Розділ 11. СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКИМ РИЗИКОМ 11.1. Еволюція становлення ризик-менеджменту


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 

Загрузка...

Підприємницький ризик – величина динамічна. На нього впливає ряд факторів: організаційних, економічних, ма-теріальних, технічних та інших. Усі вони відрізняються між собою за змістом, часом дії, характером впливу, величиною за-вданих втрат. Ці фактори вимагають різних підходів до роз-робки заходів спрямованих на зниження їх негативного впли-ву на результати діяльності підприємства. Крім цього, ризики, що виникають в одних підрозділах, можуть викликати втрати в інших структурних ланках. Все це обумовлює необхідність системного підходу до управління підприємницьким ризиком.

Управління і ризик – взаємозв’язані компоненти еко-номічної системи. Перше саме може виступати джерелом дру-гого. Особливо наочно це проявилось на початковому етапі трансформації української економіки: втрата її керованості створила ситуацію тотального ризику для підприємницької діяльності. Відтворення макрорівнів керованості у свою чергу вимагає реалізації конструктивного потенціалу ризику на мікрорівні. На цьому рівні кращі шанси на успіх виникають тоді, коли підприємець володіє ризиковою евристикою, здатністю приймати і реалізовувати нестандартні рішення, гнучко змінювати стратегію і тактику поведінки у вироб-ництві, комерційній і маркетинговій діяльності, знаходити нові ніші на ринку тощо. Досвідчений менеджер при прий-нятті ризикованого рішення може інтуїтивно використовува-ти підходи і прийомі, які підказані йому практикою. Але не-можливо покладатись лише тільки на чисту інтуїцію і наявних досвід. Необхідно спиратись на методологію (теорію) і науко-во обґрунтовані організаційні алгоритми управління ризиком. За останні декілька років з’явився ряд робіт звітчизняних і зарубіжних економістів теорії ризику. Найвагоміші розробки мають О.Альгін, І. Балабанов, І. Бланк, Е. Брігхем, П. Верчен-ко, В. Вітлінський, Б. Гардинер, П.Грабовий, В. Гранатуров, В. Ковальов, А.Мазаракі, Н. Машина, М.Рогов, В.Успаленко, Е. Уткін, В. Черкасов. Практичні аспекти теорії ризику розгля-нуті в роботах В.Альнічева, М. Білухи, А. Дубова, Г.Клейнера, Г. Пластової, К. Редхема, О. Ястремського, Д. Штафанича та інших. Проте цілісної системи управління ризиком для підприємства досі не розроблено, що приводить до різно-манітних рекомендацій щодо оцінки ризику, попередження їхнього виникнення тощо.

Проблема управління ризиком, подолання невизначеності існує в будь-якому секторі економіки, що пояснює її постійну актуальність. Будь-який суб’єкт економіки на будь-якому рівні неминуче стикається з неординарними ситуаціями, неза-планованими або непередбаченими обставинами, на котрі не-обхідно адекватно реагувати, щоб не одержати збитків. В ситу-ації, коли практично універсальним законом економіки є не-визначеність кінцевого результату інвестиційних вкладень, а планування і прогнозування обсягів виробництва, цін прода-жу, величини очікуваних грошових потоків, розробка бізнес-планів проектів може бути здійснена лише з деякою величи-ною наближення, особа, що приймає рішення, вимушена шу-кати способи, які дозволяють не втратити вкладення. Різно-манітність форм, частота і величина наслідків прояву ризику, що знижують умови стабільного господарювання, немож-ливість абсолютного усунення імовірності його прояву визи-вають необхідність дослідження причинно-наслідкових зв’язків і шляхів зниження наслідків при настанні ризикових ситуацій.

В процесі управління менеджеру необхідно враховувати як багатоваріантний характер оцінок ринку і наслідків рішень, що приймаються, так і різний рівень впливу внутрішніх і зовнішніх факторів на майбутні результати конкретного на-прямку діяльності, брати до уваги зовсім різну ступінь впливу

вказаних факторів на його становище і перспективи розвитку, а також виходити із невизначеності майбутніх результатів, що породжуються цими факторами. Такі умови ставлять перед менеджерами задачу управління ризиками в процесі прийнят-тя рішень, особливо щодо перспектив подальшого розвитку, одержання майбутніх переваг у бізнесі.

