1.6. Розвиток фінансової діяльності суб’єктів підприємництва в Україні


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 

Загрузка...

Оцінювати розвиток фінансової діяльності суб’єктів підприє-мництва в Україні в економіко-історичному аспекті необхідно за такими критеріями: організаційно-правова форма підприємницт-ва, власний капітал підприємства, позичковий капітал суб’єктів підприємницької діяльності, зовнішньоекономічна діяльність

суб’єктів підприємництва. На основі цих критеріїв можна прослі-дкувати тенденції розвитку фінансової діяльності та зробити нау-ково обґрунтовані висновки щодо цього.

Організаційно-правові форми підприємницької діяльності та форми власності змінювались під впливом історичних подій. Значний вплив на них мала економічна політика держав-сусідів, а саме: Росія (східна та центральна Україна) і Австро-Угорщина (західноукраїнські землі). Характеристика організаційно-правових форм господарювання та форм власності згрупована у таблиці 1.4.

В Україні мануфактурне виробництво пройшло дві стадії – ни-жчу, яка характеризувалася розвитком початкових форм мануфак-тур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані мануфак-тури (з 20-х років ХVІІІ ст.). Початкові форми мануфактури – це переважно дрібні підприємства, в яких поділ в процесі виробницт-ва відігравав уже значну роль, панувала ручна ремісницька техні-ка, а в деяких галузях почалася механізація виробничих процесів. Такі мануфактури були попередниками розвинених мануфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва до ма-нуфактурного, їх поява в найважливіших галузях промисловості свідчила про початок мануфактурного періоду.

Акціонерні компанії в Україні виникли в 70-х роках та набули поширення в 90-х роках ХІХ ст. У цей період з’являються перші іноземні компанії (з 1988 по 1894 роки створено 22 компанії). Кооперативи як організаційно-правова форма організації бізнесу почали розвиватися в 60–70-х роках ХІХ ст. Для них характерни-ми були високі як на ті часи внески (25–50 крб), які не давали змоги вступати у кооперативи менш заможному населенню укра-їнських міст та існування членів з повним і неповним паєм.

Перші згадки про власний капітал підприємства в сучасному розумінні були зафіксовані з появою акціонерних товариств у ХVІІІ ст. У XIX ст. – поч ХХ ст. показовими є дані про частку великих компаній в акціонерному капіталі найважливіших галу-зей промисловості. У 1870–1890 pp. кількість найбільших това-риств, основний капітал яких становив від 1 млн крб і більше, зросла в 11 разів, а їхній капітал – у 8 разів.

Таблиця 1.4

Характеристика організаційно-правових форм господарювання та форм власності в Україні

                  з княжого періоду до 1990-х років XX ст.       

Період Територія України    Характеристика організаційно-правових форм господарювання          Форма власності

1          2          3          4

Княжий

період,(кін.

IX - сер. XII

ст.)      Київська Русь            Общинне ремесло; реміснича промисловість (прядіння, тка-цтво, обробка шкіри, дерева, каменю, ювелірне, гончарне і залізоробне виробництво); міське, вотчинне, монастирське, державне ремісництво. Приватна, монастирська, держав-на

XVI-XVII ст.  Лівобережна і

Слобідська Укра-

їна       Міське і сільське ремесло, мануфактурне виробництво, спе-ціалізація ремесел (деревообробка, будівельна справа, виро-бництво одягу, харчова і винокурна промисловість, ткацтво, гончарство). Дрібне виробництво (капіталістичні, кріпосні та змішані мануфактури) та великі централізовані мануфактури (казенні, професійні, вотчинні, купецькі).     Приватна (власниками були куп-

ці, шляхта, міщани, козаки, селя-

ни), державна (у економічній і

воєнно-стратегічній сфері)

 

            Запоріжжя     

            Індивідуально-приватна, колек-

тивно-військова. Приватна влас-

ність на землю відсутня.

