4. Система ідеалістичної діалектики Г.-В.-Ф. Гегеля


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 

Загрузка...

Післякантівський ідеалізм досяг найвищої форми і був узагаль-нений у філософії Георга-Вільгельма-Фрідріха Ге геля (1770–1831), який увійшов в історію філософії як творець найрозгорнутішої і най-обґрунтованішої системи ідеалістичної діалектики. Кант, як відомо, відмовив ме тафізиці в претензії на науку, оскільки розум, якому да ний всезагальний предмет, без чуттєвої достовірності впа дає в антиномії.

Фіхте вважав, що всезагальне (абсолютне, тобто метафізичне знання) може бути дане розуму в інту їції. Цим самим філософія відновила свої права науки про суще. Однак інтуїція як джерело філософського знан ня у Фіхте й у Шеллінга виступала суб’єктивним і недо статньо обґрунтованим актом.

Гегель подолав ці недоліки своїх попередників. Дві його ідеї мали продуктивне значення при розбудові його філософської системи:

—        переосмислення співвідношення розсудку і розуму;

—        розуміння ідеї (істини) як системи знання, що по роджує себе в процесі розвитку.

Гегель скептично ставився до інтуїції як до безпосе реднього знан-ня, на якому можна побудувати філософію. На його думку, усяке знання опосередковане, це стосу ється і філософського, розумного пізнання (пізнання, здій снюваного розумом). Філософу абсолют-не знання дане не як раптове прозріння, а як закономірний резуль-тат осми слення наявного розсудкового знання. Розсудок, на дум ку Гегеля, є першою формою понятійного, логічного, нечуттєвого знан-ня, яке побудоване за правилами форма льної логіки і виключає су-перечності. Під розсудковим він розумів наукове і буденне знання. Це знання, на йо го думку, обмежене, конечне. Його істина зумовлена, за лежна від обставин. Скажімо, твердження «паралельні прямі не пе-ресікаються» втрачає істинність в неевклідовій геометрії, а судження «дощ іде» — як тільки дощ припиниться. Філософія, що прагне до аб-солютного знан ня, до незумовленої істини, не може задовольнитись та кими конечними істинами, вона прагне вийти за межі розсудку.

Розум, який прагне до безкінечної абсолютної істини, у кон-цепції Гегеля не заперечує розсудку (як це було у Фіхте, Шеллінга і особливо романтиків), а утримує його зшити, включає його в себе. Розум взагалі не має іншого джерела знання, крім розсудку. Але він по-своєму інтер претує істини розсудку, приводить це знання в рух, зні має його однобокість, вибудовує на його основі цілісну систему.

У самому розумі Гегель виділяє «негативний» і «пози тивний» аспекти. Негативний аспект проявляється тоді, коли всезагальні по-няття, якими розум оперує, перехо дять одне в одного, заперечують одне одного подібно до антиномій Канта. Наприклад, кінечне перед-бачає безкі нечне і включає його в себе (як безкінечну подільність) і навпаки, явище включає сутність, а сутність відсилає до явища. Тут протилежності заперечують одна одну, а дум ка безупинно перехо-

дить від однієї до іншої. «Позитив ний» розум (Гегель називає його «спекулятивним») поля гає в подоланні такої «негативності» у виході за безкінеч не кружляння між протилежними визначеннями, у охоп-ленні їх єдності (наприклад, єдність «сутності» і «яви ща» дає «дій-сність», «причини» і «дії» — «взаємодію», «кількості» і «якості» — «міру» тощо). Внаслідок цього долання однобічних і протилежних визначень розум роз будовує істину як систему знання.

Отже, за Гегелем, найзагальніші поняття (категорії) людина бере з розсудку (науки, буденного мислення). Це, наприклад, такі понят-тя, як «буття», «якість», «кіль кість», «міра», «сутність», «явище», «зміст», «форма» тощо. Він розумів, що зміст цих понять як всеза-гальних не можливо вивести з конкретного знання, їх неможливо ви значити і формально-логічно, підвівши під загальніші по няття, оскільки категорії — це найзагальніші поняття. І Гегель знаходить справді мудрий вихід: ці поняття (кате горії) можна визначити (роз-крити їх зміст) через співвід ношення їх між собою. Саме таке від-ношення, яке пере ростає в систему категорій, і вивчає діалектична логіка Гегеля. Категорії він розумів як моменти, східці розвит ку ідеї (абсолютного знання).

