1. Походження і сутність людини. Антропологія


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 

Загрузка...

Незважаючи на те, що людина живе на Землі мільйони років, вона дотепер знає дуже мало про своє походження і про своє призна-чення. Хоча кожному з нас і здається, що себе він знає добре, але на-справді ми нічого певного не можемо сказати ані про те, що таке наше мислення і свідомість, ані про те, що таке наше тіло і які його еле-менти і функції. Щоб показати всю незначність і у той же час велич людини перед могутністю стихій світу й обличчям Бога французький філософ Блез Паскаль писав: «Так що ж таке, нарешті, людина в при-роді? Ніщо в порівнянні з нескінченним, усе в порівнянні з незна-чністю, середина між нічим і всім. Від неї, як нескінченно далекої від збагнення крайностей, кінець речей і їх початок безперечно сховані в непроникній таємниці; він однаково нездатний бачити і незначність, з якої витягнутий, і нескінченність, що його поглинає» (Паскаль Б. Мысли. М.: Refl-book, 1994. — С. 68).

Учені, теологи і філософи до сьогодення сперечаються, який варіант походження найбільш відповідає дійсності: з одного боку — походження від однієї першої людини (варіант панспермії або боже-ственний), з другого — еволюційним шляхом з матерії (відповідно до теорії Дарвіна). Наука на це питання не має ясної відповіді.

Відповідно до сучасних наукових уявлень про походження сві-ту, життя на Землі виникло приблизно 4 млрд років тому, а людина в сучасному виді приблизно 40 тис років тому. Однак якщо період

становлення життя пов’язаний зі схованим процесом переходу хіміч-ної еволюції в біологічну, то формування людини (з мавпи) відбува-лося приблизно останні 20 млн років у вигляді еволюції: мавпа — мав-полюдина — рамапітек — гомінід (перший предок). У XIX ст. Пастер ускладнив аналіз проблеми походження, переконливо показавши, що живе породжується тільки живим, і тоді сам факт породження життя із землі стає досить проблематичним. Цю проблему намагався вирішити біохімік А. І. Опарін. Відповідно до його гіпотези, у результаті абіотич-них синтезів вуглецевих поєднань і їх наступної предбіологічної (хі-мічної) еволюції на землі склалися необхідні умови для появи життя.

Інший підхід, запропонований С. Арреніусом, заснований на гі-потезі панспермії, припустив, що зародки земного життя були зане-сені з інших космічних об’єктів метеорами.

Існує і проміжна теорія. Американські вчені, зібравши дані про генотип всіх рас і народів, заклали всі ці відомості в сучасні обчислю-вальні машини, щоб вони порахували, чи могло людство відбутися з однієї особини, або ж існує безліч прабатьків людства. Цей складний процес обробки відбувався більше 20 років й у цей час обраховано більше 80% даних. На основі наявних уже результатів американські вчені встановили, що є великою ймовірність того, що все людство від-булося від двох перших людей (умовно кажучи, Адама і Еви).

У східній містичній літературі і її коментарях еволюція «духов-ного» обчислюється зовсім іншим (набагато більшим) порядком ро-ків. Зокрема, як вважає відомий офтальмолог Мулдашев, що побував у сховищах східної мудрості в Тібеті, духовна еволюція на Землі про-йшла дуже довгий шлях, на якому були і набагато більше мудрі істо-ти, чим сучасна людина (6-, 12- і 60-метрові гіганти), які знали все не тільки про Землю, але й про Всесвіт у цілому. Деякі з цих істот, пере-буваючи в певному стані (нірвані) у гімалайських печерах при тем-пературі приблизно 0-4°С (коли вода ще не замерзає, але вже має властивості консервації), живуть (точніше зберігаються) мільйони років, вони здатні виходити із цього стану й бути активними. Згідно з Мулдашевим, у таких печерах зберігається генофонд усього живо-го. Відому легенду про гімалайських мудреців (махатм), які керують світом, він пов’язує саме з мешканцями цих печер.