Узагальнюючи різні підходи, зупиняємося на визначенні, що управління ризиком – комплекс управлінських дій та за-ходів впливу на суб’єкти господарської діяльності, який забез-печує максимально широкий діапазон охоплення можливих ризиків, їх розумне (обґрунтоване) прийняття і приведення ступеня їх впливу до мінімально можливих меж із зниження імовірності настання негативних подій стохастичного характе-ру і нейтралізація їхніх наслідків В широкому розуміння уп-равління ризиком (ризик-менеджмент) є мистецтво і наука про забезпечення умов успішного функціонування будь-якої виробничо-господарської одиниці в умовах ризику. У вузько-му розумінні – це процес розробки та впровадження програми зменшення будь-яких випадково виникаючих збитків (втрат).

Історичні аспекти становлення ризик-менеджменту пока-зують, що з проблемами необхідності управління ризиками людство зіштовхнулося наприкінці XIX століття одночасно з виникненням і розвитком нових засобів пересування, будівництвом великих промислових підприємств. Так, пред-ставники школи наукового управління Ф. Тейлор та Г. Форд приділяли значну увагу ризику виникнення збоїв і браку в процесі виробничої діяльності. А перший план управління ри-зиком було складено в США в 1890 роках для компанії, яка займалась на той час будівництвом залізничної дороги.

В часи великої депресії 30-х років ХХ ст. управління ризи-ками не знайшло широкого застосування. Проте після Другої світової війни в результаті науково-технічної революції з’яви-лася нова дуже дорога техніка, прогресивні технології та й са-ме людство створювало нові джерела великих ризиків (авіація, транспорт, будівництво тощо). Все це призвело до то-го, що різко зросли як технічні так і економічні ризики. Саме тому в 50-х роках ХХ ст. управління ризиками знову стає ак-туальним та зумовлює появу нової професії – менеджера по ризикам (менеджера по управлінню ризиками). Проте відо-кремлення самого процесу управління ризиками та поява про-фесійних менеджерів по управлінню ризиками відбулося тільки на початку 70-х років.

Американські вчені виділяють три періоди розвитку ризик-менеджменту [1], основні аспекти яких подано у табл.. 11.1.

Таблиця 11.1

Розвиток ризик-менеджменту

 

Період Сфера застосування  Ключові історичні моменти

40-60 рр. ХХ ст.        -          страхування;

-          фінансові ін-

вестиції          -          поява терміну "ризик-

менеджмент";

-          розробка механізму оцінки

фінансового ризику інвести-

ційного портфелю

60-90 рр. ХХ ст.        -          страхування;

-          виробництво;

-          державна полі-

тика;

-          охорона на-

вколишнього

середовища    -          введення іспиту у страхових

компаніях по ризик-

менеджменту;

-          розробка перших систем

управління ризиками;

-          створення міжнародних това-

риств, що об’єднують фахівців

ризик-менеджменту

середина 90-х рр. ХХ ст. – теперіш-ній час          - усі напрямки підприємниць-кої діяльності         -          поява на підприємствах поса-

ди ризик-менеджера;

-          створення відділів по управ-

лінню ризиками на підприємс-

твах;

-          розроблено перший стандарт

з ризик-менеджменту

Становлення ризик-менеджменту в Україні. Формування сучасної парадигми теорії управління ризиками в Україні тісно пов’язане з процесом становлення підприємництва і роз-витком малого бізнесу, де непередбачуваність результатів еко-

номічної діяльності набагато вища. Умовно цей процес можна поділити на декілька етапів.

Етап І (1987-1995 рр.). Період швидкого зростання кількості підприємств малих форм, особливістю якого була стихійність, обумовлена відсутністю системної нормативно-правової бази, інфраструктури підтримки як на державному рівні, так і із залученням недержавних і міжнародних інсти-тутів. Відношення держави до розвитку підприємництва фор-мувалося на основі необхідності змін у системі неефективного управління економікою країни. Підприємці фактично сприй-маються як неминуче зло, яке, однак, допомагає значно вирішити проблему безробіття і насичення ринку споживчи-ми товарами і послугами.

