1.2.4. Прямі зарубіжні інвестиціїта інші форми міжнародного руху капіталу


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 

Загрузка...

Рух капіталу

Нині на США, Канаду, Європейський Союз і Східну Азію припадає 80 % прямих зарубіжних інвестицій.

У 80-х роках XX ст. склалася сприятлива ситуація для прямих зарубіжних інвестицій. Уряди країн, компанії яких мали капітал для зарубіжного інвестування (США, Велика Британія, Японія, Німеччина, Швеція, Нідерланди), змінили податкове законодав-ство на користь інвесторів-експортерів. Країни, які відчували по-требу в іноземних інвестиціях, почали стимулювати їх надхо-дження.

США не лише великий експортер капіталу, а й його найбіль-ший імпортер. Наприклад, у 1997 р. фірми СПІА з іноземним ка-піталом забезпечували 12 % робочих місць в обробних галузях промисловості США і 23 % вартості їхнього експорту.

У 1975 р. зарубіжні компанії мали незначну частку активів компаній СПІА. Через десять років ситуація різко змінилася, і СПІА перетворилися на основного імпортера прямих зарубіж-

них інвестицій. Найбільший їх обсяг надходить до США з Ве-ликої Британії. Стрімко збільшуються інвестиції японських компаній в американську економіку. Цілком імовірно, що за цим показником Японія може випередити (або вже випереди-ла) Велику Британію. Японські фірми експортують свій капі-тал до США з метою забезпечити експорт технології з США до Японії.

Прямі іноземні інвестиції в США концентруються переважно в обробних галузях промисловості (хімічна, електронна, фарма-цевтична) і сфері послуг.

Наприкінці XX ст. в економіці США концентрувалося понад 47 % вартості всіх світових іноземних активів. Частка Європи бу-ла значно нижчою — 32 %. Прямі іноземні інвестиції у Японії посідають малопомітне місце, бо не досягають навіть 1 % світо-вого обсягу. Капітали до США йдуть не лише від індустріально розвинених країн. Фірми з країн, що розвиваються, почали купу-вати контрольні пакети акцій американських компаній. Зокрема, інвестиції індійських фірм у сферу створення програмних проду-ктів лише у Кремнієвій долині США досягли на початку XXI ст. 25 млрд дол.

Потоки приватного капіталу до країн, що розвиваються, поча-ли збільшуватися на початку 50-х років. Через три десятиліття щорічний обсяг цих потоків досягнув 30 млрд дол. Після «борго-вої кризи», яка тоді настала, інвестиції та потоки приватного ка-піталу почали зменшуватися.

Понад 50 % прямих зарубіжних інвестицій у групі країн, що розвиваються, припадає на Бразилію, Мексику, Сінгапур, Індоне-зію, Малайзію, Аргентину та Венесуелу.

На початок 70-х років частка СІІІА у прямих зарубіжних інве-стиціях становила 2/3 їх світового обсягу. За станом на 1977 р. вона знизилася до 45 %, у 1990 р. ця частка скоротилася ще біль-ше — до третини світового обсягу.

Друге місце за обсягом прямих зарубіжних інвестицій посідає Велика Британія (15 %), третє — Японія (13 %), Німеччина дещо відстає від Японії (10 %). До великих експортерів прямих зарубі-жних інвестицій належать також Швеція та Нідерланди (прибли-зно по 6,5 %). Загальна частка у прямих зарубіжних інвестиціях інших промислово розвинених країн становить 15 %, а частка решти світу — лише 2 %.

Немає одностайності у визначенні ролі прямих іноземних ін-вестицій, особливо для країн, що розвиваються. Існують як до-сить позитивні, так і різко негативні її оцінки.

Нині прямим зарубіжним інвестиціям властиві такі основні тенденції:

•          скорочується приплив капіталу до «периферії» (країн, що розвиваються) і збільшується взаємне інвестування всередині групи розвинених країн;

•          посилюється інвестиційна привабливість країн, які орієнту-ються на експортний розвиток своєї економіки;

•          відбувається поділ окремих регіонів світу на сфери впливу з боку ТНК розвинених країн.

