Розділ 3. РЕСУРСНА КОНЦЕПЦІЯ 3.1. Ресурси як критерій розвитку економічних систем


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 

Загрузка...

Суспільне виробництво ґрунтується передусім на природ-них факторах. У загальному плані виробнича взаємодія люди-ни й природи здійснюється шляхом залучення у господарсь-кий обіг відповідних ресурсів та обміну речовин між людиною і навколишнім природним середовищем. У результаті праці природні ресурси набувають конкретних властивостей, які за-довольняють певні потреби суспільства. Всі матеріальні блага, що споживаються людьми, а також засоби виробництва явля-ють собою модифіковані людською працею елементи природи.

Основною проблемною темою в сучасній економічній те-орії вважається безмежність людських потреб у світлі обмеже-ності ресурсів, що можуть бути використані для їх задоволен-ня. Економічна система будь-якої країни світу працює з метою задоволення існуючих у суспільстві на цей час потреб. Задово-лення потреб відбувається шляхом виробництва товарів та по-слуг, яке неможливе без застосування необхідних для цього ресурсів. Проблема ж полягає в тому, що ресурсів, які можуть бути задіяні у процесі виробництва на цей час, завжди вияв-ляється недостатньо для створення такої кількості товарів та послуг, за допомогою якої можна було б задовольнити всі існу-ючі в даному суспільстві потреби.

Протягом останніх століть розвиток відтворювальних процесів характеризувався постійним кількісним зростанням обсягів споживання ресурсів. За підрахунками спеціалістів, за останні 50–70 років у світі перероблено стільки сировини, скільки за всю попередню історію людства [1]. За минуле століття обсяги промислового виробництва зросли приблизно в півсотні разів, причому в 30 разів зросли обсяги енергоспо-живання (очікується, що енергоспоживання зросте ще наполо-вину до 2010—2015 pp.). Пов’язані з цим ресурсно-екологічні проблеми загострювалися нерівномірно, і кількісне нарощу-вання, витратний характер окремих технологічних видів ви-робництва надали цьому процесу безпрецедентних масштабів. У другій половині XX ст. ця тенденція призвела до небезпеч-ного загострення ресурсної кризи, адже 4/5 приросту вироб-ництва та 3/4 зростання споживання палива припадають саме на цей невеликий термін [2]. Означена криза відбивається на умовах практично всіх видів економічної діяльності людини в усіх країнах світу, і ситуація продовжує загострюватися. Тому реалії життя, які можна спостерігати нині, багато в чому вима-гають згаданої принципової переоцінки цінностей.

Сьогодні можна спостерігати радикальну зміну моделі ре-сурсокористування, яка докорінно змінює традиційні міжлюдські стосунки на виробництві, охоплюючи навіть соціальні конструкції (зокрема, соціальну структуру – поділ суспільства на класи, соціальні групи).

Причин зміни моделі природокористування:

по-перше, неможливістю слідування попередній, вит-ратній парадигмі через її вже очевидні катастрофічні руйнівні наслідки, а особливо екологічні;

по-друге, фізичною обмеженістю доступних матеріальних ресурсів, яка унеможливлює задоволення дедалі більших по-треб у споживанні;

по-третє, очевидно більшою ефективністю інфор-маційної економіки, її здатністю краще задовольняти ті самі потреби;

по–четверте, виникненням нових потреб, які втілюються в нові види та форми попиту, причому такі потреби, як прави-ло, вимагають інноваційності в організації суспільного вироб-ництва, змістом якої є дематеріалізація відтворення та самих потреб, дедалі більша вага інформації, знань, інтелектуальних умінь та способів самореалізації індивідів. Відтак можна гово-рити про складну систему зворотних зв’язків між ресурсоко-ристуванням та господарськими системами. А взагалі світове виробництво як таке можна вважати економічно доцільним переробленням людством глобальних природних ресурсів [3].

На зламі тисячоліть людство зіткнулося зі складними та принципово новими для себе проблемами забезпеченості, ви-користання та наслідками обробки ресурсів у процесі еко-номічної діяльності. Ситуація, що при цьому виникла, є по-справжньому загрозливою. Можна навіть сказати, що вона обумовила принципові виклики традиційним моделям суспільно-господарської діяльності в масштабах усього світу. Звідси – справедливо можна констатувати, що тільки якісний стрибок у всій еволюції людського мислення може допомогти усвідомити сучасні небезпеки зростання та прокласти новий курс.

Модель господарського розвитку в XXI ст. характери-зується необхідністю забезпечувати зростання та поліпшення якості продукції за умов обмеженості ресурсів. Це ставить за-вдання не просто підвищити ефективність використання ре-сурсів, остаточно замінити екстенсивні механізми ресурсопе-рероблення на інтенсивні, а сформувати принципово відмінну від індустріальної парадигму прогресу. Відтепер розвиток суспільства дедалі більшою мірою базуватиметься на інфор-мації, яка замінює собою (у межах, визначених об’єктивними фізичними та ментально-духовними потребами, а також рівнем прогресу) традиційний природно-ресурсний потенціал у матеріально-речовинній формі. Ця парадигма має базувати-ся на новій якості знань, новій відповідальності людини перед іншою людиною, природним оточенням, планетою.

