3.2. Сучасна ресурсна концепція в менеджменті


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 

Загрузка...

Ресурсна теорія (resource-based theory) – одна з теорій існування фірми в економіці – отримала застосування в стра-тегічному менеджменті завдяки роботам К.Вернерфельта, Р.Румельта, Дж.Барні, Д.Тіса та ін. [9, 10, 11].

З початку 1990-х років у світовій теорії і практиці стра-тегічного управління формувався і розвивався так званий ре-сурсний підхід в управлінні фірмою. Ресурсна теорія виявляє зв’язки і пояснює фактори конкурентних переваг, їх динаміку. Мета ресурсної концепції полягає у тому, щоб пояснити ство-рення, використання й відновлення конкурентних переваг в термінах ресурсів фірми.

Ключові положення ресурсної теорії [12]:

1. Існують системні розбіжності між фірмами, що викли-кані відмінностями у ресурсах, якими управляє фірма, і які не-обхідні для реалізації стратегії.

2.         Ресурсна теорія передбачає, що ресурси нерівномірно розподілені серед фірм, що є причиною конкурентних переваг чи уразливості компанії.

3.         Ресурсна теорія передбачає, що ресурси відносно стабільні. Якщо конкурентні переваги фірми ґрунтуються на володінні якимось ресурсом, то фірма намагається блокувати чи уповільнити поширення таких ресурсів.

Каркас ресурсної концепції (табл. 3.5) набуває заверше-ності, коли вищевикладені положення комбінуються з наступ-ними припущеннями, запозиченими в економічній теорії. Мо-ва йде про такі передумови: по-перше, розбіжності між ресур-сним багажем фірм породжує розбіжності в їх господарських результатах; по-друге, фірми прагнуть підвищити (якщо не максимізувати) ці результати. Головна теза ресурсної кон-цепції полягає у тому, що стійкий успіх фірми залежить від на-явності у неї унікальних ресурсів й організаційних здатностей (компетенцій), які, являючись причиною недоступних супер-никам економічних рент, визначають конкурентні переваги даної фірми.

Таблиця 3.5

Зв’язок економічних теорій з ресурсним підходом

 

Економічні теорії       Автори та

представники

теорії   Основні (клю-чові) ресурси (Фактори ви-робництва)    Основні положення

Меркантилізм

Класична

економічна

теорія

1          2          3          4

            У.Стаффорд,

Т.Мен,

Дж.Локк         Золото, срібло (Грошові ре-сурси ) Багатство країни вбачали у золоті і сріблі, а його джерелом вва-жали зовнішню торгівлю.

            А.Сміт,

Д.Рікардо,

Ж.-Б.Сей,

Ф.Бастіа,

Т.Мальтус,

С.Мілль          Праці Земля Капітал Не торгівля, а сфера виробниц-тва є основним джерелом багат-ства. Продовження табл. 3.5

1          2          3          4

Маржиналізм Г.Госсен,

К.Менгер,

Ф.Візер,

О.Бем-Баверк,

У.Джевонс     _"_       Провідну роль у побудові цієї тео-рії мають такі фу-ндаментальні по-няття, як корис-ність і цінність.

 

            А.Маршал      Земля, праця, капітал і під-приємницькі здібності           Проблеми вільно-го ціноутворення на ринку. Поняття еластичності по-питу.

 

            Дж. Кларк      Капітал у гро-шовій формі

Капітальні блага (засоби виробництва і земля) Діяльність підприємця Праця робіт-ника     Теорія економіч-ної статики та ди-наміки. Гранична продуктивність.

 

            В.Парето        _"_       Теорія добробуту, суть якої в опти-мальному розпо-ділі економічних ресурсів і благ.

Марксизм       К.Маркс, Ф.Енгельс Капітал (по-стійний, змін-ний), робоча сила       Капітал – засіб експлуатації робі-тника. Теорія вар-тості, заснована на вимірі трудових витрат. Теорія до-даткової вартості.

Розділ 3 Продовження табл. 3.5

1          2          3          4

Концепція економічної динаміки та підприємництва     Й.Шумпетер  Земля, праця, капітал, інно-вації            Конкуренція но-вовведень – могу-тній засіб збіль-шення росту при-бутку.

