6.3. Проблеми формування корпоративних структур


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 

Загрузка...

Проблеми управління набувають в сучасних умовах все більшої актуальності. П’ятнадцять років економічних реформ в Україні показали, що найголовнішій недолік вітчизняної еко-номіки – відсутність професійного менеджменту, тобто криза управління. Необхідність подолання цієї кризи очевидна.

По-перше, управляти сьогоднішніми підприємствами за старими законами і принципами, використовуючи старі мето-ди – неможливо.

По-друге, теперішній власник або є підприємцем, який по-винен самостійно приймати управлінські рішення і нести по-вну відповідальність за їх наслідки, а для цього він повинен вивчати науку управління, або повністю відстороняється від справ і лише фінансує свій бізнес та знімає вершки, викорис-товуючи досвід та вміння професіоналів.

По-третє, сучасний менеджмент це самостійна, міждис-циплінарна область знань, на розвиток якої впливає стан бага-тьох наук, зокрема, економіки, права, соціології, психології, математики, інформатики та інших [24, с. 137].

По-четверте, якщо за радянських часів вважалось що по-сада керівника надає йому владу, якої цілком достатньо для управління підприємством, то сучасний керівник досягне успіху, якщо в своїй діяльності об‘єднає науку, досвід, ново-введення, мистецтво управлінця, навички та вміння ведення бізнесу.

По-п‘яте, змінилися люди, якими управляють, в зв‘язку з чим виникла потреба формування культури внутрішньо-фірмових відносин і докорінних змін в управлінні персоналом.

Теорія управління (менеджменту), як і теорія корпоративного управління, формувалась у вигляді різних концепцій та уп-равлінських шкіл.

Дослідження історичних коренів науки управління дає змогу виділити два періоди її формування: емпіричний – за-снований на практичному досвіді та інтуїтивному розумінні, і теоретичний – що ґрунтується на глибокому вивченні та ос-мисленні її основ і логіки [25, с. 28].

Аналізуючи школи управління, також маємо тісний зв‘язок і аналогії менеджменту і корпоративного управління. Професійний менеджмент корпорації забезпечують наймані працівники – фахівці своєї справи, що повинні працювати з найбільшою віддачею, забезпечуючи ефективність через до-сягнення балансу інтересів всіх учасників корпоративного уп-равління. Таке узгодження інтересів неможливе без досягнен-ня високої корпоративної культури, яка має як поверхневий рівень (одяг, манери, правила поведінки тощо) так і глибин-ний, що проявляється в тому, що думки, цінності, переконан-ня, правила за якими живе корпорація поділяють всі її працівники, акціонери, партнери.

Діяльність корпорацій повинна здійснюватись на засадах партнерства. “Дедалі більше стає зрозумілим, що без співробітництва, кооперації, партнерських відносин із персо-налом менеджери та власники не в змозі управляти виробни-чим процесом і досягати підвищення продуктивності праці. Тому оптимальною формою організації на мікрорівні вва-жається акціонерна компанія, в якій значна частина акцій на-лежить працівникам, а персонал бере участь в управлінні. Роз-виток партнерських відносин на виробництві вважається зако-номірним, об‘єктивно обумовленим процесом, що застосо-вується практично усіма фірмами розвинутих країн” [26, с. 135].

Погоджуємося з тезою, що в основі розвитку сучасного менеджменту лежать досягнення практично всіх напрямів уп-равлінської думки [27, с.58]. Зокрема, важливий вплив на су-часну систему поглядів на менеджмент мав розвиток П. Дру-СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ

кером ідеї всезростаючої ролі фактора менеджменту в забезпе-ченні господарських результатів порівняно з традиційними для економічної теорії факторами виробництва: працею, зем-лею і капіталом [28]. Тезу про значення цього четвертого фак-тора виробництва (на відміну від інших, незамінного) вперше було сформульовано в праці “Концепція корпорації” (1946), а потім і в інших працях видатного науковця та практика. Саме тісний зв’язок із практикою (тридцять років П.Друкер був консультантом багатьох великих корпорацій, таких як “Дже-нерал моторс”, “Дженерал електрик” та ін.) дав змогу вченому вже в 50-ті роки розробити основну проблематику феномена “духу організації”, тобто того аспекту менеджменту, який у 80 – 90-х роках став активно вивчатися під назвою “корпоратив-на культура”.