Штаб-квартири ТНК розташовані здебільшого у розвинених країнах, тоді як основна частина їхніх виробничих потужнос-тей — у країнах, що розвиваються.

Обсяг прямих зарубіжних інвестицій збільшується передусім завдяки діяльності транснаціональних корпорацій у сфері товар-ної торгівлі і торгівлі послугами. Саме завдяки прямим зарубіж-ним інвестиціям у світі з'явилися міжнародні вироби (internatinal goods) — автомобілі, телевізори, магнітофони, комп'ютери тощо, складові яких виготовлялися в різних країнах, але під єдиним ко-нтролем певної транснаціональної корпорації.

Політика «заміщення імпорту», якої дотримувалися багато країн, що розвиваються, відгородила їх від впливу світової еко-номічної конкуренції і в остаточному підсумку виявилася неефе-ктивною, оскільки ціни та якість товарів цих економік поступа-лися світовим, що не приваблювало іноземних інвесторів.

Нові індустріальні країни Швденно-Східної Азії — Сінгапур, Південна Корея, Тайвань і Гонконг (згодом увійшов до складу КНР) — не побоялися відкрити двері перед іноземним капіталом.

Імпорт товарів з Південно-Східної Азії до США означає, що американський покупець стає споживачем продукції японського капіталу, бо саме японський капітал домінує в тому регіоні. А товари, імпортовані Західною Європою з Латинської Америки, є продуктами інвестицій США у країни латиноамериканського регіону.

Основною метою зарубіжного інвестування є отримання при-бутків. Для досягнення цієї мети іноземні інвестори вкладають капітал, забезпечуючи собі доступ до природних і людських ре-сурсів, місцевих ринків і досягаючи високої ефективності вироб-ництва.

Капітал може експортуватися в товарній (машини, обладнання тощо) і грошовій формах (валюта і валютні цінності). За формою власності капітал поділяється на приватний, державний і капітал міжнародних організацій. За термінами капітал поділяють на до-

вготерміновий і короткотерміновий. За характером використання вирізняють капітал підприємницький і позичковий, а за способом контролю над собою — прямими та портфельними інвестиціями.

Рух міжнародного капіталу має дві основні форми. Перша — кредитування — позика грошей (валюти). При цьому кредитора-ми і позичальниками можуть бути уряди, міжнародні організації, фізичні та юридичні особи. Загальновідомим кредитором є, на-приклад, Світовий банк.

Друга форма руху капіталу — інвестування в активи компа-ній. Якщо довгострокові інвестиції не передбачають управлінсь-кого контролю над іноземною компанією, то такі інвестиції нази-ваються портфельними. За умови набуття такого контролю інвестиції вважаються прямими.

Міжнародний позичковий капітал (міжнародний кредит) кла-сифікують так:

•          за призначенням (фінансовий, комерційний, проміжний);

•          за видом (товарний, валютний);

•          за способом надання (готівковий, акцептний, депозитно-сертифікатний, кредитний);

•          за валютою (у валютах країни-боржника, країни-креди-тора, третьої країни, у міжнародних розрахункових валютних одиницях);

•          за термінами (коротко-, середньо- та довготерміновий);

•          за забезпеченням (бланковий, забезпечений);

•          за статусом кредитора (фірмовий, міжнародно-банківський, брокерський, урядовий, змішаний міждержавний);

•          за об’єктами кредитування (інвестиційний, неінвести ційний);

•          за джерелами (іноземний, внутрішній, змішаний).

Вирізняють також факторинг, лізинг, форвейтинг і вексельний

кредит.

Монетарний капітал з'являється у тих країнах, які спроможні заощаджувати певну частку створюваного багатства. Бідні країни мають і малі можливості для нагромадження капіталу з метою ін-вестування за кордоном. Якщо незначний капітал і створюється, то він, як правило, використовується у межах таких країн.