 

            Р.Солоу, Д.Хікс, Д.Робінсон, Р.Харрод     Земля, праця, капітал, НТП Теорія недоскона-лої конкуренції. Теорія економіч-ної динаміки.

Кейнсіанство Дж.М.Кейнс, Р.Харрод, А Хансен _"_       Теорія державного регулювання еко-номіки.

Економічна рівно-вага визначається рівністю між за-ощадженням і на-громадженням.

Інституціоналізм       Т.Веблен,

Дж.Р.Коммонс,

У.К.Мітчелл,

Дж.Гелбрейт,

Р.Коуз,

Дж.Б’юкенен _"_       Проблеми транс-формації суспільс-тва. Форми органі-зації соціального контролю.

Теорія

підприємницької економіки та інформаційного суспільства       П.Друкер, Р.Тібольд, А Тоффлер, Д.Белл            Інновації,

інформація,

знання            Теорія інновацій економіки і під-приємницького суспільства. Тео-рія „третьої хви-лі”. Теорія індуст-ріально-технократичного суспільства.

Складено за: Історія економічних учень: Підручник /За ред. Л.Я.Корнійчук, Н.О.Татаренко. – К.: КНЕУ, 1999. – 564 с. История ýкономических учений /Под ред. В.Автономова, О.Ананьина, Н.Макашевой: Учеб. пособие. – М.:ИНФРА-М, 2000. – 784 с. Мочерний С.В., Довженко М.В. Історія економі-чних вчень (Сучасна економічна думка): Навчальний посібник. – Львів: “Но-вий Світ–2000”, 2005. – 448 с. Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економі-чних учень. – К.: Знання-Прес, 2002. – 514 с Піонерною для цієї філософії бізнесу була стаття 1984 ро-ку професора Вищої школи бізнесу Мічиганського універси-тету К.Вернерфельта “Ресурсна трактова фірми”. Однак вибух інтересу наукових та ділових кіл до ресурсного підходу стався після публікації у 1990 році статті К.К.Прахалада і Г.Хамела “Ключова компетенція корпорації”, в якій у доступному стилі й переконливо, на прикладах компаній-лідерів, були роз’яс-нені переваги концепції фірми як портфеля компетенцій, а не як портфеля бізнес-одиниць [13].

Вчені зробили висновок, що дійсні джерела конкурентних переваг полягають не стільки у вдалих інвестиціях у привабли-вий бізнес, скільки в умінні менеджменту консолідувати розо-середжені по компанії технології й виробничі навички в компе-тенції (наприклад, управління якістю, системна інтеграція), які наділяють окремі бізнеси потенціалом швидкої адаптації до мінливих ринкових умов. Зокрема, роботи Хамела і Прахалада (особливо книги “Конкуруючи за майбутнє” та “На чолі рево-люції у майбутнє”) не тільки популяризували ресурсний підхід, а й пояснили менеджерам необхідність відмови в сучасних умо-вах конкуренції від традиційних концепцій стратегій.

Якщо раніше (в рамках, наприклад, шкіл планування І.Ан-соффа і позиціювання М.Портера) суть стратегій прогляда-лась в оптимальній адаптації фірми до її специфічного зовнішнього оточення і концепція стратегій була, таким чи-ном, реактивною, то в ресурсному підході вона стала проак-тивною: тепер від фірми вимагається випереджаюче створен-ня, утримання і розвиток специфічних для неї ресурсів і ком-петенцій.

Ресурсний підхід підкреслює, що ключем до стійких висо-ких прибутків є не повторення моделі поведінки інших фірм (які потрібно, звичайно, вивчати), а усесторонній розвиток унікальності компанії як основи пропозиції нею споживачам неповторних товарів та послуг. Фактично змістом успішних стратегій стало вважатися не придушення будь-якою ціною суперника у ринковій конкуренції, а створення власних ор-ганізаційних компетенцій, які важко піддаються копіюванню

іншими фірмами, як гаранта лідерства у бізнесі. Наочним є досвід японських компаній, які на кінець ХХ ст. досягли серй-озних переваг у міжнародній конкуренції завдяки своїм ви-нятковим організаційним здібностям у зниженні витрат, логістиці, управлінні якістю й оперативній розробці нових продуктів. Іншими були результати адаптації до викликів кон-куренції компаній General Motors (1980-ті роки) і АвтоВАЗ (1990-ті роки). Діагноз втрати АвтоВАЗом колишніх позицій на національному ринку: акцент на матеріальних й адміністра-тивних (зовнішніх) ресурсах не зміг замінити ролі внутрішніх управлінських здібностей.