Так, у науковій праці “Практика менеджменту” (1954) бу-ло порушено питання поєднання управління існуючим бізне-сом та лідерства, розроблення основ бізнесу майбутнього, які мають сьогодні ключове значення для конкурентоспромож-ності фірм. З іншого боку, автором вперше було подолано тра-диційну для літератури з управління бізнесом обмеженість досліджень лише внутрішньофірмових аспектів менеджменту. П. Друкер детально розкриває своє розуміння фірми як єдино-го цілого з трьох складових: по-перше, як бізнесу, тобто як еко-номічного інституту, організованого для випуску продукції з метою задоволення “попиту ринку, клієнтів фірми; по-друге, як гуманітарної й соціальної організації, котра наймає людей та зобов’язується організувати їхню працю і стимулювати її з метою підвищення продуктивності праці, здійснювати цент-ралізоване керівництво та підтримувати взаємозв’язки відно-син влади і відповідальності; по-третє, як соціального інститу-ту, інтегрованого в суспільство, на який впливають суспільні інтереси.

Полем діяльності працівників, які мають передові знання, є вся організація, і ними неможливо керувати у звичному ро-зумінні цього слова, особливо ефективно контролювати. Ор-ганізації, де зайняті такі працівники (а це без винятку всі

процвітаючі компанії), мають, на думку П. Друкера [29], здійснювати управління з урахуванням того, що лояльність працівників більше не можна забезпечити на основі грошової винагороди, її потрібно заробити, доводячи найманим працівникам, які володіють знаннями, що фірма надає їм ви-ключні можливості для ефективної праці. Тому говорити сьо-годні про управління працею – означає не розуміти нової якості робочої сили: сучасний менеджер повинен уміти управ-ляти людськими ресурсами. По-друге, нове суспільство, яке лише розпочинає формуватися, є суспільством організацій, го-ловна функція яких – продуктивне використання накопиче-них знань у процесі реалізації специфічних для кожної ор-ганізації завдань. Усі самостійні об‘єднання працівників, які мають передові знання, зосереджують зусилля на переробці потоків інформації та використанні єдиних принципів в уп-равлінні як діловими, так і некомерційними структурами.

Виходячи із сказаного можна зробити висновок, що ме-неджмент, і в тому числі корпоративний, дає можливість поєднати талант, вміння, та професіоналізм всього українсько-го народу. Трансформаційні ж зміни, яких чекає весь народ України, набагато складніші ніж вибори нового президента, уряду чи парламенту. Перш за все, ці зміни включають в себе інституціональне будівництво та структурні реформи. При всіх недоліках існуючої соціально-економічної системи слід зауважити що за роки реформування економіки України ви-никли всі основні ринкові економічні інститути. Як відзнача-ють науковці “...отримали розвиток як інститути-норми, так і інститути-організації” [див. 8, с. 5].

Слід нагадати, що першими ринковими інститутами-ор-ганізаціями в Україні були кооперативи та товарні біржі, що виникли наприкінці 80-х років ХХ століття. Існували вони не-довго, але на їхньому прикладі з‘явились торговельні дома, підприємства малого та середнього бізнесу, а згодом, с почат-ком приватизації через масову сертифікацію виникли ук-раїнські корпорації у вигляді відкритих і закритих акціонер-них товариств. Для обслуговування останніх були потрібні відповідні інститути фондового ринку: фондові біржі, асоціація “Позабіржова фондова торговельна система”, банківській сектор.

Створення дійової інституційної системи в сфері корпора-тивного управління є умовою формування ефективної відкри-тої економіки, яка б найбільшою мірою враховувала наявний потенціал у сферах високих технологій, які перш за все розви-вають у таких великих промислових структурах якими є кор-порації. Неможливо здійснити сучасні перетворення без ура-хування передового міжнародного досвіду, виявлення пер-спективних тенденцій розвитку, які необхідно впроваджувати в нашій державі вивчаючи глобальні тенденції інституціональ-ного розвитку. Йдеться як про потенціал оптимізації макро-економічного регулювання в цілому, так і про можливості за-стосування розробок інституціоналізму у конкретних секто-рах економіки при формуванні експортного виробництва, а та-кож у процесах оптимізації менеджменту в кожному підрозділі акціонерного товариства. Впровадження принципів інституціональної економіки дозволить керівникам акціонер-них товариств покращити розуміння ряду ключових тен-денцій сучасності, може допомогти уникнути принципових помилок при регулюванні дій в корпоративному середовищі для правильного вибору реальних орієнтирів розвитку.

