1. Критична філософія І. Канта


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 

Загрузка...

Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант — філософ, якого за силою духу і впливу на пода льший розвиток філо-софської думки часто порівнюють з Платоном. Філософія Канта — перехідна ланка між ра ціоналізмом Просвітництва і романтично забарвленою фі лософією XIX ст. Кант, як і просвітники, пройнятий іде єю розуму, здатного продукувати абсолютні вічні істини. Але він переосмислює цю ідею: розум трактує не як меха нічне відображен-ня дійсності (емпірики) чи як послідов не методологічне розгортання вроджених ідей (раціоналі сти), а як творця, конструктора дійсності (об’єкта) і знання про неї. На цій основі Кант долає суперечність ем-піризму та раціоналізму, що було першим його внеском у розви ток філософської думки. Другий внесок полягає в тому, що Кант теоре-тично обґрунтував автономію волі людини, непідлеглість мораль-ності зовнішнім чинникам, завдяки чому сфера людської діяльнос-ті (культура) була винесена за межі природної детермінації. Після Канта культуру роз глядали за межа ми природи, не прив’язуючи її до при родних закономірностей. Природа і культура постають для філо-софії як дві рівнозначні та незводимі одна до одної сфери.

У творчості Канта виділяють докритичний і критич ний періо-ди. У докритичний, або, як він його називав, догматичний період Кант перебував під впливом філо софії Лейбніца і його послідовника X. Вольфа. Він був переконаний, що силою розуму можна осягнути законо мірності природи, демонструючи це створеною космого нічною гіпотезою і теорією припливів та відпливів. Але ознайомлення з фі-лософією Д. Юма збудило Канта (за його словами) від догматичної сплячки. Під догматизмом Кант розумів філософську позицію, згідно з якою світ існує таким, яким людина його сприймає, а пізнання є його відображенням. Д. Юм, поставивши під сумнів цю позицію, не запропонував нічого взамін. Кант виробив свій підхід до розв’язання цієї проблеми, назвавши його конструк тивним критицизмом.

Кант, за його словами, здійснив коперниканський пе реворот у філософії, довівши, що потрібно не знання (ро зум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом). Тобто, джере ло всезагальності й необхідності знання він пропонує шу кати не в об’єкті, а в суб’єкті. Світ наукового пізнання не є світом самим по собі (догматизм), але він не є також лише відчуттям людини (скептицизм).

Світ науки є витвором розуму, який сконструював йо го за пев-ними правилами на основі чуттєвого матеріалу, отриманого від ре-чей у собі. Ці речі в собі (ноумени) лю дині принципово не дані. Вони можуть бути дані тільки через суб’єктивні форми споглядання і мис-лення, тобто як явища (феномени). Світ наукового пізнання (сфера фе номенів) є результатом синтезу (поєднання) суб’єктивних апріор-них (незалежних від досвіду) форм і чуттєвого хао тичного матеріалу, джерелом якого є речі в собі. Апріорні форми Канта — це не «вродже-ні ідеї» Р. Декарта. Вони по збавлені змістовності, а постають як певна здатність, пев ні правила (схеми) формування матеріалу.

Завдяки такому підходу І. Кант подолав розбіжність ем піриків і раціоналістів. Він погоджувався з емпіриками в тому, що все знання можливе лише на основі досвіду, але не приймав їхнього твердження, що розум є чистою дошкою. Водночас він приймав концепцію розу-му раціоналістів, але цей розум, на його думку, містить не «вроджені ідеї», а апріорні форми, які без досвіду не здатні породжувати знання.

Світ ноуменів і феноменів І. Канта можна уявити, при йнявши аналогію пізнання і виробництва. Припустимо, що людина все життя прожила на заводі й не бачила світу, який існує зовні. Вона має справу лише з матеріа лом, який поступає ззовні, і знаряддями праці (форма-ми), які обробляють цей матеріал. Для неї світ — це ство рені й упоряд-ковані її працею на території заводу пред мети. Чи може вона на основі матеріалу, знарядь праці та продуктів своєї діяльності сказати, який світ за ме жами виробництва (сфера ноуменів), як він упорядкова ний? Достатніх підстав для цього людина не має. Так, за І. Кантом, відбу-вається і з пізнанням. Людина має справу лише з уконституйованим свідомістю світом. А світ сам по собі їй невідомий.

