Вступ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 

Загрузка...

Ґрунтознавство — це наука про ґрунти, їх утворення, склад, властивості, закономірності поширення, формування та розви-ток головної властивості — родючості, про найраціональніше ви-користання ґрунту. Воно вивчає ґрунт як природне тіло, як засіб виробництва, предмет людської праці та її продукт.

Як основний засіб виробництва в сільському господарстві ґрунт має такі важливі особливості: незамінність, обмеженість, непереміщення у просторі та родючість.

Першоджерела емпіричних знань про ґрунти сягають у дуже давні часи. Розвиток знань про ґрунти в епоху Відродження по-в’язаний з іменем Леонардо да Вінчі (Італія), Б. Паліссі (Фран-ція), Я. П. ван Гельмонта (Нідерланди), І. Р. Глаубера (Німеччина) та ін. У Росії М. В. Ломоносов уперше сформулював наукове по-няття «чорнозем» та умови його утворення.

В. В. Докучаева (1846–1903) вважають засновником науки про ґрунт. У докучаєвський період розвитку природничих наук ґрунт розглядався як верхній шар гірських порід або як інертний суб-страт, що пасивно передає рослинам необхідні їм мінеральні солі. В. В. Докучаєв перший дав визначення поняття ґрунт. Ґрунтом він називав «денні» або поверхневі горизонти будь-яких гірських порід, що змінюються під сумісним впливом води, повітря та різних живих і мертвих організмів. Він сформулював вчення про природні фактори ґрунтоутворення, до яких відніс такі: мате-ринську, або ґрунтотворну, гірську породу, клімат, рослинність, рельєф та вік формування ґрунту.

В. В. Докучаєв висунув і розвинув ідею про закономірне про-сторове поширення окремих типів ґрунтів, що покривають по-верхню материка Євразія у вигляді широтних зон. Ним була вста-новлена вертикальна зональність гірських систем, або поясність, розподіл ґрунтів від підніжжя до вершин високих гір.

За сукупністю всіх важливих ознак і властивостей ґрунту як природно-історичного тіла В. В. Докучаєв уперше розробив нау-ково-генетичну класифікацію ґрунтів, яка використовувалася для вирішення різних практичних завдань. Створивши основу та

Землеробство з основами ґрунтознавства і агрохімії

методи картографування ґрунтів, він склав першу карту ґрунтів північної півкулі Землі.

Великий внесок у розвиток науки про ґрунти вніс проф. П. А. Костичев (1845–1895). Свою наукову діяльність він присвя-тив дослідженню біологічних факторів ґрунтоутворення та спо-собів підвищення родючості ґрунтів. Він заклав основи агроно-мічного ґрунтознавства та землеробства.

У подальшому вчення Докучаева–Костичева про ґрунт розви-вали П. С. Коссович, К. Д. Глинка, К. К. Гедройц, Д. М. Прянишни-ков, Л. І. Прасолов, В. Р. Вільямс, Б. Б. Полинов та ін. Так, К. К. Гед-ройц (1872–1932) заклав основи колоїдної хімії ґрунтів! Він виявив у ґрунтах ґрунтовий вбирний комплекс, основою якого є мінеральні, органічні та органо-мінеральні часточки та колоїди ґрунту. Величина ґрунтового вбирного комплексу та склад об-мінних катіонів характеризують фізичні й хімічні властивості ґрунтів, впливають на динаміку ґрунтових процесів. Значний вне-сок зробив Гедройц у вирішення питань оцінки потреби ґрунтів у поживних речовинах, їх хімічної меліорації — вапнування та гіпсування. В основу його праці «Вчення про вбирну здатність ґрунтів» було покладено дослідження ґрунтів Носівської дослід-ної станції на Чернігівщині.

Постійне вивчення еволюції ґрунтів та ґрунтового покриву в умовах інтенсивного землеробства за останні кілька десятиріч дало змогу вченим розробити новий номенклатурний список ґрунтів України, дати детальну діагностику їх. Ці та інші матеріа-ли викладено в «Польовому визначнику ґрунтів» (1981), в «Атласі ґрунтів Української РСР» (1979), у двотомнику «Ґрунти України і підвищення їх родючості».

Агрономічна хімія, або агрохімія, — наука про взаємодію рослин, ґрунту і добрив у процесі вирощування сільськогоспо-дарських культур, кругообіг речовин у землеробстві та вико-ристання добрив для підвищення урожаю, його якості і родю-чості ґрунту.

