4.2.7. Економічна політика Італії


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 

Загрузка...

Після Другої світової війни і аж до 70-х років уряди Італії дотри-мувалися чітко вираженої кейнсіанської політики, яка передбачає активне втручання держави в економічні процеси. При цьому дер-жава брала на себе навіть оперативні функції в діяльності підпри-ємств; така політика називається «дирижизмом». Після 1945 р. під державним контролем залишилися всі провідні банки країни, сфера промислового кредиту, 80% національних заощаджень.

Головна роль у керівництві економікою належала ІРІ. За до-помогою цього органу уряд здійснює централізоване управління державними і змішаними підприємствами. Через ІРІ здійснюється більшість державних капіталовкладень в економіку. Обсяг держав-них інвестицій досить значний; на початку 70-х років він становив 20% усіх інвестицій в італійську економіку, на початку 80-х років – 15%. Найбільше державних капіталовкладень йшло в енергетику (38%), транспорт (20%) і зв’язок (27%), тобто держава брала на себе піклування насамперед про зміцнення економічної інфраструктури. Крім ІРІ, активну роль в регулюванні економіки відігравали також державні групи ЕНІ та ЕФІМ. В цілому частка державного секто-ра (центральні й місцеві органи влади, система соціального забез-

печення й страхування та інші державні заклади) у використанні національного доходу країни підвищилася з 29% в 1951 р. до 58% в 1981 р.1

Однією із складових у механізмі регулювання економіки є роз-робка різних програм економічного розвитку країни. Так, для подо-лання хронічного відставання економіки Півдня в 1956 р. було розро-блено «План Ваноні». Проблемам розвитку Півдня були присвячені розділи в програмах, розроблених у 60 – 70-х роках: «План Страче-но», «План Джолітті», «План П’єраччіні». Середньострокові програ-ми економічного піднесення країни містилися в «Плані Пандольфі» і «Плані Ла Мальфи» (назви планів походять від прізвищ міністрів, під керівництвом яких вони розроблялися). Економічна ефектив-ність всіх цих програм була невисокою, як правило, вони не були ре-алізовані в повному обсязі. Це стосується, зокрема, планів розвитку Півдня: навіть наприкінці 90-х років частка цього регіону в кількості безробітних становила понад 50%, й безробіття тут має тенденцію до зростання, всупереч позитивній тенденції в цілому по Італії.

Наприкінці 70-х років стало ясно, що політика державного ди-рижизму в Італії майже вичерпала свої продуктивні можливості. Темпи зростання економіки загальмувалися, великих розмірів до-сяг дефіцит державного бюджету, в країні панувала інфляція, курс ліри падав (італійська національна валюта була аж до середини 90-х років найслабкішою серед країни ЄС). В 1995 р. величина держав-ного боргу становила 125% від ВВП. В італійських урядових і по-літичних колах визріває думка про зміну економічної політики на користь неолібералізму.

З 1992 р. в Італії розпочинається серія економічних реформ, яка триває й посьогодні. Ключовими напрямами реформування повинні стати перетворення в системі соціального забезпечення, податковій системі, на ринку праці, а також здійснення програми приватизації. Найголовнішим важелем у механізмі реформ визнавалася саме при-ватизація. Згідно з програмою приватизації, державні холдинги ІРІ, ЕНІ, ІМІ, ЕНЕЛ та деякі інші підлягали акціонуванню. При цьому прибуткові компанії, банки й страхові компанії підлягали негайній приватизації, а збиткові передбачалося спочатку реструктуризува-ти2. В найголовніших холдингах держава зберігала контрольний

1          Современный монополистический капитализм. Италия. – С. 95.

2          Авилова А. Италия: своеобразие южноевропейского пути развития // МЭ и

МО. – 2001. – №5. – С. 84.

 

Світова економіка

пакет акцій. Держава залишила у своїй власності підприємства обо-ронної промисловості, телекомунікації, транспорт та енергетику; ці підприємства також акціонувалися, але ключові позиції тут має держава.

У 1990 р. було прийнято антимонопольне законодавство, яке призупинило процес картелювання шляхом злиття й поглинання підприємств.

У 1994 р. було уведено законодавство, за яким спеціалізовані державні кредитні інститути (ІМІ, «Медіокредито централе», «Ме-діобанка») перетворюються на акціонерні товариства з продажем 49% їхнього капіталу на відкритому ринку.

Реформа передбачала полегшення податкового тягаря для кор-порацій і фірм. Було запроваджено скорочення податку на корпора-ції з 36 до 20%. Особлива увага приділялася малим і середнім під-приємствам. Велике значення приділяється заходам, спрямованим на збільшення капіталу малих і середніх підприємств, стимулю-вання НДДКР, придбання сучасного обладнання. Суттєво знижені ставки податків для фірм, що тільки започатковані («новачки»).

Перетворення здійснюються і в системі оперативного управлін-ня економікою. До керівництва підприємствами приходять молоді фахівці, які впроваджують сучасну концепцію менеджменту, спря-мовану на застосування нових технологій і підвищення ефективнос-ті управління.

Соціальна політика уряду спрямована на розширення зайня-тості й скорочення безробіття. Італія відстає від інших розвинутих країн у галузі підготовки кадрів, внаслідок чого на ринку праці від-бувається неспівпадіння попиту й пропозиції. В середині 90-х років структурне безробіття становило 80%, що значно вище, ніж в інших країнах. Рівень безробіття в цілому в 90-х роках становив 10–12%. За порогами бідності перебувало 2 млн чол.1 Наприкінці 90-х років ситуація почала змінюватися на краще. Рівень безробіття на початок 2002 р. становив 9,2%, а в 2005 р. – 7,7%, в 2008 р. рівень безробіття ще більш зменшився – 6,8%2.

Економічна реформа передбачає також оздоровлення фінансо-вої ситуації в країні. Основна увага тут приділяється скороченню бюджетного дефіциту. Скорочуються бюджетні видатки (в тому числі й на соціальні потреби), вводяться більш жорсткі заходи про-1 МЭ и МО. – 2001. – №5. – С. 82–83.

2 http: \\ www.istat.it\fmi\ITALY-NSDP.html. 31.01.02.; www.cia.gov

ти тих, хто ухиляється від сплати податків. Зменшуються ставки прямих податків, але збільшується частка непрямих. Скорочуються витрати на утримання держапарату.

Ці заходи принесли певні позитивні результати. Величина бю-джетного дефіциту зменшилася від 12,1% ВВП в 1992 р. до 2,8% в 1998 р., річні темпи інфляції знизилися до 2%, обсяги державного боргу – до 123% від ВВП. В 2005 р. державний борг Італії становив 1,7 трлн дол.; зовнішній борг дорівнював 922,5 млрд дол.

Проте піднесення було недовгим. Вже в 2008 р. зовнішній борг Італії зріс до 1,06 трлн дол., промислове виробництво скоротилося на 0,2%, обсяг ВВП скоротився на 0,7%. Італія занурилася в еконо-мічну кризу.