Розділ 2. МЕНЕДЖМЕНТ В ІННОВАЦІЙНІЙ СФЕРІ 2.1. Інноваційна теорія економічного розвитку


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 

Загрузка...

Рівень науково-технологічного прогресу в сучасному світі є одним із важливих показників не лише соціально-еко-номічного розвитку країни, але й основним ресурсом її еко-номічного зростання та визначає місце країни в світовій еко-номіці. Визнання провідної ролі науково-технічної сфери в ста-новленні та зміцненні господарства ставить на перший план необхідність розроблення та реалізації активної політики, здатної концентрувати національні ресурси та зусилля на пріоритетних напрямах науково-технічного та соціально-еко-номічного розвитку. Тому, серед основних макроекономічних проблем, проблеми економічного зростання є найвагомішими, а прогнози щодо перспектив економічного розвитку постійно перебувають в центрі уваги науковців.

Науково-технічна сфера, результати якої все більш інтен-сивно залучаються в господарський обіг, формуючи економіку інноваційного типу, є важливим фактором глобалізації. Роз-винута наука, доступ до новітніх технологій та ефективні освітні технології є важливими складовими моделі стійкого розвитку передових країн в сучасну епоху. Розбудова такої моделі сприяє конкурентоспроможності та світовому науково-технічному лідерству: країни, які спроможні забезпечити без-перервну та інтенсивну конвертацію наукових знань в нові технології і товари, отримують незаперечні переваги та мають стійкі темпи економічного розвитку.

В традиційній уяві економічне зростання визначається як стійкий процес росту виробничих можливостей економіки та збільшення внаслідок цього національного доходу. Вивченню причин економічного зростання присвячені дослідження бага-тьох вчених-економістів. Так, перші спроби дослідження цьо- го процесу належать А. Сміту. До середини ХVШ ст. перева-жала думка, згідно якої єдиним засобом збільшення національного багатства було досягнення задовільного торгівельного балансу. Д. Юм заперечував цю думку і стверд-жував, що для економічного росту має основне значення торгівельний обіг, тобто експорт і імпорт. За А. Смітом для економічного зростання необхідне постійне збільшення за-пасів капіталу завдяки інвестиціям, але важливою є якість са-мого капіталу. Інвестиції низької якості ведуть до зростання коефіцієнта зносу і повільним темпам зростання протягом тривалого часу або навіть до незадовільного зростання.

В подальшому принципово важливим висновком було те, що економіка характеризувалась нейтральним впливом на-уково-технічного прогресу. Р. Харрод визначав нейтральний прогрес як прогрес, при якому темп прирощення капіталу дорівнює породженому ним темпу приросту доходів [5]. Мо-дель Харрода-Домара [6] є теоретичним обгрунтуванням не-обхідності активної державної економічної політики, так як будь-яке відхилення від її умов призводить до подальшої роз-балансованості економіки, а розвиток в нерегульованих умо-вах обов’язково приводить або до зростання безробіття, або до гострої нестачі робочої сили, депресії чи перегріву економіки. Це логічний висновок із багатьох інших розробок кейнсіансь-кої школи.

Р. Солоу подолав надмірну визначеність моделі Харрода-Домара і встановив, що якщо економіка знаходиться в умовах стійкого стану, то починають діяти сили, що призводять до її довгострокової рівноваги. Особливість його моделі лежить в основі доведення не лише можливості стійкого стану еко-номіки, але й наявності природних тенденцій, що приводять її в такий стан, тобто модель Р. Солоу описує стабільний ди-намічний процес зростання.