Після детального аналізу причин провалів підприємниць-кої діяльності в Україні, можна зазначити, що більшість з них можна звести невміння, а деколи і просто небажання займати-ся обробкою і аналізом інформації про навколишнє середови-ще підприємства. На жаль, цей факт тільки починає приверта-ти увагу більшості українських підприємців. І мало хто з них може визначити тип необхідної для підприємства інформації, кваліфіковано організувати її пошук, уникнути ефекту дезин-формації, уміло використовувати отриману інформацію при прийнятті рішення і для організації поточного контролю за фінансово-господарською діяльністю. У той період багато хто був захоплений перспективами і можливостями, що відкрили-ся. Відчували себе першопрохідцями і вірили, що саме цей шлях приведе до мети – побудови в Україні сучасної ринкової економіки, в якій підприємці займуть гідне місце.

Центральною фігурою початку 90-х рр. ХХ ст. був підприємець-власник, з яким пов’язувалися надії на підйом в економіці, що опинилася в глибокій кризі. Але через декілька років стало зрозуміло: володіти – ще не означає грамотно ви-користовувати для загального блага. Підприємницький досвід, накопичений енергійними кооператорами в кінці 80-х, і на початку 90-х років, опинився практично непридатний на великих підприємствах, на яких трималася радянська екоСУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ

номіка. За таких умов підприємці не справилися з роллю голо-вного суб’єкта нової економіки. Масштабні перетворення в промисловості і реальному секторі виявилися їм не під силу. Більшість приватизованих підприємств так і не змогли адап-туватися до зовнішнього середовища, що змінилося. Головна проблема – створені за радянських часів підприємства не завжди орієнтувалися на отримання прибутку через якнай-краще задоволення споживчого попиту і досягнення мінімаль-ного рівня витрат. Вони були націлені на виконання виробни-чих планів і забезпечення зайнятості населення, що виража-лось у роздутих штатах, надмірних виробничих потужностях, незбалансованому попиту на продукцію, низькій продуктив-ності праці.

Якщо в командно-адміністративній економіці вказані фак-тори були не суттєвими, то в ринкових умовах більшість ко-лишніх радянських підприємств виявилися неконкурентос-проможними, нездатними залучати інвестиції тощо. На почат-ку 90-х років неможливо було отримати кредит на прийнятних умовах, забезпечити підприємство сировиною, матеріалами. Основними ризик-факторами керівники підприємств назива-ли: нестачу фінансових ресурсів; складність відкриття підприємства; відсутність приміщень, основного капіталу, си-ровини і матеріалів; нехватку кваліфікованих кадрів; бюрокра-тизм; жорстке і нестабільне податкове законодавство; в цілому складне економічне становище в країні; негативне відношення до підприємництва держави і суспільства. Результати діяль-ності підприємств відрізнялись полярністю, ринкові інстру-менти (біржі, фондові ринки та ін.) тільки формувались. Лібе-ралізація ціноутворення та зовнішньоекономічних зв’язків на початку 90-х років, форсування експорту та входження у світо-вий ринок визначили напрямки перетворень економіки Ук-раїни, що виявилися сприятливим для певних її сегментів: енерго- і екологоємних виробництв; “тіньової” сфери та кримінального бізнесу. За таких умов, одні підприємства зуміли зорієнтуватися в умовах, що змінилися – не тільки ви-жити, але й стати прибутковими, що стало результатом прове-дення заходів по подоланню внутрішніх проблем, впроваджен-ню передових технологій управління, координації зусиль відповідно до вимог ринку. Але їх дії були пов’язані з певними ризиками, часто – із збільшенням соціальної напруженості в колективі, а іноді і в регіоні, оскільки реструктуризація підприємств часто супроводжувалась звільненням працівників, закриттям окремих виробництв, перенавчанням кадрів, відчуженням об’єктів соціальної сфери та інших не-профільних підрозділів. Інші підприємства зайняли позицію вичікування і вибивання фінансування. Більшість з них або збанкрутіли, або є фактичними банкротами, оскільки отримані кредити не вирішили їх головної проблеми – здатності ефек-тивно функціонувати. Основними причинами банкрутств на-зивали нестачу фінансових ресурсів, недосконалість податко-вої та фінансово-кредитної системи, організаційні труднощі. Керівництво таких підприємств не прагнуло до конструктив-них дій з ряду причин, серед яких виділимо наступні:

•          відсутність віри в можливість успіху у ситуації загаль-ної економічної невизначеності динамічних змін умов господарювання;

•          особиста незацікавленість керівників в перспективах розвитку підприємств (вважали за краще “проїдати” капітал);