Експорт капіталу має на меті одержання не лише прибутків, a й політичних вигод. Основними експортерами капіталу є еконо-мічно розвинуті країни — США, Японія, Велика Британія, ФРН, Нідерланди. У цих країнах експорт капіталу перевищує вартість експорту товарів. Переважна частка експорту капіталу припадає на взаємний обмін капіталами у групі промислово розвинутих

країн. Упродовж останніх десятиліть важливими експортерами капіталу стали країни, багаті на нафту, насамперед держави — члени ОПЕК (Організація країн—експортерів нафти). Надхо-дження в цих країнах за реалізовану нафту такі великі, що власна економіка поки що неспроможна освоїти всю одержану валюту.

Зовнішня заборгованість

Проблемою глобального масштабу є зовнішня забор-гованість. Інтернаціоналізація господарського життя призвела до того, що всі країни комусь заборгували. Інша річ, що зовнішній борг у цих країнах різний за обсягом і можливості для його спла-ти у них неоднакові.

Від заборгованості не застраховані навіть США. На початку 80-х років XX ст. заборгованість іноземних країн Сполученим Штатам Америки перевищувала обсяг американських боргових зобов'язань. На початку 90-х років ситуація стала діаметрально протилежною. Це зумовило запровадження консервативного ва-ріанта державного регулювання економіки, відомого під назвою «рейганоміка» (за прізвищем тодішнього президента Р. Рейгана).

Проблема заборгованості найгостріша для країн «третього сві-ту». На початок 90-х років їхній сукупний борг становив 1300 млрд дол. Щоправда, ця сума дещо менша, ніж наприкінці 80-х років.

Згідно з даними Світового банку, заборгованість країн, що розвиваються, іноземним урядам і банкам становила в першій половині 90-х років 30 % їхнього загального валового національ-ного продукту (ВНП). Зовнішній борг, наприклад, Аргентини і Нігерії перевищував їхній щорічний ВНП.

Збільшення заборгованості значною мірою було зумовлене нафтовими кризами 1973 та 1978 р. Борг імпортерів нафти з гру-пи нерозвинутих країн збільшився зі 150 млрд дол. у 1973 р. до 800 млрд дол. у 1985 р.

Збільшення заборгованості упродовж 1980—1985 рр. значно посилилося через підвищення курсу долара США і спричинило зниження валютних надходжень до згаданих країн.

Боржники змушені сплачувати кредиторам значні відсотки, часто вони неспроможні це робити. У результаті сума їхнього бо-ргу збільшується, хоча виплати за старими боргами перевищують нові позики. У 1996 р. сума зовнішнього боргу країн «третього світу» збільшилася до 1901 млрд дол., а на його обслуговування було використано 194 млрд дол.

Основними чинниками нинішньої боргової кризи вважаються:

•          високі ціни на нафту;

•          зниження можливостей для виробництва і продажу товарів національних економік;

•          високі відсоткові ставки;

•          підвищення курсу американського долара;

•          зниження обсягу іноземних державних і приватних позик.

Для пом'якшення проблеми зовнішньої заборгованості вико-

ристовують різні методи. Зокрема, реешелонування (повний або частковий мораторій) означає перенесення на пізнішу дату тер-міну погашення заборгованості. При цьому відсотки за боргами збільшуються, але боржники мають можливість зменшувати су-му своїх щорічних виплат. Цей прийом щодо державних позик використав на практиці Паризький клуб, який об'єднує основні країни-кредитори. Протягом 80-х років було укладено понад 180 угод про розпаювання боргу між країнами Заходу та їхніми бор-жниками.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) відкрив пільгові креди-тні лінії для найбідніших країн з метою допомогти їм здійснити докорінні економічні реформи. МВФ надає також консалтингові послуги, спрямовані на оздоровлення економіки.

«Сірий ринок» боргових зобов'язань означає продаж боргів банками з певною знижкою (до 80 %). Покупцями є компанії, за-цікавлені у здійсненні підприємницької діяльності у відповідній країні. За придбане боргове зобов'язання такі компанії згодом одержують кошти у місцевій валюті (або нерухомість, матеріали тощо) від уряду цієї країни.

Банки-кредитори високорозвинутих країн іноді змушені спи-сувати борги. Зокрема, у жовтні 2000 р. Конгрес США прийняв закон, що дозволяє списати борги найбідніших країн світу на су-му 435 млн дол.