4.2. Похідні фінансові інструменти та їх застосування у сучасній економіці


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 

Загрузка...

За останні тридцять років світовий ринок похідних інструментів сформувався як важливий елемент фінансового ринку, а склад його учасників є доволі широким і включає як фінансові, так і нефінансо-ві інститути. Головною передумовою появи та бурхливого розвитку ринку деривативів стала зростаюча невизначеність та волатильність фінансових ринків у 70-80-х роках минулого століття, у результаті чого рівень ризикованості всіх фінансових операцій значно збільшив-ся. Це спонукало учасників ринків до пошуку адекватних інструмен-тів протидії цим ризикам та ефективних стратегій їх застосування.

Розділ 4. Інноваційні інструменти фінансових ринків

Ще раз нагадаємо, що назва цих інструментів походить від ан-глійського слова derivative, що і означає вторинний, похідний. Іс-нують більш або менш розширені визначення цього терміну, проте сутність цих фінансових продуктів вже достатньо чітко окреслена. Так, у Положенні (Стандарті) бухгалтерського обліку 13 «Фінан-сові інструменти», затвердженому Міністерством фінансів України, дериватив визначається як фінансовий інструмент:

-          розрахунки за яким провадитимуться у майбутньому;

-          вартість якого змінюється внаслідок змін відсоткової ставки, курсу цінних паперів, валютного курсу, індексу цін, кредитного рейтингу (індексу) або інших змінних, що є базисними;

-          який не потребує початкових інвестицій. У глосарії, підготовленому інвестиційним банком J.P. Morgan,

наведено менш детальне визначення, проте воно містить конкретні види деривативів, що особливо важливо для їх класифікації: «Дери-вативний інструмент або продукт вважається таким, якщо його ціна змінюється разом з однією або більшою кількістю ринкових змінних, що лежать в його основі і якими можуть бути ціни акцій або товарів, відсоткові ставки або валютні обмінні курси. Базови-ми деривативами є форварди, ф’ючерси, свопи, опціони, варанти та облігації, що конвертуються». До цього визначення слід додати, що базовим активом для деривативів можуть бути не тільки вищепере-раховані показники, а теоретично будь-які змінні, як-то: рівень ін-фляції, фондові індекси, ставка оренди або навіть рівень температу-ри повітря; останнє дійсно було реалізовано у так званих погодних деривативах, які з’явилися на біржах у 2000 році.

Необхідно відмітити, що далеко не всі похідні фінансові інстру-менти є результатом фінансового інжинірингу тільки банківських установ. Проте банки активно використовують їх у процесі обслуго-вування клієнтів та у власній діяльності, а також проводять наукові дослідження з цієї тематики. Тому не випадково саме інвестиційний банк J.P. Morgan у 2007 році авторитетним британським виданням «Risk Magazine» був названий кращою установою по роботі з де-ривативами за минулі двадцять років. При цьому було зазначено, що J.P. Morgan на протязі двох десятиліть задавав темп на ринку деривативів; у цій сфері банк здобув репутацію інноватора завдяки багатьом досягненням, починаючи від здійснення таких наукових розробок, як система виміру ризиків RiskMetrics, до визначальної ролі у розвитку ринку кредитних деривативів. Іншими лідерами на

Банківські інновації

ринку похідних фінансових інструментів за 2007 рік були названі наступні банки: Deutsche Bank (процентні та валютні деривативи), Goldman Sachs (кредитні деривативи), Societe Generale (деривати-ви на акції), BNP Paribas (структуровані продукти), Royal Bank of Scotland (інфляційні деривативи), Citigroup (дослідження в області деривативів).

Фінансові деривативи досить різноманітні за своїми характе-ристиками – ліквідністю, вартістю, ступенем ризику, складністю ви-користання, тому кожен з них має свої переваги і недоліки, а, отже, використовується з конкретною метою.

Найпростішими є форвардні контракти, під якими розумієть-ся угода між двома контрагентами про умови здійснення операції з базовим інструментом (активом), яка відбудеться в майбутньому. Найчастіше такі операції набувають форми купівлі чи продажу обу-мовленої кількості конкретного виду базових інструментів (валю-ти, цінних паперів тощо) за фіксованою ціною на визначену дату в майбутньому. Форвардні контракти належать до твердих строкових угод, тобто є обов'язковими до виконання обома контрагентами. Оскільки умови укладання контракту є індивідуальними, то фор-вардні угоди належать до позабіржових нестандартизованих інстру-ментів.