Cтійкий розвиток можливий лише за відсутності еко-номічного росту. Факти ж доводять, що випуск продукції і капітал повинні зростати швидше робочої сили. Зростає капіталоозброєність працівників та продуктивність праці. От-СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ

же, модель чогось не враховує. Це – науково-технічний про-грес. З врахуванням цього показника і випуск продукції, і капітал можуть зростати з часом швидше робочої сили. Постійний потік інновацій в змозі, якщо не нейтралізувати, то послабити та посунути в часі дію закону убуваючої продуктив-ності. Таким чином, випливає один із найбільш важливих вис-новків, зроблених на основі моделі Р. Солоу – це провідна роль досягнень науково-технічного прогресу в економічному зростанні, яке б в його відсутність залежало б виключно від темпів зростання робочої сили, а зростання доходу на душу на-селення переривалось. Тобто можна говорити про існування двох можливих типів політики, націленої на економічне зрос-тання: заходи, що призводять до зростання знань, і заходи, на-правлені на збільшення частки сукупного продукту, що йде на акумулювання фізичного та людського капіталу.

Існує багато моделей економічного зростання, але завжди критерієм оцінки внеску теорії економічного зростання у розв’язання економічних проблем була і залишається її спро-можність або неспроможність відповісти на питання, безпосе-редньо пов’язані з економічним розвитком. Особливої акту-альності набула ця проблема на початку ХХI ст. і викликана вона збільшенням розриву у рівні розвитку провідних індустріальних країн та рештою світу. Пошук відповідей призвів до прагнення визначити існування деякого універ-сального рецепту забезпечення стійкого довгострокового зро-стання. До того ж, коли мова йде про країни, що розвиваються, нерідко постає питання про формування умов для досягнення темпів зростання в 10-12%, щоб населення більшості з них змогло вирватися із злиднів [7].

Завжди припускається, що темпи науково-технічного про-гресу можуть змінюватись, і навіть значно, в тому числі під впливом економічних факторів. Сучасні моделі передбачають, що якщо не буде знайдено спосіб постійного прискорення НТП, то всі одноразові заходи лише тимчасово прискорять економічне зростання і після поглинання цих заходів, май-бутній темп зростання знову буде обмеженим темпом зростан- ня робочої сили та задіяними науково-технічними досягнен-нями. Тому країни світу, що прагнуть до стабільного еко-номічного зростання, яке забезпечує поліпшення добробуту населення, проголосили XXI ст. ерою інтелектуальної влас-ності. Створення науково-технічних результатів, їх надійна правова охорона та ефективне використання дозволять забез-печити стабільне економічне зростання на основі постійного вдосконалення технологічних процесів, що забезпечують ви-пуск конкурентоспроможної продукції, яка задовольняє постійно зростаючі потреби людей.

Особливого значення в зв’язку з цим набувають концепту-альні принципи моделі економічного зростання, запропонова-ної П. Ромером [8]. Поряд з виробничими факторами: людсь-кий капітал, затрати праці та капітал, елементи якого не є взаємозамінними, він розглядає особливий неконкурентний виробничий фактор – знання. Якщо в моделях Кобба-Дугласа і Леонтьєва, всі засоби виробництва розглядаються як доско-налі субститути, тобто допускається їх повна взаємо-замінність, то в моделі Ромера норма заміщення елементів ос-новних фондів дорівнює нулю, що підкреслює значимість тех-нологічної структури розвитку системи, а він, у свою чергу, відповідає доступному рівню знань. Згідно з Ромером, темпи економічного зростання при незмінності ціни нових техно-логій залежать лише від величини людського капіталу, зосере-дженому у сфері отримання нових знань. Звідси – саме дослідницький сектор набуває значення головного фактора економічного прогресу. Це, по суті, є послідовним розвитком думки Й. Шумпетера про фактори економічного росту, коли він стверджує, що пошук і здійснення нових комбінацій фак-торів виробництва задають форму, зміст і темпи економічного розвитку [9].