Людські потреби задовольняються за допомогою благ, які, як правило, не зустрічаються в природі в готовому вигляді. Процес отримання необхідних для задоволення потреб благ – це процес суспільного виробництва, що потребує застосуван-ня певних ресурсів. Деякі визначення поняття “ресурси” наве-дено у табл. 3.1.

Ресурси, що використовуються в процесі суспільного ви-робництва називають економічними ресурсами. Визначення поняття “економічні ресурси” окремими науковцями наведені у табл. 3.2. Таблиця 3.1

Зміст визначення категорії “ресурси”

 

Автор, назва роботи Зміст визначення

Економіка зарубіжних країн: Підручник / А.С.Філіпенко. – К.: Либідь., 1998 – С.18.   Ресурси (фр. ressources – засоби, запаси, можливості, джерела) в економіці роз-глядаються як складові елементи вироб-ничого потенціалу, якими володіє окрема країна чи світове співтовариство і які використовуються для економічного, соціального, науково-технічного розвит-ку.

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т.3 /Редкол.: С.В.Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Ви-давничий центр “Ака-демія”, 2002. – С. 206.  Ресурси (фр. ressourсe – допоміжний засіб) – основні елементи виробничого потенціалу, які має в розпорядженні сис-тема і які використовуються для досяг-нення конкретних цілей економічного розвитку.

Новицький В.Є. Економічні ресурси цивілізаційного розвитку: Навч. посіб. – К.: НАУ, 2004. – С. 31.            Ресурси – матеріальні та інформаційні об’єкти, джерела і передумови отримання необхідних людям матеріальних і духов-них благ, які можна використовувати та реалізувати при існуючих технологіях і соціально-економічних відносинах. Ре-сурси поділяються на види (групи, типи) відповідно до своєї природи та функціональних особливостей.

Основи економічної теорії: Підручник /За за-гальною редакцією О.О.Мамалуя – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 133.     Ресурси – це капітал фірми, тобто благо, використання якого дає можливість збільшити майбутні блага.

Советский знциклопеди-ческий словарь /Гл.ред. А.М.Прохоров. - М.: Сов. знциклопедия, 1983. -С. 1118.            Ресурси (від франц. ressource – до-поміжний засіб (допоміжні кошти)) – грошові кошти, цінності, джерела (за-собів) коштів, доходів (наприклад при-родні ресурси, економічні ресурси).

Таблиця 3.2

Зміст визначень категорії “ресурси економічні” у різних

дослідженнях

Автор, назва роботи Зміст визначення

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т.3 /Редкол.: … С.В.Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавни-чий центр “Академія”, 2002. – С. 206.   Ресурси економічні – джерела і засоби (фактори) забезпечення процесу вироб-ництва й розширеного відтворення. Ос-новними факторами є: земля, засоби праці, підприємницькі здібності, науко-во-технічний прогрес, використовувані людьми сили природи, форми й методи організації виробництва, фінансові та інформаційні ресурси, матеріальні й сировинні ресурси. Джерело забезпе-чення процесу виробництва і розшире-ного відтворення – людина та людська праця, а також синергічний ефект, що виникає за взаємодії людини з іншими факторами виробництва, передусім із засобами праці.

Новицький В.Є. Економічні ресурси цивілізаційного розвитку: Навч. посіб. – К.: НАУ, 2004. – С.13.        Під економічними ресурсами ми мо-жемо розуміти ті матеріальні об’єкти (елементи буття, які відповідно до своєї природи піддаються фізичній оцінці), а також цінності ментально-естетичного характеру, що піддаються виробничому, фізіологічному, інтелектуально-духов-ному переробленню або застосуванню з метою використання їхніх властивостей та/або зростання їх корисності для лю-дини (суспільства).

Економічна теорія /Під ред. А.В.Предборського – К.: Кондор, 2003. – С. 98.   Економічні ресурси — це всі природні, людські та вироблені людиною ресурси, що використовуються для виробництва товарів та послуг. Отже, характеризуючи природу економічних ресурсів, варто відзначити, що вона включає як матеріальну складову, так і нематеріальну (духовну), тобто те, що може збагнути тільки розум, що зумовлюється світоглядом, духовно–есте-тичними властивостями, знаннями самої людини.

Ще у XVIІІ сторіччі А. Сміт наголошував, що основою ба-гатства народів є “земля” та “праця”, які виступають “батька-ми” благ, що створюються у процесі виробництва. Ідея про не-обхідність поєднання матеріального (речового) та людського (особистого) чинників виробництва для створення продуктів та послуг, що задовольняють людські потреби, залишається в основі класифікації економічних ресурсів і сьогодні.