Оскільки, за І. Кантом, розум уконституював світ, да ний у нау-ковому досвіді, то й джерело всезагального і необхідного знання слід шукати не в цьому уконституйованому світі (сфері досвіду), а в пра-вилах, апріорних фор мах його конституювання — не в об’єкті, а в суб’єк ті. В цьому він і вбачав суть свого перевороту в філософії.

Розум, який Кант досліджував, він називав «чистим», або «транс-цендентальним» (потойбічним щодо емпірич ного суб’єкта). Це розум як сукупність певних апріорних форм, які притаманні будь-якому емпіричному індивідуа льному розуму. А світ речей у собі, те, що ви-ходить за межі досвіду, він називав «трансцендентним» (потойбіч-ним до емпіричного об’єкта).

Прийнявши таку концепцію розуму, Кант намагався відповісти на питання, як у процесі пізнання отримують ся всезагальні наукові іс-тини математики, природознавс тва і метафізики — в трьох визнаних на той час сферах знання. Шукаючи відповідь, Кант поділяв наукові суджен ня (мовні вислови, в яких фіксуються думки) на аналіти чні та синтетичні. В аналітичних судженнях на зразок «всі тіла протяжні» зміст суб’єкта судження («тіла») і пре диката («протяжні») збігаєть-ся, оскільки поняття «тіло» охоплює і поняття «протяжність» (непро-тяжні тіла не іс нують і немає нетілесної протяжності). Такі судження не потребують підтвердження досвідом. Вони є тавтологіч ними (не дають приросту знання) і малоцінними в науці.

Синтетичні судження поєднують різні за змістом по няття. Вони бувають апостеріорними (заснованими на до свіді типу «вода кипить при +100°С»). Їхній зміст вірогідний, і вони не можуть відігравати вирішальну роль у науці. Але в науці існують і синтетичні апріорні судження на зразок «пряма — найкоротша». Ці судження не виво-дяться з досвіду, але дають нове знання. Разом з тим вони, як аксіоми є фундаментом науки. Тому в основній своїй пра ці «Критика чисто-го розуму» Кант ставить запитання: як можливі синтетичні апріорні судження в математиці, при родознавстві та метафізиці (філософії)? Відповідаючи на них, філософ розрізняє три здатності людини: чут-тєве спо глядання, розсудок і розум.

У чуттєвому спогляданні, на думку Канта, матеріал від речей в собі впорядковується такими апріорними формами споглядання, як простір і час. Отже, простір є не формою самих речей, а суб’єктивним способом упорядкування чуттєвого матеріалу. За висловом англійсь-кого філософа Бертрана Рассела (1872–1970), простір у Канта — це щось на зразок окулярів, крізь які все набуває просторового вигля ду. І, на думку Канта, математика як наука можлива саме завдяки цим чис-тим формам споглядання. Зокрема, гео метрія можлива лише завдяки здатності людини уявити чистий простір і в цьому просторі оперувати ідеальними фігурами. Якби геометрія оперувала в реальному просторі з реальними фігурами, сума кутів трикутника ніколи б не дорівнювала 180°. Отже, математичне знання, за І. Кантом, ви водиться не на осно-ві споглядання явищ, а на основі апріо рних форм простору і часу, які лежать в основі чуттєвого упорядкування (конструювання) цих явищ.

Природознавство можливе завдяки діяльності розсуд ку, яка поєднує його апріорні форми і чуттєве сприйман ня. Такими формами розсудку Кант вважає кількість, якість, відношення (субстан-ція, причинність, взаємодія), можли вість, необхідність, випадко-вість. Кожна з цих категорій породжує менш загальні поняття. Усі вони без сприйман ня є пустими, а сприймання без понять сліпими. Чуттєві сприймання є індивідуальними і суб’єктивними, а щоб пе-ретворитись на всезагальний науковий досвід, вони повинні поєдна-тися з апріорними формами розсудку. Це упоряд кування чуттєвих сприймань формами розсудку й утво рює сферу досвіду, фактів, яка є предметом вивчення нау ки. Кант стверджував, що розсудок не черпає свої закони з природи, їх він приписує природі. Це слід розуміти так: розсудок накинув певну категоріальну схему на чуттєві сприймання, упорядкував їх за цією схемою, зробив його всезагальним досвідом і тепер цей, побудований за правилами розсудку, світ досвіду стає предметом вивчення науки. Розсудок знаходить у світі те, що попе-редньо вклав у нього. Іншими словами, відповідність досвіду й істин природознавства ґрунтується на тому, що вони конститу йовані одни-ми й тими ж формами.