•          некомпетентність керівництва підприємств, особливо в областях маркетингу (уміння орієнтуватися на ринку, знання свого теперішнього і потенційного споживача, володіння технологіями просування товару і ціноутво-рення), фінансового управління і стратегічного плану-вання;

•          відсутність можливостей поповнення оборотних коштів;

•          очікування на відновлення субсидування з боку держа-ви;

•          надія на отримання фінансування від стороннього інве-стора (новий власник, банк, партнер) без виконання на-далі своїх зобов’язань перед ним. Отже, перший період характеризувався з одного боку по-явою і значним посиленням прояву ризикових факторів у вітчизняному підприємництву, а з іншого відсутністю науко-во-обґрунтованої системи управління ризиками, орієнтацією лише на інтуїцію і минулий досвід керівництва підприємств.

Етап ІІ (1996 р. – 1998 р.). Період переходу підприємництва до діяльності за умов жорсткої державної ре-гуляторної політики, створення передумов стабілізації і еко-номічного зростання, макроекономічної лібералізації. Відно-шення держави до розвитку підприємництва формувалось, ви-ходячи з усвідомлення того, що малий бізнес став достатньо серйозною економічною силою, енергію якого необхідно ак-тивно використовувати для досягнення максимальної бюд-жетної ефективності. Для цього можна навіть спростити до-ступ до державних ресурсів – як офіційним шляхом (через приватизацію, відмову від державної монополії на викорис-тання природних ресурсів тощо), так і через корупційні кана-ли (застосування посередницьких схем при виконанні держав-них закупівель і реалізації державних замовлень, надання не-обґрунтованих індивідуальних преференцій і т.і.). Аналізуючи дані офіційної статистики можна побачити, що у 1996 р. порівняно з 1995 р. кількість малих підприємств практично не змінилась (96270 проти 96019), значний приріст їх кількості відбувався у 1997 р. (136238 або на 41,5%) і певним чином уповільнився у 1998 р. (173404, приріст склав 27,3%) [2]. У 1996-97 рр. основними факторами, що здійснювали вплив на рівень ризику підприємств, були: політична нестабільність; постійна зміна законодавчо-нормативної бази; поляризація секторів економіки на конкуруючі (за ресурси та умови госпо-дарювання) експортно та внутрішньоорієнтовані сегменти, що різко загострювала структурну незбалансованість національ-ної економіки; інфляційний перерозподіл доходів та непла-тежі, що компенсують макроекономічну нерівновагу сформо-ваної системи відтворення; нестабільне податкове законодав-ство; відсутність інвестицій; труднощі в отриманні кредиту; відсутність відповідальності підприємців за здійсненні опе-рації; некомпетентність керівників; складнощі з постачанням, реалізацією тощо.

Негативно позначились на розвитку економіки серйозні прорахунки у роздержавлені і становленні приват-нопідприємницького сектору. У ході сертифікаційної прива-тизації, коли відбувався перерозподіл державної власності без радикальних змін у складі та структурі економічних об’єктів, насамперед суб’єктів власності, практично були проведені ши-рокомасштабні інституціональні перетворення, що відповіда-ли шоковому типу реформ.

Основною проблемою підприємств на цьому етапі була проблема неплатежів (наприклад, приріст кредиторської і дебіторської заборгованості у 1997р. порівняно з 1996 р. відповідно становив 40,3% і 50,2%; кредиторська заборго-ваність у 1997 р. становила 107,748 млрд. грн., з неї 71,3% при-падало на прострочену, 95,1% складала заборгованість між підприємствами України; відповідно дебіторська заборго-ваність у 1997 р. становила 77,182 млрд., 69,3% – прострочена заборгованість [3]), наслідком чого стали бартерні операції (питома вага бартерних операцій у загальній структурі розра-хунків між підприємствами в 1998 р. становила 42,5%; обсяги заборгованості підприємств перед владними структурами – 23,5 млрд. грн. або 43,5% всіх їх матеріальних обігових коштів [4]). Виділимо основні причини бартерних операцій: прора-хунки в стратегії розвитку економіки, ігнорування еко-номічних законів функціонування ринку (затянутість у часі дійсно радикальних економічних реформ, які мали половин-чатий характер, відсутність стимулюючої функції податку на додану вартість (ПДВ), відсутність національних кадрів то-що). Наслідками бартеризації економіки стало: порушення кругообігу і незбалансованість матеріальних і фінансових по-токів, порушення фінансової дисципліни підприємствами, уникнення ними або зниження податків, зростання внутрішньої і зовнішньої заборгованості підприємств.