Слід відзначити, що ключові поняття ресурсної концепції і сама ідея організації факторів конкурентних переваг не є відкриттям 1980-1990-х років. Поняття “ресурси” і “рента” бу-ли введені в науковий обіг на початку формування еко-номічної теорії. Класична ресурсна тріада “праця, земля, капітал” сьогодні трансформувалась у складний симбіоз ма-теріальних і нематеріальних ресурсів фірми. Так, під рентою ще з праць початку ХІХ ст. Д.Рікардо економісти розуміють доходи від володіння цінними рідкісними ресурсами. До ре-сурсів, які генерують ренти за Д.Рікардо, відносяться власність на цінні ділянки землі, переваги місцерозташування, патенти і авторські права

[14]. У свою чергу так звані шумпетеріанські ренти [15] є наслідком підприємницького ризику (свого роду премія інно-ватору) у невизначеному і складному середовищі, особливо у технологічно інтенсивних галузях. Саме цих два типи рент ак-центуються в рамках ресурсної концепції, де підкреслюється їх відмінність від монопольних рент, які досягаються завдяки обмеженню конкуренції у галузях.

Варто пригадати, що передові для 1980-х років концепції менеджменту (“теорія Z” У.Оучі та модель “7-С” Т.Пітерса і Р.Уотермена [16]) підкреслювати системні організаційні відмінності кращих компаній, які відмовились тоді від ме-ханістичних методів школи планування, авторитет якої на фоні зростаючої невизначеності бізнес-середовища різко впав. Окреслена на фоні цих співзвучних ресурсному підходу концепцій тенденція до пріоритету фірми, а не галузі як основ-ної одиниці аналізу в теорії стратегічного управління була підкріплена наростанням невідповідності новим економічним реаліям концепції М.Портера (вона ґрунтується на трьох при-пущеннях: галузь є сукупністю непов’язаних між собою фірм; суть стратегії – формування високих вхідних бар’єрів; рівень невизначеності низький) [17].

За останні 15 років природа й межі конкуренції на більшості світових товарних ринках суттєво змінились під впливом дерегулювання, глобалізації бізнесу, безперервності оновлення технологій та інших факторів. Широка доступність інформаційних технологій й посилення вимог споживачів до співвідношення ціни і якості продукту призвели до реконфігу-рації бар’єрів входу в галузь. Очевидними тенденціями стали деінтеграція традиційних галузей і конвергенція технологій і видів бізнесу. Характерна еволюція в останні десятиліття стільникових телефонів, які виконують сьогодні функції офісної техніки і відеокомунікацій. Змінюється уявлення про економічно раціональні розміри фірм і ефективних моделях бізнесу. Серйозні корективи у розуміння суб’єктів галузевої конкуренції вносить швидке поширення стратегічних аль-янсів і мережевих структур.

В рамках теорії ресурсів їх конкретному використанню, тобто комбінації у відповідності із ситуацією, що склалася, приділяється особливе значення. На відміну від факторів ви-робництва у центрі проблеми стоїть не формальний функціо-нальний зв’язок, а якісний стан ресурсів. Наявні у розпоряд-женні підприємства ресурси дозволяють йому реалізовувати певні види діяльності. Ця активність у специфічних ринкових і конкурентних умовах може привести до успіху. В інших обста-винах і в інший час аналогічна діяльність з відповідним ресур-сним забезпеченням може не вплинути на успіх підприємства.

За ресурсною теорією фірма представляє собою су-купність ресурсів. Ресурси фірми включають всі вхідні пото-ки, які забезпечують роботу фірми й дозволяють реалізувати

стратегії. Ресурси фірми можуть бути матеріальними і нема-теріальними, й можуть отримати розвиток всередині фірми або бути придбаними на ринку.