Сам по собі механізм форвардних операцій є відомим вже багато сотень років, проте вони мали місце, як правило, на товарному рин-ку. У банківську практику на початку 1970-х років активно увійшли валютні форварди у зв’язку з необхідністю клієнтів банків – експор-терів та імпортерів – страхувати свої валютні ризики. При цьому при укладанні угоди визначалися сума іноземної валюти та курс, за яким вона повинна бути куплена чи продана банком на певний мо-мент часу у майбутньому. Такі форвардні контракти, що зараз стали вже традиційною банківською практикою, мають назву форвардів з поставкою. Проте у 1990-х роках набули широкого поширення так звані розрахункові форвардні угоди – NDFs (Non-Deliverable Forwards), які, на відміну від звичайних, є сукупністю трьох дій:

-          купівля/продаж певної суми валюти у встановлений термін за курсом, що визначений сторонами у момент укладання угоди;

-          продаж/купівля тієї ж суми валюти у дату виконання угоди за курсом, спосіб визначення якого узгоджується сторонами у мо-мент укладання угоди (як правило, таким курсом виступає спот-курс, що домінує на ринку у дату виконання угоди);

Розділ 4. Інноваційні інструменти фінансових ринків

-     зарахування зустрічних грошових вимог, що виникають у мо-мент виконання обох угод.

Таким чином, ці угоди не передбачають реальної поставки валю-ти, а відносяться до групи контрактів «на різницю», яку виплачує сторона, що програла. За існуючими даними, до 80% таких операцій мають спекулятивний характер. Ринки розрахункових форвардів створюються, в основному, для фінансових ринків, що розвивають-ся і де введені обмеження на транскордонний рух капіталу. Так, до останнього часу активно функціонував офшорний ринок контрактів NDF на базис гривня/долар.

Аналогічним розрахунковим форвардам інструментом грошо-вого ринку є угоди на майбутню відсоткову ставку – FRA (англ. Forward Rate Agreement). Це угода між двома контрагентами, що фіксує майбутнє значення відсоткової ставки на певний період за уявним кредитом і передбачає виплату на дату виконання угоди різ-ниці між зафіксованою ставкою і реальною ставкою, що склалася на ринку на цю дату. При цьому один з контрагентів є уявним кредито-ром, а інший – позичальником, і вони мають протилежні очікування з приводу руху відсоткових ставок: кредитор, або продавець FRA, хеджується від зниження ставок, а позичальник, або покупець, – на-впаки.

Ці угоди вперше з’явилися у 1984 році і регулюються правилами, що були розроблені Британською банкірською асоціацією. У даний час угоди FRA є базовим форвардним інструментом страхування процентних ризиків на короткі та середні періоди, що надзвичайно розповсюджений на фінансових ринках.

Наступною групою фінансових деривативів є свопи (англ. swap –об-мін), під якими розуміються угоди між контрагентами про обмін (один або кілька) певної кількості базових інструментів на визначених умовах у майбутньому. Як і більшість інших деривативів, своп-контракти частіше за все укладаються в розрахунку на певну умовну суму і передбачають лише обмін різницями в цінах базових інструментів, а не самими інстру-ментами. Як правило, за умовами угоди проводиться серія зустрічних платежів протягом періоду дії або один обмін у момент відкриття контр-акту з умовою проведення зворотної операції на час закінчення свопу (наприклад, купують іноземну валюту на умовах негайної поставки та укладають угоду на її продаж у майбутньому).

Своп-контракти як вид похідних фінансових інструментів за-стосовуються банками на міжнародних ринках з початку 1980-х

Банківські інновації

років і за період, що минув, вони стали одним з основних засобів, що використовуються для управління активами та зобов’язаннями. Основною особливістю свопів є їх взаємовигідність, коли завдяки проведенню операцій обміну обидві сторони досягають тієї мети, яку вони перед собою поставили. Угоди своп укладаються тоді, коли потенційні учасники мають намір скористатися такими можливос-тями іншої сторони, яких самі вони не мають. Отже, від реалізації своп-контракту переваги отримують обидва учасники, жодний з яких не програє – і не виграє, завдяки чому вдається знизити вар-тість цієї операції, тому свопи вважаються порівняно недорогими фінансовими інструментами.