На думку Гегеля, істина — це система знання, вірні ше — це пое-тапний розвиток ідеї, кожен з яких вона до лає і включає в себе як свій момент. Тобто попередні істи ни не заперечуються, вони обмежують-ся в дії, але як обме жені зберігаються в цілому, в системі. Філософія для Гегеля можлива не як система готового завершеного знання (як метафізика), а як процес конструювання абсолютного знання, як діа-лектична філософія.

Формою діалектичного розвитку і побудови всієї сис теми у Гегеля є запозичений у Фіхте цикл — теза, анти теза, синтез — так зва-на тріада, згідно із якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка на наступному етапі знімається своєю про-тилежністю і, завдяки цьому, примирює в собі два попередні етапи. Так коротко можна окреслити метод, який уможливлює філо софію як систему абсолютного знання Гегеля.

Гегель, як і Шеллінг, виходив з принципу тотожності мислення і буття, з ідеї, яка зняла протилежність суб’єк та і об’єкта. Філософія, вважав він, повинна мати справу з абсолютним знанням, зі знанням, яке не залежить ні від предмета, ні від свідомості. Але таке абсолют-не знання не дане безпосередньо, його необхідно досягти, засвоївши

по передні неабсолютні форми. Шлях, який долає свідомість для до-сягнення абсолютного знання, зображений Гегелем у «Феноменології духу», — першій його зрілій праці. У ній розгорнуто широку пано-раму формування індивідуа льної свідомості — від чуттєвості до по-нятійного рівня — і подальше збагачення її змістом через подолання (при своєння) тих форм історико-соціального досвіду (досвід раб-ства, рицарства, буржуазних відносин) і культурних утворень (мо-ралі, мистецтва, релігії і попередньої філосо фії), крізь які історично людство (за Гегелем, ідея) підні малося до абсолютного знання.

«Феноменологія духу» показова з огляду на реалізова ні в ній такі ідеї:

1.         Процес пізнання подано як циклічне повторення «опредмет-

нення» свідомості й «розпредметнення» (подо лання її пред-

метності), як покладання об’єкта і зняття цього покладання

(фіхтевські теза — антитеза — синтез). Під «опредметнен-

ням» Гегель розумів вихід свідомості на зовні, набуття нею

предметної форми (наприклад, інже нер створив машину,

художник — твір, парламент — кон ституцію). Це творіння

стає самостійним предметом (об’ єктом), який починає жити

власним життям. При цьому його життя може вступити в су-

перечність із задумами тво рця (техніка породжує проблеми,

конституція, як виявля ється, не задовольняє людей тощо).

Ця несумісність логіки суб’єкта і логіки життя об’єкта нази-

вається «відчужен ням». Отже, «відчуження» — це таке від-

ношення суб’єк та і об’єкта, за якого суб’єкт не бачить себе в

своєму тво рінні, відмовляється визнати його своїм.

Для Гегеля «опредметнення» часто перетворюється на «відчужен-ня» з тієї причини, що свідомість (ідеальне), втілюючись у предмет (матеріальне), відштовхує своє тво ріння само тому, що воно матері-альне. Тобто «відчужен ня» набуває форми протистояння ідеального і матеріаль ного. І це «відчуження» долається завдяки усвідомленню ідеєю того, що матеріальне творіння є її інобуттям (тобто її буттям в ін-шій формі). Ідея впізнає себе у своєму тво рінні й примиряється з ним.

Категорія «опредметнення» і похідна від неї «відчу ження» ві-діграли значну роль у філософії Фейєрбаха і Маркса.

2.         У «Феноменології духу» субстанція виступає як субстанція-

суб’єкт. Під субстанцією Гегель, як і його попере дники Фіхте

і Шеллінг, розумів ідею, що розвивається.