У відповідності із широко відомим визначенням Дж. Барні ресурси – це активи, організаційні процеси, фірмові ат-рибути, інформація, знання й т. інше, які контролюються підприємством й дозволяють йому розробляти і використову-вати стратегії, які ведуть до підвищення раціональності й ефективності виробництва [15]. Не всі ресурси підприємства рівною мірою є цінними для створення конкурентних переваг. Так, необхідною умовою є наявність певних характеристик ре-сурсів (вартісна стабільність, дефіцитність, складність імітації та заміщення). Якщо ці особливі ресурси ще й правильно комбінуються (достатня умова), то підприємство отримує конкурентні переваги. Комбінаційна діяльність у ресурсній те-орії розглядається у якості ядра всіх організаційних заходів. У відповідності із цим організаційні здатності підприємства виз-начаються як “колективна здатність організації виконувати специфічні види активності”. Тим самим ці здатності склада-ють частину ресурсного забезпечення підприємства.

Розглядаючи процес отримання, переробки та викорис-тання ресурсів можна виділити наступні категорії:

•          основні ресурси;

•          активи;

•          здатності;

•          стратегічні активи;

•          стійкі конкурентні переваги;

•          джерела вказаних переваг. Основні ресурси – це ресурси, які можуть бути придбані на

ринку. Наприклад, ресурси, які пов’язані із забезпеченням логістики, включають матеріальні ресурси (вантажівки, ма-теріали, інвентар) і навики (навики вантажних робіт, навики упаковки, навики операцій на комп’ютері). У процесі перетво-рення і застосування ці ресурси стають частиною активів і здібностей фірми, вносячи безпосередній вклад у виробництво продукції. Активи є сукупностями доступних факторів, якими фірма володіє чи управляє. Активи можуть бути створені тільки в ре-зультаті процесу накопичення шляхом інвестування протягом певного часу. Прикладами активів можуть бути обладнання, патенти, торгові марки, сформоване і кодифіковане знання, складські та інформаційні системи, телекомунікаційні систе-ми та ін.

Здатності є складним поєднанням індивідуальних на-виків, ресурсів і акумульованих знань, які дозволяють фірмам координувати діяльність і використовувати ресурси. Прикла-ди здатностей: вміння працювати у команді, вміння організо-вувати закупки, розробляти нові продукти і виконувати за-мовлення. Різниця між активами і здатностями полягає у то-му, що активи наявні (видимі), а здатності пов’язані з вико-нанням (невидимі). Крім того, здатності – це ресурси на ос-нові знань, які комбінують знання і дії. Вони роблять фірму специфічним соціальним комплексом й існують у колективній пам’ять персоналу організації. Здатності також відрізняються від інших ресурсів тим, що вони розвиваються під час викори-стання. Чим більше здатності використовуються, тим більш складними для наслідування вони стають. Це правило відоб-ражає динамічний характер даної категорії.

Стратегічні активи являють собою такі активи і здатності фірми, які забезпечують компанію стійкою конкурентною пе-ревагою. Стратегічні ресурси складають з переважаючих ак-тивів і відмінних здатностей. Відмінні здатності ґрунтуються на процесах, які поєднують у собі фізичні активи і людське співробітництво, місять у собі знання фірми: явні і неявні.

Дж.Барні виділяє наступні ознаки стратегічних активів [див.12]: вони повинні бути цінними для організації; для них не повинно бути замінників; їх повинно бути складно відтво-рити чи скопіювати; вони повинні бути рідкісними.

Однією із причин, внаслідок чого ресурси важко відтвори-ти, є їх соціальна складність. Особисті відносини всередині ко-манди, репутація фірми серед постачальників та споживачів є типовими прикладами соціально складних ресурсів, якими

фірмі складно управляти, і які погано копіюються і відтворю-ються.

Таким чином, фірма використовує свої відмінні здатності і переважаючі активи для освоєння ринкових можливостей і нейтралізації загроз. На їх основі фірма створює стійкі конку-рентні (стратегічні) переваги (Sustainable competitive advan¬tage – SCA). Стійкі конкурентні переваги можуть бути визна-чені як конкурентні переваги, які практично не піддаються копіюванню, і які виступають причинами більш високої ефек-тивності фірми. Такі переваги можуть бути результатом взаємодії складної структури ресурсів, у процесі якої ресурси купуються, розвиваються й використовуються. Така складна структура може бути результатом взаємодії мережі ресурсів, посередництвом чого специфічні ресурси набувають переваги від їх використання у системі.

