1.6. Антиінфляційна політика держави


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 

Загрузка...

Антиінфляційна політика — це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, які спрямовані на боротьбу з ін-фляцією.

Проблема інфляції, а отже, і антиінфляційної політики, є дис-кусійною як у наукових, так і в політичних колах. Одні економісти, зокрема монетаристи, вважають, що інфляція є виключно грошовим явищем. На їхню думку, для її подолання потрібно уповільнити тем-пи зростання пропозиції грошей у національній економіці. Для не-допущення інфляції вони пропонують дотримуватися правила: темп зростання пропозиції грошей має дорівнювати темпові економічного зростання, який для більшості розвинутих країн становить 3–5% за рік. Ці економісти не розмежовують заходів інфляційної політики, спрямованої на подолання інфляції попиту та інфляції пропозиції. Інша група економістів вважає, що рецепти монетаристів надмірно болісні для суспільства. Ця група пропонує політику доходів, яка пе-редбачає, що учасники ринкового процесу впродовж певного періоду утримуються від підвищення цін на товари і послуги, а також на фак-тори виробництва. Політику доходів застосовувала низка країн, але вона була малоефективною.

Деякі економісти виходять з того, що інфляція — багатофактор-ний процес, тому для боротьби з нею пропонують:

– методи, застосування яких дає змогу знизити рівень інфляції порівняно швидко упродовж короткого періоду часу;

– заходи, які називають антиінфляційною стратегією, спрямова-ні на недопущення інфляції в тривалій перспективі.

Якщо інфляція уже розвинулася, то для її подолання здебільшого застосовують стримувальну макроекономічну політику, тобто політи-ку дезінфляції. Вона ґрунтується на можливості вибору між інфляці-єю та безробіттям у короткостроковому періоді. Для цього, знижую-чи за допомогою монетарної та фіскальної політики сукупний попит, зменшують обсяг національного виробництва, що супроводжується зростанням безробіття. Згідно з кривою Філіпса для короткостроково-го періоду, із зростанням рівня безробіття знижується рівень інфляції.

У зв’язку з цим постає питання: яким обсягом річного реального ВВП має пожертвувати суспільство, щоб знизити рівень інфляції? Економісти часто обчислюють коефіцієнт дезінфляційних утрат,

Круш П. В., Клименко О. В., «Інфляція: суть, форми та її оцінка»

який показує відсоток річного реального ВВП, котрий потрібно при-нести в жертву задля зниження інфляції на 1%. Для визначення цього коефіцієнта величину зменшення ВВП за певний проміжок часу ді-лять на величину зниження темпу інфляції за такий самий проміжок. Існує кілька оцінок цього показника, але типова оцінка становить 5. Тобто для зниження інфляції на 1% необхідно пожертвувати 5% річ-ного ВВП.

Коефіцієнт дезінфляційних утрат можна виразити через безро-біття. Згідно з законом Оукена, зміна рівня безробіття на 1% змінює ВВП на 2%. Отже, зниження інфляції на 1% потребує збільшення циклічного безробіття приблизно на 2,5%. Цей коефіцієнт можна ви-користати для того, щоб визначити, на яку величину має зростати безробіття задля зниження інфляції. Наприклад, для її зниження на 4% потрібно пожертвувати 20% ВВП. Відповідно це потребуватиме збільшення циклічного безробіття на 10%.

Величина коефіцієнта дезінфляційних утрат дає змогу суди-ти про те, чи недоцільно далі проводити антиінфляційну політику. Якщо цей коефіцієнт порівняно високий, то урядові, очевидно, слід утримуватися від заходів щодо уповільнення темпів інфляції, відда-ючи, наприклад, перевагу індексації доходів населення. Низьке зна-чення коефіцієнта дезінфляційних утрат свідчить про ефективність антиінфляційної політики і доцільність її продовження.

Як показує практика, величина втрат у вигляді зменшення ВВП у різних країнах неоднакова. Значення коефіцієнта дезінфляційних утрат залежить від багатьох чинників, зокрема від швидкості здій-снення дезінфляції, гнучкості заробітної плати, ступеня інфляційних очікувань, довіри населення до політики уряду тощо.

Практика показала, що швидка дезінфляція супроводжується меншими втратами, ніж повільна. У країнах з вищим рівнем гнучкос-ті заробітної плати коефіцієнти дезінфляційних утрат були нижчи-ми. Економісти особливо підкреслюють роль інфляційних очікувань у проведенні ефективної і менш болісної політики дезінфляції.

Висока інфляція є здебільшого результатом процесу, який розви-вається внаслідок дії адаптивних інфляційних очікувань. Тому важ-ливим завданням дезінфляції є приборкання інфляційних очікувань. При цьому потрібно виявити орієнтири цих очікувань, тобто явища і процеси, залежно від яких економічні суб’єкти формують свою по-

Розділ I. Інфляція, її види, причини та наслідки

ведінку щодо цін. Такими орієнтирами здебільшого є темпи інфляції в попередніх періодах, темпи зростання грошової маси, номінальні відсоткові ставки за державні облігації, динаміка курсу національної валюти тощо. Контроль уряду за одним або кількома цими орієнти-рами дає змогу загасити інфляційні очікування. Водночас світовий досвід показує, що ці очікування якнайшвидше долаються там, де ви-конуються принаймні дві умови.

По-перше, державна політика спрямовується на зміцнення меха-нізмів ринкової системи. Тільки вони здатні зумовлювати природне (тобто те, що супроводжується збільшенням кількості та підвищен-ням якості життєвих благ) уповільнення зростання цін. Лише тоді змінюється поведінка споживачів, у ній зникають інфляційні мотиви. Доки споживачі не переконаються в тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, доти в національній економіці відбуватиметься інфляційне розширення сукупного попиту.