Але доки ще актуальною залишається теза про те, що “зна-чущість соціальних та інституційних механізмів для забезпе-чення успішного реформування було недооцінене, запізнілим виявилось і визнання усвідомлення того факту, що системна криза трансформаційного періоду не зводиться до економічної, при цьому вона є передусім інституціональною” [30, с. 47].

Розробка і впровадження науково-обґрунтованої кон-цепції та ефективної стратегії реформ в Україні, розв‘язання науково-практичних проблем формування конкурентної у світі, відкритої ринкової економіки України передбачають як необхідні умови, розробку і впровадження основних положень інституціоналізму в практику корпоративного управління. За-вершення перехідного періоду, про що засвідчує надання Ук-раїні статусу країни з ринковою економікою, робить інсти-туціональну еволюцію ще більш інтенсивною: базові інститу-ти, такі, як приватна власність мають доповнитися безліччю комплементарних (доповнюючих) норм і організацій для того, щоб в суспільстві утворився практично безперервний інсти-туційний простір. Відсутність будь-якої ланки в цьому лан-цюжку означає, що деякі соціальні відносини не мають стійких, передбачуваних і загально визнаних норм поведінки, а регулюються індивідуальними рішеннями. Найчастіше ці рішення породжують конфлікти, в яких кожна із сторін відстоює свою правоту [див.8 , с. 11]. Проблема конфлікту інтересів учасників корпоративного управління є однією з найважливіших для акціонерних товариств.

Корпоративний сектор економіки України й на сьогодні нормативно недостатньо забезпечений і потребує зміцнення нормативної бази та створення нових законів, пов’язаних із корпоративною діяльністю підприємств та самої держави. Як свідчить аналіз, більшість законодавчих актів дотепер потре-бує доопрацювання, не говорячи про необхідність створення нових законів, які б регламентували корпоративні відносини в Україні.

До недоліків чинного законодавства слід віднести такі:

•          дрібні акціонери не мають максимальної можливості мати представництва в Наглядовій раді;

•          їх права не захищені; закон не забороняє посадовим особам товариства здійснювати операції, що завдають шкоду компанії;

•          повноваження щодо ухвалення рішень непропорційно розподілені між органами управління.

“Створюючи правове поле для визначення прав щодо відповідальності різних сторін і регулюючи їх взаємовідноси-ни, корпоративне управління дозволяє кожній із них планува-ти й здійснювати свою стратегію, а через неї оцінювати по-ведінку інших сторін. Знання корпоративного законодавства є корисним, оскільки воно визначає права й обов’язки сторін і тим самим забезпечує основу їх співробітництва; дозволяє зацікавленим сторонам виявити недоліки цього законодавства і вдосконалити його” [26, с. 137].

Таким чином, ліквідація корпоративної безграмотності українського суспільства набуває все більшої актуальності. При цьому слід змінити відносини між формальними інститу-тами, представленими законами та іншими нормами, і нефор-мальними інститутами, які є стереотипами мислення та по-ведінки. Останні, безумовно потребують переосмислення, то-му що в більшості є антиринковими через багаторічну відсутність для українців навіть можливості думати, а не те що діяти за принципами вільного ринку. Але передумови для та-ких перетворень вже створені і якщо ми розширимо поняття неформальних інститутів до стійких форм, відносин між еко-номічними агентами, які базуються на взаємних очікуваннях, то побачимо, що вони являють собою раціональну реакцію господарюючих суб‘єктів на зміну економічного середовища.

В сучасній літературі однією з тез теорії інституціоналізму є така: якщо ринкова інфраструктура недосконала і витрати ринкових трансакцій високі, то відбувається спонтанний про-цес укрупнення фірм [31, с. 120]. Відомо також, що одним з ос-новних механізмів корпоративного управління є процедури злиття та поглинання, які потрібні для об‘єднання зусиль декількох господарюючих суб‘єктів для кращого їх виживання в умовах нестабільної економіки. Тобто, сьогодення вимагає втілення теорій “злиття та поглинання” в реальне життя сучас-них корпорацій. Фактично відбувається заміна ринкового обміну на внутрішню організацію, яку О. І.Уільямсон назвав “інтерналізацією” [32].

