Розділ 1. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ МЕНЕДЖМЕНТУ В КОНТЕКСТІ ФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКИ ЗНАНЬ 1.1. Концепція економіки знань


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 

Загрузка...

Сьогодні важливим фактором виробництва, окрім тих, що стали класичними (праця, капітал, земля) стає інформація, знання і, перш за все – наукове знання. Тому важливою пробле-мою є формування процесу добування, використання та роз-повсюдження нових знань. Останні є рушійною силою приско-реного розвитку економіки, так як забезпечують високий рівень конкурентоспроможності країни. Знання накопичує людський потенціал і в цьому розумінні він стає інтелектуальним капіта-лом, що належить кожній організації і підвищує її вартість.

Терміни “економіка знань”, “нова економіка” достатньо впевнено входять в сучасну наукову термінологію. Вони ши-роко застосовуються в наукових дискусіях і літературі, в засо-бах масової інформації зарубіжних країн. В українській дійсності доки ще мало уваги приділяється цій актуальній проблемі, хоч і з’явились перші спроби узагальнити сутність феномену економіки знань [1-4] та виділити її головну складо-ву – освіту [5].

З теоретичної точки зору заслуговує на увагу той факт, що на сьогодні немає єдності і суттєвої спільності у використанні цих понять різними фахівцями, експертами, політиками, хоч цінності та економічні аспекти інформації та знань давно відомі. Так, найбільш поширеними є наступні визначення

“економіки знань”:

•          тип економіки, де сектор знань є джерелом економічно-го зростання;

•          економіка, що заохочує організації та людей пізнавати, створювати, розповсюджувати знання більш ефективно для більшого економічного та соціального розвитку; •         економіка, що покладається більш на використання

ідей, ніж фізичних здібностей, застосування нових тех-

нологій, ніж перероблення сировини та експлуатації де-

шевої робочої сили.

Характерною рисою останніх десятиліть став безпреце-дентний за темпами розвиток сучасних інформаційних техно-логій, що включають засоби обробки інформації і нові засоби комунікацій. Але важливо принципово підкреслити, що нова економіка не вичерпується інформаційним аспектом, а пред-ставляє якісно новий технологічний рівень всього господарст-ва, включаючи діючі продуктивні сили суспільства. Сам термін “нова економіка”, або “електронний ринок”, з’явився в США в 90-ті роки ХХ століття і був пов’язаний з позначенням процесів комерціалізації Інтернету. Цей термін використо-вується й на сьогодні в науковій та діловій літературі фактич-но для визначення різних явищ в економіці, спільним для яких є тільки Інтернет-інструментарій. До нової економіки за звичай відносяться:

•          інформаційно-комунікаційний сектор (зв’язок і переда-ча даних, електронна комерція; фондовий ринок висо-котехнологічних акцій);

•          рекламний ринок та мас-медіа;

•          банківський і фінансовий сектори,

•          здоров’я та освіта, тобто всі сфери, де застосовуються ЕОМ та Інтернет.

Про масштаби поширення економіки знань в розвинутих країнах свідчать ряд показників. Так, в США в складі сфери послуг (частка якої у ВНП США з 60-х років зросла з 50 до більш ніж 70%) – основної сфери розповсюдження та викори-стання інформації, 63% послуг можуть бути віднесені до кате-горії інтелектуальних. Щодо інвестицій в людський капітал, то можна відмітити, що в тих таки США в 90-ті роки такі інве-стиції втричі переважали інвестиції у фізичний капітал; витра-ти на освіту переважали половину інвестицій у фізичний капітал; витрати на охорону здоровя опинилися вище них. За деякими оцінками, частка інвестицій в людський капітал в загальному обсязі ВНП США складає більш, ніж 15% ВВП, що перевершує “чисті валові інвестиції приватного капіталу в за-води, обладнання та складські приміщення” [6].

За оцінками Світового банку, фізичний капітал в сучасній економіці формує 16% загального обсягу багатства кожної країни, природний – 20%, а людський капітал – 64%. В таких країнах, як Японія і Німеччина, частка людського капіталу складає до 80% національного багатства.

Найважливішою особливістю даного процесу є визнання того факту, що в умовах формування економіки знань до-корінно змінюється відношення до головної продуктивної си-ли суспільства – людини високоінтелектуальної, високопро-дуктивної праці. На сьогодні цінності створюються за рахунок підвищення продуктивності та використання нововведень, тобто застосування знання на практиці. Економічне зростання все більше залежить від здатності отримувати нові знання і за-стосовувати їх в житті.