Поч. XIX

ст. до 1870

років   Східна Україні           Підприємства фабрично-заводського типу (металургійна промисловість, тютюнові підприємства), монополістичні об'єднання (вугільна промисловість, металургія), акціонерні компанії (металургія, вугільна промисловість, машинобуду-вання), підприємства з іноземним капіталом.    Приватна, державна, колективна.

 

            Західноукраїнські землі         Фабрично-заводська промисловість (текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова), суконні і тютюнові мануфактури, ливарні заводи, залізоробні підприємства.            Приватна, державна, колекдивна.

Продовження табл. 1.4

1          2          3          4

80-90 роки

XIX ст. -

поч. XX ст.    Західно-

українські

землі   Середні і великі підприємства (нафтоозекеритна промисловість, машинобуду-вання, лісопильна), акціонерні товариства, монополістичні об'єднання (концерни, картелі), монополістичні об'єднання з іноземним капіталом (австрійський, німецький, французький). Приватна, держав-на, колекгивна.

XIX ст.-поч. XX ст.  Східна і

центральна

Україна           Споживчі кооперативи (крім торгівлі предметами широкого вжитку мали їдальні, пекарні, фабрики овочевих напоїв). Артілі (хлібопекарські спілки). Злит-тя банківського і промислового капіталу.            Колективна.

1914-1939 роки         Східна і

центральна

Україна           Денаціоналізація дрібних ремісничих майстерень, середні підприємства. Орен-да засобів виробництва (приміщень, підприємств у торгівлі і промисловосгі, землі і техніки в сільському господарстві). Виникли концесії (оренда державних підп-риємств зарубіжними підприємцями), змішані підприємства із залученням коштів держави та іноземних фірм. Створення великих підприємств у металу-ргії і машинобудуванні («Азовсталь », «Запоріжсталь », «Криворіжсталь», Харківський тракгорний завод, Краматорський машинобудівний завод). У харчовій промисловості набули розвитку маргаринова, молочна, комбікормо-ва, хлібопекарська.      Державна, колекти-вна.

20-30 роки XX ст.     Західно-

українські

землі   Кооперативне виробництво, підприємництво, підприємства з іноземним капі-талом (деревообробна, нафтова промисловість), виробничі підприємства, тор-гові кооперативи (споживчі товари ти вироби широкого вжитку).    Приватна, держав-на, колекгивна.

1939-1990 роки XX ст.         Україна           Великі підприємства (важка промисловість, легка промисловість), підприємс-тва з іноземними інвестиціями. Поділ промисловості на групу А (добувна, обробна, військова, виробництво засобів виробництва) та групу Б, кооперати-ви (виробничі, споживчі).          Державна, колекти-вна.

При цьому загальний основний капітал товариств з капіталом менше ніж 1 млн крб збільшився тільки у 6 разів порівняно з їх-ньою кількістю. До того частка акціонерних товариств з капіта-лом менше ніж 1 млн крб зменшилася в 1,6, а з основного капіта-лу – в 1,33 раза.

Правом вирішального голосу в акціонерних товариствах кори-стувалися тільки великі та найбільші підприємці. В статутах цих товариств зазначалося, що кожен акціонер має право бути прису-тнім на загальних зборах і брати участь в обговоренні питань, але право вирішального голосу надавалось акціонеру, який мав не менше ніж 12 акцій. Власник 24 акцій мав два голоси, 48 – три.

Ощадно-позикове товариство у ХІХ ст. власний капітал фор-мувало за рахунок членського паю, який на той час був дуже ви-сокий, але його можна було вносити частинами. Крім того, члени товариства платили вступні внески по 1 крб. Власний пайовий капітал цих товариств зріс до 43 тис. крб.

Основний капітал кредитних товариств, які виникли у 1895 р., складався з позичених чи пожертвуваних сум. Ці товариства зде-більшого отримували на основний капітал позику з державного банку під солідну відповідальність їх членів (ощадно-позикові товариства не мали права на таку позику).