Підсумовуючи, варто відмітити, що на другому етапі еко-номіка України перебувала в умовах депресивної стабілізації виробництва (на протязі 1996-1998 рр. спостерігалось знижен-ня обсягів виробництва на 27,8-36,7% у машинобудуванні, промисловості будівельних матеріалів, легкій і харчовій про-мисловості поряд із позитивною динамікою в чорній і кольо-ровій металургії – приріст становив 12,4 і 33,6%), що прояви-лось в стрибку заборгованості по заробітній платі та непла-тежів між підприємствами, масштабній кризі фінансової сис-теми, включаючи банківську та грошову, а також валютну. Проблемам ризику і управління ним на макро- і мікрорівнях значну увагу починають приділяти українські науковці: поява наукових статей у економічних журналах (в першу чергу, “Фінанси України”, “Банківська справа” та ін.), проведення першої всеукраїнської науково-практичної конференції “Про-блеми економічного ризику: аналіз та управління” у Київсько-му національному економічному університеті, введення до на-вчальних програм економічних спеціальностей предмету “Економічний ризик”, вихід у друк перших посібників (В.В.Вітлінського, О.Л.Устенко, В.В.Черкасова), які поки ще більше акцентували увагу на теоретичних аспектах ризику.

Етап ІІІ (1999 р. – 2000 р.). Ключовим фактором, що істот-но вплинув на розвиток підприємництва, стала фінансова криза кінця 1998 року початку 1999 року, що позначилася на роботі усіх підприємств, не залежно від розмірів, галузевої приналеж-ності і форми власності. Лише незначна кількість підприємств не відчули обвалу попиту на товари і послуги, коли купівельна спроможність грошової одиниці швидко впала (середньорічний валютний курс гривні відносно долара США змінився з 2,4495 у 1998 р. до 4,1304 у 1999 р., тобто на 68,6%, при цьому на кінець 1998 р. курс складав відповідно 3,427, а 1999 р. відповідно 5,2163, що свідчить про його значні коливання [5]). Приблизно 30% малих підприємств було вимушено припинити своє функціонування після кризи 1998 року. Криза призвела до того, що підприємства стали відчувати проблеми при отриманні оп-лати від своїх партнерів, збільшення тиску на грошовий оборот (чиста внутрішня заборгованість у 1995 р. склала 15,0% до ВВП, у 1997р. – 30,5%, у 1999 р. -40,1% [6]). Малі і середні

підприємства приклали значні зусилля для зниження витрат, використовуючи такі основні форми стратегії зменшення вит-рат: зниження зарплати, транспортних витрат, витрат на рекла-му, відправка співробітників в неоплачувану відпустку, непо-вний робочий тиждень тощо. В той же час зайнятість була відносно стабільним параметром в порівнянні з обсягом вироб-ництва, тому що політика звільнення і адміністративних відпу-сток практикувалася меншістю підприємств – зниження зар-плати часто використовувалося як альтернатива звільненню.

Ситуація в українській економіці після кризи 1998 року нагадувала умови початку 90-х: підприємницькі ніші створю-валися як результат демонополізації в різних сегментах ринку, багато підприємств зіткнулися з проблемами ліквідності, структура споживання вернулася до спрощених форм, які спо-стерігалися на початку процесу реформ 1992-1994 років. Од-ночасно криза створила нові можливості для малого бізнесу: на початку 90-х років багато українських ринків було значно монополізовано, що утрудняло проникнення на ринок нових виробників, однак, криза 1998 року створила малому бізнесу можливості для входження на ринок і заняття секторів, які за-лишилися після виходу з ринку великих підприємств (особли-во серед вітчизняних виробників і торгівельних підприємств, чия діяльність базується на місцевих ресурсах).

Період 1999-2000 рр. став періодом зміни пріоритетів, галу-зевої структури і механізмів розвитку підприємництва. Одно-часно саме у післякризовий період держава починає усвідомлю-вати дискомфорт від жорсткої залежності країни від ситуацій на світових сировинних ринках (нафти, газу, золота, чорних і коль-орових металів), тобто там, де традиційно працюють виключно великі підприємства. Мале підприємництво, яке найменше зале-жить від цих факторів, найшвидше відновлюється після фінан-сової кризи і стає головним гарантом соціальній стабільності в суспільстві. Таким чином, криза 1998 року показала, що ризики є категорією не тільки мікро-, але макроекономіки.