До складу матеріальних ресурсів входять “земля” і “капітал”. Особистим чинником процесу виробництва висту-пають людські ресурси: праця та підприємницькі здібності. Усі вищеназвані економічні ресурси обмежені. До того ж кількість природних ресурсів обмежена не тільки у зв’язку із їх вичерпаністю, а й через абсолютну обмеженість на нашій планеті. В кожний конкретний проміжок часу тільки обмеже-на їх кількість використовується у процесі виробництва (як правило, недостатня для задоволення існуючих потреб). Ще більше це стосується такого ресурсу, як капітал. Як ресурс, що створюється людською працею, капітал може не лише постійно зростати, але й залишається у числі обмежених ре-сурсів порівняно з потребами суспільства. Праця іноді може здаватись навіть надлишковим ресурсом, що проявляє себе, наприклад, у проблемі безробіття в країнах з ринковою еко-номіки. Але й цей ресурс чітко визначений і обмежений для кожної країни у кожний конкретний проміжок часу. Це сто-сується і підприємницьких здібностей, що в сучасних умовах повинні бути підкріплені відповідними знаннями про ме-ханізми функціонування економічної системи суспільства. Відповідно мова йде про обмежену кількість людей, що в дано-му проміжку часу мають можливість виступити кваліфікова-ними організаторами виробництва з обмеженою кількістю ре-сурсів, які можуть бути використані для їх задоволення. Це ре-альність для будь-якої економічної системи.

Доцільно навести класифікацію ресурсів, які використо-вуються суспільством та є важливим формуючим елементом системи міжнародних економічних відносин. В якості кри-теріїв класифікації ресурсів можна обрати характер їх поход-ження, їх наявні фізичні обсяги, зіставну (порівняно з функцією споживання людиною) здатність природних систем до відтворення конкретних своїх елементів, які розглядаються як економічні ресурси, а також відповідні (до сказаного) пер-спективи використання ресурсів.

Виділяють такі класифікаційні групи [3]:

а)         необмежені та обмежені ресурси;

б)         поновлювані та непоновлювані ресурси;

в)         матеріальні та інформаційно-духовні ресурси.

Так, необмеженими ресурсами вважаються ті з них, вико-ристання яких людством не веде до їх вичерпання у доступній для огляду перспективі. Для точності додамо: у хронологічних та технологічних уявленнях про просторово-часові та техно-логічні параметри цивілізаційного розвитку. Обмеженими є такі ресурси, запаси яких знижуються в процесі використання. Класичні приклади обмежених ресурсів – поклади газу, вугілля, руд металів, інших мінералів та корисних копалин. Фізично обмеженими видами ресурсів є як поновлювані, так і непоновлювані ресурси планети.

Між умовними “необмеженістю” та “обмеженістю” ресур-су інколи лише один крок, якщо розглядати ці кроки в широ-кому історичному контексті цивілізаційного розвитку, зрос-тання потреб і технологічного потенціалу людства. Інакше ка-жучи, відповідно до уявлень людства про наявні ресурси, власні потреби в них та можливості їх використання відбу-вається й зміна співвідношення між обмеженими та необмеже-ними економічними ресурсами: на практиці перелік перших зростає; до нього потрапляють ті види ресурсів, які раніше вва-жалися необмеженими.

Дану проблему ускладнює нерівномірність розміщення ресурсів між країнами та регіонами світу (як в абсолютному вимірі, так і на душу населення). Скажімо, великі ресурси річкового стоку для одних країн є фактором спеціалізації на виготовленні аграрної продукції, а також роблять більш пер-спективним видом енергетики гідроенергетику. Спос-терігається і різниця в усвідомленні нагальних проблем ресур-сокористування, необхідності переходу на більш заощадливу та екологічно прийнятну модель. Тому одні країни більше ува-ги приділяють певним проблемам ресурсокористування, інші ж потерпають від легковажного ставлення до екологічної про-блематики своїх сусідів.

Отже, економічні поняття необмеженості та обмеженості мають діалектичний характер та змінюються в часі. Напри-клад, деякі види ресурсів, які раніше вважалися нескінченни-ми, нині такими вже не є, і підраховуються роки, що залиши-лися до фізичної межі їх видобування та використання. Інша “діалектична пара” в ресурсній класифікації формується озна-кою здатності до самовідтворення. Відповідно до цієї здат-ності весь ресурсний масив можна поділити на ресурси понов-лювані та непоновлювані.

До поновлюваних природних ресурсів можна віднести ті з них, які відносно швидко створюються та відтворюються в комплексі своїх характеристик та суттєвих рис згідно з при-родними законами. Це – вода, ресурси флори та фауни та ін. Важливо зазначити, що актуальна екологічна проблематика з технічного погляду найбільшою мірою стосується стану ре-сурсів даної класифікаційної групи.

Раніше поновлювані ресурси сприймались як необмежені за своїм характером і фактично ототожнювалися з ними. Подібне сприйняття пояснювалося порівняно невеликими об-сягами виробничого та побутового споживання, що були, як правило, значно меншими за відтворювальні можливості при-родного середовища. Шкода, яка заподіювалася навколишньо-му середовищу, здебільшого просто не помічалася. Через це відмінності поновлюваних від необмежених ресурсів трива-лий час навіть не позначалися на умовах міжнародної еко-номічної діяльності й інколи не позначаються і тепер, що при-зводить до загострення ресурсної та екологічної кризи. Втім

ситуація дещо змінюється, і свідченням цього є, наприклад, міжнародні обмеження на торгівлю дикими тваринами, виро-бами та препаратами, які виготовляються з них.

Потенційна здатність ресурсів до поновлювання не озна-чає, що можна легковажно ставитися до них. Викладене вище свідчить про необхідність адміністративно-регулятивних об-межень, громадського контролю у відповідних сферах ресур-сокористування, а також у процесі міжнародно-економічної діяльності комерційних суб’єктів та країн.

