1.6. Органічна частина ґрунту


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 

Загрузка...

Ґрунтоутворення — біологічний процес, у розвитку якого бе-руть участь різні зелені рослини, живі організми та продукти їхньої життєдіяльності.

Органічна частина ґрунту — це сукупність живої біомаси й органічних решток рослин, тварин, мікроорганізмів, продуктів їхнього обміну та специфічних новоутворень органічних речовин ґрунту — гумусу.

Потенціальними джерелами органічної речовини в ґрунті є надземне та кореневе обпадання з дерев’янистих та трав’янис-тих рослин, біомаса безхребетних тварин та мікроорганізмів. Біомаса зелених рослин (фітомаса) та її річний приріст (первин-на продукція) в кілька десятків, а то і в сотні разів перевищує біомасу тварин та мікроорганізмів. Проте активна життєдіяльність останніх, їх специфічний хімічний склад, високий вміст білків виз-начають їхню роль у гумусоутворенні та нагромадженні в ґрунті азотних сполук. Так, у лісах тайгово-лісової зони запас фітомаси становить 25–40 кг/м2, причому коренева маса менша за над-земну в 3–5 разів. Біомаса мікроорганізмів у лісових ґрунтах досягає 30 г/м2, у ній переважають гриби; біомаса безхребетних тварин у дерново-підзолистих ґрунтах становить 7–12 г/м2, а в сірих лісових — 90 г/м2.

Трав’яниста рослинність степової зони нагромаджує значно меншу фітомасу, ніж лісостепової (1200–2500 г/м2), причому коре-нева маса перевищує надземну в 3–6 разів. Біомаса мікроорганізмів

Землеробство з основами ґрунтознавства і агрохімії

дещо менша, але мікрофлора різноманітніша: частка грибів змен-шується, а кількість спорових бактерій та актиноміцетів збіль-шується. Біомаса безхребетних тварин досягає 12–16 г/м2, у якій домінує біомаса дощових черв’яків.

В орних ґрунтах джерелом гумусу є пожнивні і кореневі решт-ки культурних рослин, органічні добрива — гній, торфокомпости.

Хімічний склад органічних залишків різноманітний. Основну масу їх (75–90%) становить вода. До складу сухої речовини вхо-дять вуглеводи, білки, лігнін, ліпіди (жири), воски, смоли, дубильні речовини тощо. Співвідношення цих сполук у різних органічних залишках неоднакове. Так, у складі деревини та хвої багато лігніну, смол, дубильних речовин і мало білків. Розкладання таких орга-нічних речовин відбувається повільно. Залишки бобових трав, на-впаки, багаті на білки і завдяки цьому розкладаються швидко.

Розкладання органічних залишків включає механічне руйну-вання, біологічну та біохімічну трансформацію внаслідок життє-діяльності гетеротрофних організмів. Бактерії за допомогою своїх екзоферментів здатні розкладати майже всі органічні сполуки. Активну участь у розкладанні органічних речовин беруть актино-міцети. Особливо велику роль відіграють вони в трансформації органічної речовини чорноземів. Гриби мають великий набір ферментів і здатні розкладати найскладніші органічні сполуки, такі як лігнін і целюлоза.

Ґрунтова фауна численна і різноманітна. До неї відносять безхребетні організми. До безхребетних належать найпростіші, дощові черв’яки, енхітреїди та членистоногі (багатоніжки, кліщі, різні комахи).

Найпростіші організми так само, як і мікроорганізми, є в кож-ному ґрунті незалежно від його типу та географічного розташу-вання. Їх життєдіяльність активна в періоди, коли ґрунт оптималь-но зволожений. Роль найпростіших у ґрунтоутворенні подібна до ролі мікроорганізмів.

