2. Антропологічна спрямованість філософії Г. С. Сковороди


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 

Загрузка...

Просвітницьку справу, яку несли у світ діячі Києво-Могилянсь-кої академії, продовжував її талановитий вихованець, самобутній філософ Григорій Савович Сковорода (1722–1794), який замість земних благ свідомо обирає життя мандрівного філософа-пропо-відника.

У його філософії особливого статусу набувають символи, де мікро космом виступає сама людина, макрокосмом є Всесвіт, а з’єд-нувальним символом виступає світ Біблії. У найбільш закінченому вигляді концепція «трьох світів» викладена в діалозі «Потоп змії-ний». Макрокосм — це природний світ відчутних, видимих речей і явищ. Але насправді він є «тінню» справжньої невидимої «натури» — Бога. Він єдиний, і єдність ця складається з видимої і невидимої натури, які нерозривні і в той же вас «незілляні», тому що Бог не є самою природою. Мікрокосм (малий світ, людина) теж складається з видимої і невидимої натури. У людині, як і в усьому існуючому, є тілесне і духовне, тлінне і вічне, але істинним у ній є невидиме, а ті-лесне є лише «тінню» цього невидимого. Справжня, дійсна людина народжується тоді, коли вона осягає невидимість, коли стає не тільки тілесною, а й духовною людиною, коли вона пов’язана із своїм сутнім, «внутрішнім», єством якого є Бог. По своїй істоті, по своєму «серцю» людина тотожна Богу, і, пізнаючи своє єство, людина пізнає Бога. Служіння Богу, любов до нього є одночасно служінням і любов’ю до самої себе. Оскільки невидиме (Бог) існує всюди, а мікрокосм (лю-дина) знаходиться в гармонійній взаємодії з макрокосмом і відтво-рює в собі його особливості, то, за Сковородою, людина є центром, в якому сходяться всі проблеми життя, діяльності, пізнання. Уся різ-номанітність матеріального світу. Самопізнання (Богопізнання) для Сковороди — ключ до розкриття всіх таємниць, серце — основа всьо-го, ключ до розв’язання таємниць, а без серця людина перетворюєть-ся на «опудало».

У його філософствуванні значне місце посіла концепція «двох натур». Сковорода стверджує, що весь світ, все існуюче має дві нату-ри: зовнішню, видиму, і внутрішню, невидиму. Сковорода продовжує думку про нерозривну єдність, цілісність цих двох натур, однак під-креслюючи, що невидима натура (Бог) має первинність по відношен-ню до видимої (матеріальної) натури. Бог — у всьому матеріальному, у нашій плоті, у кожному із нас, він вічний. Отже, світ у світі — це

вічність у тлінні, життя у смерті, бадьорість уві сні, світло в пітьмі, у неправді істина, у плачі радість, у відчаї надія. Стверджуючи пер-винність внутрішнього, невидимого, божественного, духовного світу, Сковорода водночас наголошував на безконечності, вічності зовніш-нього, видимого, матеріального світу.

На думку Сковороди, Бог тотожний природі, усьому буттю, але світ сам по собі є безмежно далеким від Бога, який є «джерелом», «сонцем» світу. Одним із центральних мотивів його філософствуван-ня є те, що найбільш важливим, глибоким у людини є її емоційно-вольове начало — «серце». Із серця випливає все: і думка, і стремлін-ня, і почуття. Уся моральність людини повинна теж бути звернена на «серце». Звідси і вимога: «пізнай себе», «поглянь у себе», а від цього залежать пошуки та вірний вибір «сродної праці», праці за по-кликанням, є дійсним вираженням людини, її життєдіяльності і са-моутвердження. У цьому плані реалізується принцип «пізнай себе» має своїм змістом пізнання своїх природних здібностей, нахилів до певного виду діяльності, свого покликання. Така праця є бажаною і виконується з насолодою. І, навпаки, коли людина займається пра-цею, до якої «не лежить серце», не бажає творчого пошуку в праці або займається тим, до чого її примусили, тоді вона зазнає лиха і бід. «Несродна» праця — головне джерело великого нещастя. Головне — пізнати в собі «справжню людину», а звідси: самопізнання і є універ-сальним способом перебудови самої людини і світу.

Підкреслюючи, що благополуччя людей і суспільства основане на праці, бо саме вона є «машиною» суспільного життя, «началом» і «вінцем» радості. Розглядає філософ і проблему рівності, висовуючи свою ідею «нерівної рівності». Він визначає тільки одну неминучу не-рівність — нерівність здібності і покликання в одному і тому ж виді діяльності. Ця нерівність не є соціальною, вона здебільшого має при-родне походження.

Є у Сковороди і певні думки, уявлення про ідеальний суспільний устрій, про який він мріяв. Це його ідея «духовної республіки» з іде-альними відносинами між людьми, з дійсно людським способом жит-тя, з пануванням любові, рівності, справедливості, добра і багатьох інших моральних якостей, які складають щастя людини, суспільства.