Це різноманіття варіантів походження людини привело до того, що й у сьогоденні ми мало наблизилися до загадки появи людини. Не ясні й механізми існування людини. В останній російській філо-

софській енциклопедії пишеться: «людина — істота, що є найбільш відомою собі у своїй емпіричній фактичності і найбільше важко уло-вимою у своїй сутності. Способи буття людини у Всесвіті настільки унікальні, а її структура складена з настільки однорідних і супереч-ливих підстав, що це служить майже непереборною перешкодою на шляху вироблення якого-небудь короткого, нетривіального і у той же час загальноприйнятого поділу таких понять, як «людина», «природа людини», «сутність людини» і тощо. Можна розмежувати щонаймен-ше чотири підходи у визначенні того, що таке людина; 1) людина у природної систематиці тварин; 2) людина як суще, яке виходить за рамки живого світу і у деякій мірі протистоїть йому; 3) людина у сен-сі «людський рід» і, нарешті, 4) людина як індивід, особистість. Як показує багатовіковий досвід, точно відомо не меньш ніж три відпо-віді на питання про те, що таке людина...: 1) дескриптивне (описове), 2) атрибутивне (як характеристика її властивостей) і 3) сутнісне». Тут треба зазначити що «наукам про дух» (гуманітарним наукам) властиві особливі методи, такі як розуміння та описовість, на відміну від «наук про природу» (природничих наук), де панують такі методи, як пояснення і доказ. У зв’язку з тим, що «науки про дух» насамперед пов’язані з життєдіяльністю самої людини (її буттям в собі, у природі, у суспільстві та у богові), стає зрозумілим, що її проблемами займа-ються такі науки, як антропологія (наука про людину як таку), при-родознавство (у сенсі дослідження властивостей людини в природі), соціологія, теологія, а також метафізика, філософія і релігієзнавство (у приватних аспектах). У сучасній білоруській енциклопедії відпо-віді на указані вище питання по суті також немає: «Людина — фунда-ментальна категорія філософії, що є значеннєвим центром практично будь-якої філософської системи. Складність філософського визна-чення людини полягає в неможливості однозначного підведення її під будь-яке широке родове поняття (наприклад, природа, Бог або сус-пільство), оскільки людина завжди одночасно мікрокосм, мікротеос і мікросоціум. Тим самим філософське збагнення людини завжди роз-вертається не просто через реконструкцію її сутнісних характеристик, але через осмислення її буття у світі, суспільстві, де «людина — це у відомому сенсі все» (М. Шелер). Отже, ми бачимо, що практично всі науки займаються в загальному або частковому планах проблемою буття самої людини, але незважаючи на їх спільні зусилля поняття «людина» так і залишилося загадковим і невловимим.

Коли ми намагаємося описати, яка є людина і яке її походжен-ня, то перед нами насамперед виникають певні історичні картини буття людини, що відповідають різним міфологемам і філософемам. Це пов’язане з тим, що наша свідомість, зіштовхуючись із непоясне-ним, прагне насамперед повернутися до традиції і відтворити тради-ційні картини і уявлення. У своїй відомій роботі «Положення людини в космосі» М.Шелер затверджує, що при слові «людина» у свідомос-ті європейської людини починають зіштовхуватися між собою три зовсім несумісних кола ідей. По-перше, це коло уявлень іудейсько-християнської традиції про Адама і Еву, про утвір, рай і гріхопадіння. По-друге, це греко-античне коло уявлень, у якому самосвідомість лю-дини вперше у світі піднялася до поняття про її особливе положення, про що говорить теза, що людина стає людиною завдяки тому, що в неї є розум. Третє коло уявлень — вже також традиційне — коло уяв-лень сучасного природознавства і генетичної психології, відповідно до якого людина є підсумок досить пізнього розвитку Землі, істота, що відрізняється від форм, що передують їй у тваринному світі, тіль-ки ступенем складності поєднання енергій і здатностей, які самі по собі вже зустрічаються і у нижчій в порівнянні з людською природою. Між цими трьома колами ідей немає ніякої єдності. Таким чином, у нас є природнича, філософська і теологічна антропології, яким немає друг до друга ніякого діла (Шелер М. Избранные произведения. — М.: Гнозис, 1994. — С. 133).

Уся міфологічна і історико-філософська традиції, як західна, так і східна, вишукували особливі властивості людини для того, щоб вписати її в загальну структуру буття космосу і Бога. Людина на ранніх ступенях розвитку суспільства не виділяла себе із приро-ди. Ця якість знаходить своє вираження в антропоморфізмі старо-давніх греків (у якому космос і боги сприймалися як живі істоти за аналогією з людиною), у космологічному уявленні про «всесвітню людину» — пурушу (в індійській ведичній традиції) і тощо. У хрис-тиянстві ситуація змінилася: міфологічний світ будувався за образом і подобою людини, християнський світ вибудовує людину і світ за образом і подобою Бога. Завершенням останньої традиції є розробка ідеалів гуманізму в епоху Відродження, коли людина постає вищою цінністю. Як затверджував Піко делла Мірандола, людина є чудо із чудес. Характеризуючи трагізм буття людини між двома нескінчен-ними величинами (незначністю і божественним абсолютом), фран-