Отже, і математика, і природознавство як науки мож ливі завдяки суб’єктивним апріорним формам споглядан ня і розсудку. А оскільки ці форми загальнолюдські (єдиноможливі для людини), то істини математики і природо знавства вічні. Іншими словами, Кант вважав, що геометрія Евкліда і фізика Ньютона є вічним і незмінним знан-ням, адже в основі їх лежать притаманні людині апріорні пра вила впорядкування чуттєвого матеріалу, а інших правил вона уявити не може. Тому наука може тільки поширюва ти причинні зв’язки чи уріз-номанітнювати фігури в просторі, а виходу на інше розуміння при-чинності й просторо вості (можливість науки іншого типу, наприклад неевклідової геометрії та неньютонівської фізики) Кант не допус кав. У цьому він є спадкоємцем Просвітництва з його ві рою у вічні істини розуму.

Відповідаючи на питання, чи можлива метафізика як наука, Кант звертався до аналізу розуму — третьої пізна вальної здатності людини. Розсудок, за І. Кантом, конечний, його істини обмежені на-явним чи можливим чуттєвим досвідом. Але людина не хоче змири-тись з цією обмеже ністю. Вона намагається застосувати розсудок за межами чуттєвого досвіду, вивести його за конечне. Наприклад, у до-свіді людині дана тільки обмежена частина світу, про яку вона може судити строго науково. Але ж людина пра гне висловлюватися про

світ загалом, тобто про те, що ви ходить за межі досвіду. Такою здат-ністю — виходити за горизонти можливого досвіду — володіє розум.

Подібно до того як споглядання має чисті форми (прос тір і час), розсудок апріорні категорії (кількість, якість, при чинність та ін.), ро-зум має апріорні ідеї. Це — ідеї душі, світу і Бога, тобто основні ідеї, які аналізує метафізика.

Досліджуючи пізнавальну функцію ідей розуму, І. Кант дово-дить, що логічні побудови, які метафізика намагається звести на їх основі (за відсутності контролю чуттєвого до свіду) є проблематич-ними. Наприклад, спроба перейти від ідеї Бога до його реального іс-нування ґрунтується на логічних помилках. І. Кант, зокрема, спрос-товує онтологічне дове дення буття Бога. Необґрунтований також, на його думку, перехід від ідеї душі до душі як субстанції.

Найбільше розчарування приносить ідея світу. Спроба метафі-зики мислити світ в цілому призводить до логі чних суперечностей. Так, можна без логічних помилок довести, що світ конечний в про-сторі й часі, і що він безкінечний; що він ділиться до безкінечності й що є неподільні частки; що світ строго детермінований і що в ньому є свобода. Ці необхідні суперечності (І. Кант нази ває їх антиномія-ми) є свідченням того, що розум тут безплідний, що він вийшов за межі своїх можливостей. Тому діалектика, яка вивчає ідеї розуму, за Кантом, є вчен ням про необхідні, але безплідні суперечності. Згодом Гегель по-своєму переосмислить ці думки І. Канта.

Ідеям розуму І. Кант відводить тільки регулятивну фун кцію. Вони не можуть конструювати об’єкт, бо такий об’ єкт виходить за сферу феноменів, досвіду, але можуть син тезувати наявне знання в систему. Скажімо, ідея душі синтезує, зводить у єдність все знання про психіку. Тому мета фізика як наука, яка б по-своєму сконструю-вала об’єкт і вивчала його на взірець математики чи природознавства, неможлива. Філософія не є наукою. З чого, до речі, не ви пливає, що Кант заперечував метафізику. Ні, метафізика можлива і необхідна як вища мудрість, але вона не вибудо вується на засадах вічних істин за прикладом математики чи природознавства. Отже, І. Кант відме-жував філософію і наукове знання за принципами їх побудови.