Доступ до джерел конкурентних переваг дозволяє створи-ти стратегічні активи і на їх основі стійкі конкурентні перева-ги фірми порівняно із конкурентами. Можна виділити на-ступні джерела конкурентних переваг: розвиток науки і техніки, положення в соціумі, законодавство, кваліфікація персоналу, творчі ідеї та ін.

Слід зазначити, що слабким місцем класичного ресурсно-го підходу є його статичність. Відкритим залишалось питання, яким чином можуть бути створені організаційні здатності або як ресурсне забезпечення підприємства може адаптуватися до змін ринкового середовища. У зв’язку з цим виникла потреба у “динамізації” ресурсної теорії. Д. Тіс і його співавтори пер-шими відгукнулись на цю вимогу, запропонувавши у 1992 році свій метод “динамічних здатностей” [11]. Вони розробили вихідні рамки для тлумачення “динамічних” організаційних здатностей підприємства. Пізніше їх метод знайшов визнання у багатьох вчених. З середини 90-х років теоретики все більше уваги стали приділяти дослідженням у сфері організаційного знання і здатностей компаній до навчання. З часом ці нема-теріальні ресурси набули значення найважливіших змінних при визначення конкурентних переваг підприємств. Дослідження навчальних процесів неминуче привело до ди-намізації класичного ресурсного підходу. Подальший розви-ток ресурсної теорії з орієнтацією на знання багато у чому опи-рається на метод “динамічних здатностей”.

Д.Тіс визначає “динамічні здатності” як “можливості фірми до інтеграції, створення і реконфігурації внутрішніх і зовнішніх компетенцій у відповідь на швидкі зміни оточуючо-го середовища” [18]. За змістом, мова йде про контроль над процесами, які відбуваються на всіх організаційних рівнях підприємства. Ці процеси у свою чергу можуть розглядатися як плинна у часі послідовність дій з метою розвязання постав-лених задач. Кожен процес може контролюватися добре чи по-гано, тобто якість контролю залежить від організаційних здат-ностей підприємства. Термін “динамічні здатності” є в даному контексті виправданим, так як діяльність з адаптації підпри-ємства до мінливих рамочних умов у більшості випадків може простиратися на багато років. Необхідні для цього здатності базуються на певних організаційних діях. Для пояснення ви-никнення й зміни конкурентних переваг даний метод вихо-дить перш за все із історичного розвитку та ресурсного осна-щення підприємства. Історичний розвиток підприємства знач-ною мірою обмежує його “динамічні здатності”. На пошук но-вих рішень проблем впливає організаційна рутина, накопиче-на у ході історичного розвитку підприємства. Оскільки рутина в діях виникає при повторені комбінацій певних ресурсів, то й ресурсне оснащення підприємства виявляється під її впливом.

Таким чином, “динамічні здатності” підприємства можна звести до контролю над трьома видами процесів – інтеграції, реконфігурації та навчання. Метою інтеграційних процесів є забезпечення раціональної й ефективної координації ресурсів. Проте здається проблематичним, що координація ресурсів є загальною відмінною ознакою всіх видів організаційних здат-ностей і процесів. Справа у тому, що контроль за інтеграційни-ми процесами, що визначаються таким чином, не може бути основоположною ознакою “динамічних здатностей” як особ-ливої форми організаційних здатностей.

За більш ретельного аналізу можна визначити іншу відмінну ознаку інтеграційних процесів: ці процеси відносять-ся до повторної обробки вже відомих задач. Тому ор-ганізаційна здатність, яка лежить в основі контролю над інтег-раційними процесами, має характеризуватися як реплікаційна здатність. Це означає, що підприємство може раціонально і цілеспрямовано примножувати свої оперативні процесові можливості у поточній виробничо-господарській діяльності.

Реплікаційна здатність має двоякий економічний харак-тер: з одного боку, вона сприяє швидкому й ефективному зро-станню, з іншого – її висока якість свідчить про те, що підприємство в змозі широко сприймати структуру і функції своїх організаційних здатностей. У цьому полягає одна з пере-думов цілеспрямованого поліпшення й подальшого розвитку власних здатностей. До того ж, чисельні приклади свідчать про наявність позитивного зв’язку між реплікаційною здатністю підприємства і зростанням його ділової активності.