Слід зазначити, що докорінні зміни відносно цінностей людського ресурсу відбулися ще в 70-х роках ХХ століття, ко-ли виникла можливість оцінити розвиток творчого потенціалу людини, гуманістичну спрямованість її устремлінь. В цей період здійснюється переоцінка рушійних сил економіки – людський фактор висувається на перший план, виникає теорія людського капіталу, розроблена американським економістом Г.Беккером [див.6]. В межах даної теорії виділяють такі особ-ливості людського капіталу, як: інвестиції в людський капітал забезпечують його власнику в майбутньому отримання більш високого доходу; формування людського капіталу вимагає від самої людини і всього суспільства значних затрат; вкладення в людський капітал дають досить значні за обсягом, тривалі за часом; інтегральні за характером економічний і соціальний ефект та інше. Таким чином, наголошується, що саме від якості людського капіталу залежать результати економічного зростання.

Основним елементом формування людського капіталу на новому етапі розвитку економіки визначаються корпоративні знання. Зарубіжні та вітчизняні автори приділяють значну увагу питанням управління знаннями, розкриваючи особли-вості даного процесу в провідних компаніях [7], пропонуючи новітні технології управління знаннями [8] та виписуючи спеціальні керівництва для вищого менеджменту компаній [9]. Але все різноманіття напрямів і підходів до управління знаннями потребує систематизації та вироблення концепту-альних засад для усвідомлення самого феномена знання та визначення його ролі у становленні економіки знань. З цих по-зицій, актуальним є питання щодо розгляду існуючих ор-ганізаційних, управлінських та економічних теорій, присвяче-них знанням як ресурсу компаній.

Фундатор сучасної неокласичної економіки А.Маршалл, одним із перших визнав роль знання в економічних процесах: “В значній мірі капітал складається із знання та організації... Знання – один із потужних двигунів виробництва... ор-ганізація допомагає знанню” [10]. Фрідріх фон Хайєк та Йо-зеф Шумпетер також надавали великого значення ролі знання в економічних процесах. Вони прагнули описати динаміку змін в економіці, звертаючи особливу увагу на унікальні знан-ня, які знаходяться в розпорядженні кожного економічного суб’єкта, а не на знання, якими володіють декілька еко-номічних суб’єктів. Так, Шумпетер Й. наголошував, що поява нових товарів, методів виробництва, ринків, матеріалів та ор-ганізацій – це результат нових “комбінацій” знання [11].

Пенроуз Е., Р. Нельсон, С.Вінтер в межах своїх ево-люційних економічних теорій розглядали фірму в якості схо-вища знань. Так, на думку Р.Нельсона та С. Вінтера, інновації за своєю сутністю – це не передбачувані мутації рутини [12]. Ці дослідники висунули також концепцію шляху технічної еволюції, а сутністю технології вважали знання, але не визна-вали зв’язку створення знань в сфері технології з більш широ-кими організаційними процесами.

Відомий вчений-економіст Е. Денісон детально розглядав особливу роль знання в економічному розвитку індустріаль-них країн. В своїй знаменитій праці [13], він доводить, що са ме свою особливу роль знання починають відігравати на ви-сокій стадії індустріальної зрілості країни, коли господарюю-чими системами досягнуто значний ступінь насиченості засо-бами виробництва та високий рівень фондоозброєності праці. Саме Е. Денісон вперше розробив класифікацію темпів еко-номічного зростання, що включає 23 фактора, і серед них 4 фактори, що відносяться до праці (зайнятість, відпрацьовані години, статева структура робочої сили та рівень освіти).

Завдяки появі нових моделей економічного зростання з ендогенним (генерованим із середини системи) техно-логічним прогресом, в 90-х роках ХХ ст. питання щодо ролі знання викликало ще більшу зацікавленість. Характерною особливістю нових моделей є те, що розвиваючи ранні ідеї К.Ерроу та Х.Узаві щодо економічної ролі навчання в процесі виробництва, їх автори вводять у виробничу функцію в тій чи іншій формі додаткову змінну – людський капітал, тобто об-сяг наукових знань і практичного досвіду, накопичених в про-цесі навчання і безпосередньої виробничої діяльності.