цузький філософ Нового часу Б. Паскаль назвав людину «мислячим очеретом». У роботі німецького філософа І. Канта «Антропологія з прагматичної точки зору» дана перша філософська розробка антро-пології. В XIX ст. людина розглядалася вже не стільки як мисляча істота, скільки, з одного боку, як начало, що воліє (має волю), з ін-шого — суспільно-історична істота. А. Шопенгауер, С. Кьеркегор, Ф. Ніцше уявляли людину як екзистенціальну істоту, наділену «во-лею до влади». Маркс, який розробив на противагу ідеалізму і стихій-ному екзистенціалізму матеріалізм, розкриває людину як працюючу, сутність котрої формує її праця (саме праця людини визначає ево-люцію і характер еволюції суспільства). Уже у ХХ ст. представники Франкфуртської школи на основі вчення Маркса показали, що в істо-ричному розвитку людини здійснюється процес все більшого відчу-ження її від умов власного існування, вона постає бранцем створених нею інститутів (у тому числі і держави) все в більшому ступені.

Нарешті, наприкінці XIX — початку ХХ ст. представники пси-хоаналізу (З. Фрейд, К. Юнг, Е. Фромм та ін.), прагнучи зрозуміти «темні» механізми людської психіки, виявили наявність несвідомого. Людина розкрилася не тільки як істота розумна (свідома), але й як істота несвідома.

На початку ХХ ст. німецький філософ Е. Гуссерль, який розро-бив новий феноменологічний підхід до різних явищ, затверджував, що немає у світі нічого, що здатно протистояти методу «епохе» (укла-данню в дужки), крім людської свідомості. Також, як з’ясувалося, не можна взяти в дужки саму людину, а значить не можна вибудувати відповідну науку. Французький філософ-структураліст М. Фуко у другій половині ХХ ст. підвів риску історичних пошуків рішення цієї проблеми: «Людина — це відкриття недавнє».

У XIX — ХХ ст. виділилося два підходи до проблеми буття лю-дини: об’єктивістський і суб’єктивістський. У першому — людина та її буття розглядаються на основі об’єктивного існування світу, а людина гармонійно вписується в загальну структуру світу і космо-су; у другому — буття і людини, і світу розглядається за допомогою існування самої людини, через призму її суб’єктивності. Претензії на подолання крайностей цих підходів висловили представники філо-софської антропології і діалектичного матеріалізму. Антропологія — наука про людину, що виникла, по суті лише наприкінці XIX — по-чатку ХХ ст., — з одного боку, стає розділом філософського знання,

а з іншого — сучасною філософською школою, основними пред-ставниками якої були М. Шелер, А. Гелен, Х. Плеснер, Е. Ротхакер, Г. Херстенберг та ін.

Задача скласти людину з безлічі різних, часом несумісних уяв-лень особливо гостро постає в період становлення нових наук у Новий час. Основним завданням філософської антропології, що з’я-ви лася на початку ХХ ст. стала розробка проблеми сутності людини. Антропологія, за М. Шелером, — є наука про сутність людини, про її відношення до різних сфер природи, про основні напрямки її біо-логічного, психологічного, духовно-історичного і соціального розви-тку. Відповідно, М. Шелер виділяє 5 основних сутностей (начал) у людині: homo naturalis — людина натуральна, homo sapiens — люди-на розумна, homo decadensus — людина декадент, людина релігійна, і надлюдина. Трохи пізніше до цієї класифікації російський філософ М. Бердяєв додає шосту сутність homo faber — людина (діюча) твор-ча, а німецький філософ Е. Кассірер сьому — homo symbolicus — люди-на символічна.

Однак, ще в античності теза про зведення людини до однієї сут-ності викликала законні заперечення. Так, Арістотель намагался по-казати: якщо зводити всілякі другорядні якості людини до її відових ознак, то можно прийти до протиріч; у такому разі будь-яка вторинна властивість людини може бути сприйнята як її головна сутність (на-приклад, відоме в античності іронічне визначення людини як «дво-ноге без пер» скоріше вказує на її відмінність від півня, ніж на її пер-винну якість). Арістотель також визначав людину, з одного боку, як розумну, з іншого — як політичну тварину. У Новий час людину роз-глядали як істоту розумну і вільну.

Отже, прямолінійне розкладання людини на різні сутності може її характеризувати лише частково, тому ближче до XIX ст. складаєть-ся погляд на людину як на істоту історичну, тобто ту, що змінюється в процесі еволюції (наприклад, у відомій концепції Ч. Дарвіна).