Здатність до контролю над реконфігураційними процеса-ми Д. Тіс визначає як “здатність усвідомлювати потребу ре-конфігурації структури фірмових активів і здійснювати не-обхідну внутрішню і зовнішню трансформацію. Це вимагає постійного спостереження за ринком і технологіями, і готов-ності скористатися кращим практичним досвідом” [див. 18]. Реконфігураційні процеси ведуть до значних змін ресурсного оснащення підприємства. Щоб контролювати ці процеси не-обхідно, по-перше, по можливості завчасно розпізнати не-обхідність радикальних змін (чим раніше це відбувається, тим, як правило, меншими є витрати реконфігурації) і, по-друге, знаходити чи вивчати нові ресурси і здатності, необхідні для реконфігурації. Проте питання, завдяки чому підприємство набуває здатності до економічної і цілеспрямованої ре-конфігурації, стає відкритим.

Організаційну здатність до контролю над навчальним процесом Д.Тіс із співавторами характеризує наступним чи-ном: “Навчання представляє собою процес, завдяки якому по-вторення і експерименти допомагають вирішувати задачі кра-СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ

ще і швидше. Це також дозволяє виявити нові виробничі мож-ливості” [15]. Знову стає незрозумілим, яким чином може бу-ти досягнута висока здатність до навчання. Проте при більш ретельному аналізі їх висловлювань стає ясним, що здатність співробітників до навчання розглядається як важлива складо-ва частина високих реплікаційної і реконфігураційної здатно-стей підприємства і фактично виражається у них.

Опис реплікаційної і реконфігураційної здатностей вказує на те, що в обох випадках мова йде про організаційні метаздат-ності. Об’єднання і агрегування організаційних здатностей підприємства в дві метаздатності більш високого порядку складають основу багатьох робіт з теорії ресурсів.

З 1990-х років багато хто із спеціалістів з теорії ресурсів почали активно займатися з’ясуванням релевантності знання для конкурентних переваг підприємств. Науковці говорять про орієнтацію у більшій мірі на знання, як на ключовий ре-сурс компанії. Д.Тіс у цьому зв’язку констатує, що “сутністю фірми є її здатність створювати, передавати, агрегувати, інтег-рувати і експлуатувати актив “знання”. Знання складають ба-зу компетенцій, а компетенції лежать в основі ринкових про-позицій фірмою товарів і послуг” [12].

В межах економічної теорії релевантність знань визнана вже давно. Проте для представників класичної теорії харак-терним був досить односторонній підхід щодо визначення сут-ності знань на підприємстві. Вони сприймали об’єктивне знан-ня як істинне відображення реальності, яке може бути транс-формоване незалежно від контексту і людини. З середини 1960-х років поширення отримав соціально-конструк-тивістський підхід до знань. Згідно цим уявленням знання – це соціальна конструкція реальності, яку створює людина. Та-ким чином, у ресурсній теорії утвердився конструк-тивістський погляд. Р.Санчес визначає знання як “сукупність уявлень індивіда про причинні зв’язки між явищами”. Е.Цан приймаючи цю дефініцію, істотно доповнює її. Вони вважа-ють, що знання є передумовою до того, щоб індивід міг узгод-жувати свої очікування з певними діями [12]. Визначення

знань у такому плані окреслило важливу його ознаку – орієнтацію на дію.

Знання для підприємства економічно релевантне лише тоді, коли воно може внести свій внесок у досягнення цілей і можливий він лише при орієнтації знання на дії в прямій і опо-середкованій формі. Так, орієнтація на дії в прямій формі оз-начає, що носії знання в змозі перетворити його в конкретну дію, яка веде до досягнення власних цілей, чи цілей третьої сторони. Про опосередковану орієнтацію кажуть тоді, коли носії знання мають уявлення про те, що інші індивіди при до-помозі цього знання можуть застосувати цілеспрямовані дії. Пов’язанні зі знанням дії в даному контексті торкаються фак-торів виробництва та їх використання для цілей підприємства.

Теорія ресурсів на сучасному етапі виходить з того, що знання та здатності безперервно змінюються під впливом си-туаційного досвіду. У відповідності з теорією, підприємство може адаптуватися до мінливих умов оточуючого середовища, так як за ним визнається здатність до навчання, як це відбу-вається, наприклад, і в рамках метода “динамічних здатнос-тей”. З ресурсної точки зору фірми розглядаються у якості ор-ганізацій, що навчаються і таких, що удосконалюють свої мож-ливості з урахуванням досвіду.