Акціонерна промисловість України характеризувалася вели-кою прибутковістю. У другій половині 90-х років норма прибут-ку в ній коливалася між 11,5 % і 15,6 % на капітал, що становило в середньому 13 %, майже вдвоє перевищуючи прибутковість за-хідноєвропейських підприємств. Гірничопромислові південноукра-їнські фірми, використовуючи систему державних замовлень і забороненого митного протекціонізму, досягали небачених над-прибутків. Це, зокрема, стосувалося металургійних заводів, при-буток яких у 1897 p. досягав у середньому 50 % на капітал, а Юзівського заводу – 100 %. Понад 25 % усіх іноземних капіталів, вкладених у промисловість Російської імперії на початку XX ст., припадало на Україну. Так, у вугільній промисловості іноземцям належало 63 % основного капіталу, в металургії – 90 %. Іноземні інвестори вкладали свій капітал в Україну через високі прибутки, які потім майже повністю йшли за кордон.

Дивіденди Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства і Товариства Брянського рейкопрокатного залізороб-ного і рейкового виробництва становили 30–40 % на капітал. У 1897–1898 роках товариство Дніпровського заводу отримало близько 4 млн крб, тобто 80 % чистого прибутку на капітал, ви-давши з цієї суми 2 млн крб, або 40 % дивідендів.

Дивіденди акціонерних товариств коксового виробництва до-сягали 30–35 %, а вугільних – 9–12 % на капітал.

Позичковий капітал суб’єкти підприємницької діяльності по-чали формувати ще у XV ст., коли продавали товари у кредит, під заставу, з’явилися векселі, почали укладатися торгові контракти, зародилася іпотечна система (земля приймалася в заставу). Окремі купці вели торгівлю через своїх агентів. Розвиток лихварства привів до появи перших «банківсько-торгових домів». Відсоткові ставки були високими (50–100 %). У 1347 p. було заборонено брати більше одного гроша з гривні на тиждень.

Одночасно із зростанням торгівлі та грошового обігу на укра-їнських землях у XVI–XVIII ст. ст. поширилися кредитні операції й лихварство. Необхідність кредиту була зумовлена також відсу-тністю у купців вільних коштів. Оперування кредитами підвищу-вало дієвість торгових операцій, спрощувало розрахунки. Найма-совішими були короткостроковий споживчий кредит і комерційний кредит на великі суми, за рахунок чого формували суб’єкти підприємництва позичковий капітал. Комерційний кре-дит брали для купівлі великих партій товару.

Лихварство було поширене серед представників різних верств населення (купці, орендарі, корчмарі, старости, війти). Найбіль-ше ним займалися вірменські та єврейські купці, які часто спеці-алізувалися в цій галузі. У Галичині своєрідними банківськими організаціями були єврейські міські громади (кагали). Позиковий процент був високим – від 8 % до 20 % на рік, а на короткостро-кові періоди – 50–100 %, часто виступав у натуральній формі (передача користування землею та ін.). Нерідко у ролі кредитних контор виступали католицькі костьоли й монастирі, православні братства. Великі позики надавалися магнатам, шляхті, купцям і козакам, навіть королям. В Українській козацькій державі існував обопільний кредит у зовнішньоторгових операціях. Українські купці отримували його у Польщі, Німеччині, західноукраїнські купці брали українські товари в кредит. Оскільки не було інших умов для розвитку ринкових відносин, лихварство негативно впливало на розвиток економіки краю, виснажувало її.

У Російській державі на відміну від західних країн важливе значення мав державний кредит. Роль банку виконувала Мануфак-тур-колегія, яка видавала грошові позики промисловцям і купцям, безплатно передавала приватним особам казенні підприємства з наданням грошової позики з державної скарбниці. У 1754 p. ство-рені Дворянський і Купецький банки. Дворянський банк, що мав контори у Москві та Петербурзі, видавав кредити з розрахунку 8 %

річних під нерухоме майно і дорогоцінності в сумі від 500 крб до 10 тис. крб на одну особу. Він проіснував до 1786 р. Після цього його капітал було передано Державному позиковому банку. Неве-ликі капітали Петербурзького купецького банку, видача кредитів під товар на строк до одного року, обмеженість сфери дії лише ку-пцями Петербурзького порту призвели до його закриття у 1782 p. і передачі вкладів до Дворянського банку.

