6.1. Суть корпоративної ринкової економіки Японії. Джерела стрімкого економічного зростання..


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 

Загрузка...

Нинішні позиції Японії у Світовому господарстві -результат її економічного розвитку в другій половині XX ст. У 1938 р. на її частку припадало всього 3 % валового світового продукту.

Хоча розмови про «японське диво» припинилися, феномен японської економіки продовжує викликати підвищений інтерес. Справді, чому країна з величезною зовнішньоекономічною зале-жністю, практично позбавлена природних ресурсів, незважаючи на всі безладдя і катаклізми останніх десятиріч, зберігає роль сві-тового лідера за багатьма найважливішими напрямками науково-технічного прогресу. Японія при цьому демонструє надзвичайно високий ступінь адаптації до мінливих умов розвитку економіки. Ці зміни відбуваються не просто на базі технологічних інновацій, а в безупинній і дуже складній взаємодії техніки, технології, еко-номічних та соціально-політичних факторів.

На високі темпи зростання японської економіки був націлений ії господарський механізм, що склався після Другої світової вій-ни, своєрідність рис якого дозволяє говорити про особливу мо-дель.

Протягом тривалого часу ВВП був єдиним критерієм розвитку японської економіки. Вважалося, що економічне зростання авто-матично веде до підвищення добробуту, тому спеціальні заходи в цій галузі відкладалися, поки країна не досягне рівня інших кра-їн. У 1960-і pp. близько 60 % державних інвестицій йшло нароз-виток промислової інфраструктури і лише незначна частина вкладалася в соціальну сферу.

Забезпечення швидких темпів економічного зростання вима-гало високого рівня нагромадження. Воно майже цілком забезпе-чувалося внутрішніми заощадженнями, кожен компонент яких був крупним за міжнародними стандартами. У зв'язку з цим реа-льні дисконтні ставки були нижчі, ніж в інших країнах, що ство-рювало умови для зростання інвестицій (табл. 6.1).

Таблщя 6.1

НОРМА ЗАОЩАДЖЕНЬ, %

 

Показники по країнах до 40-х pp. XX ст.   1950— 1959 рр.        1960— 1984 рр.        1990— 1995 pp.

Японія, 11,7 (1869—1938 р.)           30,2     32,5     32,5

Британія, 12,3 (1860—1929 р.)        16,2     18,2     20,5

Німеччина, 20,9 (1851—1928 р.)    26,8     23,7     23,7

Італія, 12,9 (1861—1930 р.) 19,8     21,0     20,7

США, 18,7 (1869—1938 р.) 18,4     18,0     15,9

Висока норма нагромадження відбивала велетенський розмах нового будівництва і переустаткування виробничого апарату, що існував. Основні кошти йшли на створення нових виробничих потужностей. Це забезпечувало високий ступінь новизни устат-кування — його середній вік підтримувався на рівні 5,5—6 років (у США — 9 років). Організація серійного виробництва забезпе-чувала високу ефективність капітальних вкладень.

Основні капіталовкладення направлялися в активні елементи основного капіталу. їх норма в 1,5—2 рази перевершувала відпо-відний рівень інших провідних індустріальних країн, становлячи 16—19,4 %ВВП.

Керівна роль держави на основі напрями розвитку господарс-тва. Вона приймає участь у становленні окремих галузе. Вся гос-подарська діяльність підпорядковується загальнонаціональними інетересам, де високо розвиненео почуття національної городос-

ті. У країні сформовано найвищий рівень організованості, якості продукції, технологій, але не найвищої зарпалати. «Якщо робіт-ник має час поправити краватку — значить він не зайнятий робо-тою» — девіз на «Міцубісі».

В умовах державного регулювання та широкої підтримки роз-вивалося сільське господарство, основу якого становлять дрібні ферми. Наймана праця й орендні відносини не одержали тут ши-рокого розповсюдження. Тільки 7 % господарств мають понад 2 га землі, a 70 % усіх господарств одержують свої доходи поза галуззю, в основному в промисловості і сфері послуг. Власники дрібних земельних ділянок працюють у себе в господарстві лише у святкові і вихідні дні. Держава є монопольним покупцем бага-тьох видів сільськогосподарської продукції за цінами, вищими від світових. Ця підтримка створює штучний клімат для даної га-лузі.

Особливість економічного устрою — вертикальна інтеграція фірм, їх групування, що пронизує всю систему ділових відносин у країні. Розрізняються два рівні чи типи утворення економічних угруповань. Перший — традиційний для більшості західних країн. Він базується на переплетенні капіталу та особистої унії. Унікальність японської господарської системи визначається на-явністю груп (кейрецу), які є об'єднаннями великих компаній із дрібними та середніми, що базуються на зв'язках різних видів, головними з яких виступають виробничі, обумовлені головними фірмами.

У зв'язку з тим, що кейрецу не є жорстко залежними організа-ціями, як, наприклад, вертикально інтегровані корпорації в США, а сукупністю жорстких та слабких взаємозв'язків, доцентрових та відцентрових тенденцій, це дозволяє їм легше пристосовуватися до вимог зовнішнього середовища.