Теоретично розрізняють два види своп-контрактів – валют ний та відсоткових ставок, кожен з яких має на меті хе джування відпо-відного виду ризику – валютного чи процентного. На практиці ва-лютні та відсоткові свопи часто поєднуються в одній угоді. Першим валютно-процентним свопом вважається угода, укладена у 1981 році між Світовим банком та компанією IBM, які за посередництвом ін-вестиційного банку Salomon Brothers обмінялися боргами і відсо-тковими виплатами у доларах США, з одного боку, та у німецьких марках та швейцарських франках – з іншого. Саме висока репутація учасників цього свопу забезпечила довгострокову довіру до даного виду деривативів.

У сучасних умовах активно використовуються і свопи з цінними паперами, які дозволяють інвестиційним інститутам не тільки опти-мізувати (диверсифікувати) свої фондові портфелі, але й проводити концентрацію пакету цінних паперів конкретного емітента на певну дату (на дату проведення річних зборів тощо).

У цілому ринок своп-контрактів у даний час розвивається най-більш стрімко і протягом останніх десяти років посідає провідні пози-ції в структурі ринку фінансових деривативів. Так, за даними Банку міжнародних розрахунків, на середину 2008 року більше половини по-забіржового ринку фінансових деривативів приходилося саме на угоди типу своп, з них на відсоткові свопи – більше 90%. Цьому значною мі-рою сприяє гнучкість даних деривативів і практично необмежені мож-ливості щодо конструювання нових інструментів на їх основі.

Слід зазначити, що форварди та свопи відносяться до так званих OTC – деривативів (англ. over-the-counter), які функціонують на по-забіржовому ринку. Проте на початку 1970-х років з’явилися біржо-ві фінансові деривативи, першими з яких були валютні ф’ючерси.

Розділ 4. Інноваційні інструменти фінансових ринків

Ф’ючерсний контракт – це угода між продавцем або покупцем, з одного боку, і кліринговою палатою ф'ючерсної біржі, з іншого, про поставку (прийняття) стандартної кількості базових інструмен-тів за узгодженою ціною на конкретну дату в майбутньому. Отже, ф'ючерсні угоди укладаються між двома сторонами, однією з яких завжди є клірингова (розрахункова) палата ф'ючерсної біржі, що виконує роль гаранта здійснення всіх контрактів. Це робить ф’ючерс високоліквідним фінансовим інструментом.

Уперше торгівля фінансовими ф'ючерсами відкрилася в 1972 р. у спеціальному підрозділі – Міжнародному валютному ринку – Чиказької товарної біржі (СМЕ) і стала, за словами М. Міллера, одним з найуспішніших фінансових нововведень за останні десяти-річчя. Через десять років, у 1982 році, аналогічні торги розпочалися у Європі на Лондонській міжнародній біржі фінансових ф'ючерсів (LIFFЕ). Оскільки товарні ф’ючерси були відомі вже більше сотні років, то можна сказати, що форма ф’ючерсного контракту на валю-ту не була винайдена заново, а вдало скопійована з існуючих товар-них аналогів.

Предметом фінансового ф’ючерсного контракту можуть бути такі інструменти, як іноземна валюта, депозитні сертифікати, бан-ківські депозити, акції, облігації, векселі, довгострокові казначей-ські зобов’язання, фондові індекси. Обсяги та терміни поставок цих фінансових інструментів стандартизовані, що є особливістю ф’ючерсних контрактів (на відміну від форвардів). Конкретні умови та правила здійснення торгівлі різними типами ф’ючерсних контр-актів визначаються самою ф’ючерсною біржею.

Необхідно зазначити, що укладання ф’ючерсного контракту, як правило, не має на меті реальної поставки базового активу. Статис-тика світових фінансових ринків свідчить про те, що на 95% вони закінчуються тільки взаєморозрахунками, з чого випливає, що ці інструменти використовуються з метою хеджування ризиків, арбі-тражу або спекуляції.