Державний позиковий банк давав кредити під поміщицькі ма-єтки (40 крб з кріпака чоловічої статі), заводи, кам’яні будинки у розмірі 3/4 їх ціни. Кредити видавали дворянству строком до 20 років зі сплатою 5 % річних, містам і – на 22 роки і 4 % річних. Вклади приймали з виплатою 4,5 % річних.

Комерційні операції здійснювали з 1772 p. облікові та страхові контори у провінціях при Державному асигнаційному банку. Од-ночасно розвивався комерційний кредит у формі векселів. У 1729 p. було створено вексельний статут, а у 1740 p. – банкрутсь-кий статут. Зберігав своє значення лихварський кредит, в основ-ному в розмірі 12–20 % річних. У Російській імперії мали право користуватися позиками лише великоросійське дворянство, інозем-ці, які перебували у постійному підданстві Росії та мали тут не-рухоме майно. Українське дворянство було порівняно з ними у правах на отримання позик лише в 1783 p.

На початку українського кооперативного руху виникли креди-тні товариства, які надавали позичковий капітал у користування суб’єктам підприємницької діяльності. У 1869 p. виникло ощад-но-позикове товариство у м. Гадячі на Полтавщині, до складу якого входило 28 міщан-ремісників та купців. Товариство вида-вало позики за порукою, проте кожен його член мав змогу пору-читися лише за 10 крб. Середній обсяг позики за перші роки дія-льності товариства становив 27 крб.

Найактивнішу діяльність розгорнуло ощадно-позикове товари-ство в Сокиринцях Прилуцького повіту на Полтавщині, засноване в 1871 p. Позики видавали на підставі особистої довіри в сумі до 25 крб кожному під 9–10 % річних, а більші – за борговим зо-бов’язанням і чиєюсь порукою або під заставу рухомого і нерухо-мого майна і то не більше як 100 крб. Переваги в отриманні позик мали ті, що потребували меншої суми і хто раніше став членом товариства. Лише за 1873 p. було видано позики 108 членам стро-ком від 3 до 9 міс. на суму 9810 крб. Лише у 1895 p. царський уряд видав Положення про установи малого кредиту. Цей документ пе-редбачав запровадження поруч з існуючими ощадно-позиковими товариствами організацій малого кредиту – кредитних кооперати-

вів типу Райфайзена, їх засновували не на паях, як це мало місце в ощадно-позикових товариствах. Тому кредитні товариства конт-ролювали державний банк. Позики у кредитних товариствах були довгострокові, їх видавали лише на виробничі потреби. Ці товари-ства могли також вести посередницькі операції.

Зростання чисельності кредитних спілок зумовило створення у 1898 p. Крайового союзу кредитного (КСК) першого західноук-раїнського кооперативного союзу, який об’єднав і підпорядкував собі значну частину українських кредитних кооперативів. У 1913 p. КСК вже налічував 906 членів, у тому числі 427 кооперативів, 1 110 000 крон власного майна, 1 706 119 крон на вкладах, 4 264 406 крон виданих позик, а загальний оборот досяг майже 106 млн крон.

З усіх видів виробничої кооперації в Галичині найбільше роз-винулася молочарська.

Значна роль в економіці Західної України у XIX ст. – поч. XX ст. почала належати українським кредитним установам, у тому числі Українському акціонерному земельному іпотечному банку, заснованому в 1909 p., з капіталом у 1 млн крон. Акціонерами банку стало багато українських землевласників, торговців і про-мисловців. Банк широко проводив кредитні операції під заставу зем-лі та нерухомого майна. Він випускав векселі, організував інвес-тиції у різні торгово-промислові кооперативні підприємства. Цей банк став основним джерелом кредиту для західноукраїнських тор-гових і виробничих сфер, кооперативних установ.

