1.3. Економічні системи та їх класифікація. Власність як економічна категорія


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 

Загрузка...

Економічна система - це упорядкована система зв'язків між виробниками і споживачами матеріальних і нематеріальних благ і послуг.

Основні елементи економічної системи:

1.         Конкретні економічні зв'язки між суб'єктами, що господарюють.

2.         Соціально - економічні відносини, що ґрунтуються на відповідних формах власності на економічні ресурси і результати господарської діяльності.

 

1.         Організаційні форми господарської діяльності: поділ праці, спеціалізація і кооперування виробництва.

2.         Господарський механізм, тобто спосіб регулювання економічної діяльності на макрорівні.

Економічні системи, багатомірні і записуються у вигляді:

ES = f (Aj, A2, ...An)

ES - економічна система, що визначається особливостями Ah А2,...А„. Ці особливості виступають критеріями при визначенні типу економічної системи.

Типи економічних систем:

I. Ринкові економічні системи:

1.         Ринкова економіка вільної конкуренції - чистий капіталізм (ІХХ ст. - 1-і дес. XX в). їх основні ознаки: приватна власність; вільна конкуренція; воля учасників економічної діяльності; ринкове ціноутворення; стихійне ринкове регулювання.

2.         Сучасна ринкова економіка - сучасний капіталізм або змішана економіка. Основні ознаки: поєднання колективної, приватної державної власності; державне регулювання економіки з метою стимулювання споживчого попиту і пропозиції; маркетингова система керування виробництвом.

II Неринкові економічні системи.

1.         Традиційна економічна система (слаборозвинені країни). Основні ознаки: відстала технологія; ручна праця; натуральне виробництво; перевага дрібнотоварного виробництва; активна роль держави.

2.         Адміністративно-командна система. Основні ознаки: держав-на власність на засоби виробництва; монополізація і бюрократизація економіки; централізоване планування і керування виробництвом; централізований розподіл матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Власність - приналежність речей, матеріальних і духовних цінностей окремим особам, юридичне право на таку приналеж-ність та економічні відносини між людьми з приводу приналеж-ності, розподілу, переділів об'єктів власності.

Суб'єкт власності (власник) - активна сторона відносин вла-сності, що має можливість і право володіння об'єктом власності.

Об'єкт власності - пасивна сторона відносин власності у вигляді предметів природи, речовини, енергії, інформації, майна, інтелекту та  ін.   Серед  різноманітних  бажань  і  устремлінь  людини,   що

представляють відображення його економічної природи, гідне місце посідає інтерес до володіння матеріальним багатством.

Види і форми власності, характер відносин власності служать визначальними ознаками економічної системи. Так, якщо центра-лізовано-розпорядницькій, командно-розподільній системам вла-стива державна форма власності на засоби виробництва, то рин-кова економіка спирається на весь спектр форм і відносин влас-ності, виходить із принципу їх рівних прав на існування.

Відносини власності являють собою систематично повторю-вані, відтворені між людьми відносини, нерозривно пов'язані з майновими правами володіння, розпорядження, керування, вико-ристання і присвоєння як засобів виробництва, так і результатів їхнього використання.

Відносини, що виникають між суб'єктом власності й об'єктом власності, характеризують одночасно міру володіння об'єктом з боку суб'єкта і вид функції, реалізованої суб'єктом у процесі практичного втілення відносин власності. Говорячи про зв'язки між суб'єктами та об'єктами власності, необхідно розрізняти від-носини володіння, користування, розпорядження й відповідаль-ність, що представляють одночасно юридичні, правові й еконо-мічні категорії.

Володіння - форма власності на землю, будівлі, основні за-соби, майно, гроші, цінні папери, природні ресурси. Представляє фактичне володіння річчю або документально підтверджену пра-вомочність мати об'єкт власності. Володіння об'єктом надає пра-во використовувати його, передавати об'єкт у розпорядження ін-шим особам, продавати, дарувати.

У ряді випадків володіння перетворюється у формальне пра-во, яким власник не користується, а часом і не знає, як користува-тися, і не прагне до цього. Так, наприклад, державні органи, не будучи юридичними власниками державної власності (таким но-мінально є народ), фактично виступають у ролі власників. Вони здають в оренду і навіть продають державну (загальнонародну, суспільну) власність, використовують її самі, а іноді й привлас-нюють, не маючи на те повноважень від номінальних власників.

Користування означає застосування об'єкта власності відпо-відно до його призначення і по розсуду та бажанню користувача. Володіння і користування власністю можуть об'єднуватися в ру-ках одного суб'єкта, а також бути розділеними між різними су-б'єктами. Останнє означає, що користуватися об'єктом можна не маючи права власності. I навпаки, можна бути власником і не ко-ристуватися об'єктом власності, передавши це право іншому су-б'єкту. Так, наприклад, найманий робітник використовує засоби виробництва, не будучи їх власником, а, скажемо, власник готе-лю сам ним, звичайно, не користується. Якщо користувач не є власником та розпорядником об'єкта власності, він здійснює до користування протягом конкретно обумовленого терміну і відпо-відно до умов, наданих йому первинним суб'єктом власності.

