4.4.3. Економічна політика Китайської Народної Республіки


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 

Загрузка...

Сучасні економічні стратегії Китаю беруть початок з 1978 р., коли було проголошено курс на економічну реформу, в основу якої покладалися перебудова відносин власності й формування соціаліс-тичного ринку. Реформа має довготерміновий характер і здійснюва-тиметься у три етапи:

1          Економіка України. – 2008. – №1. – С. 75.

2          www.economy.gov.ru

Світова економіка

•          до 2000 р. планувалося збільшити валову продукцію промисло-вості і сільського господарства в 4 рази, забезпечити досягнення середнього достатку життя народу;

•          до 2021 р. – підняти Китай до рівня середньорозвинутої країни;

•          до 2049 р. – перетворити Китай на високорозвинуту державу. Головною метою стратегії залишається побудова комунізму в країні

через сто років після перемоги соціалістичної революції в Китаї (1949).

Реформування розпочалося у 80-ті роки зі сфери сільського господарства, з аграрних відносин. Комуни ліквідувалися, земельні ділянки (0,4 га на господарство) передавалися селянам у довгостро-кову оренду на правах сімейного підряду. Селянам було надано пра-во займатися підсобним промислом, продавати надлишки продукції на ринках. Проте земля залишилася у державній власності, не стала об’єктом купівлі-продажу. В 1983 р. виробничі бригади, які діяли в комунах, були розпущені й було завершено перехід селян до одно-осібного господарювання; наприкінці того року вже 94% усіх селян-ських дворів працювало за формою сімейного підряду.

У 1997 р. було прийнято «Закон про волосні й селищні під-приємства», який установлював права сільських промислових під-приємців. Водночас закон передбачав необхідність раціонального планування, регулювання й контролю з боку держави щодо цих під-приємств.

Згодом у сільській місцевості були створені приватні підприєм-ства, які залучали найману робочу силу. В середині 90-х років поча-ли інтенсивно розвиватися пайові підприємства, як правило, великі; їхні комерційні інтереси вже виходили за межі селищ і волостей. На всі ці підприємства в 1997 р. вже припадало 25% ВВП, 50 – доданої вартості промислової продукції, 30 – валютних доходів від експор-ту, 30% – доходів селян1.

Після того як реформування аграрних відносин дало перші по-зитивні наслідки, уряд поширив механізм економічних перетворень на інші галузі й сфери. У 1984 році була прийнята постанова «Про реформу господарської системи». Вона передбачала розширення господарської самостійності підприємств, скорочення сфери дирек-тивного планування, перехід до торгівлі засобами виробництва. Та-кож реформуванню підлягала система цін, праці, заробітної плати. Було офіційно проголошено про доцільність використання різнома-нітних форм власності – державної, колективної та приватної.

1 МЭ и МО. – 2003. – №4. – С. 80. 

Промислові підприємства одержали досить широкі можливості для самостійної діяльності. Вони могли обирати різні форми влас-ності, самостійно вирішувати оперативні питання (виробництво, постачання, збут), здійснювати кадрову політику, встановлювати систему заробітної плати і в певних межах (які визначалися держа-вою) самостійно встановлювати ціни на свою продукцію. Поступо-во формувалася ринкова система ціноутворення.

Особливістю економічної системи Китаю є поєднання планових важелів управління (директивне планування) з ринковими. Дер-жава здійснює регулювання на макрорівні, ринок – на мікрорівні. Принцип розподілу за працею (соціалістичний принцип) поєдну-ється з принципом розподілу за вкладеним капіталом (капіталістич-ний принцип). Ця концепція отримала назву моделі «соціалістич-ної ринкової економіки».

У другій половині 90-х років головна увага приділяється рефор-муванню державного сектора економіки. Справа в тому, що держав-ні підприємства нарощували обсяги виробництва часто за рахунок неконкурентоспроможної продукції, яка не знаходила збуту на ринках. Внаслідок цього в деяких галузях до половини держпідпри-ємств виявилися збитковими й не могли відігравати роль соціаль-ного стабілізатора. Найчастіше винуватцем такої ситуації виявляв-ся управлінський персонал, що не міг (або не хотів) пристосуватися до ринкових умов керування. Рентабельність державного сектора постійно скорочувалася; в 1990–1995 рр. частка збиткових підпри-ємств зросла з 27 до 43%1.