“Інтерналізація” являє собою процес створення внутрішнього корпоративного ринку за допомогою організації власних філій дочірніх підприємств, а також шляхом придбан-ня контролю над уже існуючими фірмами, що функціонують у цікавлячих корпорацію секторах циклу “постачання – вироб-ництво – збут” [14, с. 20].

Трансформаційні процеси в сьогоднішній Україні харак-теризуються зростанням корпоративних структур, що мають

замкнутий цикл виробництва кінцевого продукту, такими є вертикальні корпоративні структури.

Корпоратизація в промисловості України повинна забез-печити:

1)         збереження вцілілих виробничо-технологічних циклів (частина яких була зруйнована в ході приватизації);

2)         стабілізацію і здешевлення вертикальних зв’язків;

3)         зменшення асиметрії ринкової, технічної та іншої інформації (внаслідок того, що колишні конкуренти стають партнерами);

4)         зростання конкурентоспроможності та виходу на світові ринки;

5)         відновлення керованості вертикально інтегрованими системами на основі поєднання ринкових і державних методів регулювання;

6)         поліпшення умов для взаємного кредитування парт-нерів та підтримання стійкості вертикально інтегрова-них систем;

7)         зміцнення фінансового стану та зростання привабли-вості корпоративних структур для іноземних інвес-торів.

Корпоративні структури вертикального типу дуже потрібні країні з ринковою економікою. Рушійною силою та-кої економіки є конкуренція, що являє собою особливий інститут, тому що на відміну від інших інститутів, вона не здатна до самопідтримки та саморозвитку. Виробник завжди побоюється конкуренції і шукає шляхів захисту від неї. Одним з таких шляхів є вертикальне об‘єднання окремих виробництв для підвищення ефективності їх функціонування.

Серед перспективних корпоративних структур вертикаль-ного типу особливо виділяються фінансово-промислові групи (ФПГ). За метою організації вони подібні до консорціуму, а за системою взаємозв’язків між учасниками – це холдингова структура чи трастовий фонд [21, с. 50].

За характером регулювання спільної діяльності ФПГ поділяються на три великі групи: •     перша регулюється на основі майнових зв’язків (участі в капіталі),

•          друга – концентрації контролю над деякими ресурсами й послугами;

•          третя – добровільної централізації деяких владних по-вноважень учасниками групи.

На сьогодні спостерігаємо просування до різноманітних та повноправних, більш гнучких утворень (в межах інтеграційних процесів), що викликають появу нового типу структури – ме-режевих організацій, які являють собою сукупність фірм або спеціалізованих одиниць, діяльність яких координується рин-ковими механізмами, системою замовлень на постачання про-дукції та розвитком гнучких взаємовідносин з іншими фірма-ми на основі використання сучасних інформаційних техно-логій. Але походять ці структури із сучасних корпорацій [22, с. 15]. Хоча партнери у мережевих корпораціях можуть між со-бою конкурувати, залежність між ними є симетричною (за інформацією). Відповідно у них ліквідуються цінові й техно-логічні бар’єри для інтеграції компаній усіх розмірів. Це є особ-ливо важливим для малих фірм, які у складі корпорацій мають можливість пробитися на міжнародний ринок.

Процес корпоратизація вертикально інтегрованих підприємств у вигляді мережевих корпорацій передбачає:

1)         переосмислення стратегічних пріоритетів її учасників;

2)         реінжиніринг, тобто реорганізацію виробничих про-цесів з орієнтацією на потреби споживачів;

3)         організаційне реструктурування підприємств з метою зменшення числа ієрархічних рівнів управління/

Основна ідея створення мережевих корпорацій полягає в тому, щоб вони функціонували й керувались як малі або се-редні компанії, залишаючись при цьому великими. Характер-ним прикладом таких корпорацій можуть бути деякі фран-цузькі транснаціональні корпорації (ТНК). У них всі вироб-ничі функції виконують субпідрядники з інших країн, а коор-динують їх діяльність так звані проміжні фірми. Головна ком-панія є швидше дослідницькою, дизайнерською та маркетин-говою компанією [21, с. 50]. Якщо мережеві корпорації ґрунтуються у своїй діяльності на інформаційних технологіях уп-равління, то це призводить до утворення віртуальних корпо-рацій (на базі глобальних інформаційних мереж). Такі корпо-рації мають найкращі можливості для переходу від вертикаль-них до горизонтальних зв’язків і структур. У них розвивають-ся корпоративні електронні ринки, які також слід розглядати як джерело конкурентних переваг.

