому призначення держави полягає лише в усуненні перешкод, які людина може зустріти при розвиткові своїх сил фізичних, розумових і духовних, і саме таких перешкод, які вона не в змозі подолати або усу-нути власними силами в силу виключно об’єктивних обставин.

Ці перепони або перешкоди належать до двох різних категорій.

По-перше, іноді трапляється, що інші люди заважають людині користуватися правом розвитку здібностей своєї двоякої природи. Очевидно, в цьому випадку держава може і повинна втрутитися для того, аби примусити одних членів суспільства поважати права ін-ших і керуватися у своєї взаєминах із ними вимогами справедливос-ті і формального закону. Для виконання цього завдання держава має чітко визначити і встановити права та обов’язки громадян, сукуп-ність яких, власне, і складає юридичну особистість суб’єкта; вона має сформулювати правила поведінки у конкретних відносинах, іншими словами те, що римські юристи називали jus dicere. А тоді, коли такі правила вже сформульовані, взаємні права та обов’язки визначені, держава має забезпечити і гарантувати їх збереження, а для цього встановлюються міри і форми відповідальності кожного за порушення встановленого законом режиму і порядку регламен-тованих законом відносин.

По-друге, шкода, що може виникнути внаслідок порушення пра-ва, може бути такою незначною, що держава негласно уповноважує себе цим не займатися. Витрати, які б її втручання могло покласти на суспільство, і ризики, що могли виникнути для індивідуальної свободи, були б непропорційні тим збиткам, які необхідно відшко-дувати. З цього приводу відомий німецький вчений Роберт Моль влучно зазначив, що держава неправі своєю адміністративною ді-яльністю втручатися до тих пір, поки не стане очевидним, що ма-теріальні перешкоди, які трапляються особі, такі значущі, що вона не здатна самостійно їх подолати, за допомогою лише своїх власних індивідуальних зусиль, а також сил, коштів і ресурсів, якими вона володіє, до яких має доступ чи можливість розпоряджатися. Мало того, необхідно, аби ці перешкоди заважали раціональному розви-ткові людських сил, що відповідає призначенню людини. Окрім того, потрібно, аби необхідність знищення цих перешкод була виТрудове право України

кликана вимогами загальної користі. З цього приводу той таки Р. Моль відзначає, що будь-яка ініціатива чи будь-яке підприємство, створене навколо цієї ініціативи, може заважати раціональному роз-виткові людської особистості лише з двох різних причин, або тому, що сума коштів і ресурсів, які необхідно вкласти у справу, не про-порційна цілі, що ставиться, або тому, що досягнення цієї цілі є не-можливим в принципі.

Все вищезазначене дає підстави ствердно говорити про те, що повинна робити держава, втручаючись у сферу людської праці. По-перше, держава має встановити і гарантувати справедливість у від-носинах, що виникають у сфері праці. Далі вона має забезпечити кожному громадянину вільне використання права на працю і вільне розпорядження її результатами. Кожному належить право користу-ватися працею на власний розсуд і використовувати для цієї праці та досягнення її результатів ресурси і способи, які на його думку є найкращими. Один відомий європейський філософ казав, що сво-бода особиста, свобода праці і свобода власності являють собою в дійсності три різні форми одного й того ж права. Адже будь-яке об-меження власності вже створює перешкоду праці, посягання на сво-боду, і навпаки, усяке посягання на свободу чи працю торкається меж власності в її сутності і розвитку.

Таким чином, призначення держави в справі організації праці полягає у наданні кожному громадянину, по відношенню до праці, повної свободи, сумісної з правами оточуючих, в гарантуванні осо-бі вільного застосування власних здібностей або незастосування, і повного розпорядження результатами своєї праці, потім в усуненні перешкод, які могли б створити їй інші особи при використанні нею своїх законних прав і при здійсненні ними своїх законних інтересів. Для досягнення цих цілей держава має у своєму розпорядженні два дієвих засоби. Перший, який і має переважно застосовуватися, по-лягає у винагородженні, заохоченні до праці. Другий, у покаранні за посягання на право, а також у запобіганні таким посяганням, коли відновлення їх і покарання суттєво неприйнятні чи є просто недо-статніми. Саме цим і нічим іншим має обмежуватися участь держа-ви у сучасних трудових відносинах, аби ті були здоровими і розви-валися в правильному напрямі.

           

C.F. Waelbroek, Cours de droit industriel, t. I, chap. I-II, Paris, librairie internationale, 1863.