Ґрунтові безхребетні подрібнюють рослинні рештки, внаслі-док чого їх поверхня збільшується в сотні і тисячі разів і вони стають більш доступними для подальшого розкладання грибами та бактеріями. Безхребетні сприяють діяльності мікроорганізмів, що прискорює процес трансформації органічної речовини. Вони також транспортують рослинні рештки по профілю ґрунту. Так,

1. Походження, склад і властивості ґрунтів

завдяки риючій здатності дощових черв’яків та землериїв (різні види гризунів) гумусові речовини в чорноземах типових виявля-ють на глибині 2 м і більше.

Екскременти безхребетних поліпшують структуру ґрунту, ос-кільки їх накопичення підвищує його біологічну активність. На екскрементах розвиваються бактерії, актиноміцети, гриби, яких тут у десятки разів більше, ніж в оточуючому ґрунті.

Безхребетні тварини розкладають майже всі хімічні компо-ненти рослинних решток. Завдяки симбіозу з мікроорганізма-ми і широкому набору ферментів у стравоході це прискорює про-цес трансформації органічної речовини. Наприклад, білки швидко розкладаються на амінокислоти за участю ферментів протеаз, а розкладання цукрів відбувається за участю ферменту сахарози. Гідроліз крохмалю протікає за участю ферменту амілази. Целю-лозу розкладають ті мікроорганізми, що виробляють фермент целюлазу. Ліпіди розкладаються повільніше, ніж білки, вуглево-ди та крохмаль. Найповільніше розкладається лігнін. У цьому процесі беруть участь ферменти оксиредуктази, ліази, естера-зи та лактази.

Поряд з процесами розкладання органічних залишків у ґрунті протікає процес синтезу гумусових речовин. Утворюються вони з «уламків» біологічних макромолекул та їх складових частин — мономерів за участю живих організмів та ферментів. Такий про-цес перетворення органічних речовин називається гуміфікацією. За сучасним визначенням, гуміфікація — складний біофізико-хімічний процес трансформації проміжних високомолекулярних продуктів розкладання органічних залишків на гумусові кислоти.

Гумусові кислоти — це специфічна група сполук із змінним складом. Виділяють групу гумінових кислот та групу фульвокис-лот. Гумінові кислоти добре розчинні у лугах, слабкорозчинні у воді і не розчинні в кислотах. Елементний склад гумінових кис-лот такий, %: вуглець — 46–62, кисень — 32–38, водень — 3–5, азот — 2–6. Молекула гумінових кислот має складну будову. Ядро молекули складається з ароматичних компонентів, а периферія — з ланцюгів бічних радикалів, що несуть функціональні групи: кар-боксильні, фенолгідроксильні, метоксильні, карбонільні, амідні.

Фульвокислоти мають світле забарвлення, розчинні у воді, кислотах, слабких розчинах лугів, в органічних розчинниках.

Землеробство з основами ґрунтознавства і агрохімії

Елементний склад їх коливається, %: вуглець — 40–52, кисень — 42–52, водень — 4–6, азот — 2–6. Водні розчини фульвокис-лот сильнокислі (рН = 2,6...2,8), завдяки чому вони енергійно руйнують мінеральну частину ґрунту. Кислотна природа фульво-кислот зумовлена карбоксильними та фенолгідроксильними гру-пами, водень яких здатний до обмінних реакцій.

Одночасно з гуміновими та фульвокислотами в груповому складі гумусу міститься негідролізований (нерозчинний) залишок — гумін. Гумін — це сукупність гумінових та фульвокислот, міцно зв’язаних з мінеральною частиною ґрунту і нерозчинних в лугах і кислотах.

Акад. О. Н. Соколовський, виходячи з колоїдної природи гу-мусу встановив наявність в гумусі активної і пасивної частини.

Активна частина — це рухомий гумус, розчинність якого за-лежить від насичення ґрунту увібраним кальцієм. Активний гумус депонує в собі поживні елементи для рослин, є фактором утво-рення агрономічно-цінних агрегатів структури ґрунту. Зменшен-ня насиченості ґрунту кальцієм призводить до зменшення щільності активного гумусу, що викликає зміну властивостей ґрунту в негативну сторону.