Щодо самого характеру економічного зростання, то в мо-делі П. Ромера [14] воно знаходиться в прямій залежності від величини людського капіталу, зосередженого в сфері отри-мання наукового знання. Це означає, що сфера знання впливає на економіку не тільки безпосередньо через прикладні ідеї та розробки, а саме її існування є необхідною умовою еко-номічного зростання, оскільки забезпечує накопичення людського капіталу. Модель Ромера також дозволяє зробити висновок про те, що країни з великим накопиченим обсягом людського капіталу будуть мати більш високі темпи еко-номічного зростання.

Дослідження показують, що в останні роки зацікавленість даною проблемою спостерігалась не лише з боку відомих тео-ретиків соціоекономіки таких, як П. Друкер та Е. Тоффлер, які звернули увагу на роль знання як ресурсу управління та вла-ди, але й збоку вчених, які вивчають організацію виробництва, технологію і стратегію управління, теорію організації, і також стали висувати теорії управління знаннями. Так, в своїй ос-СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ

танній праці П. Друкер доводить, що в нових економічних умовах знання не є ще одним ресурсом такого ж порядку, що і традиційні фактори виробництва – праця, капітал та земля, а взагалі є єдиним, значущим ресурсом. “И на западе, и на Вос-токе знание всегда соотносилось со сферой бытия, существо-вания. И, вдруг, почти мгновенно знание начали рассматри-вать как сферу действия. Оно стало одним из видов ресурсов, одной из потребительских услуг. Во все времена знания были частным товаром. Теперь практически в одночасье оно превра-тилось в товар общественный” [15]. Е. Тоффлер розподіляє думку П.Друкера і називає знання потужною силою та ключем до зрушення влади, звертаючи увагу на перетворення знання із доповнення до сили грошей та сили мускул в їх квінте-сенцію, що пояснює причини поширення по всьому світу війни за контроль над інформацією та засобами комунікації [16].

Продовжуючи роздуми своїх попередників, Дж. Куінн вважає, що економічні та продуктивні сили сучасних корпо-рацій вміщені в основному в інтелектуальній сфері та в сфері виробництва послуг. Він стверджує, що вартість більшості продуктів та послуг в першу чергу визначаються можливістю розвитку заснованих на знаннях нематеріальних активів, та-ких як технологічні ноу-хау, дизайн продукції, маркетингові дослідження, розуміння клієнта, здатність персоналу до про-дуктивної праці та інновації [17].

Більшість дослідників – класиків організаційних теорій – розподіляють людське знання на два типи: 1) знання фор-малізоване, що виражено літературною мовою, формулами, конкретними характеристиками, інструкціями і т. інше, завдя-ки чому цей тип знання може легко і без викривлення переда-ватися одним індивідуумом іншому; 2) знання неформалізова-не, яке важко підлягає вербалізації; це особисте знання, ре-зультат індивідуального досвіду, що включає такі розмиті по-няття, як особисте переконання, думки та системи цінностей. Звідси – дві форми взаємодії – між неформалізованим та фор-малізованим знанням та індивідуумом і організацією – визначають існування чотирьох основних процесів трансформації знання, сукупність яких і є створенням знання: із нефор-малізованого в формалізоване, із формалізованого в фор-малізоване; із формалізованого в неформалізоване та із нефор-малізованого у неформалізоване.

В більшості економічних, управлінських та ор-ганізаційних теорій знання наводиться саме по собі, хоч по суті вони присвячені саме науковому об’єктивному знанню і створені під потужним впливом епістемологічної традиції. Слід зазначити, що серед більшості нових управлінських те-орій, які з’явилися з середини 1980-х років і розкривали зна-чення знання для суспільства та організації в майбутньому, все ж мало досліджень присвячених процесу створення знан-ня організаціями, тобто ці теорії розглядають в основному придбання, накопичення та використання існуючих знань, ігноруючи поняття “створення нового знання”. Саме процес створення організаційного знання є функцією отриманого досвіду в результаті проб і помилок та спроможність компанії як єдиного цілого створювати нове знання, розповсюджувати його в межах організації і втілювати в продукції, послугах та системах [18].