Значне місце у банківській системі західноукраїнських земель займав Промисловий банк у Львові. Його створення вимагали як польські, так і українські промисловці ще у 1901 p. Група галиць-ких промисловців у 1909 p. почала переговори з австрійським ба-нком «Нідеростеррайхіше Ескомпте – Гезельшафт» про спільну ор-ганізацію кредитної установи для фінансування галицької промисловості. Після тривалих переговорів контрагенти погодили організацію Промислового банку з акціонерним капіталом 10 млн крон. 20 % акцій зобов’язалися викупити Крайовий сейм і місцеві підприємці, а 80 % капіталу мав оплатити Австрійський банк. От-же, з самого початку Промисловий банк був під контролем австрій-ської фінансової установи.

Наприкінці XIX ст. у зв’язку з акцією, спрямованою на обме-ження приватного лихварства, на Закарпатті виникло кілька деся-тків кредитних кас і установ, які працювали на зібраному капіталі за допомогою угорських банків. Вони належали також угорським та іноземним, в основному німецьким банкірам.

На західноукраїнських землях у 20–30-х роках ХХ ст. керів-ним органом кредитних кооперативів Західної України був «Центробанк» – кредитний кооператив другого ступеня. Його членами були в основному кооперативи. Саме у ньому отримува-ли суб’єкти господарювання кредитні ресурси. «Центробанк» посту-пово перетворювався на центральну касу української кооперації. Він фінансував як кредитну, так і закупівельно-збутову (збутові опе-рації – «Центросоюз»), молочарську, виробничу кооперацію.

В 1939-1990 р. ХХ ст. суб’єкти підприємницької діяльності формували позичковий капітал за рахунок асигнувань з бюджету та кредитних ресурсів державних банків. Основна частина дер-жавних фінансових ресурсів, призначених для народного госпо-дарства, асигнувалася на розвиток промисловості та будівництва. Так, в 1961–1965 pp. їхня частка становила 55 %, вкладення у сільське господарство – 14,2 %, на транспорт і зв’язок – 3,9 %, житлово-комунальне господарство – 16,6 %.

Кредитні відносини в Україні повністю контролювалися сою-зним урядом. У 1955 p. було створено Українську контору Дер-жавного банку СРСР та республіканські контори Промбанку, Сільгоспбанку і Торгбанку. В 1957–1959 рр. проведено реоргані-зацію банківської системи. Ліквідовано Торгбанк, Сільгоспбанк, їхні функції передано Держбанку і Промбанку. До кредитної сис-теми належали Зовнішторгбанк СРСР і державні ощадні каси (14,8 тис. у 1990 p.). Зросло значення банківського кредиту в роз-витку господарства. Збільшились обсяги кредитів усіх видів: у 1951–1960 pp. – у 3 рази, у 1961–1985 pp. – у 10 разів. З другої половини 80-х років почалося зменшення надання позик, у 1990 p. їх кількість становила 70 % рівня 1985 p. Переважали до-вгострокові позики, їх надавали для освоєння нових підприємств і технологічних процесів, на будівництво і механізацію тваринни-цьких ферм, придбання сільськогосподарської техніки, водогоспо-дарське будівництво. Важливим джерелом платіжних кредитів були грошові вклади населення, що становили у 1986 p. 220 млрд крб. У 1987 p. розпочалася перебудова банківської системи СРСР. Утворилося п’ять спеціалізованих банків: Зовнішеконом-банк, Промбудбанк, Агропромбанк, Житлосоцбанк, Ощадбанк. Однак монополія центру в банківській системі залишалася.