Більшість побудованих теоретичних моделей обмежува-лись передбаченням про те, що технологічний прогрес зале-жить від часу і реально слабко пов’язаний з процесами в сере-дині самої модельованої економічної системи. На початку 90-х років ХХ ст. зацікавленість даною проблемою помітно пож-СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ

вавилась завдяки появі ряду нових моделей економічного зро-стання з ендогенним (тобто генеруючим зсередини досліджу-ваної системи) технологічним прогресом. Ці моделі констату-вали технологічні зміни як результат здійснення НДДКР еко-номічними агентами, які прагнуть максимізувати свій прибу-ток на достатньо більшому відрізку часу. На думку А. Дагаєва [10], інтуїтивна привабливість моделей економічного зростан-ня з ендогенним технологічним процесом стимулює активні зусилля теоретиків щодо усунення проблеми “ефекту масшта-бу”. Якщо ці зусилля призведуть в кінцевому підсумку до по-зитивних результатів, нові моделі можуть стати переконливим макроекономічним обгрунтуванням для подальшого поглиб-лення міжнародної кооперації в сфері НДДКР.

Розглянуті тенденції та специфічні особливості еко-номічного зростання, що мають місце в період зміни індустріального суспільства постіндустріальним і ведуть до стійкого розвитку економіки при її збалансованій взаємодії з природою, сприяють гуманізації економічного розвитку.

Найбільш розповсюдженим методологічним підходом до аналізу світового господарського розвитку в новітній історії є концепція довгих інноваційних хвиль, запропонована М. Кон-дратьєвим [11], що отримала подальший розвиток в роботах Й.Шумпетера та К.Фрімена. Згідно цієї концепції розвиток світової економіки, починаючи від першої промислової рево-люції і до кінця ХХ ст., описується проходженням чотирьох довгих циклів, обумовлених зародженням, освоєнням в госпо-дарській практиці та розповсюдженням радикальних інно-вацій. Поява таких інновацій призводить до зміни пануючої технологічної парадигми, виникненню і зростанню нових га-лузей матеріального виробництва, залученню в господарський обіг нових ресурсів, швидкому формуванню нової інфраструк-тури і, як наслідок, до прискорення суспільного розвитку.

Найбільш розповсюджений і науково визнаний термін “постіндустріальне суспільство” (postindustrial society) був введений американським соціологом Д. Белом в 1959 році (хоч Д. Бел визнає, що до нього цей термін було вжито амери-

 канським соціологом Д. Рісменом в 1958 році в назві його статті “Дозвілля та робота в постіндустріальному суспільстві”) [12]. Е.Тоффлер застосував терміни “су-періндустріальне суспільство” та “суспільство третьої хвилі”; Ж. Фурасьє – “суспільство послуг”, Р. Хейлбронер – “постіндустріальний капіталізм”, Е. Бжезинський – “техно-тронне суспільство”, Е.Масуда – “інформаційне суспільство”, Дж. Несбіт – “суспільство інформатики та високої технології”. Розглядаючи постіндустріальне суспільство в усіх його проявах, можна стверджувати, що сутність його двояка:

1)         джерела нововведень в зростаючій мірі залежать від

досліджень та конструкторських розробок,

2)         “сила” суспільства, що вирівнюється зростанням часток

ВНП в зростаючій частці зайнятих, приростає швидше в сек-

торі інформації та знань. З цих позицій аргументованою є дум-

ка П. Друкера: “що стало вирішальним для суспільства, так це

центральна роль теоретичного знання, перевага теорії над

емпіризмом і кодифікація знань в абстрактні системи сим-

волів, які можуть бути передані різноманітними засобами”

[13].

Таким чином, в процесі розвитку науки не лише створю-ються інтелектуальні новації, на основі яких потім формують-ся нові технології виробництва і засоби споживання, але й здійснюється перетворення самих людей як господарюючих суб’єктів, що виступають носіями нових здібностей та потреб. Тобто формується інноваційна економіка, в якій наука пере-творюється в генератор “людського потенціалу” [14].