Непоновлювані ресурси – це ті матеріали, передусім ко-рисні копалини, які повністю використовуються протягом ви-робничого процесу. Очевидно, що з економічного погляду во-ни виступають як енергоносії та сировина, що використову-ються у циклі відтворення. Тобто – це нафта, газ, інші енерго-носії, руди металів, поклади неметалевих мінералів та інші ко-рисні копалини. Ще кілька десятиліть тому непоновлювані за своєю природою ресурси здебільшого також розглядались як-що не як необмежені, то такі, кінця використання яких не вид-но. Втім сьогодні вже існують конкретні розрахунки кількості цих видів ресурсів та хронологічного періоду, протягом якого вони ще будуть використовуватися, і будь-які непоновлювані ресурси є за своєю природою обмеженими.

Слід зазначити, що всі напрями та форми інвестиційної діяльності підприємства функціонують за рахунок його інвес-тиційних ресурсів. Інвестиційні ресурси являють собою всі ви-ди грошових й інших активів, які вкладаються у об’єкти інвес-тування. Це грошові й матеріальні вкладення, що спрямову-ються безпосередньо у виробничі об’єкти, цінні папери, неру-хомість. Такі вкладення приносять доходи в майбутньому, да-ють економічний ефект через кілька років. Грошовими інвес-тиційними ресурсами виступає певна сума грошей, що направ-ляє на придбання інших ресурсів – трудових, матеріально-технічних й ін.

Інвестиційна діяльність підприємства може здійснювати-ся за рахунок конкретних видів ресурсів. До них відносяться кошти державної бюджетної системи, асигнування з місцевих бюджетів, кошти позабюджетних фондів. Важливу роль у інвестиційній діяльності підприємства відіграють власні фінансові ресурси підприємств і внутрішні резерви інвесторів, а саме прибуток, амортизаційні відрахування, необхідні для відшкодування зношування основних коштів, їхнього ремонту й відновлення, а також кошти, централізовано акумульовані об’єднаннями підприємств. Сюди ж відносяться грошові на-громадження й заощадження юридичних і фізичних осіб, дивіденди й відсотки по цінних паперах інших емітентів, кош-ти, виплачувані в якості компенсації за договорами страхуван-ня тощо. Не обходяться підприємці, фірми, компанії без пози-кових коштів інвесторів, тобто банківських кредитів й облігаційних позик. Залучаються також іноземні інвестиції.

Серед джерел фінансування інвестицій у першу чергу роз-глядається можливість залучення акціонерного капіталу. Це джерело може бути використаний компаніями і їхніми са-мостійними структурами (дочірніми фірмами), що створені у формі акціонерних товариств. Багато компаній уже зараз ши-роко використають можливості залучення акціонерного капіталу до інвестиційної діяльності (для інвестиційних ком-паній й інвестиційних фондів аналогічною формою залучення капіталу є емісія інвестиційних сертифікатів).

Для підприємств інших організаційно-правових форм (крім акціонерних товариств) основною формою додаткового залучення капіталу є розширення статутного фонду за раху-нок додаткових внесків (паїв) вітчизняних і закордонних інве-сторів.

Унікальність інвестиційних ресурсів як фактору еко-номічного росту визначається “ефектом мультиплікатора”, ко-ли вкладення в одну галузь викликають вторинний приплив інвестицій в інші галузі промисловості й соціальну сферу.

Інвестиційний потенціал підприємства характеризується його здатністю формувати власні та залучати позикові інвес-тиційні ресурси. Структурно інвестиційний потенціал підприємства включає потенціал виробничих (капітальних) інвестицій і потенціал фінансових інвестицій. В свою чергу

потенціал виробничих (капітальних) інвестицій характери-зується величиною капітальних вкладень у розширене і просте відтворення виробничих фондів і можливістю ефективної їх реалізації. Відомо, що кількісно потенціал капітальних інвес-тицій визначається обсягом капітального будівництва, вели-чиною придбаних чи виготовлених основних засобів, інших необоротних матеріальних і нематеріальних активів, які є на балансі підприємства, а також величиною фінансових ре-сурсів, які можуть бути інвестовані у капітальні інвестиції. Потенціал фінансових інвестицій характеризується величи-ною фінансових ресурсів, які інвестовані чи можуть бути інве-стовані підприємством.

Фінансові ресурси – це кошти, які є у розпорядженні підприємства й призначені для здійснення поточних витрат і витрат на розширене відтворення, для виконання фінансових зобов’язань й економічного стимулювання працюючих. Фінансові ресурси направляються також на утримання і роз-виток об’єктів невиробничої сфери, споживання, накопичен-ня, в спеціальні резервні фонди та ін.

В умовах розвитку ринкових відносин і функціонування фінансового ринку, коли змінюються порядок формування і використання фінансових ресурсів, а також взаємовідносини підприємств з фінансовою і кредитною системами, не-обхідним є якісно новий підхід до управління фінансовими ре-сурсами.

