БАЗОВІ КАТЕГОРІЇ ОНТОЛОГІЇ: СТРУКТУРНА ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ДІАЛЕКТИКА БУТТЯ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 

загрузка...

Філософський зміст  Онтологія є найважливішим

проблем бугтя   розділом метафізики як вчення про

субстанііії матепії  граничні засади буття, пізнання та

ціннісного відношення людини до світу. Оскільки саме онтологія вир-ішує низку ключових світоглядних питань, то саме вона істо-рично формується насамперед і протягом тривалого часу практично повністю покриває предмет метафізики.

Що лежить в основі світу? Виник світ природнім шляхом чи являє собою акт божественного творіння? Чи існують інші світи? Реально існують свобода та творчість, чи це просто ілюзії наглого обмеженого розуму? Саме такі питания, що носять граничний характер, і відносяться до розуміння світу і людського буття в цілому, є предметом перш за все філософського аналізу.

Винятково широке філософське узагальнення знань про навколишній світ являють собою категорії буття, субстанції, матерії. Саме вони дають можливість усвідомити, яким чином поєднуються природничі знания про матерію, рух, простір, час та інше з філософськими уявленнями про природу, з картиною світу, яка створюється в межах філософії.

Філософи з давніх часів констатували, що світ існує. Потім виникали питания: Як довго він існує? Чи мае він початок і кінець? Де він існує? Розгляд цих питань привів до появи ка-тегорій: буття, простір, час. Вчення про буття отримало назву «онтології» (від грец. 01) - рід, оіло^ - сутність і А,6уо^ - слово, поняття, вчення). Грецький філософ Парменід у творі «Про природу» запитував: «Бути чи зовсім не бути?» Що ж таке буття? Це поняття, звичайно, пов’язане з дієсловом «бути», тобто це визнання того, що світ, я і всі речі існують.

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

Першу філософську концепцію буття висунули досократи-ки у VI–Vст. до н. е., одні з яких розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме (Парменід), а інші як те, що постійно рухаєть-ся, розвивається (Геракліт). Уже в античній філософії розріз-няється буття і небуття, сутність і існування, намічаються підхо-ди до розуміння об’єктивного і суб’єктивного. Істинним буттям Платон вважає світ ідей, а не світ чуттєвих речей. Арістотель розрізняє різні рівні буття (від чуттєвого до інтелігібельного).

У середні віки філософія протиставляє буття Боже і буття, створене Богом, розрізняючи при цьому дійсне буття (акт) і мож-ливе (потенцію). В епоху Відродження загальне визнання одер-жує культ матеріального буття, природи. Цей новий тип світосп-риймання, обумовлений розвитком науки, техніки і матеріального виробництва, підготував концепції буття XVII–XVIII ст. У ці часи буття розглядається як реальність, яка протистоїть людині і підко-рюється законам, що діють автоматично. У таких натуралістич-но-об’єктивістських концепціях природа – це механізм, який діє сам по собі, незалежно від людини. Для Нового часу характер-ний субстанціональний підхід, коли фіксується субстанція і її властивості як підґрунтя світу.

Поряд з цим формується інший спосіб тлумачення буття на шляху гносеологічного аналізу свідомості і самосвідомості. Він представлений у основній тезі метафізики Декарта – «мислю, значить, існую» – і в тлумаченні Ляйбніцем буття як сутності духовних субстанцій монад, і в ототожненні Берклі існування і реальності у сприйманні. Така інтерпретація буття знайшла своє завершення в німецькому класичному ідеалізмі. Для Канта бут-тя – це не властивості речей, а спосіб взаємозв’язку наших понять і суджень. Фіхте розуміє буття як вільну, чисту діяльність абсолютного «Я», Шеллінг вбачає його у свободі людини, у її духовній діяльності. У ідеалістичній системі Гегеля буття вва-жається першим, безпосереднім ступенем у сходженні духу до самого себе; воно невизначене, безпосереднє, без’якісне.

Спроба зрозуміти буття з аналізу свідомості характерна і для західної філософії XIX–XX ст. Так, у «філософії життя» (Дільтей) буття збігається з цілісністю життя, у неокантіанстві

воно роздвоюється на світ сущого і світ цінностей, у феноменології Гуссерля підкреслюється зв’язок між психічними актами свідомості і об’єктивно-ідеальним буттям, світом смислів. Шелер включає до буття і емоційні переживання, і оцінки, Хай-деггер обмежує його тільки колом інтерпретацій. Сартр проти-ставляє «буття в собі» і «буття для себе», розрізняє матеріаль-не буття і людське буття. Основна характеристика людського буття, за Сартром, - вільний вибір можливостей.

Діалектико-матеріалістичне розуміння буття виходить з неможливості відособленого, незалежного від матерії буття, як «чистого буття», «буття в собі». У марксистській філософії проблема буття аналізується в кількох напрямах. При цьому підкреслюється багаторівневий характер буття (органічна і не-органічна природа, біосфера, суспільне буття, буття особи). Один рівень не можна зводити до іншого: матерія і форми її руху - предмет природничих наук, а суспільне буття вивчають соціологічні та історичні науки.

Отже, буття - це фшософсъка категорія, що означав: все, що реально існуе; реальність, яка існуе об'ективно, поза і незалежно від свідомості людини; загалъний спосіб існування людини.

Проаналізувавши усі концепції буття, які існували в історії філософії, можна виділяти такі основні форми буття:

♦ буття речей і процесів, які існують незалежно від людини та її діяльності - «перша природа» і буття речей і про-цесів, створених людиною, - «друга природа»;

♦ буття духовного (ідеального), котре розділяють на індив-ідуалізоване і об’єктивізоване;

♦ буття людини як існування її у світі речей і світі духов-них цінностей;

♦ буття соціальне, що розділяють на буття окремої людини і буття суспільства в цілому.

Отже, у світі, що оточує нас, існує незліченна кількість різних предметів і явищ. Чи є між ними що-небудь спільне, яка їх природа, що лежить у їх основі?

Спроби розв’язати ці питання історично привели до виник-нення поняття субстанції (лат. substantia - сутність, дещо, що

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

лежить в основі). Під субстанцією розуміли якусь загальну пер-винну основу всіх речей, яка є їх останньою сутністю. Якщо різні предмети і явища можуть виникати і зникати, то субстанція нестворювана і незнищувана, вона тільки змінює форму свого буття, переходить з одного стану в інший. Вона – причина самої себе й основа всіх змін, найбільш фундаментальний і найбільш стійкий шар реальності.

В історії філософії категорія субстанції набула три базових категоріальних розуміння: по-перше, її ототожнювали з субстратом, з конкретною речовиною, з якої утворюються предмети; подруге, її сприймають як діяльну духовну першооснову; по-третє, під субстанцією розуміють незмінну основу, з якої розгортаєть-ся все різноманіття предметів та явищ.

Філософи намагалися розв’язати і питання, щодо кількості субстанцій. Так виникли монізм, дуалізм і плюралізм.

Плюралізм (від лат. pluralis – множинний) – філософська концепція, за якою все існуюче складається з множини само-стійних рівнозначних духовних субстанцій, що не зводиться до єдиного першопочатку. На позиціях плюралізму стояв Г. В. Ляйбніц (учення про незалежні духовні сутності – мона-ди), ці позиції поділяють деякі представники прагматизму, персоналізму, неореалізму.

Дуалізм (від лат. dualis – двоїстий) – принцип філософського пояснення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох першооснов (субстанцій) – духу і матерії, ідеального і матеріального. Дуалізм був започаткований Спінозою у вченні про відношення атрибутів мислення і протяжності. Одним з видатних представників дуалізму був Рене Декарт, який вважав, що в ос-нові світу лежать дві субстанції: духовна (мисляча) і тілесна (протяжна). Дуалізм був властивий і філософії І. Канта, який поділяв дійсність на світ явищ, єдинодоступний пізнанню, та світ надчут-тєвих непізнаних «речей у собі». Виявом дуалізму є і психофізич-ний паралелізм (XIX ст. – Вундт, Ліппс, Рібо), за яким психічні і фізіологічні процеси, що відбуваються в мозку, спричиняють два паралельні і незалежні один від одного ряди явищ, які відповіда-ють один одному, але причинно не пов’язані між собою.

Монізм (від грец. Мухот - один, єдиний) - філософський принцип пояснения різноманітності світу як прояву единог пер-шооснови - матеріг (матеріалістичний монізм) або духу (ідеал-істичний монізм). Як предметами аналог поняття матерії в ан-тичності розглядались першоречовини (вода, вогонь, повітря). Різномаїття було зведене до единого. Труднощі виведення різноманітних речей з єдності античними філософами не усві-домлювались, їх підмітив Арістотель і наділив формоутворюю-чими здібностями ідею, надавши матерії лише роль пасивного субстрату. Якщо ідеалісти оцінюють матерію як субстрат, який не здатний до самоформування, а сам формується ідеєю, то матеріалісти характеризуют матерію як здатну до самоформування субстанцію.

Матеріальна едність світу виявляється в тому, що всі предмета і процеси існують об’єктивно, що всі вони мають одне джерело - матерію; відбувається взаємоперетворення одних форм матерії і руху у інші; немає абсолютно ізольова-них речей і явищ; існують загальні фундаментальні закони природи і суспільства.

Ідея про матеріальну єдність світу підтверджується усім розвитком філософії і природничих наук. Наприклад, Ч. Дарвін встановив єдність у походженні і розвитку тваринного і рослин-ного світу. Дослідженнями Шлейдена і Шванна була доведена єдність клітинної будови всього живого. Періодичний закон Менделеева встановив єдність якісно різних хімічних елементів, основою якої є структурна єдність хімічних елементів, атомів і атомна вага. Фізіологи Сеченов і Павлов довели спільну мате-ріальну природу психічних явищ і викрили дуалістичну ідею про людину, протилежні засади душі і тіла.

Сучасна наука глибоко і всебічно обґрунтовує ідею єдності світу. Біологічні науки, наприклад, розкривають глибоку єдність живої і неживої матерії, зв’язки фізико-хімічних і біологічних форм руху. Розшифровування единого для всього живого ге-нетичного коду, до чого відкриває шлях кібернетика, розкриває фундаментальну єдність природи біологічних явищ. У космо-логії, астрономії вирішується завдання створення єдиної теорії

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

розвитку зірок і галактик, розробляються різні космологічні «мо-делі Всесвіту», у яких виявляється намір винайти єдині закони структурної організації і розвитку космічної матерії. Ідея єдності матерії глибоко проникла в сучасну фізику (спроба побудувати єдину теорію елементарних частинок). Об’єктивна єдність світу виявляється у пізнанні, інтеграції наук, їх математизації. Таким чином, принцип єдності виявляє єдине у різноманітності. Єдність світу і його якісна нескінченість і невичерпність – це дві діалектично пов’язані сторони матеріального світу.

На відміну від матеріалістичного, релігійно-ідеалістичне ро-зуміння світу визнає в ролі субстанції Божу волю, абсолютний рух, людську свідомість, яка відривається від мозку, абсолюти-зується, обожнюється.

Матеріалістична філософія загальною субстанцією, субстратом будь-яких властивостей, зв’язків, відносин і форм руху вважає матерію (від лат. materіа – речовина).

У матеріалістичних вченнях мілетської школи в старовинній Греції в ранг субстанції зводились конкретні форми речовини: вода (Фалес), повітря (Анаксімен), вогонь (Геракліт), які утво-рюють сонце, зірки, всі інші тіла і обумовлюють вічну зміню-ваність світу. У філософії Анаксімандра субстанцією вважалась не конкретна речовина, а якась нескінченна і невизначена ма-терія – апейрон, вічна в часі, невичерпна в структурі і така, що безперервно змінює форми свого існування. Демокріт, Левкіпп, Епікур, Лукрецій Кар припускали існування найпростіших ча-стинок – атомів, які нестворювані і незруйнівні, перебувають у безперервному русі. Вважалось, що відмінність якостей тіл виз-начається різницею в кількості атомів, з яких складаються тіла, в їх формі, взаємному розміщенні і швидкості руху. Кількість атомів у Всесвіті нескінченна, з атомів утворюються живі істо-ти і сама людина. В атомістичній теорії вперше був висунутий у конкретно визначеній формі принцип збереження матерії як принцип неподільності атомів. З ідеї збереження і абсолютності матерії неминуче випливало положення про вічність і не-скінченність світу, первинність матерії відносно свідомості лю-дини, про закономірну зумовленість усіх явищ у світі.

Атомістична теорія розроблялася далі у філософії і приро-дознавстві Нового часу в працях Гассенді, Бойля, Ломоносова, Гоббса, Гольбаха, Дідро та інших. На противагу атомістиці ви-никли різні ідеалістичні теорії субстанції, в яких у ранг загаль-ної основи світу зводились божественна воля, світовий розум, абсолютний дух тощо.

У XVII–XIX ст. зазнали абсолютизації відомі механічні за-кони руху, фізичні властивості і стан матерії. Єдність світу ро-зуміли як однорідність і одноманітність його будови, як не-скінчене повторення одних і тих самих зірок, планет та інших відомих форм матерії. Однак природа виявилась значно склад-нішою, ніж вбачали багато хто з фізиків і філософів.

У другій половині XIX ст. дослідженнями Фарадея і Максвелла були встановлені закони зміни якісно нової порівняно з речовиною форми матерії – електромагнітного поля. На-прикінці XIX – початку XX ст. – нова серія відкриттів: радіо-активності, складності хімічних атомів, електронів, змінності маси тіл залежно від швидкості. У фізиці виникла криза меха-нічної картини світу і метафізичного розуміння матерії. Радіо-активний розпад атомів емпіріокритики тлумачили як «зник-нення» матерії, перетворення матерії в енергію. Все це призвело до розробки філософського поняття матерії, на відміну від кон-кретно-природничого, яке існувало до XIX ст.

Матерія стала розглядатися як філософська категорія для означення об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яку людина може і намагається пізнати, але при цьому ма-терія існує незалежно від самої людини. Отже, матерія не зво-диться до якихось визначених її видів – частинок речовини, чуттєво сприйманих тіл тощо.

Матерія охоплює всю нескінченну багатоманітність різних об’єктів і систем природи, які існують і рухаються в просторі і часі, мають невичерпну різноманітність властивостей. Наші органи чуття можуть сприймати тільки мізерну частину цих реально існуючих форм матерії, але завдяки конструюванню дедалі досконалих приладів, вимірювальних пристроїв людина неухильно розширює межі пізнавання світу.

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

Філософське тлумачення матерії охоплює не тільки ті об-’єкти, які пізнані сучасною наукою, а й ті, що можуть бути відкриті в майбутньому, і в цьому його величезне методологіч-не значення. Для кожного матеріального утворення існувати – значить бути об’єктивною реальністю щодо інших тіл, перебу-вати з ними в об’єктивних зв’язках і взаємодії, бути елементом загального процесу зміни, розвитку матерії.