Досить логічним та переконливим можна вважати висно-вок, що сучасний етап розвитку людства пов’язаний з постіндустріальним суспільством, а продуктивні сили в ході історичного розвитку ускладнили свою структуру та набули нових матеріальних і нематеріальних складових. При цьому стрижневою складовою залишається людина, а визначальними складовими стають специфічні продуктивні сили – наука та технології. Окремими базовими елементами продуктивних сил у постіндустріальному суспільстві є інтелектуальний реСУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ

сурс (накопичені знання, культура, освітній рівень і кваліфікація персоналу, об’єкти інтелектуальної власності) та інформаційний ресурс [16].

Досягнення прогресу пов’язано з проблемами характеру розвитку. За цим критерієм виділяють еволюційний, наздога-няючий та випереджаючий розвиток. Питання вибору найбільш ефективного із них сьогодні активно обговорюються в українському суспільстві. Забезпечення саме випереджаль-ного розвитку, що виглядає досить привабливим, можливе че-рез активізацію проривів у надрах наздоганяючого розвитку через модернізаційні процеси, які здійснюються на органічній основі шляхом інновацій. Одночасно це ставить особливі ви-моги до самих інновацій. На користь реалізації розвитку, дже-релом якого є саморозвиток, а механізмом – інновація, свідчать також аргументи вчених Інституту економіки та про-гнозування НАН України щодо впровадження ендогенно орієнтованої моделі розвитку [18]. Цілком закономірним є висновок, що успіхи України в її поступальному розвиткові безпосередньо пов’язані та будуть визначатися станом її еко-номічного розвитку.

Шлях подолання відставання за рядом економічних, соціальних, технологічних показників повинен пролягати че-рез прорив індустріальної країни, яка зіткнулася з викликами постіндустріального розвитку. Це шлях до постіндустрі-алізації, що є цілісною системою та вміщує елементи самороз-витку, гармонійно вбудовує інноваційний розвиток в стра-тегію модернізації українського суспільства. Рух України до відкритої демократичної держави та входження її у світовий простір здатні бути реалізованими через органічний взаємозв’язок модернізації та інновацій. І хоч найбільш ефек-тивною є модернізація, що стосується усіх сторін суспільного життя, все актуальною і стверджуючою є теза, що “все нові та нові технологічні інновації будуть визначати чергові рево-люції в суспільстві та домінування тих чи інших його сег-ментів над іншими. Вони будуть визначати еволюцію природ-но-соціальних систем” [19]. В продовження цього слушним є

 висновок, що “новий модернізаційний проект економіки Ук-раїни має бути реалізований інновативно-інноваційним шля-хом, маючи при цьому в своїй основі дирижиський варіант політики зростання через збільшення інвестицій і інновацій з одночасним зростанням ролі і ефективності державних послуг передусім реальному сектору економіки” [див. 18]. У резуль-таті економіка буде динамічно зростати, а суспільство буде та-ким, що функціонує за цивілізованими нормами і правилами, тобто сучасним, оскільки в ньому в такому випадку існувати-муть, діятимуть і розвиватимуться устремління до досягнен-ня, перш за все, найвищої якості в усіх відношеннях, що дозво-лятиме в кінцевому рахунку здійснити випереджаючий розви-ток як у цілому, так і окремо в тій чи іншій сферах [18, С. 337].

Тенденції розвитку світової економіки переконливо пока-зують, що якщо Україна прагне бути самостійною та незалеж-ною державою, у неї не може бути іншого шляху розвитку, ніж формування економіки інноваційного типу. Недооцінка цієї обставини вже в найближчі роки може призвести до того, що Україна буде витіснена з ринку, а це в кінцевому підсумку, не дозволить підняти до сучасних стандартів рівень життя насе-лення та забезпечити безпеку держави в цілому.