Порівняно новою формою вертикальної корпоратизації є інноваційні концерни. Для них принципове значення має роз-гортання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) на основі кредитно-страхового принципу та створення корпоративно-конкурентного середовища.

Багато дослідників вважає перспективним формування в Україні ФПГ. Але у зв’язку з відсутністю до осені 1995 року відповідної законодавчої бази у нас ще немає ФПГ класично-го виду. Формально до ФПГ можуть бути віднесені тільки декілька стратегічних (з країнами СНД) альянсів. До останніх відносяться, зокрема: фінансово-промислова компанія “Укр-татнафта”, до якої в Україні входять Кременчуцький нафтопе-реробний завод, Білоцерківське ВАТ “Росава” та Одеський термінал. Татарстан у ньому представлений кількома велики-ми родовищами нафти, які щороку постачають в Україну 8 млн. т сировини. Імовірним є створення ФПГ на базі ук-раїнсько-австрійського спільного підприємства “Укрінтерцу-кор”. До складу міжнародної ФПГ “Російський алюміній” вхо-дить Миколаївський глиноземний завод [33, с. 52].

Вертикальна інтеграція набула поширення і на аграрних ринках України. Так, формування агрохолдингів у перехідних економіках не було передбачено жодною теорією. Проте, агро-холдинги (інтегровані агропромислові торгові компанії, орієнтовані на експорт сільськогосподарської продукції) стали на сучасному етапі найбільш ефективним об’єктом аграрного ринку України [31, с. 119]. Як правило, агрохолдинг представ-лений сукупністю юридичних осіб, пов‘язаних контрактними відносинами чи активами. Джерелом внутрішнього інвестуван-ня (донором) для сільськогосподарського виробництва в цих структурах є, як правило, компанія, що здійснює торгівлю зер-ном. На аграрному ринку України існують багато неформаль-них агрохолдингів, економічно залежних від фізичної чи юри-дичної особи, але юридично ці відносини не оформлені. Існу-вання неформальних агрохолдингів утруднює збирання статис-тичної інформації щодо їхніх масштабів і ефективності.

Агрофірми, що належать переважно структурам агробізне-су, обробляють десятки тисяч гектарів сільськогосподарських угідь. Майже всі великі і середні зернотрейдери зайнялися сільськогосподарським виробництвом і до останнього часу площі орендованих ними земель постійно збільшувалися. Найбільш відомі в Україні агрофірми “Олімпекс-Агро”, “Ни-булон”, ТОВ “Агромир”, “Суми-Агропрод”, ВАТ “Шахта ім. Засядька” орендують кожна від 5 до 10 земель колишніх КСП. Криза на зерновому ринку літом 2003 p., а особливо адміністративні методи її врегулювання, дещо призупинили ці тенденції. Безперечно, з відновленням експортного по-тенціалу України на зерновому ринку потік інвестицій у сільське господарство з боку зернотрейдерів буде відновлюва-тися. Оцінка ефективності інституціональної системи аграр-ного ринку є нижчою порівняно із середньою оцінкою по еко-номіці. Але, процес формування і розвитку формальних і не-формальних інститутів триває і тут, і в рамках цього процесу вдосконалюються механізми державного регулювання аграр-ного ринку, спрямовані на підвищення його результативності.

Інституціоналісти розглядають доцільність об‘єднання підприємств на підставі трансакційоної концепції, відповідно до якої критерієм об‘єднання виступає рівень трансакційних витрат. Саме з позицій неоінституційного аналізу, всі підприємства, і корпорації у тому числі, мають контрактну природу, тому що контракти в ринковій економіці опосередко-вують економічні відносини між підприємствами. Будь-який контракт супроводжується трансакційними витратами.

На рівні підприємства формуються основні види транс-акційних витрат, серед яких одне з важливих місць займають витрати, що пов‘язані зі специфікацією та захистом прав влас-ності. Корпорації в Україні виникли в результаті приватизації підприємств, тобто через передачу прав власності. Нові акціонерні підприємства самі визначають собі партнерів, ор-ганізують постачання і збут, розвивають маркетингові дослідження, формують і реалізують цінову політику, викла-дають і виконують угоди. “Розширення ділових зв‘язків підприємств, з одного боку позитивно впливає на їхню діяльність але, з іншого боку, спричиняє збільшення їх транс-акційних витрат” [34, с. 56].