Крім теоретичного, І. Кант визнавав у людині й практич ний ро-зум, дослідженню якого присвячена «Критика прак тичного розуму». Практичний розум є розумною волею, спрямованою на оволодіння реальністю. Якщо теоретич ний розум має справу з явищами (з кон-— ституйованим ним світом), то практичний стосується сфери ноуме-нів (речей у собі, Бога і душі). Заслуга І. Канта полягає в тому, що він поставив практичний розум вище теоретичного. Знання, на його думку, має цінність тоді, коли воно служить вищій цінності — благу людини. Само по собі воно не є благом. У цьому Кант відходив від просвітників, які були схильні в розумі (знанні як такому) вбачати моральну цінність.

Практичний розум у Канта керує всіма практичними вчинками людини, в тому числі й моральними. Він вихо див з того, що людська воля автономна, тобто вона сама собі задає закони своєї діяльності. Воля в своїй дії не зале жна ні від зовнішніх чинників, ні від внутріш-ніх імпуль сів людини. На цьому розумінні свободи волі Кант вибуду-вав свою концепцію моралі. Таке розуміння засад моралі було новим для філософії. «Нове слово, сказане Кантом про поведінку людини, — автономія моральності. Попере дні теорії були гетерономні, тобто ви-водили мораль із зов нішніх стосовно неї принципів». Філософи до Канта нама гались вивести мораль із волі Бога, настанов суспільства, вимог вродженого чуття, з прагнень до щастя, насолоди, користі. Тільки Кант стверджував принципову самостій ність і самоцінність моральних принципів, які ґрунтують ся на свободі волі. Воля у своїй діяльності керується пев ними імперативами — закликами, веління-ми, настанова ми на зразок «дій так...». В основі корисної практичної дії (дії, яка переслідує мету) лежить гіпотетичний імператив, його правило — «якщо хочеш досягти певної мети, дій та ким чином...». В основі ж морального вчинку, який в принципі не повинен пересліду-вати корисливої мети, лежить категоричний імператив, тобто всеза-гальне веління. Його Кант формулює так: «Вчиняй так, щоб максима (правило) твоєї волі завжди могла стати принципом для всезагаль-ного законодавства». Іншими словами, співмірюй принцип свого морального вчинку зі всезагальним благом, вчиняй так, як ти хочеш, щоб вчиняли щодо тебе.

Прийнявши принцип свободи волі, Кант вимагав став лення до людини як до мети, як до сущого, яке має ціль у собі, а не як до засобу. Звідси і категоричний імператив може набути форми: не розглядай іншу людину (і самого себе) як засіб, а тільки як мету.

І. Кант — ригорист (прихильник суворих правил) у сфе рі моралі. Моральними є лише ті вчинки, які ґрунтують ся на категоричному ім-перативі, на обов’язку. Якщо лю дина, наприклад, робить добро іншій

людині, тому що їй подобається робити добро, а не тому, що вона по-винна це робити, то такі вчинки не є чисто моральними.

Кант усвідомлював, що служіння обов’язку не обов’я зково при-несе щастя людині. Часто, навпаки, щасливі ті, хто не дотримується моральних норм. Для того щоб утве рдити справедливість, не дати змоги руйнувати мораль, він постулює безсмертну душу і буття Бога. Для теорети чного розуму їх буття проблематичне, для прак-тичного — необхідне. Бог, безсмертна душа і «воздаяння» (відплата) в потойбічному світі необхідні, щоб людина була мораль ною істо-тою.

В одному з розділів «Критики чистого розуму» Кант ставить три знамениті запитання:

1.         Що я можу знати? На це запитання дає відповідь його дослід-ження «чистого розуму».

2.         Що я повинен робити? Відповідь на нього філософ з’ясував у «Критиці практичного розуму».

3.         На що я можу сподіватися? Відповідь на це запи тання міс-тить дослідження релігії в межах розуму.

Кант відповів на всі порушені ним запитання, створи вши цільну філософську систему, своєрідний духовний па м’ятник епохи і людсь-кого розуму.