По-друге, уряд має непохитно дотримуватися курсу на поступове подолання інфляції та користуватися довір’ям більшості населення. Рівень довіри до антиінфляційної політики є одним із чинників, від якого залежить величина втрат, пов’язаних із проведенням дезінфля-ції. Заслужити високий рівень довіри можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілком визначені, практично здійсненні і такі, що можна легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь ін-формує про це населення і неухильно домагається розв’язання цих за-вдань. Наприклад, центральний банк має регулярно повідомляти про той рівень інфляції, який він збирається підтримувати, і про необхід-ний для цього темп зростання грошової маси. Якщо уряд добросовіс-но виконує свої обіцянки, то учасники ринкового процесу поступово переконуються в тому, що керівництво країни не лише з усією рішу-чістю стало на шлях боротьби з інфляцією, а й здатне контролювати становище, домагатися реалізації проголошених цілей. Чим більше це усвідомлюється, тим більше довіряють державним мужам, тим охочі-ше рішення про ціни, пропозицію, попит, заощадження тощо присто-совуються до заздалегідь установленого ліміту на приріст грошової маси. Отже, цей ліміт стає реальною силою, яка впливає на економіч-ну поведінку, сприяє зниженню інфляційних очікувань.

Прихильники теорії раціональних сподівань навіть твердять, що зниження рівня інфляції можливе без економічного спаду, тобто без

Круш П. В., Клименко О. В., «Інфляція: суть, форми та її оцінка»

згортання обсягу національного виробництва і без зростання безро-біття. Згідно з цією теорією, якщо наміри уряду приборкати інфля-цію не викликають сумніву, то громадяни швидко відкидають свої інфляційні очікування. Це означає, що короткострокова межа вибору між інфляцією та безробіттям переміщуватиметься донизу, і це дає змогу зменшити інфляцію без підвищення рівня безробіття. Така ідея була б справедливою, якби інфляцію індукувала виключно надлиш-кова грошова маса, а сама інфляція не містила інерційного чинника.

Щоб не допустити розвитку галопуючої інфляції в майбутньому уряд розробляє антиінфляційну стратегію, основними складовими якої є ефективна монетарна політика, впорядкування державних фі-нансів, раціоналізація структури національної економіки та зовніш-ньоекономічної діяльності.

Ефективна монетарна політика передбачає, що щорічні прирос-ти грошової маси в обігу обмежені й не надто перевищують зростання національного продукту. Як відомо, немає легшого способу зруйну-вати економіку крани, як наповнити грошовий обіг зайвими купюра-ми. Конструктивну антиінфляційну монетарну політику може прово-дити лише незалежний від виконавчої влади центральний банк, який спирається на добре розвинуту банківську систему. Центральний банк володіє такими могутніми знаряддями проведення монетарної політики, як операції на відкритому ринку, зміна облікової ставки чи норми резервування, за допомогою яких він може визначати темпи приросту грошей у національній економіці.

Важливою складовою антиінфляційної стратегії є впорядкування державних фінансів, передовсім скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації. Це скорочення має відбувати-ся за рахунок зменшення видаткової частини державного бюджету. Річ у тому, що під впливом нових економічних концепцій у багатьох країнах світу в останній чверті ХХ ст. відбулося зниження податко-вих ставок. Більшість економістів вважають, що високопрогресивні системи оподаткування стримують розвиток економіки. Зниження податкових ставок із податку з доходів фізичних осіб посилює сти-мули до праці, збільшує особисті заощадження, а з податку на при-буток підприємств — підтримує розвиток інвестиційного процесу. Отже, внаслідок зростання заощаджень та інвестицій можна споді-ватися прискорення економічного зростання і збільшення в майбут-

Розділ I. Інфляція, її види, причини та наслідки

ньому рівня зайнятості, обсягу національного виробництва, а отже, й державних податкових надходжень, що сприятиме досягненню без-дефіцитного бюджету. Інакше кажучи, продумана фіскальна політи-ка, яка усуває бюджетні дефіцити, що індукують інфляцію, відіграє важливу роль в антиінфляційній стратегії.

Раціональна монетарна і фіскальна політика допомагає усувати з економіки інфляцію попиту. Водночас є необхідною стратегія роз-витку національної економіки, яка захистила б або принаймні помітно послабила руйнівні впливи зовнішніх збурень пропозиції, які індуку-ють інфляцію витрат. Для недопущення інфляції пропозиції уряд має сприяти розвиткові освіти й науки, нагромадженню інтелектуально-го потенціалу суспільства і людського капіталу кожною особою, має фінансувати наукові дослідження та дослідно-конструкторські роз-робки, здійснювати структурну перебудову національної економіки в напрямі зростання в ній частки продукції високотехнологічних галу-зей і виробництв. Це стримуватиме розвиток інфляційного процесу в разі сильних зовнішніх несприятливих збурень пропозиції.

Особливе місце в антиінфляційній стратегії посідає раціоналізація зовнішньоекономічних зв’язків країни. Пасивне сальдо платіжного ба-лансу, як відомо, індукує інфляційні імпульси. Зовнішньоекономічна політика має спрямовуватися на досягнення рівноваги в торгівлі това-рами і послугами шляхом підтримання експортних галузей та захисту національного виробника. Водночас уряд і центральний банк повинні проводити конструктивну валютну політику, яка підтримувала б ста-більний курс національної валюти і не стимулювала зростання імпор-ту. Всі перелічені заходи антиінфляційної стратегії стримують зрос-тання загального рівня цін у країні в близькій і віддаленій перспективі.