Причин збільшення трансакційних витрат досить багато. Зокрема:

•          на етапі становлення ринкових інститутів чинники трансакційних витрат також знаходяться у стадії формування і не можуть забезпечити ефективність ринків. Хоча, з точки зо-ру інституціональної економіки, ефективний ринок передба-чає розвинену систему інститутів, як формальних, так і нефор-мальних, що визначає низькі трансакційні витрати на рівні індивідуальних контрактів. За допомогою системи політичних і економічних інститутів дешевшає здійснення трансакцій, зростає ймовірність виконання зобов’язань, повернення кре-дитів. Утім, на думку Д.Норта, формування інститутів, що за-безпечують зниження трансакційних витрат, є необхідною, але не достатньою умовою для підтримки ефективності ринків у часі. Для цього необхідні інститути, які б забезпечували еко-номічну і політичну гнучкість для адаптації до нових умов і можливостей. Такі інститути Д. Норт називає адаптивно-ефективними і вбачає їх завдання у забезпеченні стимулів до навчання і знань, стимулюванні інновацій [35];

•          законодавча неврегульованість відносин власності (не-врегулювання земельних і майнових відносин), що зумовлює орієнтацію агентів ринку на короткострокові цілі і адаптацію до неефективної інституційної системи замість довгостроко-вої стратегії розвитку і формування нових ефективних інсти-тутів і організацій та інші.

Вплив інституційних чинників був і залишається неодно-значним. Практика показала, що нерідко цей вплив заводить ринок до так званих “інституційних пасток” (англ. “lock-in”). Зокрема, В.М.Полтерович визначає інституційну пастку як неефективні, але стійки інститути або норми поведінки. Індивід або мала група програють від відхилення від відповідного стереотипу поведінки, на той час як одночасний перехід всіх агентів до альтернативної норми підвищив би ефективність ринків [36]. Інституційними пастками на шляху формування корпоративного сектору економіки стали такі інститути як бартер, неплатежі, ухилення від податків, ко-рупція, недосконала дивідендна політика, відсутність фондо-вих бірж. Інституційні пастки стали, по суті, стійкими форма-ми адаптації агентів ринку і населення до ірраціонального еко-номічного середовища. Зокрема, причиною розповсюдження бартерних відносин стали високі темпи інфляції, що зумовили значні втрати від зберігання грошей і, відповідно, намагання агентів до зростання швидкості обігу. Ще одним наслідком інфляції був високий ризик неплатежу з боку партнерів, що втратили кошти на рахунках [див. 31, с. 118].

В перехідних умовах вплив інституційної структури на ефективність ринків є досить суттєвим, якщо не визначаль-ним. Іншою особливістю, що супроводжувала формування корпоративного сектору в Україні стало поширення інституту посередників. За звичай, в умовах стабільної інституційної си-стеми інститут посередників сприяє ефективності ринків, то-му що вивільняє засоби для розвитку виробництва, знижує ризики при інвестиційної діяльності [37, с. 132].

На сьогодні визнано, що діюча система ринкових відносин виявилась більш ефективною, ніж система відносин, що скла-лась на певний момент в менеджменті централізованих круп-них підприємств. Тому виникло прагнення запозичити прин-ципи організації більш ефективної системи і з‘явилась кон-цепція “внутрішніх ринків”, спрямованих на формування до-статньо мобільних ринкових факторів виробництва, для яких характерно короткотермінове партнерство [38, с. 27]. Для успіху таких об‘єднань, які виступають в формі акціонерних товариств (корпорацій), потрібні як формальні так і нефор-мальні інститути. Але для становлення корпоративних відно-син потрібно усвідомити наявність в Україні поряд з еко-номічними проблемами, перш за все, існування інсти-туціональної кризи. Та все ж Україна згідно з об‘єктивними обставинами все помітніше входить у світ корпоратизації. Во-на хоча і повільно, але набуває корпоративного про-фесіоналізму та корпоративної культури, які поступово ста-ють вагомою складовою активів розвитку суспільства – людського капіталу.