Д. М. Прянишников вважав, що завданням агрохімії е вивчен-ня кругообігу речовин у землеробстві та виявлення засобів впливу на хімічні процеси, що відбуваються в ґрунті і рослині, які можуть підвищувати урожай або змінювати його склад. Головним засо-бом впливу на кругообіг поживних речовин є добрива.

Основним завданням агрохімії є створення регульованих умов живлення рослин і формування урожаю високої якості за рахунок освоєння процесів взаємодії добрив та ґрунту, процесів трансформації і метаболізму поживних речовин, використання біологічних особливостей культури, технології її вирощування і зберігання, підвищення родючості ґрунту з урахуванням еконо-мічної та агроекологічної оцінки.

Агрономічна хімія як наука почала формуватись ще в часи Давньої Греції, Римської імперії, коли стали застосовувати зелені добрива, попіл, вапно, гіпс, вивчати ґрунт як джерело мінераль-них елементів живлення.

У 1563 р. французький природознавець Б. Паліссі висловив припущення, що сіль є основою життя і росту рослин. На його думку, гній не мав би такого значення, якби не містив солей, які залишаються після розкладання сіна і соломи.

Німецький хімік І. Р. Глаубер у 1656 р. показав, що внесення се-літри в ґрунт значно впливає на підвищення урожаю рослин. На-прикінці XVIII с т. у Західній Європі набула поширення гумусова тео-рія живлення, яку висунув у 1761 р. шведський хімік Ю. Г. Валлеріус. Він вважав, що гумус є єдиним джерелом живлення рослин. А. Л. Лавуаз’є в 1775 р. писав, що рослина поглинає матеріали, які необхідні для її організації, з повітря, води, мінерального царства.

У 1836 р. на основі праць французького вченого Ж.-Б. Буссен-го почали вивчати кругообіг поживних речовин у землеробстві. Було встановлено накопичення азоту бобовими культурами. Замість гумусової теорії Буссенго розвивав азотну теорію живлення.

Професор І. М. Комов (1750–1792) у книзі «О земледелии» писав про необхідність «удобрения худой земли», про значення гною не тільки як добрива, а і як сполуки, що сприяє збережен-ню вологи в ґрунті та його структури.

У 1840 р. у книзі «Химия в приложении к земледелию и фи-зиологии» німецький учений Ю. Лібіх сформулював теорію міне-рального живлення рослин. Він пояснив причини зниження ро-дючості ґрунтів, запропонував теорію застосування добрив для підтримання родючості землі, яка ґрунтувалася на повному повер-ненні в ґрунт засвоєних з нього рослинами мінеральних сполук.

Починаючи з 60–70-х років XIX ст. у Росії вивченням живлен-ня рослин і застосуванням добрив займалися О. М. Енгельгардт,

Землеробство з основами ґрунтознавства і агрохімії

Д. І. Менделєєв, П. А. Костичев, К. А. Тимірязєв та ін. О. М. Ен-гельгардт вивчав застосування фосфоритного борошна, сиде-рації, пропагував застосування вапнування і мінеральних добрив у поєднанні з органічними. Д. І. Менделєєв брав участь у про-веденні перших польових дослідів по вивченню ефективності добрив у різних районах Росії, запропонував основи Географіч-ної мережі дослідів для вивчення закономірностей дії добрив у різних ґрунтово-кліматичних зонах. У 1884 р. вийшла у світ кни-га П. А. Костичева «Учение об удобрении», в якій він критикував «теорию полного возврата» Ю. Лібіха. П. А. Костичев вважав, що родючість ґрунту залежить не тільки від кількості поживних ре-човин, а й від його структури та інших фізичних властивостей.

З ім’ям Д. М. Прянишникова (1865–1948) пов’язаний розви-ток агрохімії як науки у колишньому СРСР. Він вивчав умови живлення рослин фосфором, застосування фосфорних та калій-них солей, роль біологічного азоту в землеробстві, виконав кла-сичні роботи з азотного обміну та живлення рослин. На основі теоретичних і експериментальних досліджень, узагальнення ре-зультатів роботи Географічної мережі дослідів з добривами об-ґрунтував необхідність створення промисловості для виробниц-тва мінеральних добрив. Д. М. Прянишников є автором першого підручника «Агрохимия». В Україні методику польових дослідів для вивчення мінеральних добрив уперше науково обґрунтував Б. М. Рожественський (1874–1943).