Субстанція — це об’єктивовані, перетворені на щось самостійне форми знання (мистецтво, релігія, філософія тощо). Але це знання (субстанція) рухається вперед реа льними людьми (суб’єктами), які засвоюють готові форми і йдуть далі. У концепції субстанції (суспіль-ного знання) і суб’єкта (свідомості індивіда) Гегель розвиває ідею єдно сті суспільно-історичного й індивідуального суб’єкта, до лаючи робінзонаду (розгляд суб’єкта як окремого індиві да) попередньої філософії. Щоправда, ця єдність швидше декларується як загальний принцип, ніж обґрунтовується через конкретні форми. (Проблеми комунікації й інтерсуб’єктивності, які досліджують конкретні форми виходу за межі індивідуального суб’єкта, постали перед філософією лише в XX ст.).

3. «Феноменологія духу» побудована на принципі істо ризму. Філософію XVII–XVIII ст., предметом якої перева жно була природа, час і історія, цікавили дотично. Нато мість у XIX ст., коли предметом дослідження стає культу ра, проблеми істо-ричності (часовості) виходять на передній план. І це зрозу-міло, оскільки час не такий важливий для природи, як для культури. Час, історичність є способом іс нування, постійного самовідтворення культури. Ця думка в розгорнутому вигляді представлена вперше у філософії Гегеля, для якої минуле іс-нує в сучасній свідомості як її структурний елемент, як еле-мент її логічної розбудови. І тому для розуміння сучасного знання (свідомості) необхід но досліджувати шлях його істо-ричного становлення. Завдяки «Феноменології духу» окрема свідомість під нялася до абсолютної ідеї, яка, власне, і є предметом ви вчення філософії Гегеля. Абсолютна ідея (Бог) у своєму розвитку долає такі ступені: спочатку вона розгортається у власній стихії — в «чистому» мисленні, відтак перехо дить у природу, але природа як матеріальне, тілесне не відпо-відає її суті і вона створює сферу духу, тобто людсь ку культуру, яка перебуває в історичному розвитку. От же, розвиток ідеї відбувається за діалектичною тріадою — теза (чисте мислення), антитеза (приро-да) і синтез (дух). Відповідно і система філософії Гегеля розпадаєть-ся на «Ло гіку» як науку про чисте мислення, «Філософію приро ди» і «Філософію духу».

Згідно з принципом тотожності мислення і буття Гегель оголо-шує логіку вченням не тільки про мислення, але й про форми буття,

оскільки сутністю буття є мислен ня. Предметом його логіки стають категорії. Але катего рії у Гегеля — це не апріорні форми розсудку Канта. Вони є загальними поняттями розуму, моментами в розвитку аб солютної ідеї. Розвиток ідеї по східцях (категоріях) — від найбільш абстрактних і однобічних визначень до кон кретних і повних — стано-вить зміст логіки. Тобто Гегель намагався розташувати всі найзагаль-ніші поняття в тако му порядку, який відповідав би логіці розвитку будь-якого знання. Найзагальнішими вузловими моментами цього по рядку є «буття», «сутність» і «поняття».

Справді, будь-яке пізнання предмету фіксує насампе ред його буття (наприклад, атом є), далі пізнання прони кає в його сутність (розкриває закономірності атома) і фор мує поняття (теорію ато-ма). Тому логіка Гегеля і розпада ється на три частини — «Буття», «Сутність» і «Поняття». Кожна з них, у свою чергу, також включає тріаду. На приклад, «Буття» поділяється на якість, кількість, міру, які знову ж розпадаються на тріади. Завдяки цьому пред метом до-слідження «Лоґіки» стає понад 80 загальних по нять, кожне з яких пе-реходить у наступні й охоплює по передні. Зокрема, в «Бутті» Гегель розглянув взаємозв’я зок категорій якості й кількості, їхній перехід у міру. У «Сутності» показав єдність і взаємопроникнення проти-лежностей. «Поняття», як і вся система, вибудуване на принципі заперечення заперечення. Перехід кількості в якість, взаємопроник-нення (боротьба) протилежностей і за перечення заперечення були піднесені в марксизмі до ра нгу трьох законів діалектики, яким нама-галися підпоряд кувати всі явища світу.