Загострення ситуації в реальному секторі економіки негативно відбилося на стані банківсько-кредитної системи. Обсяг простроче-них боргів досягав 25% усіх наданих кредитів. Це спонукало банки до відмови від кредитування державних підприємств, що ще більше погіршувало становище державного сектора.

У 2003 р. до влади в Китаї прийшло нове керівництво, яке схиль-не до більш рішучих реформ економіки. Стратегічними цілями но-вої економічної політики визначені: підтримка приватного власника й лібералізація зовнішньоекономічних відносин.

Якщо в 1988 р. в конституцію країни було внесене положення про недержавний сектор як доповнюючий до державного, то в бе-резні 2004 р. була внесена поправка до конституції, в якій міститься положення про недоторканість «законно нажитої» приватної влас-1 МЭ и МО. – №4. – 2003. – С. 83–84

Світова економіка

ності громадян КНР. Важливим моментом став дозвіл приватним власникам і навіть олігархам вступати до лав комуністичної партії, чим скористалося чимало багатіїв; це стає ознакою поступового роз-мивання соціалістичного ладу під номінальним адміністративним керівництвом КПК.

Серед головних завдань сучасної економічної стратегії Китаю є приватизація збиткових державних підприємств і реструктури-зація державного фінансово-банківського сектора на принципах різноманітності форм власності фінансових інститутів. Оскільки національний капітал не може освоїти усіх державних активів, то виникає необхідність активніше залучати іноземних інвесторів1. У 2005 р. обсяг іноземних інвестицій у китайську економіку становив 64 млрд дол2.

На третьому пленумі ЦК КПК (жовтень, 2003) були визначені такі орієнтири стратегії в галузі економіки:

•          реформа конституції на підтримку плюралізму форм власності;

•          зміцнення влади закону й створення для всіх справедливих умов старту в економіці;

•          розвиток самоврядування на селі. Головним напрямом вважається узаконення плюралізму форм

власності.

Формуючи стратегічні цілі економічного розвитку, китайський уряд останнім часом дедалі більше враховує глобальний чинник. Якщо тривалий час Китай уникав участі в міжнародних організа-ціях економічного типу, то з кінця 90-х років ситуація змінилася. Визначною подією став вступ Китаю до Світової організації торгівлі в листопаді 2001 р. Після цього КНР зразу ж активізувала економіч-не зближення з Японією та Південною Кореєю. Китай намагається перетворитися на потужний чинник розвитку міжнародної економі-ки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Для досягнення цієї мети китайський уряд активно використовує особливий статус Гонконгу (Сянган) – території, яка належить КНР, але має виключно пільгові умови торговельних та інших економічних операцій з іноземцями. Через Гонконг йде понад 18% експорту Китаю.

На початку нового тисячоліття Китай активізує свою участь в Азіатсько-Тихоокеанському економічному співтоваристві (АТЕС).

1          Див. Михеев В. Китай: новые компоненты стратегии развития// МЭ и МО. –

2004. – №7. – С. 52.

2          МЭ и МО. – 2007. – №9. – С. 27.

 

Розглядається можливість зміцнення контактів в рамках регіональ-них контактів «ПСА-3» (Північно-Східна Азія за участю Китаю, Японії та Південної Кореї), АСЕАН+3 (+ Китай, Японія, Південна Корея), Шанхайська організація співробітництва (ШОС). Успішно розвивається діалог з «Великою вісімкою».

Економічні реформи, а також зважена політика уряду сприяли стабільному розвитку економіки. Китай став єдиною країною серед великих держав, економіка якої не тільки не була вражена кризою 2008–2009 рр., а й дала непоганий приріст у першій половині 2009 р.