Одним з видів строкових угод, які можуть уклада тися як на бір-жовому, так і на позабіржовому ринках, є опціони. Опціонна угода надає власнику (тобто покупцю) контракту право купити (або про-дати) певний вид фінансового або іншого активу за наперед обу-мовленою ціною у визначений термін у майбутньому. Тому можна сказати, що опціон, на відміну від ф'ючерсу чи форварду, є угодою «несиметричною». У той час, коли ф'ючерсні та форвардні угоди

Банківські інновації

є обов’язковими для виконання обома контрагентами, опціон дає власнику право виконати чи не виконати угоду, а для продавця він є обов’язковим для виконання. Таким чином, опціон виконується, коли ситуація на ринку сприятлива для його покупця і несприятлива для продавця. Продавець опціону приймає на себе ризики, пов'язані з несприятливими ціновими змінами на ринку, і за це отримує від покупця винагороду – премію, яку ще називають ціною опціону.

Залежно від прав, що надаються власнику (покупцю) опціону, останні поділя ють на опціони «call» (на купівлю активу) та «put» (на його продаж). Одночасно на світовому ринку існують два основні типи опціонів, що розрізняються строками виконання: «американ-ські» опціони можуть бути реалізовані на протязі всього терміну вико-нання контракту, а «європейські» – тільки у день закінчення строку.

Фінансові опціони укладаються, як правило, за п’ятьма групами активів, до яких належать валюта, цінні папери, відсоткові ставки (за банківськими кредитами та депозитами), біржові індекси, а та-кож деривативи. Так, наприклад, опціони на відсоткові ставки на-дають гарантію покупцю, що ставка процента не підніметься вище або не знизиться нижче певного рівня. Терміни дії цих угод різно-манітні – від кількох місяців до десятків років, вони здійснюються на позабіржовому ринку. Умови більшості контрактів прив'язані до відсоткових ставок за державними цінними паперами, комерційни-ми векселями, кредитами для першокласних позичальників (прайм-ставка) або до ставки LIBOR. Більшість дилерів опціонних угод на відсоткові ставки – це комерційні та інвестиційні банки.

З часом, завдяки, насамперед, американському фондову ринку, відбулося суттєве розширення спектру використання опціонів. Те-пер вони укладаються і на самі деривативи, тобто з’явилися опціони на ф’ючерси, опціони на свопи (свопціони), опціони на опціони (по-двійні опціони).

Проте на сучасному етапі одним з найбільш цікавих та запитува-них видів фінансових інновацій є кредитні деривативи. Їх принци-пова відмінність від усіх раніше розглянутих похідних фінансових інструментів полягає у тому, що створення та використання остан-ніх було спрямовано переважно на страхування ринкових ризиків. Проте масштабні кризові явища, що мали місце на світових фінан-сових ринках у 80-90-х роках ХХ ст., змусили їх учасників, перш за все, інвестиційні та комерційні банки, задуматися про можливості ефективного хеджування і кредитних ризиків.

Розділ 4. Інноваційні інструменти фінансових ринків

Кредитні деривативи можна визначити як структуровані фінан-сові інструменти, що відділяють кредитний ризик від активу для наступної його передачі іншій стороні і дозволяють торгувати ризи-ком та активом окремо з урахуванням профілю кредитного ризику. Внаслідок цього кредитний ризик стає об’єктом купівлі-продажу, створюється його вторинний ринок і ціна на кредитний ризик кон-кретного позичальника визначається ринковими методами на основі попиту та пропозиції. Тобто кредитні похідні інструменти дозволя-ють відокремити кредитний ризик від інших кількісних та якісних аспектів володіння різного роду активами (позики, облігації тощо) та передати його за певну винагороду спекулятивно налаштованим учасникам фінансового ринку.

Таким чином, контракти, що мають форму кредитних деривати-вів, передбачають, що покупець ризику (одночасно продавець кре-дитного захисту) компенсує продавцю ризику (покупцю кредитно-го захисту) втрати, що пов’язані з такими подіями, як неповернення кредиту, зниження кредитного рейтингу або банкрутство позичаль-ника, пролонгація дати погашення кредиту тощо.

Першим офіційно визнаним маркет-мейкером ринку кредитних деривативів став американський банк Bankers Trust (тепер Deutsche Bank Trust Company Americas), який здійснив угоду з їх викорис-танням у 1992 році. Проте власне ринок кредитних деривативів був створений вже у 1993 році, коли цей банк разом з фінансовим інсти-тутом Credit Swiss Financial Products (тепер банк Credit Suisse First Boston) розпочали в Японії продаж цінних паперів, вартість яких при погашенні залежала від конкретних подій, пов’язаних з можли-вим дефолтом позичальників.