Поняття матерії як об’єктивної реальності характеризує ма-терію разом з усіма її властивостями, формами руху. В струк-турі об’єктивної реальності слід розрізняти конкретні матері-альні об’єкти і системи (види матерії), властивості цих матеріальних систем, форми їх взаємодії і руху. Матерія існує у вигляді нескінченної різноманітності конкретних об’єктів, систем, кожна з яких має рух, структурність, просторово-часові зв’язки і взаємодії та багато інших загальних і часткових влас-тивостей. Поза конкретними об’єктами і системами матерія не існує, і в цьому розумінні немає матерії в чистому вигляді і як первинної структурної субстанції.

Таким чином, в історії філософії і природознавстві розви-вались два аспекти, дві точки зору на розуміння матерії: філо-софський і природничо-науковий (фізичний). Природничо-на-уковий аспект включає знання про фізичну, структурну будову матерії. Він досліджується окремими конкретними науками, особливо фізикою і хімією. Філософський аспект – це погляд на матерію як сутність – субстанцію, яка лежить в основі внутрі-шньої єдності усього різномаїття явищ і предметів.

Звичайно, не слід ототожнювати філософське розуміння матерії з якимось конкретним станом речовини, не можна змішувати поняття матерії як сутності з природничо-наукови-ми уявленнями про фізичні властивості і будову матерії. Таке ототожнення призводить до ідеалістичного тлумачення світу, а врешті-решт – до заперечення матерії як об’єктивної реаль-ності. Прикладом цього і є криза у фізиці у кінці XIX – на початку XX ст. Крім того, природничо-наукові уявлення про бу-дову і властивості матерії ніколи не можуть бути вичерпними, завершеними, придатними для будь-якого стану матерії. Нові

відкриття у фізиці, хімії будуть тільки доповненням до голов-ної властивості матерії – бути об’єктивною реальністю. Філо-софське поняття матерії є найбільш широким і універсальним, воно охоплює всі можливі види матерії.

Матерія як об’єктивна реальність має безліч властивостей, притаманних її різноманітним видам і станам. Одним з універ-сальних, невід’ємних властивостей матерії є її структурність, тобто розчленованість на якісно різні рівні її організації.

Структурна розчленованість матерії полягає у тому, що вона завжди і всюди у просторі і часі певним чином органі-зована у конкретні матеріальні системи, тобто такі цілісні ут-ворення, зв’язок між елементами у яких є більш-менш стійким і тривалим, ніж зв’язок між кожним з елементів на-вколишнього середовища.

Орієнтовно виділяють такі основні типи матеріальних систем і відповідні їм структурні рівні матерії: 1) система неживої природи; 2) система живої природи; 3) суспільство. Система неживої природи включає елементарні частинки і поля, атомні ядра, атоми, молекули, макроскопічні тіла, геологічні утворен-ня, Землю та інші планети, Сонце і всі зірки, Галактику, систему галактик – Метагалактику, яка є лише однією із систем не-скінченого Всесвіту.

Кількість елементарних частинок постійно зростає і переви-щує вже 300 різновидів. Стійких же різновидів небагато: фото-ни (кванти електромагнітного поля), гравітони (гіпотетичні кванти гравітаційного поля), електрони, позитрони, нейтрони, протони і антипротони. Жива і соціально-організована матерії відомі поки що лише на Землі, їх виникнення – результат природного і закономірного саморозвитку матерії. Жива матерія – це сукупність організмів, здатних до самовідтворення з передачею і накопиченням у процесі еволюції генетичної інформації. У системі живої природи існують внутрішньоорганізмові та надорганізмові біосистеми. До перших належать молекули ДНК і РНК, як носії спадковості, комплекси білкових молекул, клітини, тканини, органи, функціональні системи (нервова, кро-воносна, травлення, газообмінна та інші), організм у цілому. До

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

надорганізмових систем належать сімейства організмів, різні популяції – види, біоценози, біогеоценози, географічні ланд-шафти і вся біосфера.

Соціально-організована матерія – це вища форма розвит-ку життя, сукупність мислячих і свідомо перетворюючих дійсність індивідуумів і угруповань різного рівня. В свою чер-гу суспільство включає багато типів взаємоперехрещених систем: людина, сім’я, різні колективи (виробничі, наукові, спортивні та інші), об’єднання і організації, партії, нації і дер-жави, суспільство в цілому.

Слід відмітити, що вся класифікація досить загальна і далеко не повна, оскільки на кожному структурному рівні мож-на виділити додаткову кількість взаємопроникаючих матер-іальних систем, що виникають на основі різних форм зв’язків і взаємодії елементів.

Структурність матерії характеризує її стан з точки зору пе-рервності і неперервності. Матерія перервна, оскільки існує у вигляді множини окремих структурних систем. Одночасно вона неперервна, бо простір між матеріальними структурними системами, тобто між усіма частинками і тілами не є абсолютною порожнечею, а містить у собі матеріальні поля: гравітаційні, електромагнітні, ядерні та інші.

Перервний і неперервний характер будови матерії яскраво виявляється у класифікації видів матерії за її фундаментальни-ми фізичними властивостями. У зв’язку з цим розрізняють два види матерії: речовина і поле.

Речовина – все те, що має в основному механічну масу спо-кою. Вона знаходиться у різних станах, у стані електронів, про-тонів, газів, рідини і твердих тіл, біополімерів, живих організмів. Найбільш розповсюдженим видом речовини є плазмений її стан, у якому знаходяться зірки. Реально також існує антире-човина, яка утворюється з античастинок: антипротонів, позит-ронів, антинейтронів та ін.

Поле – це вид матерії, який не має маси спокою. Елект-ромагнітні, гравітаційні поля забезпечують взаємодію і зв’я-зок речовини у макросвіті. У мікросвіті взаємодія елемен-427

тарних частинок речовини забезпечується ядерними, мезон-ними, електропозитронними, нуклонними та іншими полями. Поля заповнюють більшу частину простору як у мак-росвіті, так і в мікросвіті.

Речовина і поле - якісно різні види матерії і відрізняються один від одного насамперед масою спокою. Частники речовини мають масу спокою, а електромагнітне і гравітаційне поля її не мають. Речовина і поле різняться і за закономірностями руху: швидкість розповсюдження електромагнітного і гравітаційного полів завжди дорівнює швидкості у порожнечі, а швидкість руху частинок речовини завжди менше швидкості світла. Третє розрізняння полягає в ступені проникності: речовина малопро-никна, поля дуже проникнені. Речовина і поле різняться також ступенем концентрації маси і енергії. У частинок речовини кон-центрація маси і енергії дуже велика, а в елетромагнітного і гра-вітаційного полів вона мала. Проте в ядерних полях ця різни-ця стирається. Крім того, речовина і поле розрізняються і як корпускулярна і хвильова сутність. Речовина характеризує ма-терію з точки зору її перервності, корпускулярності, поле непе-рервності і хвильової природи. Межі між речовиною і полем чітко виступають лише у макросвіті, а для мікропроцесів вони досить відносні.

Слід визначити також, що в світі може існувати і багато інших, невідомих нам видів матерії з незвичайними специфіч-ними властивостями, але всі вони - елементи об’єктивної ре-альності, яка існує незалежно від нашої свідомості.

Шзнаючи навколишній світ, ми

Рух як невід’ємний бачим0;

що в ньому немає нічого

атрибут матерії,  абсолютно застиглого і незмінного,

спосіб її існування все перебуває в русі, переходить з

одних форм в інші. В усіх матері-

альних об’єктах відбувається рух елементарних частинок,

атомів, молекул, кожний об’єкт взаємодіє з навколишнім сере-

довищем. Будь-яке тіло, що перебуває в спокої відносно Землі,

рухається разом з нею навколо Сонця, разом із Сонцем -

відносно інших зірок Галактики, остання переміщується відносРозділ шостий. Базові категорії онтології...

но інших зоряних систем і т. д. Абсолютного спокою, рівнова-ги, нерухомості ніде немає, усякий спокій, рівновага відносні, являють собою певний стан руху.

Взятий у найбільш загальному вигляді, рух виявляється тотожним будь-якій зміні, будь-якому переходу з одного стану в інший. Це загальний атрибут, спосіб існування матерії. У світі не може бути матерії без руху, як і немає руху без матерії. Рух нерозривно пов’язаний з матерією, не існує без неї; він вічний, нетворний і незнищуваний, тобто не може зникнути і не може бути створений із нічого. Ці положення знаходять своє природничо-наукове обгрунтування у законі збережен-ня і перетворення енергії; у теоріях, які розкривають природу електромагнітних явищ; у відкритті структури атомного ядра і елементарних частинок.

У широкому розумінні слова рух – це всякі зміни; він охоплює усі процеси, які відбуваються у Всесвіті. Рух вклю-чає і такі зміни, котрі обходять тип структури об’єкту, і розви-ток, коли у об’єкта з’являються якісно нові зв’язки і функції, відбувається його суттєве ускладнення або спрощення, рух «вгору» або «вниз».

Джерелом усіх конкретних форм руху є боротьба внутрішніх протилежностей, притаманна усім об’єктам, а також взаємодія самих об’єктів. Рух матерії, таким чином, не обумов-лений чимось надприродним, а є саморухом матерії. Втім у потоці вічно мінливої матерії існують моменти спокою, а тому рух виступає як єдність протилежностей – спокою і змін. Спокій виявляється у формі рівноваги, певної стабільності об’єктів, без чого неможливі були б самі речі з їх якостями. Будь-яким змінам як процесам тривалим, стійким також при-таманна усталеність, і таке збереження стану руху теж є спо-коєм. Рух має загальний, абсолютний характер, тоді як спокій завжди відносний.

Відносний характер спокою полягає насамперед у тому, що він має місце відносно тих чи інших матеріальних об’єктів, а не всієї матерії. До того ж стан спокою для будь-якого тіла є тим-часовим, скороминущим; він лише один з моментів існування

об’єкта. Рух же невідокремлений від усього існування тіла у цілому. Крім того, рівновага, спокій стосується лише окремого виду, а не всіх видів руху, притаманних об’єкту. Будь-яке тіло знаходиться у спокої лише в якомусь певному відношенні, а в інших відношеннях воно змінюється. Наприклад, тіло, яке ле-жить на поверхні Землі, знаходиться у спокої тільки відносно земної поверхні; у самому ж тілі на цей час відбуваються різно-манітні фізичні, хімічні та інші перетворення. Таким чином, рух являє собою єдність усталеності і змінюваності, а спокій – відносний момент руху. Але категорія «спокій» фіксує такі важ-ливі риси усталеності руху, як закономірність і системність.

Ніде, ніколи, ні за яких умов не було, немає і не буде жод-ного матеріального об’єкта, жодного явища, якому б не був при-таманний рух. Усе це лише підтверджує положення про зв’я-зок матерії і руху. Однак не дивлячись на це, в кінці XIX ст. у філософії з’явилась школа енергетизму, представники якої на-магались обгрунтувати ідею про можливість існування енергії без матерії і матерії без енергії. Засновником цієї школи був німецький хімік Освальд. Якщо в розвитку фізичної хімії йому вдалося внести дійсно значний вклад, то в галузі філософії не-знання діалектичних принципів призвело його до помилкової ідеї, що не матерія, а енергія є єдиною субстанцією, тобто основою всього існуючого. Він вважав, що природні, суспільні і психічні явища зводяться до різних станів енергії, що можливе існування руху без матерії. Гносеологічним джерелом помилки Освальда була абсолютизація деяких успіхів термодинаміки, а саме перебільшування значення одержаної можливості відвол-ікатися від дійсно існуючої будови речовини.

Врешті-решт, спроба звести матерію до енергії призвела Освальда навіть до заперечення атомної будови речовини. На прямий зв’язок помилкових природничих висновків Освальда і Маха з їх помилковими філософськими ідеями вказував А. Ейнштейн у своїй «Творчій автобіографії»: «Упередження цих вчених проти атомної теорії можна без сумніву віднести за рахунок їх позитивістської філософської установки. Це ціка-вий приклад того, як філософські упередження заважають пра-430

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

вильній інтерпретації фактів навіть вченим із сміливим мислен-ням і тонкою інтуїцією» [41]. А взагалі представники цієї різно-видності суб’єктивного ідеалізму зводили енергію до відчуттів, а перетворення енергії – до зміни відчуттів. Зрозуміло, що цей висновок енергетизму цілком протилежний науці. Без сумні-ву, енергія взагалі не може існувати окремо від матерії, вона завжди виступає як одна з найважливіших властивостей ма-терії. Енергія – це кількісна міра руху, що виражає внутрішню активність матерії.

До фундаментальних положень філософського матеріалі-зму належить і теза про незнищуваність руху. Якщо рух являє собою спосіб існування матерії, якщо за межами руху неможливий ні один матеріальний об’єкт, то незнищуваність матерії означає так само і незнищуваність її невід’ємного атрибуту – руху. Заперечування якісної незнищуваності ма-терії веде до ідеалізму, бо для пояснення різномаїття форм руху залучаються ідеальні сили.

Історично заперечення якісної незнищуваності руху пов’я-зане з теорією «теплової смерті Всесвіту». У другій половині XIX ст. деякі фізики (В. Томсон, Р. Клаузіус) розширено тлу-мачили другий закон термодинаміки – закон зростання ент-ропії у замкненій системі. Вони стверджували, що всі види енергії з часом перейдуть до теплової, тепло ж поступово розс-іється у просторі, температура Всесвіту вирівняється і після цього ніякого взаємоперетворення енергії не буде – Всесвіт «помре». У такому Всесвіті не було б життя, планет, зірок – тільки молекули і атоми, які хаотично рухаються і заповнюють увесь простір. Висновок цієї теорії – неминучість моменту теп-лової рівноваги – не суперечив закону збереження енергії, але вказував на якісне виродження руху, зведення його до хаотичного теплового руху, нездатного здійснювати роботу. Теорія «теплової смерті» заперечує якісну незнищуваність руху і веде врешті-решт до ідеї творця Всесвіту, котрий у момент творен-ня світу «розрізнив» різні види енергії і «зарядив» ними Всесвіт. Тепер, мовляв, Всесвіт закономірно наближається до своєї смерті. Релігійно-ідеалістичне тлумачення другого першо-431

початку термодинаміки використовують церковні діячі для підтвердження ідеї про Бога-першотворця.

Розвиток статистичної фізики Больцманом, термодинаміки відкритих нерівновісних систем І. Р. Пригожиним дозволив термодинамічно описати можливість процесів ускладнення матеріальних систем, їх розвитку, особливо якісної незнищува-ності форм руху матерії, тобто закласти теоретичну основу при-родничо-наукового спростування теорії «теплової смерті Все-світу». Спростування, звичайно, полягає не у відміні другого закону термодинаміки, а у принциповій можливості самодов-ільного ускладнення форм матеріального руху.

