Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cookie - headers already sent by (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7

Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cache limiter - headers already sent (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7
Спільною рисою філософської і журналістської методології є проблематизація предмета вивчення. : Основи журналістики : Бібліотека для студентів

Спільною рисою філософської і журналістської методології є проблематизація предмета вивчення.


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Вона несумісна з пасив-ним ставленням до пізнаваних предметів і речей, а передбачає певний зсув у баченні предмета, перетворення його на рухому модель, у якій окреслення втрачають стабільність, набувають плинності, мінливості, відносності. Явище втрачає уявну одно-значність, піддається запереченню, але не повному, а частково-му, проблемному. Суб’єкт перебуває в стані здивування, іронії, сумніву. А відтак, у нього й виникає нове сприйняття явища чи процесу.

Унаслідок застосування цих засад народжується журна-лістський текст, який, особливо на вищих рівнях його існування: аналітичних чи художньо-публіцистичних жанрів, – не зводить-ся до логічно впорядкованої схеми, пасивної передачі отриманої із зовнішнього світу інформації, а набуває форми розгорнуто-го обговорення дійсності, свідомого вичленування парадоксів і труднощів піднятої проблеми, діалогічного зіставлення поглядів на неї та шляхів її розв’язання.

Метод журналістики як різновиду здійснення людством епіс-темологічної гуманітарної діяльності вбирає в себе суб’єктивні властивості психічної організації індивідів. Як відомо, людям, залежно від особистісних рис, можливостей, нахилів, тобто від природних здібностей, притаманні три розвинені види мислен-ня – художнє, наукове і практичне. Ця класифікація випливає з учення І. П. Павлова про типи психічної організації індивіда – художню, мислительну і середню.

Тут ми можемо дати істотну попередню дефініцію: журна-лістика і є найважливішою галуззю практичного мислення в людській діяльності.

 

Метод журналістики

Це твердження потребує додаткових пояснень.

Кожний вид мислення користується переважно певними одиницями комунікації, тобто в кожному виступають різні спонукальні засоби саме до цього виду мислення. При худож-ньому домінують символічні засоби комунікації, при науковому провідне місце посідають знакові засоби, а при практичному – сигнальні. Отже, відповідно – символ, знак, сигнал.

Кожному видові притаманні й свої засоби узагальнення – одиниці операційного мислення. У художньому цією одиницею виступає образ, у науковому – поняття, у практичному – дія. За характером зв’язку з різними сферами психіки художнє мислення найбільше дотикається емоційної сфери, наукове – пізнавальної, а практичне – вольової.

Слід окремо наголосити, що в цих залежностях не існує ні-якої ієрархічної підпорядкованості. І сигнал, і символ, і знак функціонують кожен у відповідному виді мислення як одно-рівневі між собою, виступаючи лише основним і визначаль-ним засобом комунікації для даного виду. Сигнал, наприклад, у практичному мисленні включає в себе і символічні, і знакові засоби, будучи лише стосовно них домінуючим. Отож, взаємо-проникнення одиниць комунікації, одиниць операційного мис-лення, пізнавальних процесів, а також зв’язок з усіма сферами психіки характерні для кожного розвиненого виду мислення, щораз тільки треба виділяти ту категорію, яка є визначальною для даного випадку.

Художній та науковий типи мислення, як яскраво виражені, а також відповідні їм індивідуальні психічні типи вивчалися детально й глибоко. Але цього не можна сказати про третій тип. В ієрархії людських здібностей практичне мислення довгий час ототожнювалося з діями оператора, диспетчера, конструктора, тобто роль творчості зводилася в порівнянні з іншими видами мислення до найменшої частки. Лише останнім часом прак-тичне мислення починає розглядатися як рівноправне серед інших видів. Це дозволяє подивитися під цим кутом зору на жур-налістську діяльність.

Отже, стосовно журналістики одиницею узагальнення, тоб-то одиницею операційного мислення є дія – інформаційний публічний виступ журналіста – у будь-якому виді масової

 

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

інформації, у будь-якому жанрі. Коли ж ми говоримо про оди-ницю комунікації в практичному мисленні, то уточнюємо, що відбувається складне переплетіння сигналу, символу й знаку при домінуванні першого. Це означає, що життєва подія, факт чи явище виступає для журналіста як сигнал насамперед. Не як символ – тобто в повноті своєї художньої умовності. Не як локаль-на знакова система, тобто наукова якість, що певним чином уже сформалізована або формалізується в межах можливого засо-бами понятійного мислення. А саме як сигнал – спонука до дії, до виступу, хоча в ньому значну, але все-таки підпорядковану роль можуть відігравати і символічний, і знаковий змісти. Для практичного мислення характерні

1)         процес зредукування мислительних дій, тобто вибіркове використання лише найбільш потрібного для аргумента-ції й утвердження своєї концепції, тут не передбачаєть-ся вичерпність аргументації; редукція від безконечного до конечного – головна властивість практичного мислення; оскільки будь-який об’єкт потенційно в інформаційному відношенні невичерпний, включення його в активну епіс-темологічну систему передбачає інформаційне обмеження, представлення його як певної скінченої структури;