Зовнішньоекономічна діяльність суб’єктів підприємницької діяльності мала місце ще у княжий період. Тут була досить роз-винена система обміну. Є відомості, що трипільці отримували в обмін на хліб і худобу від остготських племен коней, запозичили деякі технологічні способи керамічного виробництва. Найчис-леннішою групою були дрібні торговці, які розносили вироби київських, галицьких, чернігівських та інших ремісників. Великі купці – «гості» – вели закордонну торгівлю. Вони реалізовували значні партії товарів, об’єднувались у торгові корпорації – гіль-дії, мали вплив на політику держави. Купці й «гості» були під охороною князя.

XVI ст. – перша половина XVII ст. характеризувалися також подальшим посиленням торгових зв’язків України з Молдавією, Росією, Кримським ханством і країнами Азії – Персією, Індією та Аравією. Українські купці часто отримували від молдавських го-сподарств грамоти-привілеї на пільгову торгівлю. До Молдавії надходили свинець, мідь, залізо, золото, срібло, металеві вироби, тканини, головні убори, скло; з Молдавії та Волощини – вина, риба-білуга, мед, віск, воли, шкіри, горіхи. Розширювався асор-тимент товарів зовнішньої торгівлі з Туреччиною. Королівська комісія, яка встановила в 1633 p. у Львові «таксу» східних това-рів, називала серед імпортованих з Туреччини шовк, атлас, пер-ські килими, тигрові та борсукові шкіри, дорогу сірійську зброю, індиго для фарбування, арабських коней, прикраси, вина, рис, родзинки, прянощі. Зі Львова до Туреччини везли зброю і сви-нець, кушнірські вироби, сукно, ножі. У Снятині знаходилася го-ловна митна «комора» для турецьких і молдавських товарів.

В імпорті з Угорщини чільне місце займали вина, залізні ви-роби, мідь, срібло, золото, селітра, сукно, а в експорті – сіль, гон-чарні вироби. Угорські купці приїжджали за товаром до Старого Самбора – головного центру торгівлі поблизу кордону.

Розвивались українсько-російські торгові зв’язки. Після Визво-льної війни у середині XVII ст. були відновлені традиційні зв’язки з Західною Європою через Гданськ, Кенінгсберг, Ригу, Сілезію. Гетьман І. Мазепа офіційно затвердив головні торгові шляхи з Стародуба та Чернігова через Мінськ і Гродно до Кенінгсберга. Основним центром зовнішньої торгівлі для західноукраїнських земель залишався Гданськ. Пожвавилася торгівля сухопутним шляхом через Вроцлав і Оломоуц. Українські купці збували свої товари (продукцію сільського господарства і промислів) у Франції та Голландії. Серед імпортованих товарів найбільше значення ма-ли англійські, угорські, вроцлавські сукна, китайка, англійська і шлезька байка, золота, срібна і шовкова парча, гризет, тафта, вене-ціанський і флорентійський оксамит, золоті й срібні ґудзики, ба-тист, чоловічі та жіночі панчохи, скрипки, саксонський фарфор, косметика, зброя, медикаменти, книги, мідь, географічні карти, сільськогосподарські знаряддя, вино, овочі та фрукти.

Для Запоріжжя велике значення мала зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому житті: хліб, горілку, тютюн, порох, інші бойові припаси, а також тканини і готовий одяг, смушки, дорогу зброю і кінську збрую. Вивозили сіль, рибу, худобу, хутра. На територію Запоріжжя не допускався «царев кабак», тобто російська державно-монопольна торгівля горілкою. Головним торговим партнером та імпортером з території запорозьких Вольностей була Росія. На Січі здійсню-валися досить значні кредитні операції й продаж цінностей з від-строчкою платежів. При ліквідації Січі в інвентарних описах конфіскованого майна старшини разом з готівкою зазначені вексе-лі й боргові розписки на тисячі карбованців.

У 1939–1990-р ХХ ст. роблячи вагомий внесок у економіку колишнього СРСР, Україна брала участь у зовнішньоекономічних відносинах. В останні роки існування СРСР її частка становила 20 % загальносоюзних експортних поставок, які йшли у 123 краї-ни світу. Суб’єктами міжнародних господарських зв’язків були понад 1400 українських підприємств.