Структурний аналіз конкурентоспроможності розвинених економічних країн світу доводить про нецінові фактори кон-курентоспроможності, які обумовлені новизною продуктів, їх якістю, наукоміскістю та високою технологічністю, а досяг-нуті ці характеристики продуктів за рахунок інноваційних чинників розвитку. В той же час для країн з інноваційним ти-пом економіки характерною є значна частка експорту товарів високого ступеня переробки, а також значна частка експорту технологій, у загальному обсязі експорту товарів. Ці країни за-безпечують підвищення конкурентоспроможності національ-ної економіки за рахунок формування у технологічній струк-турі їх економік п’ятого та шостого технологічних укладів, а також виробництва наукоємних та високотехнологічних то-варів. Просування таких товарів у глобальний ринок дозволяє країні реалізовувати свої порівняльні інноваційні переваги, зокрема через привласнення технологічної або інтелектуаль-ної “квазіренти” [20].

Про переваги інноваційної моделі розвитку свідчать успіхи соціально-економічного розвитку країн Південно-Східної Азії (Південна Корея. Сінгапур, Малайзія) та країн Євросоюзу, серед яких найбільших успіхів досягли Ірландія та Фінляндія. Завдяки структурній перебудові економіки на інноваційній основі ці країни здійснили технологічні прориви до наукомістких галузей, забезпечили соціально-економічний розвиток Такий приклад втілює надію, що з розбудовою національної економіки за інноваційною моделлю розвитку Україна також може досягти сталого розвитку, утвердитися в світі як високотехнологічна держава, включитися до глобаль-них економічних ланцюгів [21].

Так, наприклад, Фінляндія, в рейтингу конкурентоспро-можності країн Західної Європи в 2004 році зайняла першу строчку, а у “Звіті про глобальну конкурентоспроможність 2003-2004 рр.”, підготовленому до Всесвітнього економічного форуму, економіка цієї країни визнана самою конкурентос-проможною економікою світу. На сьогодні Фінляндія – країна переможного хай-теку, а фінська національна модель вироб-ництва та використання нових знань визнана однією з найбільш ефективних в світі. У формулі фінського успіху три класичні складові: високий рівень освіти, конкурсний прин-цип розподілу засобів на науку та розвинута інноваційна інфраструктура [22].

Досвід провідних країн переконливо показує, що нові ор-ганізації сьогодні повинні формуватись у відповідності з про-блемою, змістом, а не дисципліною та їх класичною кла-сифікацією. Такі організації характеризує більше різноманіття типових структур, залучених у виробництво знань, широко контактуючих між собою. Потік проблем на сьогодні різно-манітний та інтенсивний, тому організації повинні бути гнуч-кими, динамічними, адекватними вимогам саме наукомісткої економіки. Звідси – не є випадковістю поява нової професії –

 інноваційний менеджер. Тобто можна обґрунтовано говорити про нову форму організації економіки знань [23].

З цих позицій постає необхідність переглянути існуючі підходи до сутності самого інноваційного процесу. На певно-му етапі розвиток промисловості стимулював виокремлення інноваційного процесу із процесів виробництва. В якості дже-рела інноваційних ідей однозначно розглядались досягнення науки і технології. В літературі така модель отримала назву “технологічного поштовху” і описувалась у вигляді лінійної послідовності повторюваних етапів: фундаментальні і при-кладні дослідження – розробки – проектування – вироб-ництво – збут. Однак світова практика лінійної діяльності та її теоретичного усвідомлення привели до висновку щодо недо-статньої ефективності лінійної моделі, а до числа її недоліків відносяться:

•          непрогнозованість появи нових продуктів із стін лабо-раторій,

•          надмірне захоплення науковими дослідженнями, які не приносять комерційної віддачі,

•          відсутність порозуміння, достатнього рівня ко-

мунікацій між науково-дослідними та іншими підрозділами

фірми і, перш за все, між збутовиками та виробниками.

В подальших дослідженнях виникають концепції лінійної інноваційної моделі “виклику попиту”, де в якості стартової по-зиції став розглядатись ринковий попит, який задавав напрям-ки науковим дослідженням, і потім ланцюжок подій повторю-вався. Емпіричні дослідження цієї лінійної моделі забезпечу-валися набором прямих і зворотних зв’язків, елементами, пов’язаними із найбільш ретельним врахуванням запитів по-тенційних споживачів.