Основними цілями підприємств у цей період стають: за-безпечення фінансової стійкості; максимізація прибутку; про-СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ

никнення на нові ринки і закріплення в ринкових нішах. Але значна частина підприємств ще не готова до переходу на нові принципи діяльності, не володіє культурою ринкових відно-син і не має чіткої лінії поведінки. Таким чином, ризик в кінці XX ст. – це величина, що характеризує втрати підприємства, викликані неправильними управлінськими рішеннями, що приймаються в результаті діагностики економічного, політич-ного і соціального середовища в якому функціонує підприємство. Підприємства стали замислюватися не тільки над проблемами ризиків, що заважають веденню бізнесу, але і почали робити перші кроки по їх мінімізації.

Етап IV (з 2000 р.). Внутрішній імпульс до відновлення ви-робництва, який сформувався внаслідок підвищення цінової конкурентоспроможності вітчизняної продукції за умов після-кризової девальвації гривні і частково переорієнтації внутрішнього попиту на вітчизняні товари, був підкріплений на початку періоду сприятливою кон’юнктурою світових ринків і розширенням попиту на українську продукцію. Це сприяло зро-станню доходів у реальному секторі, що призвело до активізації інвестиційної діяльності як важливого фактору відновлення ви-робництва. На протязі 2001-2004 рр. середньорічний приріст інвестицій в основний капітал склав 22,25%, порівняно з вели-чиною 2000 р. у фактичних цінах вони виросли у 3,2 рази [7]. Більшість інвестицій як і раніше направлені у промисловість, транспорт і зв’язок (від 64,8% у 2001 р. до 57,1% у 2004 р.), але й спостерігається зростання частики інвестованого капітана у такі галузі економіки, як будівництво, оптова і роздрібна торгівля (майже у 2 рази), хоча вона досить невелика – від 3% до 7%. Аналіз даного показника у розрізі окремих галузей про-мисловості показує зростання частки інвестицій, направлених на розвиток обробної промисловості (51,9% у 2001 р. до 59,1% у 2004 р.), особливо харчової промисловості і перероблення сільськогосподарських продуктів (становлять орієнтовно тре-тину загальної суми інвестицій обробної промисловості).

В економіці України, після десятирічного періоду катаст-рофічного спаду, у 2000-2004 роках відбувався стабільний щорічний приріст ВВП у середньому більш як на 8%, доходів

населення на 22,5%, інвестицій у основний капітал – 17,8% [8]. За весь даний період індекси офіційного курсу національної валюти до долара США були фактично стабільними. Так, як-що у 2000 р. спостерігалась девальвація гривні до долара в се-редньорічному вимірі 31,71%, то в 2001 р. була ревальвація в 1,25%; у 2002 та 2003 р. мала місце незначна девальвація (відповідно -0,85% та -0,11%); у 2004 р. – ревальвація до попе-реднього року становила всього +0,25% (табл.11. 2). Тобто рівень ревальвації та девальвації гривні до долара США у період 2001-2004 рр. був настільки незначним, що фактично не впливав на стан цінової конкурентоспроможності економіки України. Але з іншого боку наявна ревальвація гривні до дола-ру, зростання соціальних виплат і доходів населення, яке не підкріплено приростом виробництва (збільшення попиту без збільшення пропозиції) призводить до знецінення заощад-жень економічних суб’єктів і оборотних коштів підприємств.

Таблиця 11. 2

Динаміка офіційного курсу національної грошової одиниці

до долару США1

 

Ро-ки  Серед-ній офі-ційний курс  Офіційний

курс на кінець ро-ку  Номінальна девальвація (-), ревальва-ція (+) гривні до долара США, %

 

           

           