На сьогодні компанії змушені докладати спеціальних зу-силь, щоб захистити бізнес, утримати інтелектуальний капітал та підвищити свою життєздатність. За деякими оцінками, 42% корпоративних знань складає інтелект персоналу, ніяк не зафіксований на матеріальних носіях інформації. А дослідження швейцарської дослідницької організації, що вив-чала сфери управління знаннями показали, що реальне засто-сування знаходять лише 20% знань, якими володіють працівники компаній. Це означає, що одне лише підвищення ефективності управління знаннями в межах підприємства доз-волить підняти продуктивність, прискорити темпи зростання, збільшити прибуток і посилити конкурентні переваги. Знання – це активи, значить, як і всіма активами, ними потрібно уп-равляти. Якщо людину розглядати як корпоративний капітал, то навчання – це засіб примноження цього капіталу [19]. Таким чином, відмінною особливістю нової інноваційної фази розвитку людства є підвищена увага до знань, оскільки останні все більше проявляють себе у вигляді безпосередньої продуктивної сили. В соціальному плані очікується, що на-укомісткі технології можуть сприяти зміцненню демократич-них процедур прийняття рішень, підвищенню ефективності управління та безперервному навчанню членів суспільства протягом всього життя. В економічному плані все більше йде мова про виникнення феномена “економіка, започаткована на знаннях” – тип економіки, де сектора технологічної ма-теріалізації знань відіграють вирішальну роль, а виробництво знань є джерелом економічного зростання.

Сучасні дослідження, присвячені розробці нової продукції та технологій, все ж таки звертаються до неформалізованого знання, але їх основною метою залишається перетворення не-формалізованого знання в придатну для розповсюдження інформацію. В розумінні сутності знання і його зв’язку з інформацією позиції дослідників досить різноманітні. Так, на думку Ю.А. Шрейдера, знання – це локальне поняття, воно притаманне конкретному індивіду в певний час. За допомогою переходу в особливу, відчужену від носія усуспільнену форму (інформацію) знання перетворюється в глобальну категорію [20]. Такої ж думки дотримуються Т.Давенпорт, Л.Прусак та інші прибічники інформаційного підходу до менеджменту знань [21-22].

Не зважаючи на існування багатьох відмінностей у визна-ченні знання, загальною позицією залишається те, що необ-роблена інформація сама по собі не призводить до розвязання ділових проблем, не виробляє вартості і не зміцнює конкурен-тоспроможність осіб, які володіють ним. Знання може вміщу-ватись в інформації в наявному вигляді чи бути відсутнім в ній. Вилучення знання із потоку чи масиву інформації являє собою самостійну і досить складну проблему [23].

На думку цього ж автора, знання як економічне благо має різні матеріальні та нематеріальні форми існування. Суб’єкти-воване знання являє собою ресурс особистості, особливу якість

 її людського капіталу, що отримало свою оцінку на ринку робо-чої сили. Об’єктивоване знання виступає у формі програмного продукту, промислового зразка, закінченої наукової розробки, технічного рішення і т. інше. Таким чином, в якості еко-номічного блага знання є об’єктом купівлі – продажу як на ринку продуктів праці, так і на ринку ресурсів і підпадає під дію економічних законів, хоч і з деякою специфікою. Звичайно, розуміння процесу створення організацією нової продукції, но-вих методів та нових організаційних форм має велике значен-ня, але ще важливішою є проблема зрозуміти, як організація створює нове знання і що робить можливим його створення.

Для Європи, як і для всіх розвинутих країн світу, в кінці ХХ на початку ХХІ ст. характерним стало збільшення ролі інтелектуальної складової в економіці, прискорене зростання галузей з інтенсивним використанням знань як фактору ви-робництва. Розвиток світової економіки набув нових рис, які не характерні для традиційної індустріальної економічної мо-делі. В зв’язку з прискореним технологічним розвитком і особ-ливо розвитком інформаційних технологій на ринку стави з’являтись компанії, які не зовсім відповідали визначенням традиційної економіки, так як у більшості із них активи прак-тично були відсутні, при цьому ринкова вартість (капіталізація) інколи демонструвала значне зростання і вимірювалась мілліардами доларів.

Наведені фактори вказують на необхідність проведення українськими науковцями та практиками серйозних ком-плексних досліджень в цьому напрямі з метою отримання кон-кретної та системної інформації для прогнозування даного процесу та вироблення організаційного механізму управління економікою на державному рівні, враховуючи світові зако-номірності та тенденції переходу до нової економіки.

Знання у вигляді систематизованої інформації пере-дається через сучасні інформаційно-комунікаційні мережі, пе-ретворюючись на значний прискорювач світового науково-технічного прогресу, тому діловий світ зацікавлений в інвесту-ванні в освіту та дослідження. Водночас нова економіка сприяє підвищенню конкурентоспроможності національних економік в умовах глобалізації, забезпечуючи суттєве зростан-ня продуктивності праці.