Одна із “розвинутих” концепцій лінійного процесу нововве-день запропонована Д. Романом [24], яка складається із наступ-них подій: поява ідеї – її обговорення та експертиза – вивчення ринку – попередні дослідження та оцінка технічного здійснен-ня – оцінка витрат, ринкового потенціалу та рівня цін – НДДКР – проектування – дрібносерійне виробництво – масова реалізація. Але й даній моделі не бракувало недоліків. Тому в 80-ті роки ХХ ст. появляється нелінійна інтерпретація процесу нововведень, а однією із перших була “спряжена модель” ново-введень Р.Росвелла [див. 14, С. 38], особливість якої полягала у виокремленні логічно послідовних, функціонально відокремле-них, але взаємодіючих та взаємопов’язаних етапів. Визнання нелінійної моделі нововведень відкрило можливість до поглиб-лення аналізу інноваційного процесу з точки зору його зроста-ючої інтегрованості та паралельності стадій, а також викорис-тання мережних взаємодій.

Сучасну нелінійну інтегровану модель інноваційного проце-су відрізняє перш за все певна автономність процесу досліджень та оцінки попиту від основного шляху створення нововведень, практично відсутність розриву між стадіями інноваційного циклу, а фактично паралельність їх здійснення [див.14]. Дана модель, як і будь яка інша, у відповідній мірі умовна, але вона дозволяє встановити низку концептуальних поглядів на організацію інноваційного процесу як на мікрорівні, так і на макрорівні.

Однією із головних складових формування національної економіки, орієнтованої на інноваційний тип економічного зростання, більшість українських економістів вважають роз-робку та впровадження спеціальних заходів щодо забезпечен-ня структурно-технологічної перебудови української еко-номіки на базі розповсюдження інновацій 5-го технологічного укладу. В узагальненому вигляді це відображено так:

•          заміна негативного впливу пострадянських трансфор-мацій на структурні зрушення в українській економіці факто-рами позитивного характеру;

•          блокування процесів лавиноподібного руйнування на-уково-виробничого комплексу України;

•          спрямування цілей і пріоритетів державної структурно-технологічної політики на відповідність порівняльним перева-гам української економіки та узгодженості з об’єктивними на-прямами глобального техніко-економічного розвитку на ос-нові розповсюдження сучасних технологічних укладів;

 • забезпечення формування конкурентоспроможних гос-подарюючих утворень, які спроможні працювати в умовах жорсткої конкуренції, концентруючи ресурси на перспектив-них напрямках оновлення виробництва.

Необхідність переходу до інноваційно-структурного типу економічного зростання в максимально стислі строки пояс-нюється тим, що тимчасові, екстенсивні фактори економічно-го зростання – сприятлива кон’юнктура на світових ринках сталевого прокату, можливість використати незадіяні потуж-ності тощо – в основному вичерпані. У Посланні Президента України Верховній Раді “Стратегія політичної реформи” за-значається, що принципове коригування економічної політи-ки “має бути сконцентровано на головному – застосуванні ме-ханізмів структурно-інноваційного оновлення економіки” [27]. Підвищення конкурентоспроможності продукції ук-раїнської промисловості можливе лише за умови техно-логічного переоснащення та підйому наукомістких галузей ви-робництва. В цьому контексті доречним буде ще одна конста-тація: в розвинутих країнах економічний прогрес був досягну-тий саме завдяки розробці новітніх технологій, виробництву високотехнологічних товарів та послуг і успішному виходу на світові ринки. А темп зростання наукомістких галузей в цих країнах за останнє десятиріччя був в середньому в 1,5- 2 рази вище, ніж по промисловості в цілому [28].

Інноваційний розвиток економіки – це зростання її показ-ників, забезпечений за рахунок реалізації інноваційних про-ектів, впровадження різноманітних нововведень.