            середньорічно до попереднього року        грудень до грудня відповідного року

1996    1,8295 1,8890 -24,20 -5,30

1997    1,8617 1,8990 -1,76   -0,53

1998    2,4495 3,4270 -31,57 -80,46

1999    4,1304 5,2163 -68,62 -52,21

2000    5,4402 5,4345 -31,71 -4,18

2001    5,3721 5,2985 +1,25   +2,50

2002    5,3266 5,3324 +0,85   -0,64

2003    5,3327 5,3315 -0,11   +0,02

2004    5,3192 5,3054 +0,25   +0,49

1 Розраховано за: Статистичний щорічник України за 2000 рік. – К.: Техніка,

2001. – С.72-73; Статистичний щорічник України за 2004 рік. – К.: Видав-ництво "Консультант", 2005. – С.71 Важливим позитивним соціальним моментом необхідно відмітити значне скорочення заборгованості по заробітній платі на протязі зазначеного періоду. Позитивна тенденція щодо зни-ження абсолютної суми заборгованості була закладена ще у 1999 р. (6400,8 млн. грн. на 1.01.2000 р. проти 6518,6 млн. грн. на 1.01.2001 р.). В подальшому дана тенденція закріпилась і станом на 1.01.2006 р. заборгованість склала 906,3 млн. грн. Відносно загальної суми доходів від заробітної плати, заборгованість на початок 2000 р. складала 8,82% знизившись до 0,65% станом на 1.01.2006 р., найбільш значне скорочення відбувалось у 2001 і 2004 рр. (відповідно у 2,24 і 2,43 рази).

Для 2004-2005 років для України характерне зростання впливу факторів економічного і політичного ризику, що по-значається на економіці країни, діяльності окремих суб’єктів господарювання:

•          зростання як державного так і корпоративного боргу.

За дослідженнями В.Гейця і Т.Вахненко за 2004 р. зовнішні

зобов’язання резидентів України збільшилися на 6,8 млрд.

дол. США. Станом на 1 січня 2005 р. зовнішня заборгованість

сектору державного управління 11,2 млрд. дол., комерційних

банків досягла 2,6 млрд. дол., а нефінансових підприємств –

14,5 млрд. дол., сумарна величина зовнішнього національного

боргу (держави і підприємств) сягнула 30,6 млрд. дол. США і

упритул наблизилась до критичного рівня [9] (за даними НБУ

на 1 жовтня 2005 р. валовий зовнішній борг склав уже 36,86

млрд. дол.);

•          надмірна диференціація у рівнях розвитку окремих

регіонів, спрямованість місцевих бюджетів на споживання, що

викликано в першу чергу перед і після виборними політични-

ми рішеннями 2004-2005 рр., направленими на збільшення до-

ходів населення. В результаті – у багатьох місцевих бюджетах

видатки по цих статтях сягнули майже 90%. З іншого боку ак-

тивізувався процес урядових і регіональних запозичень (в

першу чергу, за кордоном), що може з часом стати значним

фактором ризику для майбутніх регіональних інвестиційних

програм, так як велику частину майбутніх доходів місцевих

бюджетів потрібно буде спрямовувати на обслуговування боргів. У найгіршому сценарії розвитку подій, ця ситуація мо-же стати фактором ризику для усієї фінансово-кредитної сис-теми (банкам вигідніше і надійніше надавати кредити уряду і місцевим органам влади, ніж підприємницьким структурам);

•          підвищення інфляційного тиску на економіку України

внаслідок надмірних витрат соціального характеру. За

дослідженнями акад. В.Гейця [10] за перше півріччя 2005 р., за

даними НБУ, реальні грошові доходи зросли на 26,2% (річний

приріст склав 38,4%), в той час як за відповідний період 2004 р.

– на 10,2%, реальна заробітна плата зросла на 14,7% проти 8,9%

у 2004 р. (перше півріччя), а соціальні допомоги реально зросли

у першому півріччі 2005 р. на 72,9% проти 11,2% у першому

півріччі 2004 р. (номінальна середньомісячна заробітна плата за

2005 р. склала 806,2 грн. проти 590 грн. у 2004 р., а грудні 2005

р. вона вперше минула важливий рубіж і становила 1019,7 грн.