Різномаїття форм руху матерії і розгортання цієї різноман-ітності можливе внаслідок саморозвитку матерії. Принцип само-руху вперше знайшов відображення у давньогрецькій філософії (Геракліт, Арістотель). Ідею саморуху розвивав і Ляйбніц, який розкрив у тілесній субстанції діяльний першопочаток. У річних формах принцип внутрішньої активності матерії і її саморуху обстоювали представники матеріалізму (Б. Спіноза, Дж. Толанд та ін.). Вчення про саморух матерії розробляли і французькі матеріалісти (Гольбах, Дідро, Гельвецій), Ньютон і деякі філо-софи-метафізики XVIIІ ст. Із заперечення саморуху робили висновок про наявність у всякого руху зовнішнього джерела (абсолютного першопочатку, Бога). Розгорнуту концепцію са-моруху і його модусів розробив Гегель, однак вони тлумачать-ся ним як форми самовиявлення абсолютної ідеї.

Джерелом саморуху виявляється суперечність між устален-істю і змінністю, складним і простим, старим і новим, прогре-сивним і регресивним. Так, механічному рухові притаманне протиріччя між змінним станом тіла у просторі й часі і зв’яз-ком цих станів. У розвитку живих організмів усталеність ви-являється у збереженні спадкових ознак, а змінюваність – у пристосуванні організму до нових умов середовища.

Саморух притаманний усім рівням будови матерії – від механічного, квантово-фізичного (зміни у субатомних, атомних і молекулярних системах внаслідок нестійкості їх структур) і хімічного (процеси саморуху в каталітичних системах) до біо-432

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

логічного і соціального рівнів. На хімічному, біологічному і більш високих рівнях спонтанність саморуху знаходить свое виявлення перш за все у відкритих і цілісних системах (організм, суспільство, біосфера), у яких відбувається не просто саморух, а саморозвиток, тобто саморух, який супровод-жується переходом до більш високого ступеня організації.

У сучасних дослідженнях сінергетики вивчаються фізичні, хімічні, біологічні системи, для яких характерні суперечності між стійкістю і нестійкістю, порядком і безладом, організацією і дезорганізацією. Внаслідок нестійкості, викликаної флуктуаці-ями і їх посиленням, виникає новий стійкий динамічний режим, або структура. Перехід від однієї структурно! організації матерії до другої характеризує процес ускладення форм орган-ізації матерії і руху, при цьому відбувається спонтанна самоор-ганізація матеріальних систем.

Суперечливість руху виявляється і в тому, що він являє собою едність перервності і неперервності. Рух - це постійний, тривалий, безупинний процес змінювання матерії, але існує він лише у вигляді окремих, якісно відмінних одна від іншої форм; отже, неперервний потік руху матерії одночасно і перервний.

У природі є безліч якісно відмінних матеріальних систем, і кожна з них мае специфічний для неї рух. Отже, рух матерії існує в різноманітних формах, розкриття взаємовідносин між якими мае важливе значения, по-перше, для розуміння якісних відмінностей між формами організації матерії, а по-друге, - для виявлення матеріальної єдності світу. Формы руху матерії зна-ходяться у певній супідрядності, а тому їх можна класифікува-ти за деякою загальною ознакою. Відомо, що протягом історії філософії, починаючи ще з Арістотеля, неодноразово мали місце намагання класифікувати рух. Певна заслуга у цьому питанні належить Ф. Енгельсу, який у творі «Діалектика природи» говорить про існування таких форм руху:

♦ механічного (просторове переміщення);

♦ фізичного (електромагнетизм, гравітація, теплота, звук, зміни агрегатних станів речовини);

♦ хімічного (перетворення атомів і молекул речовини);

♦ біологічного (обмін речовин у живих організмах);

♦ соціального (суспільні зміни, а також процеси мислення). Серед основних форм руху матерії Енгельс розрізняв вищі

і нижчі форми, які з необхідністю пов’язані одна з одною. Він відмічав, що елементи нижчих форм входять у вищі, ніби суп-роводжують їх. Намагаючись підкреслити цю обставину, Енгельс називав фізику «механікою молекул», хімію - «фізикою атомів», а біологію - «хімією білків». Хімію він визначав як «науку про якісні зміни тіл» [42] і наводив численні приклади, які свідчать про те, що хімічна форма руху матерії мае справу з утворенням і руйнуванням молекул речовини.

Органічне життя неможливе без механічних, молекулярних, хімічних, термічних, електричних та інших змін, але й уся їх сукупність не становить основну ознаку біологічної форми руху. Хоч вона і містить у собі всі ці зміни, все ж якісно відрізняється від інших форм руху матерії.

Соціальна форма руху також містить у собі зміни, які харак-теризують більш «низькі» форми, але ні в якому разі не зводить-ся до них. Між формами руху існують якісні відмінності, а тому їх не можна ні відривати одну від одної, ні зводити одну до іншої. Це має велике методологічне значения, бо зрозуміти за-кономірності вищих форм неможливо, якщо не дослідити ті процеси, які відбуваються у їх фундаменті. Неможливо, наприк-лад, визначити сутність життя, не відшукавши його фізико-хімічну основу. Хімічний процес не зрозуміти без дослідження фізичного «підґрунтя».

Наукою було відкрито багато нових форм руху в мікро- і мегасвіті: рух і перетворення елементарних частинок, процеси в атомних ядрах. Тепер з основних форм руху можна виділити насамперед такі, що виявляються в усіх просторових масштабах і структурних рівнях матерії. До них належать: просторове переміщення механічний рух атомів, молекул, макроскопічних тіл, поширення електромагнітних і гравітаційних хвиль, рух елементарних частинок; електромагнітна взаємодія; гравітацій-на взаємодія. Далі виділяють такі форми руху, які проявляются на певних структурних рівнях у неживій і живій природі та

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

в суспільстві. У неживій природі – це передусім взаємодія, пе-ретворення елементарних частинок, атомних ядер. У результаті перерозподілу зв’язків між атомами в молекулах, зміни струк-тури молекул одні речовини перетворюються в інші. Цей про-цес становить хімічну форму руху. Для макроскопічних тіл – це теплота, процеси кристалізації, зміни агрегатних станів, структурні зміни в твердих тілах, рідинах, газах, плазмі. Геоло-гічна форма руху включає комплекс фізико-хімічних процесів, пов’язаних з утворенням найрізноманітніших мінералів, руд та інших речовин в умовах великих температур і тисків. Форми руху в живій природі включають у себе процеси, що відбува-ються як усередині живих організмів, так і в надорганізмових системах. Усі живі організми – відкриті системи. Постійно об-мінюючись речовиною і енергією з навколишнім середовищем, живий організм безперервно відтворює свою структуру і функції. Обмін речовин приводить до постійного самооновлен-ня клітинного складу тканин.

Найвищим станом розвитку матерії на Землі є людське сус-пільство з властивими йому соціальними формами руху. Ці форми руху безперервно ускладнюються з прогресом суспіль-ства. Вони включають в себе найрізноманітніші прояви цілесп-рямованої діяльності людей, всі соціальні зміни і види взаємодії між різними суспільними системами – від людини до держави і суспільства в цілому.

Звичайно, між усіма формами руху матерії існує тісний взає-мозв’язок. Він виявляється насамперед в історичному розвит-ку матерії та у виникненні вищих форм руху на основі віднос-но нижчих. Вищі форми руху синтезують у собі відносно нижчі. Важливо уникати як відриву вищих форм від нижчих, так і механічного зведення перших до других. Відриваючи вищі форми від нижчих, не можна пояснити їхнє походження і структурні особливості. Ігнорування якісної специфіки вищих форм руху і грубе зведення їх до нижчих форм призводить до механіцизму і неприпустимих спрощень.

Останніми роками існують численні спроби удосконалити або доповнити сучасними науковими досягненнями класиф-435

ікацію форм руху. За критерії класифікації беруть такі прин-ципи: визначення законів, притаманних даній формі руху; су-бординації і взаємозв’язку видів матерії і форм руху; визначення типів взаємодії об’єктів; зокрема, вводять геологічну і галактичну, виділяють внутрішньоядерну, ядерну і атомну, які об’єднуються у квантово-механічну форму руху та інші. Ці спроби цілком правомірні, хоча ще і не створена загальноприй-нята класифікація.

Таким чином, в основі матеріалістичного, діалектичного розуміння руху лежать три основних положения. Згідно з першим з них, рух е невід'емна, необхідна і суттева властивість, спосіб існування матеріг. «Матерія без руху, - писав Ф. Ен-гельс, - неможлива так само, як і рух без матерії» [42]. Згідно з другим положениям, рух визначається як будъ-яка зміна, «зміна взагалі». У третьему положены підкреслюється, що рух являє собою суперечність, а її джерелом, внутрішнім імпуль-сом е взаемодія протилежностей.

Усі предмети, що нас оточують, ма-Простір і час - ють певні розміри, протяжність у різних

форми буття  напрямках, переміщуються один віднос-

матерії  н0 °ДН0Г0 або разом з Землею - віднос-

но космічних тіл. Так само всі об’єкти виникають і змінюються у часі.

Простір і час є загальними формами буття всіх матеріаль-них систем і процесів. Не існує об’єкта, який перебував би поза простором і часом, як немає простору і часу самих по собі, поза матерією, що рухається. Абсолютного простору як нескінченої порожньої протяжності не існує. Всюди є матерія в тих чи інших формах (речовина, поле), а простір виступає як загальна властивість (атрибут) матерії. Так само немає і абсолютного часу, час завжди нерозривно зв’язаний з рухом, розвитком матери. Простір і час існують об'ективно і незалежно від свідомості, але зовсім не від матеріг.

Поняття простору і часу є фундаментальними поняття-ми людської культури. Вони настільки фундаментальні, що на певному ступені розвитку людського пізнання (або неРозділ шостий. Базові категорії онтології...

знання) їх розглядали як абсолютну субстанцію світу. Таким є зрван у ранньому зороастризмі, хаос у давньогрецькій міфо-логії, акаша і кала у давньоіндійських системах. Простір і час вважалися основами Всесвіту і в античній натурфілософії або у християнській картині світу. Для просторово-часових уявлень тих часів характерне неймовірне різномаїття кон-цепцій і моделей простору і часу: субстанційні, реляційні, дискретні, циклічні, кінцеві тощо.

Зовсім інший напрям розвитку уявлень про простір і час започатковується у працях Галілея, Декарта та Ньютона: ство-рення класичної механіки ознаменувало народження нового фізичного підходу до пізнання простору і часу. Було створено низку фундаментальних фізичних теорій (спеціальна і загаль-на теорія відносності, релятивістська космологія, квантова гео-метродинаміка та ін.), у руслі яких оригінальні, більш усклад-нені метричні, топологічні і інші структури простору і часу.

Сучасні вчені у пошуках нових ідей починають свідомо звертатись до найбагатшої концептуальної комори міфологіч-ного моделювання світу. Це особливо виявилося у фізиці мікросвіту, де деякі дослідники почали залучати конструкцію восьмирічного шляху Будди для систематики елементарних частинок або притчу про перлинне намисто їндри як основу парадигми бутстрапної моделі. Сучасні вчені запозичують з давньої міфології такі концепції, структури і моделі, про існу-вання котрих самі творці цієї міфології не тільки не знали, але й принципово не могли знати. Таке реконструкційне запози-чення виявляється важливою формою новаторства.

У самому загальному вигляді динаміку міфологічного світу можна охарактеризувати як перехід від Хаосу до Космосу. У більш розвинутих системах вода трансформувалась у деякі пер-соніфіковані божественні образи (Намму у Шумері, Нун у Єгипті, Апсу у Вавилоні, Асат у Індії та ін.). Вода – це невиз-начений першопочаток, який у процесі організації (за допомо-гою тотемних тварин, предків, Дике, нуса, ідеї, Бога та ін.) трансформується у Космос, упорядкований у просторі й часі. Все природне і соціальне виступало як єдине ціле, а тому ділен-437

ня племені на групи визначало розподіл простору, а порядок обрядової церемонії пов’язаний з напрямком у просторі. Весь міфологічний пейзаж виявляється втіленим міфом. Тотемні центри племені – це осередок «містичної енергії», під охороною духів предків знаходиться територія племені, а весь простір за цими межами злий і жахливий. Розвиток міжплемінних зв’язків призвів до ідеї розмноження оазисів упорядкованого буття. Простір існує «у малому» і у «великому», він неперервний, ба-гатозв’язковий, а пізніше усвідомлюється як багатослоїстий (верхній рівень – світ сакральних персонажів, середній – світ людей, нижчий – світ мертвих).

Відповідно до уявлень про простір розвивались і ідеї часу. Оскільки Всесвіт слоїстий, то душа шамана гониться за злим духом у сакральному часі, який перебільшує вік життя люди-ни. Для міфу характерна також спрямованість у минуле: міфічний світ існує тоді, коли ще не було часу. Хоча час і відне-сений до минулого, він виступає і як сучасне, і як майбутнє (циклічна модель часу), як коливання між життям і смертю, днем і ніччю.

Взагалі ж, міфологічний простір і час можуть бути визначені таким чином: циклічна структура часу і багатослоїстий ізо-морфізм простору. Саме на цьому підґрунті пізніше сформува-лась спіральна модель часу.

Якщо специфічною ознакою міфології є віднесеність до минулого, то релігія орієнтується на специфічне переживання сучасного з метою досягнення певного майбутнього. Релігія оволодіває душею людини саме своєю обіцянкою подолати і перемогти час: нірвана буддиста, рай християнина, джанна мусульманина співвідносні не з часом, а з вічністю. Час – це форма існування світу між актом творення і есхатологічним актом. В той же час підкреслюється життєвість Божих актів: у мусуль-манстві пророк подолав великі відстані, а коли повернувся, то помітив, що з келиха не встигла витекти крапля води.

Ставлення людей до простору на перших етапах людської історії було обумовлене не. тільки специфікою життєдіяльності (збирання, полювання, хліборобство), а й містичними і релігій-438

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

ними уявленнями, особливо про смерть. Жахлива не сама по собі смерть, а смерть на чужині. Пізніше розподіл праці, товар-не виробництво, розквіт міст спонукали нові ідеї, пов’язані з простором (нездоровий інтерес до чужих територій, тобто екс-пансіонізм, спроби створення об’єднаних імперій). В умовах панування уявлення про нерозривний зв’язок простору і Бога як кару розглядали просторову трансформацію, тобто пересе-лення повсталого народу або, навпаки, десакралізацію території (переселення самого Бога). Так були покарані Ксерксом по-встанці-вавилоняни: зруйнували головний храм, а статую бога Мардука завезли до Персії. Такі просторові трансформації спри-яли розвиткові уявлень людей про простір і час і оточуючий світ. В уявленнях про богів відбулось абстрагування від їх ро-дової належності – це вже не майбутня «рідня», а володарі те-риторії і всього, що живе на ній.