Найбільшу зацікавленість на сьогодні викликає інно-ваційний ресурс, а інноваційна діяльність розглядається як один з найважливіших факторів ефективного функціонування будь-якого підприємства. Для аналізу ступеня дії та впливу даного фактора, необхідно володіти системою кількісних по-казників, які б відображали різноманітні аспекти інноваційно-го рівня виробництва. В свою чергу інноваційний потенціал підприємства являє собою сукупність інноваційних ресурсів, які перебувають у взаємозв’язку з метою досягнення відповідних орієнтирів інноваційної діяльності та підвищення конкурентоспроможності підприємства в цілому. Інно-СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ

ваційний потенціал слід розглядати як складну динамічну си-стему генерування, накопичення і трансформування наукових ідей та науково-технічних результатів в інноваційні продукти, процеси.

Найбільш розповсюдженою є думка, що інноваційні ре-сурси підприємства – це постійні складові, що визначають здатність системи до інноваційної діяльності та стають її дже-релами (кадрові, науково-технічні, виробничо-технологічні, фінансово-економічні).

Умовозабезпечуючими чинниками (процедурами) інно-ваційного потенціалу підприємства вважають сукупність умов, необхідних для оптимального використання інно-ваційних ресурсів для отримання найкращих інноваційних ре-зультатів. Саме вони прискорюють трансформацію інно-ваційних ідей в інноваційні продукти (або процеси). Основни-ми стимуляторами інноваційних процедур є мотиваційний ме-ханізм, інноваційна культура підприємства та організаційно-управлінська структура. У табл. 3.3 наведені показники, які характеризують стан інноваційних ресурсів підприємства [4].

Таким чином інноваційні ресурси й інноваційний по-тенціал підприємства характеризують його здатність продуку-вати новації та нововведення власними силами чи залучати їх зі сторони, а також здатність ефективно впроваджувати інно-вації у практику господарської діяльності. Результатом ре-алізації інноваційного потенціалу підприємства є: освоєння нової і модернізація продукції, що вже виготовляється; роз-робка і впровадження у виробництво нових машин, обладнан-ня, інструментів, нових матеріалів; розробка і впровадження нових технологій і способів виробництва продукції; удоскона-лення і розробка нових методів, прийомів і правил організації й управління виробництвом та ін.

Для складання прогнозів, планів прийняття ефективних рішень необхідно володіти об’єктивною інформацією про можливості досягнення підприємством визначених цілей у різних напрямах діяльності. Найбільш важливою, на нашу думку, є інформація про ресурсний потенціал підприємства,

Таблиця 3.3

Фактори та показники виміру ресурсної складової інноваційного потенціалу підприємства

 

Фактори         Показник

1          2

Кадрові          Частка інженерно-технічних працівників та дослідників у загальносписковій чисельності робітників підприємс-тва; з науковим ступенем у загальній кількості. Середній вік інженерно-технічних працівників та до-слідників.

Плинність робітників підрозділів інноваційної сфери. Рівень кваліфікації та досвід працівників, залучених до інноваційного процесу.

Рівень підвищення кваліфікації працівників інновацій-ної сфери.

Рівень креативності працівників (інтенсивність генеру-вання результативних інноваційних ідей).

Виробничо-технологічні      Частка щорічного оновлення продукції (частка нової продукції або такої, що зазнала суттєвих технологічних змін у загальному обсязі виробленої продукції). Частка нової експортної продукції в загальному обсязі; продукції вдосконаленої протягом трьох останніх ро-ків; інноваційної продукції, виробленої на основі дію-чих ліцензійних договорів.

Питома вага сертифікованої продукції в загальному обсязі. Частка впроваджених нових та суттєво вдосконалених технологічних процесів у загальній кількості. Рівень оснащеності підрозділів технологічним устатку-ванням, приладами, оргтехнікою. Коефіцієнт щорічного оновлення техніки та обладнання.

Науково-технічні       Річний приріст кількості наукових публікацій на одного працівника.

Фонд накопичення об’єктів промислової та інтелектуальної власності (винаходів, корисних моделей, промислових зра-зків, раціоналізаторських пропозицій, ноу-хау). Частка об’єктів промислової та інтелектуальної власності, які мають правовий захист.

Питома вага поданих заявок на патенти в загальній кіль-кості об’єктів промислової та інтелектуальної власності. Частка придбаних у інших підприємств прав на патенти, ліцензії тощо.

Ступінь задоволеності та відповідності наявних інфор-маційних фондів інноваційним завданням організації. Продовження табл. 3.3

Фінансово-економічні

Залучення нових джерел фінансових ресурсів за вико-нання інноваційних завдань.

Ступінь забезпеченості інноваційного розвитку підпри-ємства фінансовими ресурсами.

Рівень використання залучених та власних ресурсів для виконання інноваційних завдань. Частка інноваційних витрат у загальному обсязі витрат підприємства чи ор-ганізації, питома вага витрат:

-          на виконання науково-дослідних та експерименталь-них робіт;

-          на придбання результатів НД та експериментальних робіт;

-          на придбання результатів розробок технологій;

-          на придбання засобів виробництва, обладнання, уста-ткування;

-          на маркетинг та рекламу тощо.

Річний приріст інноваційних витрат підприємства.

Частка прибутку підприємства, спрямована на НДДКР,

застосування нової техніки та технологій.

яка повинна відображати сукупні силові можливості досяг-нення намічених планів.