Розпорядження представляє в сучасних умовах найбільш всеосяжний, вищий спосіб реалізації відносин між об'єктом і су-б'єктом власності, що дає суб'єкту право і можливість розпоря-джатися об'єктом й використовувати його будь-яким бажаним способом аж до передачі іншому суб'єкту, перетворення в інший об'єкт і навіть ліквідації. Суб'єкт, що володіє правом розпоря-дження, має можливість реалізації основних прав та можливостей власника: установлення шляхів застосування об'єкта власності, права здійснення угод (продажів, здавання в оренду, дарування) щодо об'єкта власності. Фактично власник, одержує права й реа-льну можливість розпоряджатися об'єктом власності. Делегуван-ня, передача прав розпорядження означає, по суті, передачу пов-новажень власника в інші руки.

Відповідальність - "тягар власності". Функція відповідаль-ності, на перший погляд, не вимагає спеціального виділення, оскільки автоматично випливає з попередніх функцій. Однак, це не зовсім так. "Тягар власності" означає як інтерес до активного використання засобів виробництва, так і відповідальність за них, за їхню долю, за їхнє ефективне функціонування, відшкодування збитку, нанесеного об'єкту.

У структурі форм і відносин власності варто розрізняти на-турально-речовинний і вартісний аспекти. При неподільності на-турально-речовинного об'єкта власності розподілу може підляга-

ти тільки грошова вартість. Тому цілком можливі і часто спосте-рігаються ситуації, коли власник уповноважений претендувати на грошову вартість об'єкта, але не на сам об'єкт.

Відмітною рисою приватної власності є те, що власник без-посередньо здійснює і реалізує права володіння, розпорядження, керування, використання і присвоєння. Приватна власність конк-ретизується у володіннях конкретних осіб, кооперативів, това-риств, акціонерних компаній і корпорацій.

Суспільна власність виникає як альтернатива приватної власності. Суспільна власність припускає спільне володіння, роз-порядження і виключає індивідуальне. Якщо приватна власність персоніфікована, тобто кожен її суб'єкт конкретний, а отже існує конкретна відповідальність, то суспільна власність деперсоніфі-кована, тобто знеособлена. Усі члени суспільства володіють спі-льно. Оскільки власність суспільна, тоді й володіння спільне, от-же вона зрівнює всіх у відношенні засобів виробництва.

Сукупність форм власності охоплює:

•          загальнонародну - у вигляді природних багатств загаль-нонародного користування, з загальною і рівною доступ-ністю для всіх членів суспільства;

•          державну - земля, природні ресурси, основні виробничі фонди, оборотні кошти, інформація, що представляє час-тину загальнонародної власності, будинки, матеріальні ре-сурси, фінанси, коштовності, суб'єктами-розпорядниками яких є органи державної влади і її суб'єкти;

•          регіонально-державну, передану у володіння і розпоря-дження регіональних державних органів;

•          комунальну, муніципальну, передану в розпорядження місцевих органів;

•          колективну, що представляє неподільну частину загаль-нонародної, державної, регіональної власності, передану на певний строк колективу підприємства, а також викуп-лену чи орендовану колективом і використовувану відпо-відно до системи правил і норм, установлених законом;

•          індивідуальну, що представляє майно, предмети, інфор-мацію, які належать особисто індивідууму і використову-

ються ним за власним розсудом при дотриманні правових норм, що поширюються на громадян-власників. Доцільно також виділяти власність громадських організа-цій і групову, сімейну власність, а також загальну, спільну і

часткову. Підкреслимо, що не існує і не може існувати абсолют-ного розподілу форм власності, неминучі змішані форми власно-сті, у тому числі перехідні від однієї форми до іншої.

Перетворення державної форми власності в приватну має на-зву приватизації. Спосіб приватизації характеризує механізм зміни власника, за допомогою якого відбувається перехід від державної до акціонерної власності. Першочерговою ознакою приватизації є спосіб, за яким вона здійснюється. Такою ознакою є міра платності за передачу приватизованого об'єкта у володін-ня новому власнику. Одночасно спосіб відображає методи, орга-нізацію, технологію процесу переходу від однієї форми власності до іншої. Способи приватизації відрізняються також залежно від виду об'єкта приватизації. Принаймні, необхідно враховувати специфіку приватизації таких об'єктів як земля, природні багатс-тва, житло, основні засоби (виробничі фонди) підприємств, буди-нки і приміщення соціально-культурного призначення, об'єкти сфери послуг. Особливо складну проблему представляє привати-зація з використанням іноземного капіталу.