Філософський зміст уявлень про простір зазнав тривалої і суперечливої еволюції. Деякі стародавні філософи розглядали простір як однорідну, нескінчену, нерухому порожнечу, запов-нену атомами, субстанціями (Демокріт, Епікур). У науці Нового часу простір уявляли однорідною і нескінченою протяжні-стю. Класична механіка Ньютона привела до відриву простору від матерії, руху і часу. В концепції Ньютона абсолютний простір тлумачиться як нескінчена протяжність, яка містить у собі всю матерію і не залежить від будь-яких матеріальних про-цесів, а абсолютний час – як плинна безвідносно до всяких змін рівномірна подовженість, у якій все виникає і зникає. У нью-тоновській концепції простору і часу приписувались деякі суб-станційні ознаки – абсолютна самостійність і самодостатність існування; в той же час простір і час розглядались як порож-нечі, субстанції, в котрих виникають всі тіла.

У релігійних і об’єктивно-ідеалістичних концепціях простір і час трактувались як утворені разом з матерією Богом або аб-солютним духом. З точки зору теології до Бога поняття простору і часу неприйнятні, оскільки він існує за межами простору і часу у вічності. У суб’єктивно-ідеалістичних концепціях вису-вались еклектичні і внутрішньо суперечливі тлумачення про-439

стору і часу як апріорних форм чуттєвого споглядання (Кант) або як форм упорядкування комплексів відчуттів і дослідних даних, встановлення між ними функціональних залежностей (Берклі, Мах, позитивізм).

Простір – це форма буття матерії, яка характеризує її про-тяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів в усіх матеріальних системах. Поняття простору тісно пов’язано із структурністю матерії, її здатністю ділитися на частини. Дійсно, сама можливість виділити у будь-якому об’єкті складові частини дозволяє говорити про їх взаємне розташування, взає-мну координацію, тобто говорити про простір.

Саме визначення простору має на увазі нерозривний зв’язок його з матеріальними об’єктами, оскільки він визначається як властивість цих об’єктів. Наприклад, абсолютної порожнечі, «чистого вакууму» без будь-якої матерії існувати не може. Навіть якби ми в уявному експерименті з-під деякого ковпака викача-ли все повітря, вилучили всі молекули (що реально неможливо), то й тоді там залишиться гравітаційне поле і так зване поле вакууму. Буде там також і «звичайне» електромагнітне поле, котре утворюється стінками ковпака, який має температуру, відмінну від абсолютного нуля (абсолютний нуль, як відомо, недосяжний). Ці поля не можна екранувати навіть в уявному експерименті.

Час – форма буття матерії, яка виявляє тривалість її існу-вання, послідовність зміни станів у розвитку всіх матеріальних систем. Поняття часу нерозривно пов’язане з рухом (змінюва-ністю) матерії. Дійсно, змінюваність є зміна одного стану іншим, але саме ця зміна станів і дозволяє говорити про час. Так, уже у давні часи порівняння циклічних станів, повторень – зміна дня і ночі – з усіма іншими станами, з якими мала справу лю-дина, привело до поняття часу і винаходу приладдя для вимі-ру його проміжків.

Довго час уявлявся у вигляді якогось потоку, річки, яка рівномірно пронизує весь світ, несе на собі усі події. Звідси вираз – ріка часу, потік часу. Самий же час не залежить від будь-яких матеріальних процесів. Таке тлумачення одержало назву «абсолютного часу».

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

Історично склались два підходи до простору і часу. Перший може бути названий субстанціональною концепцією. Простір і час тлумачаться тут як щось самостійно існуюче поряд з мате-рією, як її порожня місткість. Простір – це чиста протяжність, а час – чиста тривалість, у які ніби то «занурені», «розміщені» матеріальні об’єкти. Таким чином, простір і час уявлялись як арена, на якій відбуваються різні події. Першим цей погляд висловив Демокріт, підкреслюючи, що існують атоми і порож-неча, а свій розвиток і завершення субстанціальна концепція одержала у Ньютона і у класичній фізиці в цілому.

Другий підхід можна назвати реляційною (від лат. relativus – відносний) концепцією простору і часу. Намітки її можна вия-вити ще у Арістотеля, але вперше з усією чіткістю вона сфор-мульована Г. Ляйбніцем. З точки зору реля-ційної концепції, простір і час – не особливі субстанціальні сутності, а форми існування матеріальних об’єктів. Простір виявляє співіснуван-ня об’єктів, час – послідовність їх станів. Реляційна концепція у філософському плані була сприйнята і розвинута діалектич-ним матеріалізмом, а у природничо-науковому плані – реляти-вістською фізикою і у наш час найбільш повно відповідає рівню розвитку природознавства.

Субстанційна і реляційна концепції не пов’язані однозначно з матеріалізмом і ідеалізмом. Тут можливі будь-які комбінації. Зокрема, Ляйбніц намагався використовувати розроблену ним реляційну концепцію для боротьби проти субстанційної кон-цепції Ньютона, яка виявляла точку зору метафізичного мате-ріалізму. Однак це не повинно приводити до оцінки самої ре-ляційної концепції як ідеалістичної.

Існують дві концепції часу: динамічна і статична.

Згідно з динамічною концепцією, існують події тільки те-перішнього часу, минулого буття немає, воно лише залишило свої сліди в теперішньому і пішло в небуття. Майбутні події не існують взагалі, є тільки їхні передумови. Тому є минуле, теперішнє і майбутнє.

Згідно зі статичною концепцією, не існує поділу на мину-ле, теперішнє, майбутнє. Всі вони існують реально одночасно.

Різниця між ними обумовлена не об’єктивними характеристиками, а властивостями нашої свідомості, яка рухається по світовій лінії.

До загальних властивостей простору і часу відносяться: об’єктивність і незалежність від свідомості людини; їх абсо-лютність як атрибутів матерії; нерозривний зв’язок часу і простору між собою, а також з рухом матерії; залежність від струк-турних відносин і процесів розвитку у матеріальних системах; єдність перервного і неперервного у їх структурі; кількісна і якісна нескінченність. Крім того, розрізняють метричні (тобто пов’язані з вимірюваннями) і топологічні (наприклад, зв’язність, симетрія простору і неперервність, одномірність. незворотність часу) властивості простору і часу.

Поряд з єдиними характеристиками, притаманними як простору, так і часу, для них характерні деякі особливості. До за-гальних властивостей простору відносяться перш за все про-тяжність, яка означає рядопокладання і співіснування різних елементів (крапок, відрізків, об’ємів тощо), можливість додаван-ня до кожного даного елементу деякого наступного елементу або можливість зменшення числа елементів. Протяжною мож-на вважати будь-яку систему, у котрій можливі зміни характеру зв’язків і взаємодій складових елементів, їх чисельності, взає-много розташування і якісних особливостей. А тому саме протяжність тісно пов’язана зі структурністю.

Простору притаманна також зв’язність і неперервність, яка виявляється як у характері переміщення тіл, так і у розповсюд-женні фізичних впливів через різні поля (електромагнітне, граві-таційне, ядерне) у вигляді близькодії у передачі матерії і енергії. Зв’язність означає відсутність якихось «розривів» у просторі і порушення близькодії у розповсюдженні матеріальних впливів у полях. Разом з тим простору притаманна відносна перервність, яка виявляється у розподільному існуванні матеріальних об’єктів і систем, котрі мають певні розміри і межі, у існуванні різних струк-турних рівнів матерії з різними просторовими відносинами.

Загальною властивістю простору є тривимірність, яка орган-ічно пов’язана зі структурністю систем та їх рухом. Всі матері-442

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

альні процеси і взаємодії реалізуються лише у просторі трьох вимірів. В одномірному або двомірному просторі (лінія, пло-щина) не могли б відбуватися взаємодії речовини і поля. Аб-страктні (концептуальні) багатомірні простори у сучасній ма-тематиці і фізиці утворюються шляхом додавання до трьох просторових координат і інших параметрів, врахування взає-много зв’язку і змін яких необхідне для досконалого дослід-ження процесів. Однак не слід ототожнювати ці концептуальні простори, які вводяться як засіб опису систем, з реальним простором, що завжди тривимірний і характеризує протяжність і структурність матерії, співіснування і взаємодію елементів у різних системах.

До специфічних (локальних) властивостей простору відно-сяться симетрія і асиметрія, конкретна форма і розміри, місце, відстань між тілами, просторовий розподіл речовини і поля, межі кожної системи. Простір кожної матеріальної системи принципово незамкнений, безперервно переходить у простір іншої системи, яка може відрізнятися за метричними і іншими локальними властивостями. Звідси походить багатозв’язність реального простору, його невичерпність у кількісному і якісно-му відношеннях.

До загальних властивостей часу відносяться: об’єктивність; нерозривний зв’язок з матерією, а також з простором, рухом і іншими атрибутами матерії; тривалість, яка виявляє по-слідовність існування і зміни стану тіл. Тривалість утворюєть-ся з моментів або інтервалів часу, які виникають один за одним і складають у сукупності весь період існування тіла від його виникнення до переходу у якісно інші форми. Час існування кожного конкретного об’єкту скінченний і перевний, оскільки кожний предмет, явище має початок і кінець існування. Однак матерія, з якої складається тіло, при цьому не виникає з нічого і не знищується, а тільки змінює форми свого буття. Завдяки загальному збереженню матерії і руху час її існування безперер-вний, ця неперервність абсолютна, тоді як перервність віднос-на. Неперервність часу тотожна його зв’язності, відсутності «розривів» між його моментами і інтервалами.

Час одномірний, асиметричний, незворотний і спрямований завжди до майбутнього. Конкретними фізичними факторами, які характеризують незворотність часу, є зростання ентропії у різних системах, зміни кількісних законів руху тіл.

Специфічними властивостями часу є конкретні періоди існування тіл з моменту їх виникнення до переходу у якісно інші форми, одночасність подій, котра завжди відносна, ритм процесів, швидкість зміни станів, темпи розвитку, часові відно-сини між різними циклами у структурі систем.

Розвиток науки у XX ст. розкрив нові аспекти залежності простору і часу від матеріальних процесів. Спеціальна теорія відносності (1905) показала, що простір і час не можна розгля-дати як незалежні від рухомої матерії самостійні сутності. Про-сторові і часові проміжки відносні, оскільки змінюються в за-лежності від руху об’єктів, тобто від їх швидкостей. Час у рухомій системі уповільнюється порівняно з нерухомою, а всі просторові розміри скорочуються у напрямку руху. Простір і час виявились не абсолютними величинами, а відносними, ос-кільки вони мають сенс тільки за умов урахування того, віднос-но яких матеріальних тіл (систем числення) вони змінюються. Простір і час мають той же сенс, що, наприклад, і швидкість тіла, яка не абсолютна, а відносна. Таким чином, спеціальна теорія відносності виявила нерозривний зв’язок простору і часу від руху матеріальних об’єктів.

Загальна теорія відносності (1916) ше більш глибоко виявила зв’язок простору, часу і матерії. А. Ейнштейн довів, що в разі зни-щення всіх матеріальних речей зникли б простір і час. Загальна теорія відносності виявила фізичний зв’язок між розподіленням матеріальних мас, простору і часу – поблизу великих мас час упо-вільнюється, а просторові розміри у напрямку на центр маси ско-рочуються. Ця теорія виявила фізичний сенс неевклідових гео-метрій. Вона показала, що наявність гравітації відрізняє геометрію простору від евклідової геометрії. Отже, у Всесвіті, залежно від розподілу мас, можуть реалізовуватися різні геометрії простору.

Таким чином, загальна теорія відносності блискуче підтвердила тезу: простір і час – не самостійні сутності, а фор-444

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

ми існування матерії. 3 теорії відносності і експерименталь-них фактів сучасної фізики виходить, що із збільшенням швидкості руху тіл і наближенням її до швидкості світла зро-стає маса, відносно скорочуються лінійні розміри у напрямку руху, уповільнюються усі процеси порівняно зі станом віднос-ного спокою тіл. Важливі висновки одержані також у кван-товій механіці. У галузі слабих взаємодій виявлена просторо-ва асиметрія розпаду деяких мезонів (незбереження парності). Висувається гіпотеза квантування простору і часу, що викли-кало у певної частини фізиків тенденції до заперечення загаль-ності простору і часу. Насправді ж зникають не простір і час, а певна межа наших знань про них. У зв’язку з наступним проникненням у мікросвіт і в космос можна виявити нові незвичайні властивості простору й часу.

Людина володіє найпрекрас-

Свідомість як об’єкт нішим даром - свідомістю, мис-

гносеологічних  лячим розумом з його здатністю

досліджень  сягати в далеке минуле і май-

бутнє. Що ж таке свідомість, як

вона виникла, як вона співвідноситься з мозком людини?

Над таємницею своєї свідомості людина почала замислюва-тися ще з давніх давен. Кращі уми людства протягом багатьох століть намагалися розкрити природу свідомості. Вони шукали відповіді на питания про те, як нежива матерія на певному рівні свого розвитку породжує живу, а остання - свідомість, яка ЇЇ структура і функції, який механізм переходу від відчуттів, сприйнять до думки, від чуттєво-конкретного до абстрактно-теоретичного, яким чином свідомість співвідноситься з матері-альними фізіологічними процесами, що відбуваються в корі головного мозку.

У трактуванні явищ свідомості великого поширення набу-ли різні концепції. Так, ще в ранньому суспільстві виникло уявлення про свідомість як прояв якоїсь нематеріальної суб-станції - «душі», нібито не залежної від матерії взагалі, від людського мозку зокрема, здатної вести самостійне існування, безсмертної і вічної. Не вміючи пояснити природними причинами сновидіння, непритомність, смерть, різні пізнавальні і емоційно-вольові процеси, люди приходили до розуміння душі. Так, сновидіння тлумачилися як враження «душі», яка покидає уві сні тіло і мандрує в різних місцях. Смерть уявлялась як різновид сну, коли «душа» з невідомих причин не повертаєть-ся в покинуте тіло. Ці наївні, фантастичні погляди дістали на-далі своє теоретичне обгрунтування і закріплення в різних іде-алістичних філософських і богословських системах.

Вперше ці погляди були розвинуті в філософії Сократа і його учня Платона. До Сократа і Платона філософія не мала поняття ідеального. Душа розглядалась як повітря, вогонь, ком-бінація атомів. Так, Геракліт стверджував, що душа – то вогонь. Основа усвідомлених дій людини позначалася Гераклітом тер-міном «логос», який тлумачився як слово, думка, сутність самих речей. Цінність людського розуму визначалася залежно від міри залучення до цього логосу – об’єктивного світопорядку. У вченнях давньогрецьких мислителів психічні процеси нерідко ідентифікувалися з матеріальними (псюхе).