Підстави для введення інформаційно-матеріального кла-сифікаційного критерію з’явилися зовсім недавно, і саме в цьому аспекті зараз відбуваються найбільш масштабні зміни у сфері ресурсоперероблення. Вони пов’язані зі зростанням по-треб людини в інформації, а також з інформаційними можли-востями підвищувати ефективність виробничої діяльності. Для розуміння даного історичного переходу людства до прин-ципово нової ціннісної системи визначимось із загальним ро-зумінням предмета – з тим, що ми вважаємо системами ма-теріальними, а що – системами інформаційними.

Так, матеріальними ресурсами слід вважати речовинні об’єкти та природні явища, енергетичний потенціал як стан матерії, що застосовуються в процесах соціально-економічно-го відтворення. Речовинні об’єкти, якщо казати спрощено, – це природні матеріали, сировина, а також ті продукти, зокрема

й засоби виробництва, які застосовуються у репродуктивних процесах. Еволюція матеріальних ресурсів, які потрапляли в поле відтворювальних процесів, відбувалася згідно з тен-денцією збільшення інформаційного вмісту знарядь і навіть предметів праці. Ця тенденція розвивалася разом із тен-денцією диверсифікації споживчих потреб та видів вироб-ництва.

Інформаційними, інформаційно-духовними ресурсами є цінності, пов’язані з певними знаннями, даними, відомостями, етико-естетичними, культурними явищами, які використову-ються в процесах відтворення та становлять основу прогресу у відповідних сферах нематеріального прогресу.

Інформація з філософського погляду є особливим видом ресурсів. Існує цілий ряд тлумачень поняття “інформація”. Згідно з Законом України “Про інформацію” під інформацією розуміють документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Стосовно будь-якої організації (фірми, підприємства) під інформацією можна розуміти су-купність повідомлень, які характеризують конкретний стан явищ, подій, виробничо-господарської чи іншої діяльності. Існують й такі визначення [5]: інформація (фр. information від лат. informo – надаю форму, створюю уявлення про щось) – повідомлення, яке дає змогу усунути невизначеність знань ко-ристувача про стан об’єкта та розвиток подій; інформація – це зміст будь-якого повідомлення, відомості про будь-що, які розглядаються в аспекті їхньої передачі у просторі й часі; інформація – це відомості, які підлягають передачі та ін.

На думку більшості дослідників інформація є основою розвитку науки, техніки, самої людини, формування структу-ри виробничих відносин, тобто початком і кінцем організації й розвитку суспільства. Вона стає загальним поняттям для всіх галузей і сфер суспільних та наукових знань; перебуває у постійному русі та розвитку, лишаючись основою всіх світо-вих подій та явищ. Залежно від рівня розвитку суспільства, інформація має специфічні форми прояву, по-різному впливає на процеси соціально-економічної розбудови як кожної окре-мої країни, так і всього світового господарства. Нині, коли людство переживає процеси повсюдного впровадження інформаційних та телекомунікаційних технологій, коли знан-ня набувають рушійної сили в економічному розвитку, коли майже всі країни світу перейшли на шлях ринкової економіки, інформація набуває свого нового значення, перетворюючись на економічну категорію. А оскільки інформація є знаковим уречевленням знань, рівень останніх найсуттєвіше впливає на суспільний розвиток і організацію самого суспільства, проце-си його економічного відтворення.

Авторський колектив під керівництвом проф. Волкова О.І. та проф. Денисенко М.П. [5] пропонує поняття “інфор-мація” тлумачити як модель знання про навколишнє середо-вище (об’єкти, явища, події, процеси тощо), які зменшують на-явний ступінь невизначеності та неповноту, відокремлені від їх творців і перетворені на повідомлення (виражені певною мовою у вигляді знаків, у т.ч. записані на матеріальному носії), які можна відтворювати шляхом передачі людьми усним, письмовим або іншим способом (за допомогою умовних сиг-налів, технічних та обчислювальних засобів тощо).

Отже, основним ресурсом будь-яких трансформацій у су-часних умовах соціально-економічного розвитку стає інфор-мація. Проте сама по собі вона мало чого варта. Тільки пере-роблена певним чином, усвідомлена й передана інформація стає дієвим фактором життєдіяльності. Саме цей процес і на-роджує знання – перевірений практикою результат пізнання дійсності, вірне її відображення в мислені людини.

Американський соціолог Д.Белл дає таке визнання понят-тя “знання” [6]: “Знання – сукупність організованих вислов-лень про факти або ідеї, що представляють обґрунтоване суд-ження або експериментальний результат, що передається іншим за допомогою деякого засобу комунікації в деякій сис-тематизованій формі”. Знання є найважливішим інструмен-том, знаряддям і предметом праці. Виходячи з цього, одним з основних завдань сьогодення є формування такого комплексу

знань, засвоєних і закріплених у людському інтелекті, уміннях, навичках, який стане основою розвитку особистості як суб’єкта прогресивних перетворень [див. 5].

Знання мають свою структуру й підрозділяються на певні групи. У загальному можна виділи знання загального характе-ру та специфічні знання. Загальні знання становлять основу інтелекту індивіда, підвищують його продуктивність праці не-залежно від того, де він їх отримав і де він працює. Специфічні знання носять суто професійний характер, цінні в межах кон-кретної установи, підприємства. Крім цього, у системі знань можна виділити теоретичні й прикладні знання. Перші дають комплексне, системне уявлення про об’єкт дослідження. Інші – це інформація про конкретне явище та його особливості.