Великий внесок у розвиток агрохімії в Україні вніс О. І. Ду-шечкін (1874–1956). Внаслідок вивчення надходження поживних речовин у цукрові буряки ним були встановлені біологічні особ-ливості їх живлення, роль мікрофлори та нітрифікації, гною і зе-леного добрива у живленні рослин, що стало основою застосу-вання системи удобрення у бурякових сівозмінах. О. І. Душечкін вивчив ефективність фосфоритів України, біологічне вбирання фосфорної кислоти ґрунтом та рекомендував використовувати фосфорити не тільки як добриво, а і як засіб хімічної меліорації. Значну увагу приділяв він використанню фосфоритного борош-на для одноразового збагачення ґрунту фосфором на багато років. П. А. Власюк (1905–1980) — агрохімік, фізіолог, ґрунтозна-вець, талановитий педагог. Він вивчав живлення рослин макро-та мікроелементами, розробив теорію надходження і метаболіз-му елементів живлення. Ним були розроблені агрофізіологічні основи застосування методу мічених атомів, розпочате вивчен-ня природної радіоактивності ґрунтів України. П. А. Власюк зап-ропонував спосіб збагачення насіння рослин мікроелементами. Під його керівництвом було складено картограми вмісту мікрое-лементів (марганцю, молібдену, бору, кобальту, цинку, міді) в ґрун-тах України, розроблено технології виробництва і застосування суперфосфатів, нітрофосок та інших добрив з мікроелементами.

Землеробство — це дуже стара і складна сфера людської діяльності. Розвиток землеробства став значною подією в станов-ленні людської цивілізації, дав змогу людині перейти до осілого способу життя. Це одна з найважливіших галузей сільського гос-подарства, що об’єднує всі рослинницькі галузі, починаючи з обробітку ґрунту, — рослинництво, кормовиробництво, овочів-ництво, плодівництво, виноградарство та ін. Землеробство має велике народногосподарське значення, оскільки забезпечує на-селення продуктами харчування, тваринництво — кормами, пе-реробну промисловість — сировиною.

Правильне поєднання землеробства з тваринництвом знач-ною мірою визначає належний розвиток сільського господарства, їх взаємодія забезпечує постійний біологічний кругообіг у сис-темі ґрунт — рослина — ґрунт, що за певних умов сприяє збере-женню біологічної рівноваги у природі та підтриманню природ-ної родючості ґрунту.

Сучасне землеробство — це наука про раціональне викорис-тання землі, захист її від ерозії, про закономірності відтворення родючості ґрунту для вирощування та одержання високих і ста-лих урожаїв сільськогосподарських культур.

Землеробство як складова частіша агрономічного циклу наук тісно пов’язане з хімією, фізикою, фізіологією рослин метеороло-гією, мікробіологією, ґрунтознавством та агрономією. Ці взаємо-зв’язки окремих наук зумовлені тим, що землеробство як наука вивчає і розробляє методи регулювання водного, повітряного, поживного, світлового та теплового режимів для оптимізації фак-торів життя вирощуваних культур. Ці завдання здійснюють за допомогою раціонального обробітку ґрунту та впровадження науково обґрунтованих сівозмін, сівби та садіння культур, комп-лексу заходів по підвищенню родючості ґрунту та захисту посівів

Землеробство з основами ґрунтознавства і агрохімії

від бур’янів, належної організації території і використання всіх сільськогосподарських угідь.

Основоположник землеробства перший агроном у Росії А. Т. Болотов у своїй роботі «О разделении полей» вперше ввів поняття про сівозміну.

І. М. Комов (1750–1792) написав працю «О земледелии», яка являє собою енциклопедію землеробських знань. Будучи актив-ним прибічником плодозмінної системи землеробства, І. М. Ко-мов надавав великого значення науковому розвитку землероб-ства. Пропагандистом нових наукових поглядів у землеробстві був професор Московського університету М. Г. Павлов (І793– 1840), що написав «Курс сельского хозяйства». Він зробив вис-новок, що заходи щодо підвищення родючості ґрунту в різних умовах повинні бути не однаковими. Він застережував, що ро-дючість ґрунту — природна основа всього сільськогосподарсь-кого виробництва і її зниження е загрозою підриву всього сільсь-кого господарства.

У XIX ст. в галузі агрономії працювали О. В. Совєтов, І. О. Сте-бут, В. В. Докучаєв, П. О. Костичев, К. А. Тімірязєв та інші.

0.         В. Совєтов (1826–1901) вважав антинауковим введення

єдиної системи землеробства в усіх ґрунтово-кліматичних зонах

і надавав великого значення польовому травосіянню.

1.         О. Стебут (1833–1923) вперше поставив питання про підбір

культур і сортів для різних кліматичних умов, його капітальна

праця «Основы полевой культуры и меры к ее улучшению в Рос-

сии» не втратила своєї актуальності й нині. За ініціативою І. О. Сте-

бута та при безпосередній його участі в 1904 р. були організовані

вищі жіночі сільськогосподарські курси.