Тільки Сократ, а за ним Платон стали розуміти під душею щось ідеальне, протиставляти його матеріальному. Платон сфор-мулював ідеалістичне вчення про душу. Душа і тіло в нього – це дві самостійні субстанції. Мислитель вважав, що як для всьо-го космосу безтілесний розум є першодвигуном, джерелом гар-монії, силою, котра здатна адекватно осмислювати саму себе, так і в кожній індивідуальній душі людини розум споглядає самого себе і разом з тим виступає активним першопочатком, який регулює поведінку людини. Арістотель присвятив цій проблемі свою працю «Про душу». Важливими є його погляди на пам’ять, емоції тощо. У своїх філософських поглядах він намагався подолати ідеалізм Платона. Для Арістотеля душа і тіло знаходяться в єдності, невіддільні одне від одного.

Важливу роль у формуванні поглядів на свідомість як особ-ливу форму психічного, на відміну від інших її форм, відіграли досягнення природознавства і медицини. Вони дали мож-ливість відокремити свідомість як здатність людини усвідомлю-вати власні вольові і розумові акти від інших проявів психіч-446

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

ного (Гален). Свідомість співвідносилась із своєрідністю функ-ціонування організму, у якому матеріальний носій психіки – пневма локалізувалась у різних частинах організму.

Взагалі ж в античній філософії свідомість причетна до ро-зуму, що є космічним, і виглядає як узагальнення дійсного світу, як синонім універсальної закономірності.

Ідеалістичні погляди на свідомість продовжували домінува-ти і в філософії середніх віків. Бог створив людину за своєю подобою і вдихнув у неї душу. Душа – дар, або іскра Божа. Вона безсмертна. Будь-яка ідеалістична система так чи інакше проголошувала свідомість (розум, ідею, дух) самостійною над-природною сутністю, що не тільки не залежить від матерії, а й більше того, творить весь світ і керує його рухом, розвитком. Розум у середні віки тлумачиться як атрибут Бога, а за люди-ною залишається лише крихітна «іскорка» всепронизуючого полум’я божественного розуму. Разом з тим у глибинах хрис-тиянства виникає ідея спонтанної активності душі. За Августином, усе знання закладено у душі, яка живе і рухається у Богові, накопичуючи внутрішній досвід. Для Фоми Аквінсько-го внутрішній досвід – це засіб самозаглиблення і спілкування із Всевишнім у формі свідомого розуму. Несвідома душа – у рослин і тварин, а в людини усі психічні акти, починаючи з відчуттів, наділені ознаками свідомості. Було введено поняття інтенції як спрямованості на зовнішній об’єкт. Матеріалістич-ну традицію в епоху середньовіччя розвивали арабомовні мис-лителі Разі та Ібн Сіна, а також Іоанн Дунс Скотт, який доводив, що матерія мислить.

Разом з тим проблема свідомості виявилась надзвичайно важливою і для матеріалістично мислячих філософів і психо-логів. Деякі матеріалісти опинилися у скрутному становищі перед проблемою виникнення свідомості, почали розглядати її як атрибут матерії, як її вічну властивість, притаманну всім – як вищим, так і нижчим її формам. Вони оголосили всю мате-рію здатною мислити. Цей погляд отримав назву гілозоїзму (від грец. – гіле – речовина, зое – життя). Це філософське вчення, за яким здатність відчувати нібито притаманна всій матерії. Сам

термін з’явився в XVII ст. Але ці погляди зустрічаються ще в давньогрецьких філософів (Фалес, Геракліт). Гілозоїзм ототож-нює «живе» і «сутність», висловлює ідею наявного буття як результату проростання у світі. Звідси – назва простіших он-тологічних сутностей (елементів) «коренями» (Емпедокл) або «насінням» (Анаксагор). Фалес стверджує, що «все заповнено богами», що магніт і янтар мають душу.

Елементи гілозоїзму відображуються у вченнях Дж. Бруно і Б. Спінози, філософських системах французьких мате-ріалістів XVIII ст. (Д. Дідро, Ламетрі). Гілозоїсти твердили, що відчуття, мислення є іманентною властивістю матерії, і за-перечували ідеалістичні положення про нематеріальну, ду-ховну субстанцію.

Незважаючи на загальну помилковість гілозоїзму, він таки містив раціональну думку, що носієм свідомості може бути тільки матерія, що свідомість слід тлумачити як властивість матерії.

На розробку проблеми свідомості у філософії Нового часу значно вплинув Декарт, який розглядав свідомість як внутрішнє споглядання суб’єктом змісту власного внутрішньо-го світу як субстанцію, яка протистоїть простору. Важливо, що свідомість починають ототожнювати зі здатністю суб’єкта мати знання про власний психічний стан. На противагу Декарту було висунуто вчення про несвідому психіку (Лейбніц). Французькі матеріалісти XVIII ст. (особливо Ламетрі і Кабаніс), спираючись на досягнення передової фізіології і медицини, обгрунтували положення про те, що свідомість є особливою функцією мозку, котра відрізняється від інших функцій тим, що завдяки їй лю-дина здатна набувати знання про природу і саму себе.

Нову епоху в поясненні генезису і структури свідомості було відкрито німецьким класичним ідеалізмом, який показав різні рівні організації свідомості, її активність, історизм, діалек-тику чуттєвого і логічного, індивідуального і соціального.

Позитивне знання про свідомість суттєво збагатилося зав-дяки досягненням нейрофізіології (зокрема, вченню Сєченова і його послідовників про рефлекторну діяльність мозку) і екс-периментальної психології (дослідження закономірностей зв’яз-448

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

ку феноменів свідомості у працях Е. Вебера, Бюхнера, Вундта, Джемса та ін.).

Частина матеріалістів, яка одержала назву вульгарних мате-ріалістів, ототожнювала свідомість з матерією і розглядала її як різновид матерії. Наприклад, Демокріт вважав душу матеріаль-ною, яка складається з особливого виду атомів. Спроби звести мислення, свідомість до певного виду матерії трапляються і пізніше. Вульгарно-матеріалістична точка зору на свідомість одержала досить значне поширення у 50-ті роки минулого сто-ліття. Німецькі філософи Бюхнер, Фогт, Молешотт розглядали свідомість як різновид матерії, вважали, що мозок виділяє думки так само, як шлунок – шлунковий сік, печінка – жовч. Таке тлумачення свідомості ігнорує якісну відмінність свідомості від матерії, викривлює дійсну природу свідомості.

Не дивлячись на те, що вульгарно-матеріалістична точка зору заперечена досягненнями сучасної науки, особливо вчен-нями Сєченова і Павлова та їх послідовників, спроби звести свідомість до певного виду матерії виникають і досі. Наприк-лад, у зв’язку з успіхами електрофізіології було висунуте поло-ження, начебто думка є просто електромагнітні коливання, вип-ромінювані мозком. Дійсно, мозок безперервно випромінює електромагнітні хвилі, які змінюють свій характер, якщо мозок починає активно працювати. Дослідження цих хвиль у разі хвороби дозволяє виявити, які ділянки мозку пошкоджені. Однак зміст думок по записаному на плівку визначити не-можливо, бо думка не є матерія, а являє собою лише особливу властивість матерії відображати матеріально-ідеальні процеси, які відбуваються зовні свідомості людини. Саме це відмічав Брей Уолтер у праці «Живий мозок»: у електроенцефалограмі записується не думка, не зміст понять мислення і психічних образів, а лише електрична активність мозку, фіксується фізіо-логічна, матеріальна основа психічної діяльності пацієнта [37].

Взагалі ж свідомість – це одне з понять філософії, психо-логії і соціології, яке позначає вищий рівень духовної активності людини як соціальної істоти. Своєрідність цієї активності поля-гає в тому, що відображення реальності у формі чуттєвих і уяв-449

них образів попереджує практичні дії людини, надаючи їм цілеспрямованого характеру.

Здатність людського мозку відображати дійсність – це результат тривалого розвитку високоорганізованої матерії. Всій матерії притаманна властивість відображення. Як загальна властивість матерії відображення зумовлено тим, що предмети і явища пе-ребувають в універсальному взаємозв’язку і взаємодії, отже, впли-ваючи одне на одного, вони викликають при цьому ті або інші зміни. Ці зміни виступають у вигляді певного «сліду», який відображує особливості предмета, явища, що впливає. Форми відображення залежать від специфіки і рівня структурної орган-ізації взаємодіючих тіл. А зміст відображення виражається в тому, які зміни сталися в предметі відображення і які сторони в пред-меті впливу і явища вони відтворюють.

Відображення властиве матерії на всіх рівнях її організації. В неживій природі падіння метеориту на землю залишає пев-ний слід. Найпростішими прикладами властивості відображен-ня, притаманного усій матерії, є звичайне відображення пред-метів і явищ у дзеркалі, сліди людини на піску, відображення дерев і хмар на поверхні води і т. ін.

У більшості випадків відображення як загальна властивість матерії пов’язане із зміною внутрішньої структури тих матері-альних об’єктів, які відображують зовнішній вплив. Так при взаємодії куска заліза з магнітом залізо одержує властивості магніту внаслідок перегрупування молекул заліза. У цьому разі ми маємо таке відображення, коли внутрішній стан відображу-ючого предмета відтворює стан відображеного. Відомо також, що будь-яке фізичне і хімічне тіло відображує зміни навко-лишніх умов: матеріальні тіла скорочуються або розширюють-ся залежно від коливань температури. На цій елементарній формі відображення заснована дія усіх приладів, які вимірюють температуру. Явища відображення широко застосовуються в різних технічних устроях: у радіотехніці, телебаченні, в елект-ронно-вимірювальних приладах.

Співвідношення між результатами відображення (слідами) і відображуваним (впливаючим) предметом може виражатися у

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

вигляді ізоморфізму і гомоморфізму. Ізоморфізм – це схожість між якими-небудь об’єктами, подібність їх форми, структури, як це має місце, наприклад, у фотографії. Гомоморфізм – це тільки приблиз-не відображення, наприклад, зображення місцевості на карті.

Відображення виявляється у якісно різних формах і залежить від ступеня організації і розвитку самої матерії. Чим вища і складніша структура матерії, тим вища форма її руху, тим вища і складніша форма відображення. У зв’язку з цим необхідно виділити кілька рівнів розвитку властивості відображення, де кожний наступний рівень складніший, ніж попередній. Перший рівень відтворення – це відображення в неживій природі, це механічне, фізичне і хімічне відображення. Другий рівень – це відтворення у живій природі. Матеріальним носієм цього рівня відображення є живі організми, білкові поєднання – це подраз-ливість, відчуття, сприймання, уявлення. Третій рівень – це соціальне відображення за допомогою людської свідомості, яка є функцією головного мозку.

Вищі форми відображення пов’язані з життям, яке є особливою формою руху матерії. Матеріальним носієм життя є до-сить високоорганізована матерія – білок і нуклеїнові кислоти (ДНК і РНК). До головних функціональних ознак живого на-лежить: обмін речовин, без якого усе живе гине; особлива структурна організація, в основі якої лежить органічна клітина, здатність до відтворення собі подібних; пристосування до змінних умов зовнішнього середовища.

Життя – це насамперед процес взаємодії організму і навко-лишнього середовища. На нашій планеті воно представлене безліччю різних організмів, починаючи від найпростіших до найскладніших, таких, як людина. В процесі біологічної еволюції разом з ускладненням їх будови, поведінки вдосконалюються і властиві живій матерії форми відображення.

Елементарною і вихідною формою відображення, властивою всім живим організмам, є подразливість. Вона виявляється у вибірковому реагуванні живих тіл на зовнішні впливи (на світло, зміни температури і т. д.). Подразливість притаманна не тільки живим організмам з нервовою системою, а й усім живим

істотам, які не мають нервової системи, а також для всього рос-линного світу. Найелементарнішою формою подразливості є таксиси, тобто рух до джерела подразнення (світлу, запаху та ін.) або від нього (наприклад, рух одноклітинного організму амеби). Прикладом подразнення в рослин є геотропізм, коли рослини реагують на земне тяжіння, і їх органи займають пев-не положення відносно Землі. Наприклад, корені дерева, посад-женого на схилі, будуть тягнутися не перпендикулярно до схи-лу, а в напрямку дії сили тяжіння. Прикладом подразливості у рослин є також геліотропізм, коли рослини реагують схилянням або повертанням відносно джерела світла.

На вищому рівні еволюції живих організмів подразливість переходить у якісно нову властивість – чутливість, тобто здатність відображувати окремі властивості речей у вигляді відчуттів. Вищого рівня відображення досягає у хребетних тва-рин. У них виникає здатність аналізувати складні комплекси одночасно діючих подразників і відображати їх у вигляді сприй-мання – цілісного образу ситуації. Відчуття і сприймання є образами речей. Це означає появу елементарних форм психіки як функції нервової системи і форм відображення дійсності.

Розрізняють два типи поведінки тварин: інстинктивна – природжена, яка передається спадково, й індивідуально набута. Тваринам властива здатність відображувати біологічно значущі, тобто такі, що допомагають задовольняти потреби в їжі, уника-ти небезпек, властивості предметів навколишнього світу. З удос-коналенням цієї здатності пов’язане формування різних склад-них форм поведінки. У вищих тварин (мавп) вони виражаються, наприклад, у знаходженні обхідних шляхів для досягнення мети, в застосуванні різних предметів як знарядь, словом, у тому, що в побуті називається «кмітливістю» тварин.

Високий рівень розвитку психіки тварин показує, що свідомість людини має свої біологічні передумови, що між люди-ною та її тваринними предками не існує непрохідної безодні. Органи чуття та їх спеціалізація у тварин і людини є результатом тривалого розвитку. Спеціалізація органів чуття протягом мільйонів років у ході еволюції живих істот досягла найвищо-452

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

го розвитку в органах чуття людини. В той же час органи чут-тя людини якісно відрізняються від органів чуття тварин, оск-ільки вони розвивались у ході суспільної, трудової діяльності людей, тобто головним фактором розвитку органів чуття була праця. Завдяки п’яти органам чуття людина сприймає світ змістовніше, яскравіше, ніж тварина. І хоча орел бачить далі ніж людина, він не розрізняє і сотої частки того, що пізнає людина.

Крім того, відчуття людини носять усвідомлений характер, є суб’єктивним образом об’єктивного світу. Вони суб’єктивні за своєю формою, тобто насамперед залежать від будови органів чуття і стану організму. Разом з тим у них є об’єктивний зміст, який не залежить ні від структури органів чуття, ні від стану організму і його свідомості. Отже, відчуття являють собою новий етап у розвитку форм відображення, притаманних живій матерії.

Свідомість людини виникла і розвивається в тісному зв’язку з виникненням і розвитком специфічно людського мозку під впливом трудової діяльності, суспільних відносин, спілкування.

