4.3.4. Економічна політика найменш розвинутих країн


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 

Загрузка...

Проблеми найменш розвинутих країн полягають у тому, що вони не мають власних резервів для подолання бідності. Відсутність багатих покладів корисних копалин не дає їм можливості одержати прибутків від мінеральної ренти. Перешкодою економічного розви-тку стає також політична нестабільність, відсутність транспортної інфраструктури, низький рівень освіти населення. Вкрай низький рівень накопичення коштів населення і капіталів виробництва уне-можливлює інвестування галузей для створення засобів виробни-цтва, підготовки кваліфікованої робочої сили, удосконалення тех-нологій. Це не сприяє зростанню продуктивності праці, спричинює низький рівень споживання. Незначні інвестиції, що мають місце, не забезпечують впровадження нових технологій. Низький попит навіть на товари першої необхідності не дає можливості створювати підприємництва серійного виробництва.

Головною стратегічною метою більшості країн цієї групи є ін-дустріалізація економіки. Промислове виробництво в них пред-ставлено переважно переробкою сільськогосподарської продукції, харчовою промисловістю. Промислове виробництво зосереджено, в основному на малих підприємствах. За числом зайнятих малі під-1 МЭ и МО. – 2004. – №1. – С. 108; www.cia.gov

Світова економіка

приємства займають друге місце, після аграрного сектора, й багато в чому з ним пов’язані.

Можливість дрібних підприємств пристосуватися до нестабіль-ної економічної ситуації знайшла відбиток в особливих формах – в об’єднанні промислової і сільськогосподарської діяльності. Це так звані “сільська індустріалізація” і “мала індустріалізація”, що ство-рюються за межами великих міст для максимального наближення до сировинної бази. Такі форми підприємництва дають можливість розширити масштаби використання місцевих природних ресурсів, а за рахунок розвитку трудомістких виробництв – знизити відплив робочої сили із сільської місцевості. У ряді країн стали створюва-тися кластери – групи підприємств, територіально пов’язаних між собою, що здійснюють спільну закупівлю сировини й збут готової продукції.

Починаючи з 60-х років найменш розвинуті країни здійснюють політику імпортозамінної індустріалізації. До раніше сформованої харчової, тютюнової і текстильної промисловості додаються мета-лообробні, сільськогосподарське машинобудування (в основному на рівні складання), складання з імпортних вузлів і деталей холо-дильників, пральних машин, кондиціонерів. Як правило, у їх виник-ненні бере участь іноземний капітал. Але іноземних інвестицій у ці країни надходить дуже мало.