Ринок, що функціонує на такій основі, усередині групи вигід-ніше для всіх його учасників, ніж вільний ринок наявних товарів. Тут нижчий ступінь ризику, нижчі витрати за угодами. На дріб-них підприємствах нижчий рівень заробітної плати. Це служить однією з причин того, що в країні зберігається значна різниця в рівнях заробітної плати між великими, середніми і дрібними компаніями. У середньому заробітна плата на останніх становить близько 60 % оплати зайнятих на великих підприємствах.

Особливість економічної моделі полягає в єдності держав-ного апарату і великого капіталу у вирішенні загальних про-блем. Основні цілі і завдання загальнонаціональних планів економічного розвитку конкретно втілюються в змісті внутрі-

шньокорпоративних планів, що мають директивнии характер. За рахунок цього утворюється складна, взаємозв’язана система планування. Внутрішньокорпоративні плани у свою чергу та-кож враховуються при розробці загальнодержавних програм через механізм конс—льтацій з найбільшими об’єднаннями приватних компаній «Міцубісі», «Кейданрен», «Дюкай», «Ніккейрен», а також з відповідними асоціаціями та фінансо-во-промисловими групами.

По суті справи, у Японії проявилася чітка тенденція форму-вання моделі економічного самоврядування без поєднання її з акціонерною власністю. Юридичні особи купують акції для за-безпечення стабільності зв’язків з тими чи іншими фірмами. Сис-тема взаємного утримання акцій майже цілком виводить компанії з-під впливу коливань на фондовій біржі та зовнішньої скупки акцій. Встановлення довгострокових зв’язків між банками та компаніями забезпечується не тільки через взаємне володіння ак-ціями, а й через кредитування.

^аіГп^^в ПРИВа™ИХ

В Японії склалося чітке розмежування сфер вкладання капіталу: приватного — у виробничу сферу, державного — в ін-фраструктуру. Тому в Японії державний сектор не виступає сер-йозним конкурентом у жодній з галузей виробництва, і його фун-кціонування власне кажучи цілком підлегле інтересам приватних корпорацій.

Державний сектор в Японії невеликий. Американський дослі-дник Р. Семюельс називає Японію країною «державної політики без державної власності».

В 1990-х pp. у державному секторі економіки Японії на рівні центрального уряду нараховувалося 5 казенних і 94 акціонерні компанії та пайові товариства, у тому числі 7 будівельних фірм, 13 банків та інших фінансових установ і 68 організацій за участю державного капіталу.

Серед акціонерних компаній та пайових товариств багато не-комерційних установ: інститути та лабораторії, зайняті фундаме-нтальними дослідженнями і гуманітарними науками; японський фонд економічного співробітництва; фонд підтримки мистецтв; центр науково-технічної інформації; японський фонд культурно-го обміну.

У багатьох акціонерних компаніях та пайових товариствах держава (в особі глави відповідного міністерства) — єдиний чи головний акціонер, але в середньому частка участі уряду в їх ка-піталі складає 38,3 %

У державному секторі економіки Японії на місцевому рівні діє близько 8300 підприємств, з них 3650 — казенні: водопровід, га-зо- і теплопостачання, каналізація, міський транспорт, лікарні. Інші — акціонерні та пайові, зайняті будівництвом та експлуата-цією муніципального житла, платних автомобільних доріг, по-ртових споруджень, критих ринків.

Серед головних функцій державних підприємств відсутня фу-нкція участі в матеріальному виробництві, що займає важливе місце в діяльності державного сектора ведучих країн Західної Європи.

У деяких галузях існують державні та напівдержавні підпри-ємства. Однак основний напрямок їх функціонування — не виро-бнича діяльність, а проведення наукових досліджень та розробок, надання фінансової та технічної допомоги з метою раціоналізації і прискорення технічного прогресу, а також розробка різних ор-ганізаційних питань.

Специфічна система кредитування компаній була створена ще на першому етапі післявоєнного розвитку. Суть цієї системи по-лягала в тому, що під гарантії Міністерства фінансів та Центра-льного банку Японії комерційні банки надавали максимальні кредити великим компаніям. Це забезпечувало надзвичайно ста-більні умови підприємницької діяльності компаній у фінансово-му відношенні.

Така система непрямого фінансування знижує необхідність викидання своїх коштів на ринок капіталу. При прямому фінан-суванні через кредитний ринок структура виробництва і управ-ління повинна забезпечувати високий рівень прибутку, щоб залу-чати інвесторів. При непрямому фінансуванні банкам важливий не високий прибуток, а стратегія розширення своєї частки на ри-нку, тому що банки очікують продовження одержання великих позичок, які допускають великі виплати по них. Крім того, взає-мне володіння акціями допускає взаєморозрахунок, а звідси ви-сокі дивіденди втрачають сенс. В інтересах розвитку підприємст-ва важливіше нарощувати внутрішні резерви і капіталовкла-дення, збільшувати доходи від зростання вартості акцій.