На противагу ідеалістичним поглядам матеріалізм виходить з того, що свідомість є функцією людського мозку, сутність якої полягає в активному цілеспрямованому відображенні дійсності. Свідомість – властивий людині спосіб ставлення до світу через суспільно вироблену систему знань, закріплених у мові.

Свідомість є властивістю не всякої, а тільки високоорганізо-ваної матерії, вона пов’язана з діяльністю людського мозку. Ця властивість полягає в створенні образів об’єктивного світу, в одержанні й переробці інформації. Матеріалістична концепція свідомості грунтується на принципі відображення, тобто псих-ічного відтворення об’єкта в мозку людини у вигляді відчуттів, сприймань, уявлень, понять, суджень, висновків. Зміст свідо-мості визначається в кінцевому підсумку навколишньої дійсності, носієм її служить головний мозок людини у сукуп-ності психічних процесів. Сюди входять: усвідомлене (мислен-ня, чуття, увага, пам’ять, воля, емоції, інтуїція) і неусвідомлене (навички, автоматичні дії, інстинкти, а також емоції, інтуїція).

Отже, під психічними явищами мають на увазі всі усвідом-лені і неусвідомлені пізнавальні процеси, а також усі психічні

властивості людини, тобто всю сукупність явищ і станів внутр-ішнього суб’єктивного світу особи. Свідомість як психічне яви-ще є вищою формою психічного. Це частина психіки, а саме – знання про зовнішній об’єктивний світ і його закони. Таким чином, слід зауважити, що поняття психічного ширше від по-няття свідомості.

Свідомість притаманна лише найбільш досконалій формі організації матерії – мозку людини, котрий являє собою витон-чений нервовий апарат, який складається з множини нервових клітин – близько 15 мільярдів. Якщо їх розмістити у ряд, то це буде ланцюг у 15 тисяч кілометрів. Кожна з клітин при цьому завдяки відросткам у контакті з тисячами інших.

Мозок людини – це орган свідомості, а свідомість – функція людського мозку. За допомогою мозку ми думаємо, бачимо, чуємо, відрізняємо потворне від красивого, погане від доброго, приємне від неприємного. Інакше кажучи, завдяки мозку відбу-вається усе духовне, психічне життя людини. Врешті-решт, свідомість поза людським мозком не існує. Вона пов’язана з ним необхідно і нерозривно. Мозок людини має надзвичайно складну «ієрархічну» будову. Найпростіші форми відображен-ня, аналізу і синтезу зовнішніх впливів і регуляцій поведінки здійснюються нижчими відділами центральної нервової систе-ми – спинним, довгастим, середнім і проміжним мозком, а най-складніші форми – вищими «поверхами», і насамперед великими півкулями головного мозку.

Взаємодія між організмом і навколишнім світом, а також між окремими частинами організму, його органами забезпечується за допомогою рефлексів, тобто реакцій організму, які викликають-ся подразненням органів чуття і здійснюються за участю цент-ральної нервової системи. Рефлекси поділяються на дві основні групи – безумовні й умовні. Безумовні рефлекси- це природжені, успадковані реакції організму на вплив зовнішнього середови-ща. Умовні рефлекси є набутими в процесі життєдіяльності ре-акціями організму. Вчення про рефлекторну діяльність мозку розвивалось багатьма вченими, а саме: І. Сєченовим, І. Павловим, М. Введенським, О. Ухтомським, Л. Орбелєм.

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

Мозок являє собою винятково складну функціональну систему. Ідея про те, що мозок – це орган думки, виникла в глибоку давнину і нині загальноприйнята у науці. Свідомість тлума-читься як діяльність мозку, і вона виникає тільки завдяки зов-нішньому впливові на мозок через органи чуття.

Органи чуття – це «апарати», призначені для відображен-ня, для інформування організму про зміни в навколишньому середовищі або всередині самого організму, а тому вони под-іляються на зовнішні і внутрішні. Зовнішні органи чуття – це зір, слух, нюх, смак і чутливість шкіри. Сигнали, що надходять від них до мозку, несуть інформацію про властивості речей, їх зв’язки, відношення. Сукупність органів чуття і відповідних нервових утворень І.П.Павлов назвав аналізаторами. Аналіз впливів середовища починається в периферійній частині анал-ізаторів – рецепторах (кінцевих утвореннях нервових волокон), де з усієї різноманітності видів енергії, що діють на організм, виділяється який-небудь певний. Найвищий і найтонший аналіз досягається тільки за допомогою кори головного мозку.

Взаємозв’язок матеріального і ідеального, а також фізіолог-ічного і психічного виявляється лише за умов органічного по-єднання філософського підходу до свідомості з природничо-науковим. Сучасне природознавство дозволяє зробити такі висновки відносно природи свідомості: по-перше, усі найск-ладніші явища психіки мають свою матеріальну, нейрофізіоло-гічну основу; по-друге, нейрофізіологічна діяльність людини сформувалась історично в процесі людських взаємовідносин під впливом суспільного середовища і трудової діяльності.

Труднощі, пов’язані з виявленням сутності свідомості, ство-рюють певні передумови для існування вульгарного матеріалі-зму, філософською основою якого був метафізичний матері-алізм. З одного боку, для нього взагалі характерна спроба удати свідомість загальною властивістю матерії. Так, наприклад, згідно з пантеїзмом, Бог розчинений у природі, наявний у ній як внут-рішня доцільність розвитку (Д. Бруно), а згідно з гілозоїзмом, вся матерія міркує, бо їй притаманна властивість відображення (Б. Спіноза, Д. Дідро, Ж. Б. Рабіне). З іншого боку, метафізич-455

ний матеріалізм пояснює свідомість як звичайний фізіологіч-ний процес. Так, вульгарні матеріалісти стверджують, що мо-зок виділяє думку, як печінка – жовч, обстоюють матеріаліза-цію свідомості (К. Фогт, Л. Бюхнер, Я. Молешотт). Різновидом вульгарного матеріалізму є і біхевіоризм, який зводить свідомість до поведінки, ототожнює психіку людини і тварини, зводить психіку до фізіологічних реакцій. Не менш хибною є дуалістич-на концепція психофізичного паралелізму, згідно з якою психічні і матеріальні (фізіологічні) процеси являють собою абсолютно різнорідні сутності, між якими лежить безодня (Вундт, Рібо).

Проте, свідомість- це не особлива, відокремлена від матерії сутність. Створений у голові людини образ предмета не зво-диться ні до самого матеріального об’єкта, що перебуває поза суб’єктом, ні до тих фізіологічних процесів, які відбуваються в мозку і породжують цей образ. Думка, свідомість реальні. Але це не об’єктивна реальність, а щось суб’єктивне, ідеальне.

Свідомість є суб’єктивний образ об’єктивного світу. Коли ми говоримо про суб’єктивність образу, то маємо на увазі, що він являє собою не спотворене відображення дійсності, а щось ідеальне, тоб-то перероблене в голові людини матеріальне. Річ у свідомості лю-дини – це образ, а реальна річ – її прообраз. Свідомість неможли-ва без пізнавального відношення людини до об’єктивного світу.

Психіка притаманна і тваринам, але в них немає свідомості. Психічне життя властиве новонародженій дитині, але у неї ще немає свідомості.

Життя вимагає від людини не тільки усвідомлених форм поведінки, а й несвідомих, які звільняють її від постійного на-пруження свідомості там, де в цьому напруженні немає потреби. Діапазон неусвідомленого досить широкий. Він охоплює відчуття, сприйняття, уявлення, коли вони відбуваються поза фокусом свідомості, а також інстинкти, навички, інтуїцію, установки. Людина йде вулицею і про щось думає, а в цей час ба-чить майже або зовсім неусві-домлюючи цілий калейдоскоп явищ, орієнтується в потоці людей.

Проблема несвідомого завжди була предметом гострої бо-ротьби матеріалізму й ідеалізму. Найпоширеніше з учень про

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

несвідоме є вчення австрійського психіатра 3. Фрейда. Він дос-лідив сферу несвідомого, її місце і роль у душевних розладах. Але Фрейд помилково твердив, що свідомість визначається несвідомим, яке він розглядав як заряджену високою енергією сукупність інстинктивних прагнень. За Фрейдом, структура особистості, її поведінка, характер, а також вся людська культура визначається в кінцевому підсумку природженими емоція-ми людей, їхніми інстинктами, потягом, ядром яких є статевий інстинкт. Звісно, Фрейд перебільшував значення біологічних факторів, адже вихідним чуттєвим образом, найелементарні-шим фактом свідомості є відчуття, через яке здійснюється без-посередній зв’язок з об’єктивною реальністю.

Відчуття – це відображення окремих властивостей пред-метів об’єктивного світу під час безпосереднього впливу їх на органи чуття. Якщо відчуття відображають лише окремі влас-тивості речей, то річ у цілому, в єдності її різних чуттєво відтво-рюваних властивостей відображається у сприйнятті.

Сприймання в людини звичайно включає в себе осмислення предметів, їх властивостей і відношень. Характер сприймання залежить від рівня знань, якими володіє людина, від її інтересів.

Уявлення (найвища форма чуттєвого відображення) – це образне знання про об’єкти, які сприймалися нами в минулому, але які не впливають у даний момент на інші органи чуття. Уявлення виникають внаслідок сприйняття зовнішніх впливів і їх збереження потім у пам’яті. Людина може творчо комбіну-вати і відносно вільно створювати нові образи в своїй свідо-мості. Відносна свобода від безпосереднього впливу об’єкта і узагальнення сукупності показників органів чуттів у єдиний наочний образ робить уявлення важливим ступенем процесу відображення, що йде від відчуттів до мислення.

Мислення, що виступає у формі понять, суджень і умови-водів, являє собою відображення суттєвих, закономірних відно-шень речей. На основі видимого, відчутного на дотик, почутого і т. п. ми завдяки мислительній діяльності проникаємо в неви-диме, в те, що не сприймається на дотик і що не можна почути. Мислення дає нам знання про суттєві властивості, зв’язки і відно-457

шення. За допомогою мислення ми здійснюємо перехід від зов-нішнього до внутрішнього, від явища до сутності речей, процесів.

Свідомості як функціональній властивості особливим чином організованої матерії притаманні свої якісні особливості, які відрізняють її від матерії. За своєю природою свідомість є не матеріальною, а ідеальною. Це не річ, а лише суб’єктивний образ; свідомість неможливо виявити за допомогою органів чут-тя. На ступені живого споглядання ідеальність свідомості ви-являється у відчуттях, сприйманні, уявленнях, а на ступені абстрактного мислення – у поняттях, судженнях, умовиводах, а також типових художніх образах.

Як ідеальне буття свідомість за своєю природою суб’єктив-на, бо, по-перше, належить суб’єкту, людині або соціальній групі і залежить від розвитку нервової системи і мозку, від стану орґанізму в цілому, від багатства або бідності практичного досвіду людини, рівня історичного розвитку, знань людства, тобто за змістом вона різниться у кожної людини. По-друге, вона суб’єктивна у тому відношенні, що відображує дійсність відносно, більш-менш вірно, але не повно. Оригінал завжди ба-гатший за копію, тобто думка про предмет не охоплює його повністю. Суб’єктивність свідомості виявляється також і в тому, що в образи про об’єкти суб’єкт додає щось своє, суб’єктивне припущення. Прикладом такої суб’єктивності може бути худож-ня творчість: один і той же ландшафт різні художники зобра-жують по-різному в залежності від суб’єктивних моментів.

Однак суб’єктивність свідомості не можна абсолютизу-вати, адже хоч за формою свідомість суб’єктивна, але за змістом – об’єктивна. Змістом її є об’єктивна реальність, яку вона відображує. По-друге, свідомість об’єктивна і тому, що свідомість усіх людей, окрім моєї власної, знаходиться зовні мене і існує незалежно від мене, тобто об’єктивно. З цієї причини ми можемо вивчати свідомість, як і всяке інше явище природи, об’єктивними методами, які застосовують фізіологія і психологія. По-третє, свідомість об’єктивна у тому відношенні, що вона, виявляючись у мові, у діях людей, стає доступною для інших людей.

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

Таким чином, у свідомості суб'ективне і об'ективне діалек-тичне пов’язані. Такий зв’язок забезпечує можливість відтво-рення в ідеальних образах об’єктивної дійсності.

Походження свідомості і мови

Свідомість і діяльність пов’язане з переходом мавпоподі-

людини. Творча  бних предків від присвоения за

активність свідомості допомогою природних органів го-

тових предметів до праці, до виго-товлення штучних знарядь, до людських форм життєдіяльності та суспільних відносин, які виростають на її основі.

Психіка тварин допомагає їм орієнтуватися в мінливому середовищі, пристосовуватися до нього, проте вони не мо-жуть цілеспрямовано і систематично перетворювати навко-лишній світ. Якісна відмінність свідомості людини від свідо-мості тварин полягає в таких моментах: свідомість людини розвивається і функціонує за соціальними законами, а твари-ни - за біологічними; для людини характерне активно-пере -творююче відображення об’єктивного світу, а для тварини -активне пристосування; у людини є I і II сигнальні системи, відмічається і зв’язок мови й мислення, а в тварин - лише I сигнальна система; людина здатна пізнавати явище і сутність речей, їй притаманна можливість чуттєвого і логичного відображення дійсності, а тварина мае можливість лише чуттєвого відображення дійсності; у людини досить сильно розвинуте випереджаюче відображення, здатність передбача-ти, а у тварини випереджаюче відображення розвинуте слабо; у особи є самосвідомість, моральні і естетичні чуття, що зовсім відсутнє у тварин; крім того, людина здатна систематично, цілеспрямовано пізнавати світ, а тварина - лише ви-падково «пізнає» окремі речі, явища.

Без сумніву, саме праця як доцільна діяльність є основною умовою всього людського життя і формування свідо-мості. Праця створила людину. Вихідна форма праці - про-цес виготовлення знарядь із дерева, каміння, кістки тощо і виробництво за їх допомогою засобів існування. Під впливом зміни умов існування мавпи змушені були вести інший спосіб життя, спуститися з дерев на землю, їм доводилось використовувати каміння, палиці тощо. Усе це приводило до суттєвої зміни функцій передніх кінцівок. Розвинута в процесі трудової діяльності рука справляла вплив на вдос-коналення всього організму, в тому числі і мозку. Свідомість могла виникнути тільки як функція складно-організованого мозку. Під впливом трудової діяльності у зв’язку з розвитком мозку вдосконалювались і органи чут-тя людини, дедалі точнішим і тоншим ставав дотик, слух, більш проникливим став зір.

Свідомість спочатку являла собою тільки усвідомлення най-ближчого чуттєво-сприйманого середовища, безпосередніх зв’язків з іншими людьми. Надалі в ході ускладнення форм праці й суспільних відносин формувалась здатність до мислен-ня у вигляді понять, суджень і умовиводів.