Фірма являє собою соціальний інститут, де зберігаються знання в “правилах поведінки”, які постійно змінюють форму, захищаються і модифікуються. Тим самим знання співро-бітників, пов’язані з організаційними здатностями і кодифіко-вані у “правилах поведінки”, зберігаються на підприємстві. При цьому, кодифікація виступає передумовою для при-своєння підприємством знань співробітників. За допомогою кодифікації “приховані” знання співробітників перетворю-ються на “відкритті” знання підприємства. Таким чином, ко-дифікація, з одного боку, надає підприємству можливість ви-користовувати з вигодою знання співробітника, навіть якщо він покинув його, з іншого – слугує передумовою раціонально організованого процесу навчання, який виходить за рамки однієї групи чи команди. Для цього необхідні цілеспрямовані заходи, пов’язані з певними затратами. Поряд з витратами при кодифікації знання виникає проблема його повноти. Напри-клад, ноу-хау може бути закодовано лише частково, навіть без розуміння причин, чому так відбувається. Справа у тому, що кодифікація ноу-хау ніколи не буває повною. Суворе дотри-мання рецептів не гарантує позитивних результатів. Тому при кодифікації знань мова не йде про те, щоб охопити усе орієнтоване на дію знання співробітника. Це неможливо з технічних причин, так як певні складові знання співробітника не піддається чіткому вираженню, і недоцільні з економічної точки зору.

Витрати кодифікації знання виправданні тоді, коли зако-доване знання співробітників використовується в інших підрозділах підприємства і сприяє підвищенню продуктив-ності. Такий трансфер знання міг би завжди мати позитивний вплив, якби затрати на кодифікацію і передачу знання були нижчі, ніж додаткові вигоди, які має підприємство загалом. Він набуває особливого значення при високій плинності кадрів, в ході покупки іншого підприємства, а також при всіх формах коопераційних зв’язків. Трансфер знань може також позитивно впливати на швидкість діяльності підприємства. Підвищена реакція особливо важлива на нових ринках, де ринкові відносини часто й швидко змінюються внаслідок ви-сокої стратегічної і технологічної невизначеності. Також трансфер залежить від ступеня кодифікації знання, яке підля-гає передачі. Чим більший обсяг даного виду знання чи досвіду закодований, тим економніший його трансфер. Неза-кодоване, чи приховане знання, навпаки, передається повільно і з великими витратами.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що чим краще підприємство кодифікує знання своїх співробітників і й передає його по своїх підрозділах, тим більш пов’язані з цим преваги в ефективності і оперативності, а значить і вище рин-кова вартість підприємства.

Розвиток нових організаційних здатностей завжди вима-гає сприйняття нової інформації, яка може надходити із

внутрішніх і зовнішніх джерел. Навчання співробітників виз-начається їх здатністю сприймати й обробляти нову інфор-мацію. Цей давно відомий у психології пізнання зв’язок пере-несений у контекст підприємств і називається здатністю аб-сорбувати знання. У.Коен і Д.Левінталь визначають здатність підприємства до абсорбції зовнішнього знання як “здатність фірми визнавати цінності нової зовнішньої інформації, асимілювати її і використовувати з комерційною метою” [12]. Так як можливістю набувати нових знань володіють тільки люди, то й абсорбційна здатність відноситься тільки до співробітників підприємства. У більш широкому розумінні во-на може бути інтерпретована як здатність до навчання. На-звані автори проводять зв’язок між видами діяльності підприємства і здатністю співробітників до навчання. Вони вважають, що підприємство завжди стикається з проблемою абсорбції знань, коли відчуває потребу в засвоєнні нового знання, яке має лише незначне відношення до попередньої ак-тивності. Так, виокремлення нової фірми з підприємства у довгостроковій перспективі ускладнює сприйняття нового знання і тим самим розвиток нових організаційних здатностей у відповідних областях.