В найближчу перспективу, на думку провідних російських вчених, досить чітко проступають контури двох варіантів дов-гострокової стратегії – інерційно-ринкового та інноваційно проривного [31].

Інерційно-ринкова стратегія (в Україні вона ще нази-вається “консервативна”) започатковується на ідеології не-олібералізму та ринкового фундаменталізму, підкреслює мо-гутність ринку при пасивній ролі держави, яка відмовляється від виконання своєї стратегічно-інноваційної функції, на по-СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ

дальшому відкритті економіки для ТНК, які використовують країну як джерело енергосировинних ресурсів та ринок збуту своєї продукції. Результати впровадження такої стратегії не важко спрогнозувати – це відкат країни на периферію світово-го науково-технологічного перевороту і економічного прогре-су, подальша втрата конкурентоспроможності економіки та її підпорядкованість авангардним країнам та ТНК, нові біди для більшості населення, зростаюча загроза втрати самостійності країни.

Стратегія інноваційного прориву покликана концентрувати зусилля держави, бізнесу на освоєння принципово нових, кон-курентоспроможних технологій та продуктів, інноваційного оновлення критично застарілого виробничого апарату, пере-ходу до інноваційного шляху розвитку країни, підвищенню ролі та відповідальності держави за вибір та реалізацію стра-тегії, за освоєння та розповсюдження нових поколінь техніки та технології, за ефективність інтеграційних процесів, за спри-яння підвищенню інноваційної активності підприємств, вче-них, конструкторів, інженерів. Лише на цій основі можна за-безпечити високі темпи зростання та соціального розвитку.

Визначити майбутнє України на довгострокову перспек-тиву неможливо без розуміння тих радикальних змін, які про-ходять та будуть проходити у світовому співтоваристві в умо-вах подальшої глобалізації, все більш проявляючого техно-логічного перевороту, становлення гуманістично-неосферної постіндустріальної цивілізації .

Перша половина XXI ст. – це епоха становлення постіндустріальної цивілізації, період бурхливих змін та еко-номічних інновацій, які перетворять всі сторони життя су-спільства. Але в той же час це зіткнення старого та нового світу, гострих протиріч. Головне протиріччя цього періоду, що випли-ває із демографічного виклику [32] та екологічного імперативу [33,34], полягає в зростанні прірви між збільшенням обсягу по-треб населення Землі та скорочення можливостей задоволення цих потреб. Вихід із цього глухого кута можливий лише один: науково-технологічний переворот, здійснення хвилі епохаль- них та базисних інновацій, які відкриють дорогу до постіндустріального технологічного засобу виробництва, що дозволить багаторазово підвищити продуктивність праці (ВВП на одного зайнятого) та абсолютно скоротити споживання пер-винних (природних) ресурсів та шкідливі викиди в навколишнє середовище [див. 31]. При цьому слід враховувати, що інно-ваційний розвиток економіки здійснюється нерівномірно-циклічно. Змінюють один одного висхідні хвилі та падіння інноваційної активності на різних фазах циклів (кондрать-євських). Приблизно один раз в десятиріччя в провідних аван-гардних країнах та галузях проходить зміна переважаючих тех-нологічних укладів, один раз в декілька століть – технологічних засобів виробництва. Кожній зміні передує технологічна та еко-номічна криза, які долаються шляхом інноваційного оновлення, хвилі базисних та поліпшуючих інновацій.

На сьогодні інновації стають основним засобом збільшен-ня прибутку господарюючих суб’єктів за рахунок поліпшення задоволення ринкового попиту та зниження виробничих вит-рат порівняно з конкурентами.

В загальноприйнятому контексті під інноваціями ро-зуміємо такі результати наукових досліджень та розробок, які спроможні поліпшити технічні, економічні, споживчі характе-ристики існуючої продукції, процесів, послуг або стати осно-вою нової.

