Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cookie - headers already sent by (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7

Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cache limiter - headers already sent (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7
ДОДАТОК : Основи журналістики : Бібліотека для студентів

ДОДАТОК


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

магниевый скраб beletage

Якось на прохання одного з керівників газети, Одинцова, Неспанов виконав замовлений матеріал: написав фейлетон про шахраїв у медицині Єгорова і Хворостуна, які попри всі невда-чі у випробуваннях намагаються протягти свій препарат для лікування лейкозів. А невдовзі несподівано захворів його най-кращих друг, Юрка. Діагноз – хвороба Ковача, один з різновидів лейкозів. Лікувати цю хворобу наша медицина ще не вміє. Лікарі вдаються до використання всіх засобів, у тому числі й препарату Єгорова–Хворостуна. Чуда не сталося – Юрка помер. У Неспано-ва триває звичне журналістське життя з роз’їздами по всіх усю-дах, журналістськими розслідуваннями, написанням влучних творів, кожен з яких нагадує удар у дзвін на всю країну.

Але раптом від лікаря Юрія він довідався, що інша хвора, яку також паралельно лікували препаратом Єгорова–Хворостуна, одужала. Щоправда, хвороба в неї була не задавнена: Юрія по-чали лікувати на шостому тижні хвороби, а Ніну – на другому. Висновок зрозумілий: якби препарат почали вживати раніше, Юрій також був би врятований. І так би й сталося, якби автори-тет цих ліків не був закритий публікацією Неспанова в газеті.

Журналіст приголомшений і вимагає від газети спростування своєї недавньої статті. Але його керівники проти цього: визнати, що газета допустила помилку, неможливо в системі тоталітарної держави. Вони переконують Неспанова в тому, що він діяв пра-вильно, спирався на документи і свідчення авторитетних осіб. Але совість журналіста говорить йому інше: він припустився жахливої помилки; повірив у факти, подані Одинцовим, не запід-озрив їх тенденційності; звірився на авторитет керівника, а сам не зустрівся з Єгоровим, основним автором препарату; тобто з професійного боку не завершив збирання інформації, не ви-черпав для себе проблему, прийняв робочу гіпотезу за справ-жню концепцію. Унаслідок цього його помилка мала фатальні наслідки.

У процесі вивчення питання розкрився прихований суспіль-ний механізм, коліщатком і гвинтиком якого виявився газетяр. Виявляється, Інститут імені Палешана, який і піднімав питання про шахрайство лікарів, сам розробляв препарат проти лейкозів і за допомогою преси усунув конкурентів.

Неспанов вирішує будь-що-будь домогтися відновлення іс-тини і справедливості. Але воно можливе тепер лише на шляху

 

ДОДАТОК

його професійного самогубства. Закохану в нього журналістку Таньку Мухіну він примушує написати фейлетон, спрямований на викриття його власної помилки. Розвінчання невдатного журналіста, зрозуміло ж, як побічний ефект матиме реабіліта-цію Єгорова і Хворостуна. Задум виконано, професійний інтер-ес, потяг до гарячого матеріалу переважив у Мухіній її почуття до Неспанова. Фейлетон опублікований.

А журналістові доводиться залишати Москву і виїздити в по-шуку роботи у провінцію. Шлях на шпальти центральної преси йому надовго заказаний. Попереду – довгий процес реабілітації, який триватиме невідомо скільки.

Роман цікавий передусім змалюванням журналістського по-буту епохи «хрущовської відлиги», створенням образу чесного, принципового журналіста, готового принести в жертву свою кар’єру задля виправлення власної помилки, постановкою го-строї проблеми моральної відповідальності журналіста за кожне написане слово й високої ефективності його професійної діяль-ності 1 .

ПРИХОВАНЕ ВКЛЮЧЕННЯ... В СМЕРТЬ

Антониони Микеланджело. Профессия: репортер. - М.: Искусство, 1980.-111 с.

Радянські джерела з журналістики, описуючи один з голо-вних методів збирання інформації - спостереження, обов’язково зазначають, що воно може бути прихованим і неприхованим, включеним і невключеним. He бракує там і прикладів. Як прави-ло, вони такі. Приходить журналіст на завод, у партком, і гово-рить: «Хочу написати нарис про найкрашу людину вашого колек-тиву». - «Будь ласка, - відповідали йому, - це Герой Соціалістичної Праці ім’ярек». - «Мені треба вивчити його життя», - говорить журналісх- «Будь ласка, - відповідали йому - ми зарахуємо вас

1 Див. змістовне інтерв’ю з автором роману Тетяни Рощиної, де висловлений сучасний погляд письменника на свій твір: Жуховицкий Л. “Роль анекдотиче-ского патриарха не для меня. Буду печататься и дальше”/Леонид Жуховиц-кий//Журналист (Москва). – 1996. – № 3. – С. 2–5.