Здатність до абсорбції знань підлягає сильному впливу діяльності підприємства у минулому і накопиченого раніше досвіду. Ця залежність звужує ігровий простір підприємства. Таким зв’язком, зокрема, можна пояснити великі успіхи тих підприємств, які використовують вузький набір близьких ба-зисних технологій і обмежуються активністю на суто однако-вих ринках. І, навпаки, виявлені у ході емпіричних досліджень випадки крупних невдач обумовлені невиправданою дивер-сифікацією, що ігнорує зв’язок між здатністю до абсорбції знань і колишньою діяльністю підприємства. Тому, з ростом інтенсивності стратегічних змін понижується ймовірність то-го, що підприємства зможуть швидко й ефективно навчатися в нових сферах діяльності.

У сучасних умовах бізнесу гарантом стійких конкурент-них переваг виступає здатність компанії до безперервного ноСУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ

ваторства. Такі здатності повинні бути унікальні, тобто певні фактори повинні перешкоджати їх копіюванню чи придбанню на ринку конкурентами. До таких “механізмів ізоляції” відно-сяться галузеві технічні стандарти (видатний приклад: Microsoft), унікальні комплементарні активи, “неявні” знання (технологічні і управлінські ноу-хау), високі витрати пере-ключення на нових постачальників та ін. Проте абсолютно не-доступні на ринку саме специфічні, відносно фірми, захисні механізми організаційного походження: наприклад, історична траєкторія розвитку фірми і невизначеність причинно-наслідкових зв’язків, що не дозволяє суперникам точно визна-чити, яким чином володіння конкретним набором ресурсів призводить до успіху у конкуренції.

Варто підкреслити, що організаційні здатності, вбудовані в структуру, процеси і культуру компанії і тому не можуть пе-реміщатися на ринку, є більш вагомими для успіху у конку-ренції, ніж володіння будь-якими цінними ресурсами – ма-теріальними (нерухомість, виробничі споруди, сировина та ін.) і нематеріальними (репутація, бренди, патенти та інше) Успішна фірма використовує ті ж фактори виробництва, що й конкуренти, але завдяки організаційним здатностям перетво-рює ці фактори в продукти і послуги, які відрізняються більш високою якістю і більш низькими витратами.

Ресурсна теорія вже стала загальноприйнятою теорією ди-версифікації: саме ресурсній логіці фактично наслідував відо-мий менеджер кінця ХХ ст. Дж. Уелч, який ініціював рево-люційні зміни структури операцій і принципів менеджменту в General Electric [19].

Сьогодні розвиток ресурсної теорії відбувається у двох на-прямах:

по-перше, все більше прибічників завойовує концепція “ди-намічних здатностей” фірми, які являють собою (за визначен-ням автора концепції Д.Тіса й ін.) її “потенціал інтегрування, створення і реконфігурації внутрішніх і зовнішніх компетенцій для відповідності швидко мінливому оточенню” [див. 15]. Інши-ми слова, від компанії вимагаються здатності особливого типу –

до розпізнання нових можливостей бізнесу й до їх освоєнню у своїй організації (шляхом її перманентної трансформації);

по-друге, в літературі з управління знаннями ресурсний підхід набув синонімічного значення “концепції інтелектуаль-ного потенціалу фірми” [20]. При визначенні знання як цінно-го ресурсу фірми логіка її стратегічних дій стає продовженням ресурсного підходу в цілому і динамічної концепції зокрема: різниця у господарських результатах фірми інтерпретується як наслідок асиметрії між ними в знаннях.

Становлення менеджменту як професії і як науки в Ук-раїні та інтеграція країни до світової економіки співпали в часі зі швидкими і радикальними змінами в змісті і формах ринко-вої конкуренції. Тривале процвітання фірм в сучасній еко-номіці вимагає нового образу мислення про стратегічне уп-равління: менеджери повинні не адаптуватися до зовнішніх неконтрольованих сил бізнес-середовища, а створювати і роз-вивати конкурентні переваги портфеля унікальних ор-ганізаційних компетенцій.

Для вітчизняних науковців і практиків в сфері стра-тегічного управління оволодіння ресурсною концепцією є на-гальною потребою. Все частіше саме вмонтовані в організацію управлінські компетенції, а не доступні на ринку цінні фізичні і нематеріальні ресурси виявляються гарантом відмінних пе-реваг в боротьбі з конкурентами. Українським компаніям, які збираються жити і конкурувати за законами сучасного міжна-родного бізнесу, слід звернути першочергову увагу на свої внутрішні ресурси і відмінні компетенції, особливо на здатність генерувати нові знання.