Інновації в сполученні з професійним менеджментом в су-часній світовій економіці стають основою поліпшення конку-рентоспроможності продукції, засобів та механізмів уп-равління різними технологічними, економічними, соціальни-ми процесами. В промислово розвинутих країнах за різними оцінками від 75 до 100% приросту промислового виробництва забезпечується за рахунок використання інновацій [36].

Сутність розуміння місця та специфіки інноваційного роз-витку в напрямку постіндусріалізації представлена в дослі-дженнях В.Іноземцева [37], через наведені наступні ознаки:

• радикальна зміна природи економічного росту, його нової якості на основі переоцінки, переосмислення важливості людського фактору, зміни характеру і форм людської діяль-ності;

• зміна інституційної структури сучасного суспільства, яка складається із шести основних елементів: економічні підприємства, соціальний комплекс, наукові установи, підпри-ємства з виробництва суспільних благ і домашні господарства.

На відміну від індустріального суспільства, де ключовим інститутом є фірма, у постіндустріальному суспільстві основ-ним елементом і двигуном соціально-економічного прогресу стають наукові установи, які виконують провідну роль джере-ла інновацій і знань. Звідси, погоджуємося з думкою [див.17], що сьогодні для переходу до інноваційного розвитку еко-номіки України на перший план виходить проблема не просто дослідження та засвоєння реальних механізмів здобуття ново-го знання та його перетворення в технологічні нововведення як основи структурної трансформації економіки. З погляду довгострокового росту соціально-економічних, культурних, творчих стандартів суспільства, потрібно розглядати не стільки суто економічну політику, скільки весь зміст політики уряду, спрямованої на розвиток творчих здібностей людей, принципи політичної організації суспільства тощо.

На думку провідних фахівців [38], тенденції, які можна спостерігати на сьогодні в розвитку глобальних та макроеко-номічних умов, в цілому, сприяють технологічному прогресу, й будуть залишатися протягом найближчих десятиріч. Це такі тенденції: наявність економічної політики країн, які наполег-ливо прагнуть реального росту, структурних зрушень в еко-номіці; постійне зростання продуктивності, оскільки конку-ренція сприяє нововведенням; послаблення обмеження дій ринкових сил; зниження ступеня державного регулювання; подальша лібералізація світової торгівлі, розвиток практики зарубіжних інвестицій та міжнародного обміну технологіями; інтеграція зростаючої кількості країн, в тому числі й тих, що мають великі внутрішні ринки, в світову економіку.

Але при цьому потрібно враховувати той факт, що на-явність даних тенденцій не може автоматично привести до

 широкого розповсюдження в економіці України наукомістко-го виробництва та високих технологій. Для цього необхідні створення та всебічна підтримка механізму науково-техно-логічного розвитку як системи взаємовідносин між державою, науково-технологічною сферою та ринковими силами, покли-каними забезпечити постійне вдосконалення та оновлення технологічної бази виробництва. Індикатором утвердження інноваційної моделі економічного розвитку має стати мас-штабне відтворення інноваційних процесів, які спроможні викликати радикальні зміни у всіх галузях економіки з пере-важанням їх результативності в лідируючих наукомістких сферах, що складають ядро передового технологічного укладу в структурі національної економіки.

Таким чином, на сьогодні назріла необхідність перегляну-ти існуючі методологічні підходи до розвитку інноваційної діяльності в світі в цілому, та в Україні, зокрема; адаптації відомих, а при необхідності і розробленні нових принципів та механізмів інноваційного розвитку економіки, враховуючи існуючі умови. Інтенсивність впровадження інноваційної мо-делі розвитку залежить від наявності ряду правових, фінансо-во-економічних, соціальних та інституційних умов в підприємницькому секторі, промисловості, в сфері НДДКР, в сфері міжнародного співробітництва та інших. Своєчасне створення та підтримка цих умов є головним завданням, що вирішуються національними інноваційними системами (НІС).