Важливе місце в системі регулювання займають процентні ставки і валютний контроль з поділом внутрішнього та світо-вого ринків. Комітет з політики Центрального банку Японії

 (вищий орган прийняття рішень банком) встановлював депози-тні і позичкові ставки в межах мінімуму. Депозитний відсоток по кожному виду, короткостроковий відсоток і прив’язана до нього вся система процентних ставок прямувала за рухом офі-ційної облікової ставки. Поряд з кількісним обмеженням бан-ківського кредитування це дозволяло до початку 1970-х pp. ефективно здійснювати пряме кредитно-грошове регулювання, а також занижувати витрати залучення коштів банками і пев-ною мірою капітальні витрати компаній. У 1970-і pp. почалася лібералізація процентних ставок на фінансових ринках, що включала не тільки звільнення позичкового відсотка, а й відсо-тка по депозитах та інших інструментах мобілізації коштів ба-нками і підприємствами, що довгий час встановлювався на за-ниженому рівні.

Головна особливість регулювання державних підприємств в Японії полягає в тому, що за їх роботу відповідає не якась одна регулююча інстанція, а ціла ієрархія хазяїв. Казенні підприємства підзвітні Парламенту. Він приймає рішення за планами і вико-нанням спеціальних рахунків центрального бюджету, в які офор-млені баланси цих підприємств. Парламент затверджує ціни, плани розвитку, обсяги, джерела фінансування та програми вико-ристання прибутку. Монетний двір, видавництва і спиртова мо-нополія безпосередньо підзвітні Міністерству фінансів, що крім того відповідає за видачу бюджетних кредитів; пошта і поштові ощадкаси — Міністерству зв 'язку і т. д.

При зміні відпускних цін (тарифів) потрібно обов’язкова згода Управління економічного планування, що відповідає за те, щоб ці тарифи не стали причиною загальної дестабілізації цін. Урядова фінансова інспекція перевіряє періодично стан справ на підпри-ємствах.

На місцевому рівні діє подібна модель керування фінансами державних підприємств.

Представницька група приватних фінансових організацій — звичайні банки, серед яких виділяються 11 найбільших, так зва-них міських банків, які мають широку мережу по всій Японії і ак-тивні у міжнародному бізнесі. Діяльність регіональних банків (близько 130) обмежена певною територією.

Інша група приватних фінансових організацій — різні спеціа-лізовані фінансові установи: 1 спеціальний банк для здійснення валютних операцій, 3 банки довгострокового фінансування, 7 траст-банків, що також спеціалізуються на довгостроковому фінансуванні. У складі спеціалізованих фінансових організацій

для дрібного і середнього бізнесу в Японії існують приблизно 450 кредитних асоціацій кооперативних організацій і близько 400 кредитних союзів. Є також 47 трудових банків, які працюють з невеликими коштами працівників. Серед інших фінансових ор-ганізацій є 30 компаній страхування життя, 24 компанії майново-го страхування і 270 компаній по операціях з цінними паперами.

По мірі того як у світі розгорталися процеси оптимізації фі-нансового ринку, ставала усе більш очевидною низька конку-рентноздатність японських фінансових установ, що працювали в тепличних умовах опіки з боку держави. У той же час почала з’являтися стурбованість щодо можливої ізоляції японського ринку в результаті того, що державне регулювання не допус-кало на нього інших партнерів. А коли на світовому фінансо-вому ринку з'явилася нова валюта, «євро», виникли побоюван-ня, що статус ієни почне неухильно знижуватися. В листопаді 1996 р. прем’єр Рютаро Хасимото, незважаючи на відчуття кризи, що насувалася, не коливаючись, прийняв рішення за-провадити в життя японську версію «Біг бенга». Основою японського варіанта «Біг бенга» була трансформація ролі Міні-стерства фінансів. Якщо раніше воно опікувало компанії в їх діяльності, то тепер його функції стали зводитися до інспек-ційної перевірки цієї діяльності пост-фактум.

До кінця березня 1999 р. позики, що не поверталися, у ве-дучих японських банків склали 20,82 трлн ієн. A no підрахун-ках Агентства фінансового нагляду сума проблемних позик в усіх банках досягала 41,58 трлн ієн. 3 обліком же положення усіх фінансових організацій (включаючи регіональні банки, кредитні асоціації і кооперативи, сільськогосподарські коопе-ративи й ін.) загальна сума таких проблемних позик збільши-лася до 80,57 трлн ієн, досягаючи 11,6 % загальної суми вида-них кредитів.

Фінансові організації Японії змушені були продовжувати пра-цювати з цим важким вантажем на плечах. Вони вживали різних заходів для полегшення свого тягаря, зокрема списуючи позики і вишукуючи резерви. Ще один шлях рятування від неповернених позик полягав у тім, щоб частково перетворити їх, наприклад, у цінні папери, що могло б виявитися прибутковим в майбутньому. Однак обсяги таких операцій виявилися обмеженими. У підсумку фінансові установи понесли збитки. У 1999 фин. р. тільки 2 з 17 ведучих японських банків (Японський банк довгострокового кредитування та Японський кредитний банк) закінчили свою дія-льність з прибутком.