Найтісніші економічні зв’язки Україна підтримувала з країна-ми Східної Європи, зокрема з Угорщиною і Польщею. У струк-турі вивозу в ці країни переважала продукція галузей важкої ін-дустрії, електроенергія, природний газ, кокс, руда, сірка, чорні метали, устаткування для гірничодобувної та металургійної про-мисловості, екскаватори, бульдозери, телевізори, трансформатори, сільськогосподарські машини.

Підсумовую вище викладене можна виділити такі етапи роз-витку фінансової діяльності суб’єктів підприємництва в Україні за критерієм організаційно-правової форми господарювання:

1)         ремісничо-общинний період (кін ІХ – сер. ХІІ ст. ст.) – характеризується розвитком общинного ремесла, прядіння, ткац-тва, ювелірного виробництва на основі приватної, монастирської і державної форм власності;

2)         мануфактурний період (ХVІ–ХVІІ ст. ст.). Особливого розвитку набула спеціалізація ремесел, дрібне виробництво та великі централізовані мануфактури на основі приватної та дер-жавної власності;

3)         фабрично-заводський період (поч. ХІХ ст. – 90-ті роки ХХ ст.). Починають з’являтись підприємства фабрично-заводського типу, монополістичні об’єднання, акціонерні товари-ства, підприємства з іноземним капіталом, кооперативи, підпри-ємництво на сонові приватної, колективної, державної форм вла-сності.

За критерієм власний і позичковий капітал фінансова діяль-ність суб’єктів підприємництва в Україні розвивалась за такими етапами:

1)         етап становлення. Власний капітал вперше у його кла-сичному розумінні з’явився в 1870-х роках ХІХ ст. з появою ак-ціонерних товариств. Позичковий капітал суб’єкти підприємни-цької діяльності почали формувати ще у XV ст., коли продавали товари у кредит, під заставу, з’явилися векселі, почали укладати-ся торгові контракти, зародилася іпотечна система. Кредитні операції та лихварство як джерела позичкового капіталу суб’єктів підприємництва почали використовуватись на українських зем-лях у ХVІ – ХVІІІ ст. ст. Ними переважно займалися купці, міські громади, католицькі костьоли, монастирі, православні братства;

2)         етап розвитку характеризується появою спеціалізованих кредитних установ, які надавали іноземний капітал у тимчасове користування суб’єктам підприємницької діяльності (банки, кре-дитні товариства, ощадно-позикові товариства). У цей період (54т роки ХVІІІ ст. – 90-ті роки ХІХ ст.) починає з’являтись державний кредит, зростає власний капітал суб’єктів підприємництва, випла-чуються дивіденди (їх розмір становив до 40 % на капітал).

Періодизувати розвиток фінансової діяльності суб’єктів підп-риємництва в Україні за критерієм зовнішньоекономічна діяль-ність підприємств можна таким чином:

1)         етап зародження, який був характерний для княжого пе-ріоду, коли була досить розвинена система обміну, а купці об’єднувались у торгові гільдії для здійснення зовнішньоеконо-мічної діяльності;

2)         етап розквіту припадає на ХVІ – 90-ті роки ХХ ст. Він характеризується подальшим посиленням торгових зв’язків України не лише з близькими сусідами, але і дальніми. Зовніш-ньоторговельні відносини набувають подальшого розвитку. Ос-новними товарами, які експортувалися з України були корисні копалини і напівфабрикати з них, тканини, сільськогосподарські продукти, а імпортувались – готові вироби.

Кожний із цих етапів характеризується низкою ознак. Більшо-сті з них притаманні свої часові рамки, причому всередині етапу розвиток фінансової діяльності суб’єктів підприємництва в Укра-їні має більш детальну періодизацію. В історичному аспекті кож-ний з наступних етапів змінювався на основі вдосконалення про-цесів у попередніх та передбачав поступове відмирання ознак, які були характерні для суб’єктів господарювання у більш ранні пе-ріоди.