Сьогодні знання стають не лише важливим ресурсом, а й вирішальним фактором виробництва, оскільки суспільний роз-виток все більше залежить не від матеріальних факторів вироб-ництва, а від здатності індивіда отримувати й використовувати нові знання. Так, у 1955 p. у США всі галузі, які виробляли і по-ширювали знання та інформацію, реалізували продукцію, що становила 25% від кінцевого продукту, у 1965 p. – вже понад 33% (оцінка П. Друкера), усередині 80-х років – більше 60%. До 1990 p. на професії, в яких переважає інтелектуальна праця, припадав основний приплив зайнятості (85% –у США, 89% – у ФРН, 95% – у Великобританії, 90% – у Японії) [7].

У працях відомих економістів розглядаються зако-номірності становлення й розвитку “високоінформаційного суспільства” та характер структурних зрушень, пов’язаних із цим явищем. Зокрема, набувають поширення погляди, згідно з якими суспільство поділятиметься на соціальні групи (класи) не на основі відношення людини до власності, а з урахуванням її належності до виконання певних суспільних функцій, досту-пу до інформації та можливості оволодіння нею.

Сучасне виробництво – це в більшості діяльність розуму, тобто переважно нематеріальний вплив з боку інженерів, бух-галтерів, конструкторів, дизайнерів, спеціалістів з персоналу, збуту й маркетингу, експертів інформаційних мереж. У багать-СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ

ох організаціях все більша частина отриманого ефекту стає ре-зультатом застосування спеціальних знань. Ось чому інфор-мація і знання являють собою унікальні ресурси, які носять нематеріальний характер. Вони у процесі суспільного відтво-рення не можуть бути повністю витрачені чи знищені, як будь-який інший ресурс виробництва, і мають здатність прирощу-вати себе кількісно і/або якісно. Саме друга умова викорис-тання знань та інформації у виробничому процесі визначає їх унікальність як виробничого ресурсу і відрізняє їх від інших виробничих ресурсів.

Знання й інформація мають ряд специфічних рис, які відрізняють їх від традиційних ресурсів. Ці відмінності зміню-ють усю сучасну економіку. Відмінності знань та інформаційно-го ресурсу від традиційних зведені у табл. 3.4 (адаптовано за [8]). Порівняння традиційних ресурсів із інформаційними по-казує, що перші характеризуються, як правило, матеріальними потоками і запасами, у той час як для знань та інформації харак-терними є нематеріальні потоки і запаси. Крім того, знання збільшуються, коли вони передаються, тиражуються і викорис-товуються, і, навпаки, якщо знання не використовуються, то во-ни зменшуються та руйнуються. Цим вони відрізняються від фізичних елементів капіталу, які чим більше використовують-ся, тим більшою мірою зношуються, зменшуючи свою вартість.

Таблиця 3.4

Порівняння властивостей традиційного ресурсу із знаннями та інформаційним ресурсом

 

Традиційний ресурс Знання та інформаційний ресурс

Матеріальні потоки і запаси            Нематеріальні потоки і запаси

У процесі використання зменшується       У процесі використання збільшується

Благо власника         Суспільне (загальне) благо

Обмежений   Необмежений

Тиражується зі значними затратами          Тиражується з малими затратами

Убуваюча гранична корисність      Мережеві ефекти і зростаюча гранична корисність

Традиційний ресурс зазвичай являє собою таке благо, спо-живання якого одним споживачем виключає його споживання іншим споживачем. Інформаційний ресурс найчастіше висту-пає як загальне суспільне благо, споживання якого одним спо-живачем не виключає його споживання іншими. Інакше кажу-чи, знання, інформація, як правило, не є відчуженими. По мірі того, як сучасне виробництво розширяє використання знань, інформації, у нього втягується усе більша кількість суспільних благ. Ця фундаментальна характеристика сучасного світу зму-шує по-новому осмислити багато традиційних уявлень еко-номічної теорії і класичні методи управління.

Традиційні ресурси носять переважно обмежений харак-тер. Інформаційні ресурси, які відтворюються людьми, най-частіше необмежені. Яскравим прикладом необмеженості інформаційного ресурсу може слугувати Інтернет. Ці ресурси можуть “тиражуватися” зі значними затратами. Так, щоб виго-товити, наприклад, ще один автомобіль, необхідно витратити майже стільки ж праці і капіталу, скільки було витрачено на виробництво попереднього автомобіля. При тиражуванні інформаційного ресурсу ситуація зворотна: вартість процесу копіювання інформації, як правило, мізерна. У зв’язку із цим особливого значення у новій економіці набуває питання зберігання, систематизації і ефективного використання вже накопиченої інформації.