Пасивна частина (пасивний гумус) — це та частина органіч-них колоїдів гумусової природи, що зазнала «старіння» і міцно утримується фізико-хімічними силами на поверхні тонкодиспер-сних часток ґрунту.

Найбільш суттєвим показником групового складу гумусу та його якості є співвідношення вуглецю гумінових та фульвокис-лот. За цим показником визначають тип гумусу, який змінюється від фульватного (Сг.к. : Сф.к. < 0,5) до гуматного (Сг.к : Сф.к > 2).

Вміст і склад гумусу в орних землях змінні. При низькій агро-техніці, недостатньому внесенні органічних добрив вміст гумусу в ґрунтах значно зменшується і при цьому збільшується віднос-на кількість фульвокислот. Найбільш яскраво це спостерігається у підзолистих та дерново-підзолистих ґрунтах. Гумус чорноземів найстійкіший, однак за час інтенсивного освоєння цих ґрунтів кількість гумусу в них зменшилася на 30%. Це спостерігається особливо там, де мало вирощують багаторічних трав і не вно-сять органічні добрива. Стабілізація та збільшення запасів гуму-су в ґрунтах — найактуальніше питання сучасного землеробства.

1. Походження, склад і властивості ґрунтів

Важливість його визначена багатосторонньою роллю органічної речовини у створенні родючості ґрунтів.

Фізичні і фізико-хімічні властивості ґрунтів тісно пов’язані з вмістом гумусу та загальними запасами органічної речовини в них. Органічна речовина є джерелом поживних елементів для рослин і насамперед азоту: 50% азоту рослини засвоюють з ґрун-тових запасів. Органічні речовини та гумус сприяють створенню оптимальних умов для ефективного використання високих доз мінеральних добрив. Водночас органічна речовина ґрунту зни-жує побічну негативну дію деяких мінеральних добрив, сприяє закріпленню їх надлишку.

Органічна речовина ґрунту містить велику кількість фізіоло-гічно активних речовин, визначає біологічну активність ґрунту. У більш гумусованих ґрунтах різноманітніший видовий склад мікроорганізмів та безхребетних і більша їх кількість. На ґрунтах з високою біологічною активністю, як правило, вирощують більші врожаї польових культур. Оптимізація вмісту гумусу в ґрунтах передбачає розробку таких заходів господарської діяльності, які можуть створити умови для вирощування високих і стійких уро-жаїв без зниження родючості ґрунту.

Та б л и ц я 5 Запас гумусу (т/га) в метровому шарі основних типів і

підтипів ґрунтів України

 

Тип, підтип ґрунту   Запас гумусу, т/га

Дерново-підзолисті  45-90

Ясно-сірі лісові          60-25

Сірі лісові       80-240

Темно-сірі опідзолені           140-270

Чорноземи опідзолені і реградовані           170-410

Чорноземи типові     260-560

Чорноземи звичайні 260-530

Чорноземи південні  190-250

Каштанові солонцюваті       100-185

Солонці каштанові і лучно-каштанові        90-165

Буроземи кислі          140-220

Коричневі ґрунти     150-180

Землеробство з основами ґрунтознавства і агрохімії

Оптимальний гумусний стан ґрунтів визначається комплек-сом показників. Із них найважливішими є такі: вміст гумусу (%), його запаси в профілі ґрунту (т/га), збагаченість гумусу азотом за відношенням С : N, тип гумусу (Сг.к. : Сф.к.), вміст гумінових кислот, зв’язаних з Са2+ (% до суми ГК). Одним з найбільш вжи-ваних показників є запас гумусу в орному шарі ґрунту (0–20 см) і в метровому шарі (0–100 см) (табл. 5). Останній показник вико-ристовується як один з критеріїв при визначенні бонітету ґрунту.

Запас гумусу наростає від дерново-підзолистих ґрунтів По-лісся до чорноземів типових південної частини Лісостепу і чор-ноземів звичайних північної частини Степу, а потім знову спадає.

Гумусний стан ґрунтів є важливим показником їх родючості та об’єктом для контролю навколишнього середовища.