2.2.6. Економіка найменш розвинутих країн


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 

Загрузка...

Група країн, до яких відносять найменш розвинуті, тобто краї-ни з низьким доходом, численна. Різні спеціалісти включають до неї від 54 до 60 країн. Показники, за допомогою яких визначається міра нерозвиненості країн, – не досконалі. Найчастіше рівень соціально-економічного розвитку оцінюють за рівнем письменності, за душо-вим ВВП, купівельною спроможністю, розміром зовнішнього боргу, структурою господарства, структурою зайнятості населення в різ-них сферах виробництва і т.д. Як би не намагалися виявити універ-сального показника бідності, він буде далекий від ідеального.

За класифікацією Всесвітнього банку, країн із душовим ВВП, меншим 1000 доларів на рік, у світі нараховується близько 50. Най-більше їх у Тропічній Африці, на південь від Сахари, – 38; у Латино-Карибському регіоні – 3 (Гаїті, Гондурас, Нікарагуа), в Азії – 7 (Аф-ганістан, Бутан, Ємен, Камбоджа, Лаос, М’янма, Непал).

Причини бідності цих країн різні: наслідок хижацької колоніаль-ної політики (Гаїті, М'янма, Кот-д'Івуар), периферійне положення (Непал, Бутан), відсутність значних запасів корисних копалин (Чад, Нігер, Бенін), диктаторські режими (Гондурас), відсутність виходу до моря (Малі, Центрально-Африканська Республіка, Уганда), сла-борозвинуті транспортна, фінансова і соціальна інфраструктури.

www.cia.gov

Світова економіка

Слаборозвинуті країни відзначаються неконтрольованою і не-регульованою демографічною ситуацією, при якій зростання ВВП країни не поспіває за збільшенням чисельності населення. У них низька тривалість життя (у середньому 40–57 років), висока смерт-ність (20–26 проміле), у тому числі і дитяча (135-170 проміле). Про-цеси псевдоурбанізації ще більше ускладнюють і без того численні економічні проблеми.

На 2008 р. близько 1 млрд чол. у країнах, що розвиваються, страждало від постійного недоїдання; майже 1,3 млрд людей мало щоденні прибутки в розмірі менше ніж 1 долар; більше ніж у 1,1 млрд чол. очікувана тривалість життя не перевищувала 40 років.

У слаборозвинутих країнах основну частину споживчого бюдже-ту становлять витрати на харчування. У світі виділяють 25 країн, де за останні 25 років відбулося зниження калорійності щорічного ра-ціону. Якщо в 1970 р. у 24 країнах на одну людину в середньому в день припадало більше ніж 2 тис. калорій, то в 1996 р. їх залишилося 17, а нижче цього рівня опустилися 8 країн: Ангола, Бурунді, Заїр, Замбія, Камбоджа, Мозамбік, ЦАР, Чад. Додамо до них Руанду, Ефі-опію, Ерітрею, і загальна чисельність населення «країн недоїдання» становитиме 460 млн чол.

Основа економіки цих країн – екстенсивне сільське господар-ство. На його частку припадає 40 % ВВП. У ньому зайнято до 80 % працюючого населення.

Багато видів сільськогосподарської продукції є головними статтями експорту цих країн і забезпечують до 90% валютних над-ходжень (какао в Кот-д’Івуарі і Гані, кава в Нікарагуа й Ефіопії), падіння цін або попиту на їхню продукцію відразу ж знижує при-бутки країн. Інтенсифікація і модернізація низькопродуктивного сільського господарства в таких умовах нереальна через відсутність можливості накопичення капіталу для його наступного інвестуван-ня в модернізацію.

Через фінансову і політичну нестабільність ці країни слабо інте-гровані у світове господарство, сюди поволі йдуть інвестиції.

Проблеми слаборозвинутих країн полягають у тому, що вони не мають власних резервів для подолання бідності. Відсутність ба-гатих покладів корисних копалин не дає їм можливості одержати прибутки від мінеральної ренти. Якщо ж і якісь корисні копалини є в надрах країни, то їхній видобуток залежить від надходження зо-внішніх інвестицій. Але тут гальмом для них виступає політична

 

нестабільність і відсутність транспортної інфраструктури. Можна було б розраховувати на приплив капіталів для створення трудо-містких виробництв, але низький рівень письменності, високий при цьому відсоток функціонально неосвіченого населення стримує розвиток цих виробництв. Світове співтовариство постійно надає допомогу цій групі країн у різних формах, але відсутність механізму її раціонального застосування призводить до розкрадення та розба-зарювання надходжень.