Слід відмітити, що використання інформаційних ресурсів характеризується так званим “ефектом мережевої взаємодії”. Він обумовлений тим, що багато одиниць сучасної техніки (комп’ютери, факси, телефони) працюють спільно в рамках розгалуженої мережі. Мережі характеризуються позитивним зовнішнім ефектом (екстерналією). У звичайних умовах цінність кожного окремого апарату чи пристрою визначається його індивідуальними властивостями і практично не залежить від того, наскільки поширені аналогічні апарати. У випадку з мережею це не так. Чим більше елементів у мережі, тим більшою виявляється корисність і відповідний економічний ефект кожного окремого апарату. Це стає зрозумілим на при-СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ

кладі телефонної мережі. Чим більше абонентів, тобто чим більше людей та організацій, яким можна зателефонувати, тим більша цінність кожного телефонного апарату. Виникає свого роду позитивний зворотній зв’язок. Коли всі власники уже існуючих апаратів зацікавлені у розширенні цієї мережі і отри-мують приріст ефекту від такого розширення. Чим більший розмір мережі, тим більш привабливим є приєднання до неї. Такий же ефект відбивається й у комп’ютерних мережах. Зок-рема, чим більше вузлів у Інтернеті, тим краще (це стосується й багатьох видів програмного забезпечення).

Мережевий ефект взаємодії породжує нові явища зростаю-чої граничної корисності і зростаючої граничної продуктив-ності. Чим більший масштаб діяльності у таких умовах, тим ви-ще ефективність використання додатково залучених ресурсів. Це відноситься, перш за все, до програмного забезпечення та до технічних пристроїв мережевої взаємодії. Особливо яскраво ефект масштабу проявляється у рамках мережі, яка використо-вує вироблені нею стандарти. Саме у зв’язку із цим стандарти у новій економіці набувають ролі основного фактору конкурен-тоспроможності. Тут ми маємо справу з так званим зовнішнім ефектом або з екстерналією, який проявляється в мережах. Цей ефект може виникнути з різних причин. Одна з них – зв’язки між споживачами. Кожен споживач зацікавлений, щоб текст, оброблений і набраний за допомогою одного текстового редак-тору, міг бути прочитаним і в подальшому оброблений іншими користувачами. Точно так же споживач зацікавлений у тому, щоб телефонний апарат стільникового зв’язку працював одна-ково надійно і в конкретному місті, і в будь-якій іншій точці країни, і за кордоном. Таким чином, всі користувачі одночасно зацікавлені в єдиних стандартах.

Ринки з мережевими ефектами мають особливі власти-вості. Убуваюча доходність на них змінюється зростаючою. Механізми конкуренції набувають нетрадиційної форми. Сьо-годні важливим є вже на стільки технічна досконалість чи рівень витрат, скільки забезпечення монополізму шляхом по-ширення стандартів на продукцію у всьому світі. Та фірма, яка

стає володарем стандартів, одночасно починає домінувати у галузі і отримує особливі монопольні права. Прикладом може слугувати конкуренція операційних систем Macintosh про-дукції фірми Microsoft. У даному випадку головним інстру-ментом конкуренції стала не технічна досконалість і не ціна, а найбільш швидке розповсюдження з метою утвердження но-вого стандарту для галузі. Яскравим прикладом нових еко-номічних відносин слугує також продукція фірми Netscape: вона розповсюджується безкоштовно, але якщо на її базі ство-рено програмний продукт, то за нього потрібно платити. Точ-но така ж ситуація на ринку з мовою програмування Java: во-на є безкоштовною, але за готову продукцію, створену з її до-помогою, споживачу потрібно платити.

Отже, у новій економіці ефект масштабу набуває важливо-го значення. Цей ефект змінює традиційні процеси конкурент-ної боротьби і стимулює розвиток процесів глобалізації.

Інформація, як і інші виробничі ресурси, має таку влас-тивість як рідкість, хоча будь-які знання, будучи власністю од-ного, через певний час стануть здобутком багатьох. Більш то-го, знання, як і інформація, це той ресурс, володіючи яким можна безмежно користуватися. Проте у цей традиційний ме-ханізм використання інформації втручаються сучасні реалії: по-перше, інформація й знання вимагають витрат на їх отри-мання й здобування, причому досить значних; по-друге, і знан-ня, й інформація мають якісні характеристики, що знову ж та-ки ускладнює видиму простоту і легкість їх використання у виробничому процесі. Наприклад, використання неякісної інформації може дорого обійтися виробнику; по-третє, у су-часному суспільстві включаються юридичні механізми вико-ристання інформації й знань (патенти, ліцензії і т.д.), які та-кож обмежують використання даних ресурсів у відтворюючо-му процесі суспільства.

Загальноприйнятими стали положення про об’єктивність переходу до суспільства, в якому “інформація та знання набува-ють статусу основного виробничого ресурсу”. Як стверджують західні вчені, навіть та країна, яка не має достатніх матеріальних і фінансових ресурсів, може досягати високих темпів зростання та технологічного прориву за рахунок використання інтелекту-ального потенціалу нації й “людського капіталу”. Ці тверджен-ня вкрай актуальні для сучасної України.

Отже, за останні десятиліття у економіці і бізнесі відбулися докорінні зміни, які стимулювали інтерес до управління знан-нями. До них можна віднести наступні: знання стають основним ресурсом економічного розвитку й зростання. галузі, які базу-ються на знаннях, стають провідними. знання займають все більшу питому вагу у структурі вартості продуктів і послуг.

Здатність національної економіки абсорбувати знання й продуктивно їх використовувати буде у все більшій мірі виз-начати економічну силу нації та її добробут. Відкритість суспільства для імпорту різноманітних знань, ідей та інфор-мації, здатність економіки продуктивно їх використовувати – це те, від чого залежить успішний соціально-економічний роз-виток.