Соціальна обумовленість виникнення і розвитку свідо-мості досить глибоко обгрунтована у творі Ф. Енгельса «Роль праці у процесі перетворення мавпи у людину». Пра-ця як цілеспрямована діяльність з самого початку пов’яза-на з виготовленням знарядь праці і застосуванням їх з метою виготовлення продуктів для задоволення потреб людини. Потреба в систематичному використанні знарядь праці спонукала людиноподібних мавп поступово перехо-дити до обробки природничого матеріалу і створення все більш досконалих знарядь праці. Усе це призводило до сут-тєвої зміни функцій передніх кінцівок. Вони пристосовува-лись до все нових і нових операцій і поступово перетворю-вались на природні знаряддя праці руки. Мозок людиноподібної мавпи набував здатності творити більш складні трудові операції. Під впливом трудової діяльності удосконалювались органи чуття людини. Виробництво зна-рядь праці і матеріальних благ для життя започаткували процес якісного перетворення тваринного стада, у якому жили людиноподібні мавпи, у першу, хоча і стадну форму, але вже людського суспільства. Стадо трансформується у то-460

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

вариство співробітників, сцементоване трудовими соціаль-ними зв’язками.

Крім того, внаслідок суспільно-трудової діяльності людей виникає і розвивається не тільки свідомість, а й матеріальна форма свідомості – членоподільна мова. «Спочатку праця, – писав Енгельс, – а потім і разом з цим членоподільна мова стали двома самими головними стимулами, під впливом яких мозок мавпи поступово перетворився на мозок людини» [42]. Отже, свідомість як властивість високоорганізованої матерії, як специфічна вища форма відображення і діяльності виник-ла у суспільстві і безперервно розвивається на засадах праці і суспільних відносин між людьми.

Таким чином», до біологічних передумов походження свідо-мості відносяться: тілесна організація (прямоходіння, розви-ток передніх кінцівок); головний мозок, розвинута нервова система; перша сигнальна система вищих тварин; стадна форма мешкання людиноподібних мавп. Соціальні засади по-ходження свідомості становлять праця, трудовий процес, мова і спілкування.

Мова являє собою певну систему засобів спілкування. Існу-ють різні види мови: усна, писемна і внутрішня (беззвучна, про себе). Основними одиницями мови виступають слово і речен-ня. Слово являє собою єдність значення і звучання. Матеріаль-на сторона слова означає предмет і є знаком. Значення слова відображує предмет і є чуттєвим або розумовим образом. Ре-чення – це матеріальна форма, носій більш-менш закінченої думки, судження. За допомогою мови здійснюється перехід від живого споглядання, від чуттєвого пізнання до узагальненого, абстрактного мислення.

Свідомість і мова єдині, але це внутрішньо суперечлива єдність різних явищ. Свідомість відображає дійсність, а мова визначає її і виражає думки. У мові наші уявлення, думки і по-чуття втілюються в матеріальну, чуттєво сприйману форму і тим самим з особистого надбання стають надбанням інших людей.

Завдяки мові свідомість формується і розвивається як суспільне явище, як духовний продукт життя суспільства.

Будучи засобом взаємного спілкування людей, обміну досв-ідом, знанням, почуттями, ідеями, мова зв’язує людей не тільки даної соціальної групи і не тільки даного покоління, а й різних поколінь. Так створюється наступність історичних епох. Нині існує близько трьох тисяч мов, якими здійснюєть-ся членоподібна мова, і кожна з них має особливу структуру і систему значення слів.

Нерозривний зв’язок свідомості і мови виявляється у різно-манітних явищах.

По-перше, розвиваючись на основі знання, тобто свідомо-го відображення явищ об’єктивного світу у людському моз-ку, свідомість не існує без матеріальної основи, а саме мови, виявленої у словах. Здійснюючи пізнання, людина утворює ідеальні образи предметів і явищ, у яких відображуються найбільш загальні властивості предметів і явищ, називає той або інший предмет словом («стіл», «людина», «тварина», «бу-динок» та ін.). Слова і їх сполучення – це основні елементи членоподільної мови.

По-друге, нерозривний зв’язок свідомості і мови виявляєть-ся в тому, що з самого початку свого існування мова була засо-бом передачі соціальної інформації, засобом спілкування людей. Тільки завдяки мові людська думка, прибрана у матеріальну оболонку – слово, стає надбанням інших людей і дає можливість обмінюватись думками, досвідом, відчуттями, ідеями.

По-третє, мова є не тільки найважливішим засобом взає-много спілкування людей, засобом передачі соціальної інфор-мації, але й знаряддям їх мислення. Уже в той момент, коли в голові людини думка формується, це відбувається у формі словесних образів. Ясність мислення знаходиться в прямій залежності від того, наскільки чітко і вдало виявлена в мов-ному матеріалі та або інша думка. «Чистих» думок не буває, без мови думка не може бути не тільки висловлена, але й не може виникнути у голові людини.

Нерозривний зв’язок мови і свідомості виявляється і в тому, що завдяки мові людство зберігає і накопичує плоди пізнаваль-ної діяльності, які в друкованому, письмовому вигляді переда-462

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

ються від одного покоління до другого, тобто мова виявляєть-ся головним знаряддям соціальної пам’яті.

Деякі представники семантичної філософії стверджують, що мова – щось зовнішнє для думки; просто система символів, яка не має нічого спільного з об’єктивноюдійсністю. Такий розрив мови і свідомості приводить до містифікації мислення, яке втра-чає матеріальні засоби свого існування, з одного боку, а з іншо-го веде до формалізації мови, котра позбувається свого пред-метнологічного змісту.

Свідомість – це не тільки процес пізнання і його результат – знання, а й разом з тим переживання пізнаваного, певна оцінка речей, властивостей і відношень.

Об’єктивний світ, впливаючи на людину, відображується у вигляді уявлень, думок, ідей та інших духовних феноменів, які складають зміст свідомості, котрий відбивається у продуктах культури (включаючи мову та інші знакові системи), набуваю-чи форму ідеального. Свідомість включає аксіоло-гічний, тобто ціннісний аспект, у якому відображується вибірковість свідо-мості, її орієнтація на філософські, наукові, релігійні, естетичні, політичні, моральні цінності, що вироблені суспільством і сприйняті суб’єктом.

Свідомість включає ставлення суб’єкта як до цих цінностей, так і до самого себе, виступаючи тим самим у вигляді самосвідо-мості, котра теж має соціальну природу. Пізнання людиною самої себе стає можливим завдяки її здатності співвідносити свої установки і орієнтацію з життєвими позиціями інших людей, умінню стати на ці позиції в процесі спілкування.

Особливою сферою філософського дослідження є проблема місця буття в структурі свідомості, пов’язана з виділенням (хоча і частково умовним) у свідомості двох шарів – буттєвого і рефлексивного; буттєвий шар – це відношення в дійсності, а реф-лексивний – відношення до дійсності. Джерелом як буттєвих, так і рефлексивних характеристик свідомості служить діяльність людини.

Звісно, рушійною «пружиною» поведінки і свідомості людей є потреба – певна залежність людини від зовнішнього світу,

суб’єктивні запити особистості до об’єктивного світу, її потреба в таких предметах і умовах, які необхідні для її нормальної життєдіяльності.

Важливою стороною свідомості є самосвідомість. Життя вимагає від людини, щоб вона пізнавала не тільки зовнішній світ, а й себе. Відображаючи об’єктивну реальність, людина ус-відомлює не тільки цей процес, а саму себе як істоту, що відчу-ває і мислить, свої ідеали, моральне обличчя. Вона виділяє себе з навколишнього світу, усвідомлює своє відношення до світу, те, що вона відчуває, думає, робить. Усвідомлення людиною себе як особистості і є самосвідомість.

Свідомість має не тільки внутрішньо особисте буття. Вона об’єктивується і існує надособисто в творіннях мистецтва, пра-вових, моральних нормах. Усі ці прояви суспільної свідомості – необхідна умова формування особистості, індивідуальної свідо-мості. Особиста і суспільна свідомість перебувають у нероз-ривній єдності. Свідомість кожної окремої людини вбирає в себе знання, переконання, оцінки того суспільного середовища, в якому вона живе.

Об’єктивний світ, впливаючи на нас, відображується в свідомості, перетворюється в ідеальне. У свою чергу свідомість, ідеальне через практичну діяльність перетворюється в дійсність, в реальне.

Свідомість характеризується активно-творчим відношен-ням до зовнішнього світу, до самої себе, до людської діяльності. Активність свідомості проявляється в тому, що людина відоб-ражає зовнішній світ цілеспрямовано, вибірково. Вона відтво-рює у своїй голові предмети і явища крізь призму вже набу-тих знань – уявлень, понять. Дійсність відтворюється в свідомості людини не в дзеркально-мертвому, а в творчо перетвореному вигляді.

Свідомість може створювати образи, що випереджають дійсність. Вона має здатність передбачення. Мозок людини збудований так, щоб не тільки одержувати, зберігати і пере-робляти інформацію, а й формулювати план дій, активно ке-рувати діями. Дія людини завжди спрямована на досягнення

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

кінцевого результату, тобто визначеної цілі. Ціль, яку людина прагне досягти, – це те, що повинно бути створено, але чого поки що реально не існує. Вона являє собою ідеальну модель бажаного майбутнього.

Цілепокладання, тобто передбачення того, «для чого» і «за-ради чого» людина здійснює свої дії – неодмінна умова будь-якого свідомого вчинку. Проте, як відзначив ще Гегель, «суть справи вичерпується не своєю ціллю, а своїм здійсненням». Реалізація цілі передбачає застосування певних засобів, тоб-то того, що створюється й існує заради досягнення цілі. Лю-дина створює те, чого природа до неї не породжувала. Масш-таби, форми і властивості перетворених і створених людьми речей продиктовані потребами людей, їх цілями; у них втілені людські задуми, ідеї.

Отже, під активністю свідомості мається на увазі її вибі-рковість і цілеспрямованість, яка виявляється у формуванні но-вих ідей, в актах продуктивного уявлення, в управлінні практичною діяльністю.

Вищим рівнем регуляції діяльності на засадах сприйня-тих людиною цінностей, моральних норм є її свідомість. Така регуляція полягає в тому, що ці норми стали інтеграль-ним компонентом життя особи. Цінності і норми включа-ються в систему впевнень людини, а тому реалізуються з чітким усвідомленням мети і можливих наслідків дій. Свідомість виявляється у здатності людини аналізувати мотиви власної поведінки, переживати їх як глибинну внут-рішню потребу і обирати найбільш раціональний спосіб досягнення поставленої мети.

Вихідним пунктом відношення людини до реального світу є цілепокладання діяльності. Саме в забезпеченні його, спрямо-ваного на перетворення світу з урахуванням інтересів людини і суспільства, і полягає основний життєвий сенс та історична необхідність виникнення й розвитку свідомості.

Творчий характер свідомості в практичній діяльності люди-ни виявляється в тому, що, по-перше, завдяки свідомості лю-дина пізнає закони об’єктивної дійсності і може щось змінюва-465

ти в навколишньому середовищі. По-друге, свідомість визначає цілі, способи, характер практичної діяльності.

Адже, як відзначав Маркс, найгірший архітектор відрізняється від найкращої бджоли тим, що перш ніж спору-дити щось, створює план своєї будови в ідеальній формі – у вигляді проекту цієї будови. У цьому випадку ідеальне наче передує матеріальному, тобто план майбутнього «будинку» здійснюється до того, як він буде збудований. По-третє, активна творча роль свідомості виявляється і в тому, що вона дає можливість передбачити появу того, що в дійсності ще не існує, а повинно з’явитися.

Таким чином, свідомість виконує такі функції: пізнавальну, регулятивну, прогностичну, конструктивно-творчу, аксіологічну. Активність її полягає в тому, що завдяки свідомості людина здатна творити, передбачати, перетворювати у формі ідеальних образів, ставити мету, абстрагувати, опосередковувати, узагаль-нювати, самоусвідомлювати, тобто виділяти себе як суб’єкта.

У наш час ведуться пошуки шляхів подолання односторон-ності способів описування свідомості. Велику роль тут відіграє кібернетика – наука про управління складними саморегулюю-чими динамічними системами. Моделювання психічних актів відтворює побудову нервових мереж, структури інформаційних процесів у мозку. Інформаційно-кібернетичний підхід дозволяє виявити багаторівневість людської психіки, розкрити внутрішній механізм творчої активності свідомості.

До саморегулювальних систем належать живі організми, органи, клітини, суспільство, певні технічні пристрої. Для всіх них характерна здатність одержувати інформацію, переробля-ти, запам’ятовувати її, діяти за принципом зворотного зв’язку і здійснювати на цій основі управління.

Отже, свідомість із самого початку була суспільним продуктом, і вона залишиться ним, поки взагалі існують люди. Свідомість – це властивість високоорганізованої матерії, вища форма відображення (ідеальний образ матеріального світу), продукт суспільно-історичного розвитку, регулятор цілеспрямованої діяльності людини.

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

~У  . . .   Що є «первинним»: поняття ма-

тери чи світогляд? Це питания не менш важливе ніж питания: Що пер-^     винне: матерія чи свідомість?

Поняття матерії не надається людині а ргіогі, до досві-ду, не з нього, як поняття, починається формування світог-ляду, та й не у кожному індивідуальному світогляді воно на-явне. Але ж оскільки воно є, то виступає результатом самостійного світорозуміння. Провідним у формуванні світогляду людини, а значить, і поняття матерії є життєвий досвід індивіда, його почуття, переживания, розуміння зов-нішнього світу у зв’язку зі своїм власним, особистим бут-тям. Саме через досвід заломлюються, відбиваються у свідо-мості знания про світ, про ставлення до світу, що людина отримує з філософії, релігії, науки, літератури. Матерія як поняття - це насамперед результат внутрішньоособистого осмислення світу і його особистих оцінок.

Питания про сутність поняття матерії надзвичайно важливе для більш-менш розвинутого, а тим більше філософсь-кого світогляду. I хоча існують багато точок зору на природу і сутність руху, простору, часу, на закономірності розвитку всіх форм і видів матерії, все ж є певна єдність за деякими важливішими параметрами. Ця загальнозначущість підґрун-тя формується і закріплюється насамперед орієнтацією на людський досвід, на принцип науковості при його асиміляції. 3 цієї позиції можна уникнути як зайвого релятивізму поняття матерії, так і уніфікації, стандартизації.

«Матерію» і матеріалізм нерідко уявляють як щось бездухов-не, пасивне. Звідси матеріалістів сприймають як тих, що недооц-інюють, насилують дух, облишені духовності. Самі ж матеріалі-сти провокують таку думку, бо надмірно відрізняють матерію від духу. У зв’язку з нападками ідеалізму на матерію Л. Шестов у «Мандруваннях по душах» зауважив, що насправді матерія -найпокірніша, підвладна людині сутність, усе лихо, вся трагедія

людства не в ній, а в ідеях. А тому «з ідеями і тільки ідеями треба боротися тому, хто хоче подолати неправду світу» [40].