Таким чином, первісно рушіями ринку кредитних деривативів виступали продавці кредитного ризику – інвестиційні банки, які на-багато більше, ніж комерційні банки, були зацікавлені у його розви-тку, оскільки саме ці інструменти дозволяли їм ефективно управ-ляти кредитними лімітами по величезним портфелям облігацій та похідних фінансових інструментів.

Активна діяльність на ринку кредитних деривативів інвестицій-них банків, які продовжували займатися розробкою концепцій ін-новаційних фінансових продуктів та пошуком нових сфер їх засто-сування, змусила звернути увагу на цей вид похідних інструментів і комерційні банки. Саме вони у найближчому майбутньому стали основними споживачами кредитних деривативів. Проте для нор-Банківські інновації

мального функціонування ринку необхідно було прийняття відпо-відних нормативних актів (вони з’явилися наприкінці 1990-х років спочатку у США та Канаді, потім – у Німеччині, Франції, Великій Британії та інших країнах), стандартизація документації, розробка доступних моделей оцінки ризиків та чіткого механізму ціноутво-рення.

Найбільш широким класом кредитних деривативів є свопи на кредитний дефолт або кредитні дефолтні свопи – CDS (англ. Credit Default Swap). Класична форма CDS є договором між двома сторо-нами, згідно якого відбувається обмін (своп) періодичних платежів з боку покупця кредитного захисту на виплату продавцем кредитно-го захисту оговореної у контракті суми у випадку, якщо відбудеться дефолт стосовно деяких фінансових активів. Таким чином, за своєю сутністю дефолтний своп аналогічний гарантії за кредитом або стра-хуванню фінансової відповідальності позичальника.

Іншим видом кредитних деривативів є кредитні ноти – CLN (англ. Credit Linked Notes), які визначаються як цінні папери (об-лігації), що емітуються банком і повинні бути погашені за номіна-лом у строк платежу, якщо попередньо узгоджена сторонами подія відносно певного активу (позики) не наступила. При настанні цієї події, наприклад, неплатоспроможності або банкрутстві позичаль-ника, банк-емітент має право на невиплату відсотків за облігаціями, або на відстрочку виплати основного боргу, або на зменшення роз-міру погашення на суму втрат за кредитом. Взагалі, можна сказати, що емітент розплачується за кредитними нотами у тій мірі, в якій позичальник погашає кредит. В Україні першим емітував кредитні ноти у 2005 році Райффайзен Банк Аваль.

Сфера сучасного застосування кредитних деривативів бан-ківськими установами є дуже широкою. Це побудова ефективних банківських портфелів не тільки з точки зору самого фінансового інституту (зниження трансакційних витрат, ризику концентрації, диверсифікація портфеля та збільшення загального рівня його до-ходності), а і з точки зору клієнтських відносин: збереження плід-них стосунків з колишніми клієнтами-боржниками, розвиток клі-єнтської бази за рахунок вивільнення кредитних ліній, пропозиція клієнтам нової інвестиційної послуги – придбання кредитного ри-зику. Крім того, кредитні деривативи використовуються з метою страхування від ризику банкрутства основних клієнтів, здійснення

Розділ 4. Інноваційні інструменти фінансових ринків

більш ефективного проектного фінансування, а також для розши-рення дилерської або маркет-мейкерської діяльності самого банку.

Тому ринок цих фінансових інструментів зростає вражаючими темпами. Якщо на початок 1998 року загальна умовна вартість кре-дитних деривативів, що знаходились в обігу, становила більше 100 млрд дол., на початок 2002 р. – порядку 1,6-2 трлн дол., то на по-чаток 2008 року – вже близько 58 трлн дол., що, до речі, перевищує обсяги світової економіки (54,62 трлн дол. за даними ЦРУ). Ринок кредитних деривативів розвивається, в основному, позабіржовим шляхом, і визначними подіями у формуванні його інфраструктури стало створення наприкінці 1990-х років двох інтернет-платформ для торгівлі цими інструментами та отримання відповідної інфор-мації: Creditex, що зареєстрована у Нью-Йорку, та CreditTrade з міс-цезнаходженням у Лондоні.