2)         процес дифузії наукових і художніх елементів, при доміну-ванні тих чи інших одиниць залежно від предмета опису; журналіст апелює водночас до раціональної й емоційної частини нашої свідомості, часто підміняючи argumentum ad rem (аргументи від речей) на argumentum ad hominem (аргументи від людини);

3)         асоціативність поєднання різних текстових частин, що репрезентують різні типи мислення; журналістика перед-бачає довільність композиції, ніби «випадкове» включення то художніх, то наукових мислительних операцій;

4)         полемічність, що випливає з внутрішньої іманентної діало-гічності людського мислення; журналіст завжди розмовляє з аудиторією, навіть якщо він не веде відкритої суперечки з виявленим опонентом, він звертається до людей з метою переконати їх у правильності своїх поглядів, у прагненні спонукати до чогось.

Метод журналістики складається ніби з двох невіддільних одна від одної частин: методу вивчення дійсності й методу ви-266

 

Метод журналістики

кладу наслідків цього вивчення. Перша частина, власне, тотож-на методам збирання інформації. Про другу частину слід сказати докладніше. Вона характеризується:

1)         описом (дослідженням) дійсності на підставі свіжих спо-стережень узятих просто з життя фактів і явищ;

2)         широким використанням абстрактно-логічного (поня-тійно-наукового) способу мислення (який лишається все ж у межах суб’єктивного бачення світу, не претендуючи на наукову повноту, точність і виразність);

3)         наявністю образу автора, який об’єднує асоціативні час-тини тексту, упорядковує факти, демонструє свій рух до ви-сновків;

4)         «лабораторністю», навмисною сконструйованістю, комбі-наторністю.

Найголовніша властивість методу журналістики полягає в за-галом довільному поєднанні елементів наукового й художнього мислення. Серед журналістських творів неважко знайти статті, що наближаються за глибиною осмислення явища, за методом мислення й за стилістикою до наукових праць. Але так само легко виявити й журналістські твори, засновані на художньому мисленні і збудовані на образній домінанті, що наближають їх до літературної творчості.

Наведімо приклади з історії. Дуже часто літературна критика розвивається в межах понятійного мислення. У 1988 році в жур-налі «Новый мир» (№ 9) була опублікована стаття Олександра Гунгнуса «На руїнах позитивної естетики. З історії одного тер-міна». Вона нанесла руйнівний удар по поняттю соціалістично-го реалізму, який тоді ще залишався на озброєнні радянського літературознавства. «Соціалістичний реалізм, – довів автор, – це не естетика й не творчий метод; це в кінцевому рахунку замаско-вана релігія, без якої не могла обійтись замислена Сталіним ім-перія казармового соціалізму» 1 . Стаття взагалі не містила в собі образного елемента, публіцистичну проблему артор розв’язав лише в межах наукового типу мислення. Відтак, ця стаття (а та-ких багато з’являється на сторінках друкованої преси) являє собою зразок наукової публіцистики.

1 Гангнус А. Ha руинах позитивной зстетики. Из истории одного терми-на/Александр Гангнус//Новьшмир. - 1988. - № 9. - С. 149.

 

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Поруч з нею не менш сильні позиції в публіцистики худож-ньої, збудованої на образному відтворенні картини світу. Яскра-вою образністю, глибоким людинознавчим пафосом відзнача-ється публіцистика Максима Рильського (1895–1964). У книзі «Вечірні розмови» (1962), яка склалася з публікацій поета на сто-рінках газети «Вечірній Київ», зібрано чимало нарисів про його видатних сучасників. Зокрема, у нарисі «Останнє полювання» відтворений образ Амвросія Бучми в останні роки його життя, відображена його любов до природи, уміння бути щасливим на сцені і в житті.

Ми бачили приклади, які демонструють використання двох крайніх різновидів мислення (наукового і художнього) в окремих публіцистичних творах, але найбільш поширеним типом жур-налістських текстів є такі, де по-справжньому асоціативно по-єднані елементи наукових доказів і художньої переконливості.

Звернімося до творчості знаменитого російського журналіста Анатолія Аграновського. У нашумілому свого часу циклі нарисів «Листи з Казанського університету» (1960) він підняв проблеми реформування вищої освіти, неефективних методів навчання студентів, старіння викладацького корпусу. Тут створені образи багатьох учених і талановитих студентів, але разом з тим ши-роко використані й наукові докази, статистичні дані, викладені наукові теорії, проблематика досліджень лабораторій і т. д. Така комбінаторність дозволила авторові, з одного боку, глибоко, а, з другого боку, цікаво, відобразити життя вищого закладу освіти, не тільки поставити важливі проблеми, але й олюднити їх, по-казати їх вплив на долі людей. Твори такого типу найчастіше зустрічаються на сторінках періодичної преси.