Вкрай низький рівень накопичення коштів населення і капіта-лів виробництва унеможливлює інвестування галузей для створен-ня засобів виробництва, підготовки кваліфікованої робочої сили, удосконалення технологій. Це не сприяє зростанню продуктивності праці, спричинює низький рівень споживання, тобто низький рівень накопичення є результатом злиднів і одночасно причиною їхнього збереження.

Незначні інвестиції не забезпечують впровадження нових тех-нологій. Наприклад, у 2007 р. сукупна сума всіх ПІІ, що вкладені в економіку 42 держав Західної, Центральної та Східної Африки, дорівнювала 53 млрд дол, або вдвічі менше, ніж інвестиції в еконо-міку однієї лише Бразилії. Низький попит навіть на товари першої необхідності не дає можливості створювати підприємства серійного виробництва.

Слаборозвинуті країни перебувають на початковому етапі роз-витку індустріального суспільства, тому з промислового виробни-цтва в них зазвичай розвинуті галузі з видобутку корисних копалин і переробки сільськогосподарської сировини на експорт; третій на-прям – вироблення продуктів харчування і товарів повсякденного попиту для споживання усередині країни.

У цих країнах промислове виробництво зосереджене в основно-му на малих підприємствах. За кількістю зайнятих малі підприєм-ства займають друге місце, після аграрного сектора, і багато в чому пов'язані з аграрним сектором. Вони більш ефективно використо-вують наявні незначні сировинні ресурси, постачають населенню споживчі товари, виробляють сільськогосподарський реманент. Це особливо важливо в умовах нерозвинутості складського і холодиль-ного господарства, відсталості інфраструктури і постійних перебоїв у подачі електроенергії. У Східній Африці, наприклад, через про-блеми з електроенергією 70% ремісників працюють у помешканнях без електрики і водопроводу. Крім цього, рівень інтенсифікації ви-

Світова економіка

робництва на таких підприємствах нижчий, ніж на великих, що дає можливість створювати додаткові робочі місця. На таких підприєм-ствах велика частка живої праці, в тому числі неврахованої: сімей-ної, дитячої і жіночої.

Можливість дрібних підприємств пристосовуватися до неста-більної економічної ситуації знайшла відбиток в особливих їхніх формах – об'єднанні промислової і сільськогосподарської діяль-ності. Це так звана «сільська індустріалізація» і «мала індустріалі-зація», що створюється за межами великих міст для максимального наближення до сировинної бази.

Такі форми підприємництва дають можливість розширити масштаби використання місцевих природних ресурсів, а за рахунок розвитку трудомістких виробництв знизити відплив робочої сили із сільської місцевості.

У ряді країн, що розвиваються, стали створюватися кластери – групи малих підприємств, територіально пов'язаних між собою, що здійснюють спільні закупівлі сировини і збуту готової продукції. Малі підприємства витримують конкуренцію з більш значними ви-робниками подібної продукції завдяки економії на адміністративно-му штаті і детальнішому вивченні місцевих ринків.

Відбувається помітна диференціація малих підприємств за ща-блем технічної озброєності, спеціалізації, рівнем кваліфікації ка-дрів, продуктивності праці. Кооперація дрібних підприємств з ве-ликими призводить до якісних змін у промисловості. Нові стимули зростання дрібного виробництва створює інтернаціоналізація світо-вого господарства при активній ролі ТНК. Об'єктом їх інтересу є малі підприємства в текстильній, взуттєвій, швейній промисловості. Розширюється кількість малих підприємств з виробництва продук-ції народних промислів. Кустарні і ремісничі майстерні з великою часткою ручної праці користуються підтримкою уряду своїх країн не тільки з урахуванням економічної необхідності, а й як охорона культурної спадщини. Широко функціонує неформальний (неор-ганізований, неофіційний, нерегульований, нецензований) сектор. За звичай, до нього відносять ту частину населення, що зайнята в традиційно відсталих галузях економіки, і не враховується офі-ційною статистикою, відзначається низькими прибутками, часто в натуральній формі, на грані фізичного виживання. Це найдрібніші підприємства, що виробляють товари і послуги, а також незалежні, самозайняті виробники в містах.

 

В Азії й Африці більше ніж 50% жінок, не зайнятих у сільсько-му господарстві, працюють у неформальному секторі (Замбія – 72, Гамбія – 62%). Це роздрібна торгівля і традиційні послуги.

Високі темпи урбанізації переповнюють міста надлишковою ро-бочою силою, у них частка неформальної зайнятості становить 20– 60%. Неформальний сектор виготовляє текстиль, килими, іграшки, взуття, біжутерію, перуки, штучні квіти.