У «Логіці» Гегеля виявилася гнучкість понять, їх вза ємо залеж-ність, субординація за глибиною проникнення в суть. Свою логіку (як логіку розуму) він протиставляв формальній логіці Арістотеля, яку вважав логікою розсудку. Спроба радянських філософів на осно-ві «Логіки» Гегеля, а також «Капіталу» Маркса створити «діалек-тичну» логіку, відмінну від традиційної арістотелівської, виявилась безплідною. І все ж «Логіка» Гегеля залишається неперевершеним зразком діалектики; розроблений ним діалектичний метод є одним з найпродуктивніших у філо софії. Вразливим аспектом діалектич-ної логіки Гегеля є те, що вона нав’язує свою схему загальних понять (кате горій) будь-якому предмету. Вона не виводить ці катего рії з роз-витку предмета, а намагається ззовні привнести їх у предмет. Логіка, що обмежує дійсність, постає як панлогізм. Однак не слід заперечува-

ти і позитивної сто рони діалектичної логіки. Саме завдяки їй загальні по няття (необхідність і випадковість, тотожність і відмін ність тощо) мисляться у взаємозв’язку, в переходах. Зміст цих понять через їх співвіднесення набув тієї визначенос ті, яка вислизала від розсудко-вого і буденного мислення.

«Філософія природи» Гегеля, попри деякі цікаві ідеї (про нероз-ривну єдність матерії, простору, часу і руху), є найменш оригіналь-ним його твором. Характерно, що вели кий діалектик заперечував розвиток у природі, вважав, що матерія лише урізноманітнюється в просторі. Значно пліднішою є його «Філософія духу», в якій Гегель розглянув етапи розвитку духу, виклав свої погляди на мораль, пра-во, історію, релігію, мистецтво. З усіх цих проблем він читав курси лекцій, які після його смерті видали його слу хачі. У них блискуче продемонстрована плідність діалек тичного методу. І хоча Гегель час-то нехтував змістом зара ди форми (втискував матеріал у тріади), але завдяки діа лектиці його філософія стала одним з найвизначніших вит ворів в історії філософії.

Особливий інтерес становить гегелівське розуміння іс торії. Істо-рія людства, на його думку, — це прогрес у пі знанні свободи, а ідеал історичного розвитку суспільства — досягнення свободи для всіх. Відповідно до цього Гегель поділив всесвітню історію на три періоди: східний, ан тичний і германський. На Сході людина, за його слова-ми, ще не дозріла до свободи, тому там всі раби, за винятком одно-го вільного — деспота; в античності частина суспільс тва піднялася до ідеї свободи, інша — раби. Тільки в Єв ропі в Новий час свобода поширилася на всіх. Взірцем втілення свободи вважав німецьку мо-нархію, що було оче видним заграванням з існуючою прусською по-літичною системою. Загалом Гегель, який у молодості захоплювався ідея ми Французької революції, в зрілу пору поступово схиля вся до консерватизму і реакції. Державу він тлумачив як втілення ідеї Бога і розуму в світі. «Держава в собі і для себе є етичною тотальністю, реалізацією ідеї свободи, аб солютною ціллю розуму, найреальнішою свободою». Таке розуміння держави стало основою тоталітаризму: не дер жава існує заради громадян, а навпаки, громадяни для держа-ви. Концепція Гегеля абсолютизувала тотальність, заради якої вона нех тувала одиничним, конкретним як несуттєвим. Іншими словами, Гегель прогледів особу, як новий центр, навколо якого організовува-лося суспільне життя в Європі Нового часу.

Концепція Гегеля була піддана критиці його сучасни ками і на-ступними філософами, які вказували на такі її вразливі сторони, як панлогізм (Шлегель, Шлейєрмахер, Шопенгауер, Керкегор), ігно-рування конкретної людини, яку він віддав на поталу тотальності (Керкегор). Фейєрбах і Маркс критикували Гегеля за ідеалізм, за некрити чне сприйняття існуючого в Пруссії соціального порядку як «розумного».

Ідеї Гегеля вплинули на формування філософії К. Ма ркса. На-при кінці XIX — на початку XX ст. вони пережи ли ренесанс у неоге-гельянстві й почасти у Франкфуртсь кій школі.