у розрахунку на одного штатного працівника). І це при тому, що

у 2004 р. зростання ВВП склало 12,1 %, а в 2005 р. за всього 2,4

%. Таким чином, зростання доходів населення, особливо у 2005

р. значно випереджає приріст продуктивності праці, ресурсні

можливості національної економіки, зростання ВВП при знач-

ному зниженні темпів росту капіталовкладень;

•          значне зростання цін на паливно-сировинні ресурси (нафтопродукти – початок 2005 року і газ – початок 2006 ро-ку); коливання цін на певні види сільськогосподарської про-дукції (цукор, м’ясопродукти, молочні продукти);

•          повторна приватизація і реприватизація великих про-мислових підприємств (Нікопольський завод феросплавів, ВАТ “Криворіжсталь” та інші), що в результаті погіршило інвестиційний клімат в Україні (стосовно внутрішніх та зовнішніх інвесторів), так як стало дестабілізуючим фактором в частині визнання прав власності;

•          поглиблення дисбалансу між наявною пропозицією ро-

бочої сили та потребою в ній. Позитивною тенденцією є скоро-

чення середньої тривалості пошуку за методологією МОП ро-

боти з 10 до 8 місяців (відповідно у 2000 і 2004 рр.) на тлі змен- шення середньої тривалості незайнятості безробітних з 23 місяців у 2000 р. до 20 місяців у 2004 р. і зростання питомої ва-ги осіб, які шукали роботу або намагались організувати власну справу (81,9% у 2000 р. і 94,9% у 2004р.). Поряд з цим спос-терігаємо певні негативні моменти: зменшення серед без-робітних частки осіб, які раніше мали роботу (відповідно 79,7% у 2000р. і 75,5% у 2004р.); значна диференціація у попиті та пропозиції робочої сили на ринку праці за професійними групами (на 1 січня 2005 р. в середньому 2 особи для кваліфікованих робітників з інструментом і 24 кваліфіковані працівники сільського та лісового господарства, при середньо-му значенні по усім категоріям 6 осіб), хоча дещо навантажен-ня на одне вільне місце і знизилось на кінець 2004 р. порівня-но з 2003 р.; збереження регіональних диспропорцій – рівень зареєстрованих безробітних порівняно низький у промислово-розвинутих регіонах (на 1 січня 2005 р. відповідно складає по областях Донецька – 2,3%, Київська – 2,8%, Луганська – 2,5%, Одеська – 2,1%, Харківська – 3.0%) і значно вищий у менш розвинутих регіонах (відповідно Житомирська, Кіровоградсь-ка і Херсонська – 5,0%, Рівненська – 5,9%, Тернопільська – 7,5%, Черкаська -5,7%, Чернівецька 6,0%) при середньому рівні по Україні 3,5%1 ;

•          висока енергозатратність економіки України (енер-гоємність української продукції у 3-4 рази перевищує відповідний показник у економічно розвинутих країнах) і низька екологічність виробництва (рис. 11.1) [11];

•          тінізація економіки (за оцінками експертів “тіньовий” сектор складає біля 40% ВВП); недосконалість функціонуван-ня фінансово-кредитної системи (поза банківською системою населення зберігає понад 10 млрд. доларів США, щорічні трансферти працюючих за кордоном українців складають ве-личину близьку до 4 млрд. доларів США) тощо.

1 Розраховано за: Статистичний щорічник України за 2000 рік. – К.: Техніка,

2001. – С.72-73; Статистичний щорічник України за 2004 рік. – К.: Видав-ництво “Консультант”, 2005. – С.391-400.

 

Рис. 11.1. Показники енергоємності та економічності національного вироб-ництва окремих країн світу, 2002 р.

Підсумовуючи, варто відмітити, що початок ХХІ ст. в Ук-раїні пов’язаний із значним інтересом науковців і менеджерів-практиків до проблем виявлення, оцінки ризику, управління ним на макро- і мікрорівнях: спостерігаємо велику кількість на-укових розробок; у навчальні посібники з багатьох економічних дисциплін (“Менеджмент”, “Фінансовий менеджмент”, “Банківська справа”, “Страхуванні”, “Інвестиційний менедж-мент” тощо) введено теми, де розглядаються специфічні аспек-ти ризику; банківські установи здійснюють оцінку ризику підприємств-кредиторів; бурхливо розвивається діяльність страхових організацій України (за статистичними оцінками приріст доходів зріс з 51,2% у 2001 році порівняно з 2000 роком до 141,8% у 2003 році, в цілому за період з 2001-2004 рр. приріст доходів порівняно з базовим 2000 роком склав 1279,9%) [12]; на деяких великих підприємствах (особливо у фінансовій і банківській сферах) введено посаду менеджера з ризику тощо. Хоча багато питань залишаються не вирішеними, особливо сто-совно розробки конкретних методичних рекомендацій щодо оцінки ризику різних напрямків діяльності підприємств, фор-мування дієвого механізму управління ним та ін.