Нерідко філософи, особливо в радянський період, роз-гублено, з панічним настроєм «працювали» над вироблен-ням єдино вірного, майже директивного поняття матерії, бо їх не задовольняла ситуація, що існує близько сотні різних визначень. Аналогічна ситуація складалась і з поняттями «філософія», «суперечність», «розвиток», «причина», «система», «якість» тощо. Спрямованість думки, коли свідомість працює на виключення різноманітності у сфері дефініцій, веде у безвихідь. Гегель з подібного приводу писав «Пра-вильність... визначення... залежать від характеру тих сприй-мань, які послугували його вихідним пунктом, і від тих то-чок зору, з яких його давали. Чим багатший предмет, який підлягає визначенню, тобто, чим більше сторін він надає для розгляду, тим більш різними виявляються дефініції, що на-даються йому» [8]. Саме розуміння цієї обставини дає мож-ливість виявляти і посилювати загальнозначущі сторони і в підході до розуміння матерії у наші дні.

Серед множини означень матерії важливо обрати те, яке необхідне для застосування в тих або інших пізнавальних ситуаціях. Складність полягає в тому, щоб виявити, яке з них є вихідним. Досить широко обгрунтована пізнавальна ефективність розуміння матерії як об’єктивної реальності, що існує незалежно від людської свідомості і відображуєть-ся нею. Суттєвим доповненням може стати підхід до дано-го поняття через уявлення про сутність світогляду і його основне питання.

Вихідний пункт світогляду невіддільний від особливо-стей людського існування, від потреби людини в осмис-ленні свого місця у світі. Для індивіда весь світ виявляєть-ся розколотим на дві частини: на моє «Я» і останнє «не-Я», включаючи природу, суспільство, інших людей. Питання про ставлення людини до світу є основним пи-танням усякого світогляду. Він конкретизується в інших

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

питаннях: Що таке щастя? Що таке світ у цілому? Чи можливе безсмертя? У чому сенс життя? Що таке краса, любов, добро, зло? Ці та інші питання розгортаються у систему відповідей на них, у переконання людини, у ставлен-ня її до світу. Світогляд людини побудований на супереч-ливості взаємовідносин його внутрішнього світу зі світом зовнішнім. Весь час відштовхування «не-Я» пов’язано з потягом до єдності, бажання тотожності з «не-Я» пород-жує його заперечення.

У індивідуальній свідомості «Я» віддзеркалює «не-Я». Якщо у біології і космології людина – одне з явищ серед багатьох інших, то у світогляді «Я» і «Світ» зіставляються одне з одним. Тому хоча поняття «добро», «істина», «справедливість» не є загальними у формально-логічному плані, вони несуть велике філософське навантаження, а багато інших, що відображують загальне у формах руху матерії («речовина», «поле», «тяжіння» та ін.), не мають філософського статусу.

У центрі світогляду – проблема людини, призначення світог-ляду забезпечення людини самими загальними поняттями, іде-ями, уявленнями про цінності, що регулюють її стосунки із зовнішнім світом. Коли людина втрачає життя, вона губить і світ. І в цьому плані найважливішим у розумінні матерії є філо-софський пласт, хоча поняття речовини та її властивостей теж включаються в нього.

Визначаючи матерію, мислителі використовують понят-тя «свідомість», розуміючи її як узагальнююче і цілеспрямо-ване відображення дійсності, передбачення результатів дії, «розумне регулювання і самоконтроль». Однак все це сто-сується свідомості людини як індивідуума, але ж підхід до «матерії» через індивідуально-людську свідомість треба до-повнювати уявленнями про колективну, соціально-групову, класову і суспільну свідомість.

Дуже важливою у загальносвітоглядному плані є проблема співвідношення понять «людина» і «світ». При цьому «світ» для суспільної свідомості – це природа і суспільне

буття, а для «людини» – і суспільна свідомість теж. Звичай-но, сучасне уявлення про свідомість містить у собі ідеї про «електронний мозок», «штучний інтелект», форми мислен-ня іншопланетного характеру. Отже, сучасні філософи роз-робляють проблему свідомості у її граничному узагальнено-му вигляді і коригують у зв’язку з цим традиційні визначення матерії.

Вирішуючи основне питання філософії, мислителі співвідносять поняття «матерії» не тільки із «свідомістю», але й з «мисленням». Цим самим звужується поняття «свідомість», адже, крім раціонального, у неї треба включати і чуттєве відоб-раження: чуття, сприймання, уявлення. Сюди залучається і сфера людських емоцій, переживань. Отже, поняття «матерії» можна співвідносити з психікою взагалі як свідомим і несвідо-мим (включаючи підсвідоме).

Можливе визначення матерії через поняття духу (духовного взагалі). Категорії «Я», «свідомість», «дух» протистоять «не-Я», досить повно висловлюють гносеологічний характер визначення матерії.

У чому ж полягає абсолютна протилежність матерії і свідомості? По-перше, у гносеологічних образах (чуттєвих і понятійних) немає самих матеріальних предметів, речови-ни. Гносеологічні образи самостійні, це особлива суб’єктив-на реальність. По-друге, завдяки творчій природі свідомості люди створюють образи, які не мають прямих прототипів у матеріальній дійсності, але потім можуть набути матеріаль-ного статусу. По-третє, є залежність індивідуальної свідо-мості від матеріального буття, розуміння кінцевості, смерт-ності усього матеріального. У свідомості виявляється вороже ставлення до матеріального буття, непримиреність з кінцевістю конкретно-сущого. Таким є філософсько-гно-сеологічне визначення матерії.

З філософсько-онтологічної точки зору, матерія є суб-станція. У XVII ст. англійський філософ Дж. Берклі висту-пив проти поняття матерії як речовинної основи (субстанції)

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

тіл. Для нього існувала одна духовна субстанція. Він вважав, що від духу «ми безумовно і досить залежні», у ньому «ми живемо, рухаємось і існуємо»; дух «творить все у всьому». Джордж Берклі писав, що «буття духу, нескінченно мудрого, благого і всемогутнього, надмірно достатнє для пояснен-ня усіх явищ природи. Що ж стосується закляклої, невідчу-ваючої матерії, то ніщо, що сприймається мною, не має до неї ніякого відношення» [5].

Конфронтація монізму ідеалістичного і монізму матеріалі-стичного характерна для всієї історії філософії. Нерідко вона супроводжувалась і виходом до сцени філософського плюралі-зму. Саме у зв’язку з цим важливий матеріалістичний субстан-ціалізм. Як «самостійну» тлумачив Спіноза субстанцію, бо вона «існує сама у собі і виявляється сама через себе... уявлення чого не потребує в уявленні іншої речі, з якої воно повинно було б утворюватись» [34]. Оскільки матерія вважалась єдиною суб-станцією, то уявлення про Бога як пояснювального принципу було недопустиме.

Пізніше термін «субстанція» стали тлумачити як «те, що лежить у підґрунті», «сутність», незмінну основу мінливих явищ, носія якостей. Але визначились два підходи: перший: субстанція – основа конкретної різноманітності, основа ат-рибутів матерії, будівельний матеріал; друга: термін «субстан-ція» – застарілий спосіб навішувати властивості як щось окреме від субстанцій, а тому потрібно відмовитись від ньо-го і закріпити за матерією лише гносеологічний зміст.

Отже, трактування субстанції лише як основи конкрет-них речей веде до нових конфронтацій навіть серед при-бічників матеріалістичного світогляду. Згадаємо, що Б. Спіноза підкреслював нерозривний зв’язок основи речей і їх конкретної різноманітності у межах субстанції, до якої він включав модуси та атрибути. Субстанція виявляє активний, самовідтворюючий характер, вона вічна в часі і нескінчен-на у просторі. Отже, сам Спіноза зруйнував уявлення про

надприродний першопорядок природи і про субстанцію як тільки «підґрунтя» окремих речей.

Крім таких атрибутів, як відображення і рух (взаємодія, причинність, детермінація), матерії притаманні інші – простір, час, системність. Матерія здатна породжувати будь-які форми відображення, включаючи свідомість. «Мислячий дух» існує лише на високоорганізованій субстратній основі. На відміну від гносеологічного аспекту тут має місце відно-шення не причини і наслідку, а органа і його функцій. Тут протилежність матерії і свідомості відносна.

Підхід до матерії через поняття «субстанція» дозволяє роз-горнути її атрибути, модуси і більш чітко встановити демарка-цію з ідеалістичним субстанціалізмом. Крім того, виявляється нерозривний зв’язок онтологічного аспекту матерії з уявлення-ми спеціальних наук про її структуру, види матерії. Акцент при цьому робиться не на протиставленні, а на єдності.

Постановка питання про матерію як субстанцію стимулює розробку загальнонаукових понять, адже неможливо розкри-ти причинність без розуміння фізичних взаємодій («речови-на», «енергія» та інші). Щоб розкрити філософські поняття «буття», «існування», «реальність», необхідно спиратись на науки про природу.

Гносеологічний і субстанціальний аспекти поняття ма-терії не виключають, а доповнюють одне одного. Уявлення про матерію як об’єктивну реальність, що існує зовні і не залежно від людської свідомості, не тільки містить у собі момент зв’язку цієї реальності із свідомістю, акцентуючи увагу на вторинності свідомості, а і включає в себе установку на дослідження різних модифікацій об’єктивної реаль-ності, що ведуть до породження свідомості. З іншого боку, у матерії-субстанцїї закладена протилежність матерії «усві-домлюючої» і матерії «не усвідомлюючої». Провідним, зви-чайно, є гносеологічний аспект, але він не здатний охопи-ти усю різноманітність поняття матерії, бо відволікається від усього останнього. Щоб імпліцитне, що міститься у предметі

Розділ шостий. Базові категорії онтології...

у прихованому, приглушеному вигляді, стало експліцитним, тобто явним, розгорнутим, необхідно від гносеологічної сто-рони поняття матерії перейти до субстанціональної. Якщо гносеологічна сторона є вихідною, «початковою», то субстан-ціальна базовою.

Субстанціальний зміст поняття матерії має дві форми: природну і соціально-практичну, яка містить у собі не тільки «технічну реальність», усі результати практики по-передніх етапів соціального розвитку, але й практику, що розгортається у наші дні.

Людина здатна змінювати склад елементів і структуру ма-теріальних (природних і соціальних) систем, пізнавати їх, хоча і не завжди адекватно. Практика як матеріальний процес виво-диться з об’єктивно-природних процесів, а тому ця форма ма-терії вторинна.

У взаємовідношенні суб’єктивного і об’єктивного у структурі практики визначним є об’єктивне. Практика «дає» суб’єкту природу в тому розумінні, що за межами практики не може розкриватися її сутність. Людський параметр надихає матерію: людина виявляє можливості, пізнає їх, оцінює і використовує. Отже, практика – це специфічна можливість перетворення можливості у дійсність. Завдяки пізнанню властивостей і законів природи людина відкриває нові можливості і ставить нові цілі. Створення таких «но-вих можливостей» відбувається тільки завдяки тим можли-востям, що притаманні природній матерії.

У практичній діяльності і в процесі творчості людина роз-криває свою сутність, стає подібною матерії, ніби зливається з нею, «підвищуючись до неї», завдяки чому «знімається по-передня гносеологічна та і життєво-світоглядна абсолютна протилежність «Я» і «не-Я». Практика задає людський кут зору на природу, накладає на неї інтереси людини. У практиці природне соціалізується.

Деякі мислителі стверджують, що «матеріальне породжує ідеальне, але не навпаки». Але ж матеріальне не може пря-473

мо і безпосередньо створювати ідеальне, адже у самому ма-теріальному є тільки можливості, а при їх відображенні ви-никає «чиста копія» того, що вже є в об’єкті. Ідеальне по-роджується тільки свідомістю, тільки завдяки творчості, у процесі духовно-конструктивної діяльності. Ідеальне як модель, проект майбутнього матеріального є первинним відносно матеріалізованого продукту практично! діяльності. Матеріальне є опредмечене ідеальне. Тут мае місце не відношення М^ОМ^ а М1—> ОМ1—> Т—> ОМ2—> М2 (М{-вихідний матеріальний об’єкт; ОМ1 - образ цього об’єкта; Т - творчість, у процесі якої конструюється образ ОМ2). Отже, слід чіткіше розмежовувати поняття «матерія» - «ма-теріальне», «свідомість» - «ідеальне».

Крім онтологічної і гносеологічної сторін, в основному питанні філософії останнім часом справедливо виявляють соціально-аксіологічний, ціннісний аспект. Тлумачення основного питания філософії Енгельсом вірне, бо в ньому відоб-ражено підґрунтя для полярності головних світоглядних орієнтацій - матеріалізму та ідеалізму, пізнавального реал-ізму та агностицизму. Але це питания не може бути вуж-чим від основного питания світогляду (якщо філософія претендує на те, щоб бути дійсним світоглядом). Основне ж питання світогляду - як ставиться людина до світу? Або: яке місце людини у світі? Отже фокус світогляду сановить система людина - світ, або дух - природа. Сама ж система людина - світ розчленовується на дві субстратні підсисте-ми (людина і світ) і чотири підсистеми релятивного типу (онтологічну, гносеологічну, аксіологічну і праксеологічну). Отже, є необхідність у складі основного питания філософії виділяти аксіологічний і праксеологічний (духовно-практич-ний) аспекти. При цьому, гносеологічно абсолютна проти-лежність матерії і свідомості знімається онтологічною і предметно-практичною відносністю цих протилежностей.

Аналогічне характерно і для аксіологічного аспекту їх співвідношення. Емоції, наприклад, складають одну з важливіРозділ шостий. Базові категорії онтології...

ших структур духовного світу людини і забезпечують її ціннісно-оціночне ставлення до світу, зовсім не виступають протилежними об’єкту і матерії в цілому.

Таким чином, існує певна межа протилежності матерії і духу. Ігнорування цієї межі оскуднює ту історичну форму матеріалізму, яка спрямована до духовності, її розкриття і ствердження у світі. Таке положення не відміняє протилеж-ності матеріалізму та ідеалізму, а тільки створює більш спри-ятливі умови для їх полеміки. Матерія у своєму дійсному субстанціальному аспекті включає у себе людину в усій її духовній різноманітності. Можна навіть сказати, що оскіль-ки людина – частина матерії, то матерія містить у собі і ду-ховність. З цим пов’язані і загальнолюдські виміри філософії.

Розділ сьомий

+1
загрузка...
Бібліотека для студента 9 из 10 на основе 24 оценок. 24 клиентских отзывов.
Книги Фінанси, Гуманітарія, Правовознавство