 

ДОДАТОК

на місяць робітником у його бригаду, попрацюйте поруч, при-дивіться, а потім опишіть усе, нічого не вигадуючи». І журналіст опинявся на деякий час поруч із своїм героєм. Потім писав нарис чи документальну книгу. Найбільш ефективним вважався метод прихованого включення, який полягав у тому, що журналіст при-ховує від оточення свою професію й завдання. У такому випадку люди розкриваються глибше, бувають відвертішими.

І могло скластися враження, що цей тип спостереження – ви-нахід радянської журналістики для вивчення життя робітничого класу та трудових колективів… Але виявляється, що це зовсім не так. Методом спостереження користувалися завжди жур-налісти усього світу, часто з ризиком для власного життя. Про невситимий журналістський потяг опанувати таємницю, збаг-нути приховані механізми життя видатний італійський режисер Мікеланджело Антоніоні створив один з найбільш вдалих і за-гадкових своїх фільмів «Професія: репортер» (1975).

Картина, відзнята за романом англійського письменника Марка Піплоу, стала такою популярною, що викликала в усьо-му світі вибух інтересу до романтичної професії журналіста. Навіть у Радянському Союзі конкурси на журфаки зросли в кіль-ка разів. Молодий італійський режисер Карло Ді Карло, щоб зробити твір М. Антоніоні також і надбанням читачів, записав з плівки сценарій фільму. Так виник цілком новий текст, який докладно описував картину. Він був опублікований свого часу в Італії. У 1980 році кінознавець С. Токаревич переклав цей текст по-російськи і видав його у видавництві «Искусство» в Москві із своєю передмовою й додатком уривків з деяких критичних статей про цей фільм.

Твір М. Антоніоні загадковий не лише тому, що всяке велике мистецтво є загадковим. Тут містилася своя таємниця двійни-цтва, таємниця перевтілення. Головний герой фільму, тележур-наліст Девід Локк, працював над створенням документального фільму про Африку. Йому доводилося знімати розстріл негритян-ського лідера, брати інтерв’ю в президента країни й у чаклуна одного з племен. Репортер – це мовчазний свідок, це людина, що спостерігає й фіксує побачене, але згідно з професійним табу не бере участі в подіях. Проте поступово нагромаджуються пси-хічна втома, жага заховатися від виснажливої погоні за новина-ми. Чи можливо це?

 

ДОДАТОК

Якось Девід опинився в готелі, де його сусідом якийсь час був торговець зброєю Робертсон. Кілька разів зустрілися, поговори-ли, залишилися магнітофонні записи цих розмов. А через кілька днів цей чоловік помер. Він був схожий на Девіда. І журналіст прийняв відчайдушне рішення зайняти його місце. Важко навіть сказати, яка спонукальна пружина запустила в хід цей механізм двійництва. Бажання виключитись зі свого життя, перестати бути собою, звільнитись від минулого? Чи навпаки, бажання включитись у чуже життя, проникнути в таємничі сфери поста-чання зброєю повстанців, не дати загинути справі національного визволення, яка не може не викликати співчуття. Слід сказати, що обидві версії жваво обговорювалися в критиці. Мені ж більш переконливою здається друга.

Журналістський інстинкт переміг у Девіді. Він запалився прагненням замість тимчасового ігрового включення пройти небезпечним шляхом справжнього прихованого включення в чуже життя. Підстановка вдалася, Локк з паспортом Роберт-сона повернувся до Лондона. Він нічого не знає про людину, роль якої йому доводиться виконувати, лише стає власником його небагатого багажу. У ньому він знайшов блокнот із записами майбутніх зустрічей, що заплановані по всій Європі: тут і Мюн-хен, тут і Барселона. У записах вказано час і місце побачень. І Девід вирушає шляхами Робертсона. Він випадково знайомиться з дівчиною, яка закохується в нього й стає його супутницею.

Доля Робертсона все глибше втягує в себе Девіда. Спочатку ми бачимо, як якісь діячі розплачуються з ним за вже поставлену зброю, а потім ці діячі заарештовані дають свідчення на допи-ті, – звучить ім’я Робертсона. За ним починається полювання. Його розшукує дружина Рейчел Локк, аби розпитати про свого чоловіка, адже за версією поліції Робертсон був останнім, хто бачив Девіда живим. На Девіда полює й резидентура тієї держа-ви, повстанцям якої він постачає зброю. А він переховується від усіх. Якось дівчина запитала його, від чого він утікає. «Оглянь-ся», – сказав він. Позаду була порожня довга дорога, відбігаючі дерева, синє небо – звичайне життя і нічого більше. Від нього й тікав Девід Локк.

Убивці наздоганяють його в готелі «Де ля Глорія» на околиці іспанського містечка Осуна. Можливо, так ще недавно вони на-467