Дослідження показують, що відставання України в сфері розвитку нової економіки виникло ще в 70-х рр. ХХ ст. через неадекватне відношення до нових тенденцій світового розвит-ку. Періодичні спроби змінити ситуацію на краще не носили системного характеру і не мали успіху. В той же час відставан-ня в розповсюдженні високих технологій означає не лише зни-ження міжнародної конкурентоспроможності, але й відставан-ня в якості наданих державних послуг для суспільства і грома-дян, темпах зростання людського капіталу, економічного рос-ту країни, і як наслідок – загроза залишитися на периферії но-вого інформаційного суспільства та інтелектуальної еко-номіки. Мова йде про створення нового формату країни під дією інтенсивних процесів створення та розповсюдження знань та їх проникнення в усі сфери життя суспільства.

Методологічні засади щодо шляхів та методів практичної реалізації концепції економіки знань в Європі були здійснені в декілька етапів:

1)         березень 2000 року – Самміт Європейської Ради у

Лісабоні визначив стратегічну мету розвитку ЄС до 2010 ро-

ку – підготовка до економіки знань, результатом якої має бути:

•          перетворення ЄС у найбільш динамічнішу систему світу;

•          підвищення рівня продуктивності праці;

•          подолання 50%-го розриву між доходами на душу насе-лення у Європі та США

 

2)         1-й Форум у березні 2002 року – Самміт Європейської Ради у Барселоні, коли європейські уряди зобов’язалися ак-тивізувати наукові дослідження та інновації шляхом збільшен-ня видатків на дослідження та розвиток до 3% ВВП до 2010 року, причому 2/3 із них має забезпечити бізнес-сектор;

3)         2-й Форум з економіки знань у березні 2003 року у Хельсінкі присвячений впровадженню стратегій економіки знань у країнах Центральної та Східної Європи;

 4) 3-й Форум – березень 2004 року у Будапешті визначив перші здобутки окремих країн в напрямі розбудови економіки знань.

В результаті узагальнення методологічних напрацювань, встановлено, що взаємопов’язаними складовими економіки знань в даний час вважаються такі:

•          якісна і безперервна освіта для всього населення країни;

•          економічні стимули та інституційний режим, що заохо-чують до ефективного використання національних і глобальних знань в усіх секторах економіки;

•          ефективна інноваційна система, що об’єднує в єдиний комплекс економіку (бізнес), наукові та різного роду дослідницькі центри і учбові заклади;

•          динамічна інформаційна інфраструктура, що надає інформаційні та комунікаційні послуги суб’єктам рин-ку, державним установам та, що особливо, всім прошар-кам населення;

•          держава як ініціатор та координатор становлення і роз-витку економіки знань в усіх сферах життєдіяльності країни.

Інтелектуальний ресурс є тим безперервно відтворюючим, зростаючим і ускладнюючим середовищем і одночасно осно-вою, на якій будується конструкція економіки знань. При цьо-му більшість її особливостей обумовлені властивостями знань, а саме такими:

•          знання є загальним надбанням;

•          знання при користуванні не витрачаються;

•          знання, втілені в товар, можна кількісно виміряти по-казником інформаційної питомої ваги товару;

•          собівартість отримання знань не залежить від їх “тира-жування” і кількості користувачів;

•          деякі види знань чутливі до часу – вони застарівають, але не зникають безслідно [24].

Таким чином, основним ресурсом сьогоднішнього етапу економіки виступають знання як специфічний ресурс. У зв’яз-СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ

ку з прискоренням темпів розвитку технологій доступність знань стає найважливішою умовою для участі країни у гло-бальній конкуренції. Нові технології можуть позитивно впли-вати на економіку країн, незалежно від рівня їхнього розвитку, про що свідчить досвід Китаю, Індії, Бразилії, Ірландії, які за допомогою ефективно діючих систем освіти успішно винайш-ли свої сегменти інформаційних технологій, які дозволяють їм бути конкурентоспроможними на світовому ринку. Це вказує на те, що успіх країни у досягненні конкурентоспроможності на світовому ринку, використовуючи переваги економіки знань, залежить від її спроможності якомога швидко адаптува-ти свій потенціал у сфері створення, використання та розпо-всюдження знань до потреб світової економіки.