Великий внесок у розвиток агрономічної науки внесли Д. М. Прянишников, М. І. Вавилов, М. М. Тулайлов, В. Р. Вільямс, Б. М. Рождественський, О. О. Ізмаїльський, В. Г. Ротмістров, О. Г. Дояренко, С. С. Рубін, М. М. Годлін, А. Г. Михайловський, Ф. А. Попов, В. М. Ремесло, О. М. Соколовський, О. Ф. Глянцев, П. П. Лук’яненко та інші.

У нашій країні налагоджена і плідно працює широка мережа наукових закладів. На основі наукових висновків і досягнень ви-робництва розробляються енергозберігаючі технології вирощу-вання сільськогосподарських культур, раціональні ґрунтозахисні

системи землеробства, спрямовані на оптимізацію умов життя рослин та розширеного відтворення родючості ґрунту. Сільсько-господарське виробництво має ряд особливостей, які необхідно враховувати при плануванні та організації робіт.

У сільському господарстві країни помітно виявлена сезонність виробництва, яка зумовлена нерівномірністю надходження соняч-ної енергії по періодах року, біологією вирощуваних культур і необхідністю дотримання агротехнічних строків сільськогоспо-дарських робіт залежно від місцевих природних умов.

В умовах інтенсивного ведення землеробства помітно поси-люються процеси мінералізації органічної речовини ґрунту, що призводить до зниження в ньому загальних запасів гумусу. Внас-лідок цього погіршуються властивості ґрунту, знижується його родючість. Збереження і підвищення вмісту гумусу в ґрунті в су-часному землеробстві є важливішим завданням сільськогоспо-дарського виробництва.

У землеробстві основним засобом виробництва є земля — поверхневий шар земної кори, придатний для вирощування рос-лин, Земля — невідтворений засіб виробництва, одночасно ви-ступає в якості об’єкта вкладу і акумуляції людської праці. Як ос-новний засіб виробництва він характеризується важливими особливостями: незамінністю, непереміщеністю і родючістю.

Родючість ґрунту — це здатність забезпечувати рослини по-живними елементами, водою, повітрям. Природна родючість — результат розвитку природного ґрунтотворного процесу; штучна — виникає під час окультурення ґрунтів. Ґрунт, що знаходиться в землеробському використанні, характеризується економічною, або ефективною родючістю. Показником ефективної родючості є рівень урожайності сільськогосподарських культур.

Родючість будь-якого ґрунту може характеризуватися потен-ційними запасами елементів живлення кількістю їх у водороз-чинній формі, товщиною гумусового шару, гранулометричним складом ґрунту, його структурністю, інтенсивністю мікробіоло-гічних процесів, особливостями водно-повітряного, теплового і світлового режимів, реакцією ґрунтового розчину.

У природних умовах родючість ґрунту створюється дуже по-вільно, і лише при умові раціонального господарювання люди-ни з використанням досягнень науково-технічного прогресу

Землеробство з основами ґрунтознавства і агрохімії

відкриваються більш широкі можливості помітного прискорен-ня цього процесу.

Важливим етапом у подальшому вдосконаленні землеробства є обґрунтування і розробка моделей родючості різних типів ґрунтів і їх використання в конкретних умовах господарських підрозділів.

Модель родючості — це експериментально встановлене по-єднання найважливіших властивостей ґрунту, що знаходиться в тісному зв’язку з величиною врожаю при інших рівних умовах його одержання.

Основними факторами родючості ґрунту є вміст гумусу, фіто-санітарний стан (наявність бур’янів, шкідників та збудників хво-роб сільськогосподарських рослин), глибина орного шару, гра-нулометричний склад, структура, вміст рухомих форм елементів живлення, реакція ґрунтового розчину. На основі моделі родю-чості можна робити програмування врожаїв сільськогосподарсь-ких культур для конкретних умов кожного поля сівозміни.

Інтенсивне ведення землеробства потребує застосування великої кількості добрив, засобів захисту рослин, раціонального обробітку ґрунту, проведення меліоративних заходів, вдоскона-лення технологій та техніки.

В основу сучасного землеробства покладено нормативно-технологічний принцип виробництва сільськогосподарської про-дукції. З врахуванням природних і економічних умов кожного господарства передбачається раціональне використання всіх ресурсів виробництва — ґрунту, добрив, машин, робочої сили. Особливе місце відводиться заходам, спрямованим на охорону навколишнього середовища, захист ґрунтів від водної та вітро-вої ерозії, підвищення ефективності меліоративних земель, удос-коналення методів управління продуктивністю рослин тощо.