Зарубіжні фахівці, не заперечуючи корисності кредитних дери-вативів для фінансового ринку, попереджають про дві серйозні про-блеми, що виникають при їх функціонуванні. По-перше, механізм пе-репродажу ризиків може призвести не до їх рівномірного розподілу по економічній системі, а, навпаки, до концентрації в інститутів, які просто не змогли адекватно оцінити свою спроможність прийняти ці ризики та, у разі необхідності, абсорбувати збитки. У ситуації кризи це неминуче викличе ланцюжок невиконання контрактів. По-друге, кредитні деривативи викривляють систему оцінки ризиків: замість того, щоб оцінювати та приймати кредитні ризики розумно, у фінан-сового інституту є спокуса придбати страховий захист і просто зняти проблему. Зрештою, застосування такого механізму призводить до зростання сукупного обсягу кредитних ризиків в економіці.

Взагалі, не менш складною є ситуація і з іншими видами похід-них інструментів, які потенційно можуть мати значний дестабілізу-ючий вплив на фінансову систему. Історія розвитку світових фінан-сових ринків надає приклади приголомшуючих втрат, яких зазнали корпорації та банки, що проводили ризиковану та незважену полі-тику на ринку деривативів. У 1994 році компанія Procter & Gamble зазнала збитків на 100 млн доларів, у 1995 році англійський інвести-ційний банк Barings PLC втратив 1,33 млрд дол. завдяки наявнос-ті у одного дилера спекулятивної позиції в індексних ф’ючерсах і опціонах на 27 млрд дол. У 1998 майже розорився американський страховий фонд Long-Term Capital Management, зазнавши збитків на 4 млрд доларів.

Банківські інновації

Таблиця 4.2.

Обсяги невиконаних фінансових деривативів у світовій економіці

 

Види деривативів     01.07.2006 трлн дол.            01.07.2008 трлн дол.            Темп зростання(%)

Позабіржові (ОТС) деривативи, у т.ч.       363,8   670,6   184

валютні

– форвардні – свопи – опціони       38,1

19,4 9,7 9,0     63,0

32,0 16,3 14,7 165

165 168 163

відсоткові – форвардні – свопи – опціони 262,5

18,1 207,6 36,8          458,4

39,4 356,8 62,2          175

218 172 169

фондові

– форварди і свопи – опціони         6,8

1,4 5,4 10,2

2,7 7,5 150

193 139

кредитні дефолтні свопи      20,4     57,3     281

невизначеного типу 36,0     81,7     227

Біржові деривативи, у т.ч.   83,8     82,8     99

ф’ючерси

– відсоткові

– валютні

– на фондові індекси 26,4

24,9

0,1

1,4       28,7

26,9 0,2 1,6     109 108 200 114

опціони

– відсоткові

– валютні

– на фондові індекси 57,4

52,0 0,1 5,3     54,1

46,9 0,2 7,0     94

90 200 132

Разом  447,6   753,4   168

Остання подія такого масштабу – збитки у розмірі 5 млрд євро одного з найбільших французьких банків Societe Generale, завда-ні йому на початку 2008 року діяльністю дилера, який працював з ф’ючерсами на європейські фондові індекси. Всі ці факти свідчать про те, що фінансові деривативи можуть бути дуже небезпечними і ризиковими інструментами, коли вони застосовуються саме у спеку-лятивних цілях. Тому регуляторні органи більшості країн постійно працюють над розвитком нормативної бази використання похідних інструментів, а фінансові інститути повинні вдосконалювати систе-ми внутрішнього контролю та ризик-менеджменту за цими опера-Розділ 4. Інноваційні інструменти фінансових ринків

ціями. Особливої гостроти ці питання набувають в умовах світової фінансової кризи та величезного загального обсягу відкритих дери-вативних контрактів, який на середину 2008 року, за даними Банку міжнародних розрахунків, становив 753,4 трлн дол. (див. табл. 4.2). Що стосується України, то тут поки що відсутня цілісна норма-тивна база регулювання похідних фінансових інструментів. Розро-блені з цього приводу на початку 2000-х років законодавчі акти так і залишилися проектами. Перелік строкових фінансових інструмен-тів хоч і міститься у законі «Про цінні папери та фондовий ринок», проте деякі визначення цих категорій надаються у документах, що лише опосередковано стосуються даної проблеми (регулювання оподаткування, бухгалтерського обліку тощо). Декілька документів щодо використання конкретних форм фінансових деривативів були прийняті державними регуляторами фінансових ринків – Націо-нальним банком України та Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, проте у ситуації відсутності загального правого поля вони фактично не працюють. Тому українські банки поки що практично позбавлені можливості розвивати цей напрямок іннова-ційної діяльності.