10.2. Ризики у зовнішньоекономічній діяльності та методи їх нейтралізації


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 

Загрузка...

Ризики – це можливі несприятливі події, що можуть відбути-ся і в результаті яких можуть виникнути збитки, майнові втрати учасників ЗЕД. Структура ризиків у зовнішньоекономічній діяльнос-ті доволі змістовна і нараховує сотні різновидів, які можна кла-сифікувати за певними ознаками. Ризики, зовнішні щодо конт-ракту, поділяються на політичні, юридичні, макроекономічні, маркетингові. Політичні ризики – це можливість виникнення збитків чи скорочення розмірів прибутку внаслідок державної по-літики регулювання зовнішньоекономічних відносин. Політичні ризики розподіляють на чотири групи: 1) ризик націоналізації та експропріації; 2) ризик трансферту, пов’язаний з можливими об-меженнями конвертування національної валюти; 3) ризик розриву контракту через діяльність влади тієї країни, де знаходиться підп-риємство-контрагент; 4) ризик військових дій та громадських заво-рушень.

Для зменшення ризиків за укладеними зовнішньоекономічними контрактами слід попередньо перевірити потенційного партнера. З цією метою пропонується оцінити ефективність його функціо-нування. Керуючись інформацією про потенційного партнера, можна зробити конкретні висновки щодо його надійності та пла-тоспроможності. Якщо підприємство задовольняє потенційний пар-тнер, то перед ним стоїть питання укладення зовнішньоекономі-чної угоди з мінімізацією можливих ризиків, використовуючи всі можливі застереження. Так, ризику невиконання партнером зо-бов’язань за контрактом можна уникнути за рахунок:

– укладення договору про наміри, де оговорюється строк, протягом якого сторони можуть внести зміни;

– відображення в договорі намірів щодо матеріальної від-повідальності за відмову від підписання контракту;

372

– відображення умови про розгляд можливих суперечок че-рез господарський суд;

– відображення в контракті умови про штрафні санкції за невиконання будь-якого зобов’язання за контрактом;

– відображення в контракті умови про виникнення можли-вих форс-мажорних обставин.

Для подолання загрози неплатоспроможності партнера вико-ристовують такі інструменти:

– передбачення умови про чинність контракту після надхо-дження коштів на розрахунковий рахунок виконавця;

– передача права власності замовнику після повної сплати вартості товару (послуги);

– використання послуг банку щодо акредитивної форми ро-зрахунків;

– укладення угоди з банком на факторингове обслуговуван-ня можливої дебіторської заборгованості.

Найбільшою групою ризиків у зовнішньоекономічній діяльно-сті є маркетингові ризики, пов’язані з реалізацією товару на рин-ках збуту. До таких ризиків відносять інформаційні, інноваційні, кон’юнктурні та транспортні ризики. Для проведення успішної збу-тової діяльності на зовнішніх ринках потрібно проводити їх рете-льний ситуаційний аналіз, який ґрунтується на розробці таких експертних чи маркетингових систем, які дають змогу враховува-ти невизначеність інформації про ринок. Інформаційний ризик – ризик відсутності, невизначеності чи недостовірності інформації, що стосується юридичної бази для підготовки контракту, стану справ партнера і його банку, загального стану ринку товарів (по-слуг), на якому функціонує підприємство. Інноваційний ризик – можливість втрат, що виникають внаслідок вкладення підприємст-вом коштів у виробництво нових товарів (послуг), які, можливо, не знайдуть попиту на ринку. Кон’юнктурний ризик – можли-вість втрат через зміну ринкової кон’юнктури, зміну як економі-чного стану виду економічної діяльності, в якій функціонує підп-риємство, так і суміжних з нею видів. Транспортні ризики – ризики, які виникають у зовнішньоекономічній діяльності при укла-денні зовнішньоекономічних угод, а саме при переміщенні товару від продавця (постачальника) до покупця.

Запобігти виникненню інноваційного ризику можливо тільки шляхом проведення ретельних маркетингових досліджень, спря-мованих на виявлення потреб споживачів на тому ринку, де фун-кціонує підприємство.

При запобіганні кон’юнктурному ризику слід врахувати діяль-ність підприємства в цій сфері, а також суміжних видах економі-чної діяльності за певний період часу; сталість функціонування

виду економічної діяльності порівняно з економічним станом у країні в цілому; результати діяльності різних підприємств у ме-жах одного виду діяльності. Оцінка маркетингової групи ризиків ґрунтується на визначенні ступеня можливості виникнення мар-кетингових ризиків, тобто на їх імовірності. Маркетингові ризики багатономенклатурні, їх зумовлюють як внутрішні, так і зовнішні фактори, дію яких досить важко скерувати в потрібному на-прямку.

Усі транспортні ризики можна поділити за «Інкотермс-2000» на чотири групи.

Група Е (EXW) передбачає ситуацію, коли покупець несе всі ризики і витрати, пов’язані з доставкою товару від складу про-давця (виробника) до кінцевого пункту споживання.

Група F містить три конкретні варіанти передачі відповідальності і ризиків:

1.         FCA – ризики і відповідальність продавця переходять на покупця (посередника) у момент передачі товару у визначеному місці, при передачі товару перевізнику, визначеному покупцем.

2.         FAS – відповідальність і ризик за товар переходять від пос-тачальника до покупця у визначеному договором порту.

3.         FOB – продавець знімає з себе відповідальність після пере-міщення товару через борт судна.

Група С включає ситуації, коли експортер (продавець) укла-дає із покупцем договір на транспортування, але не бере на себе ніякого ризику. Вона включає такі базові умови:

1.         CFR – продавець оплачує вартість транспортування до пор-ту прибуття, але ризик і відповідальність за цілісність та неушко-дженість товару, а також додаткові витрати бере на себе поку-пець. Перехід ризиків і відповідальності відбувається в момент завантаження судна.

2.         CIF – крім обов’язків, як у випадку CFR, продавець повинен забезпечити та оплатити страхування ризиків під час транспорту-вання.

3.         СРТ – продавець і покупець розподіляють між собою ризи-ки і відповідальність. У певний момент (зазвичай у будь-якому проміжному, географічному пункті) ризики цілком переходять від продавця до покупця.

4.         СІР – ризики переходять від продавця до покупця у визна-ченому проміжному пункті транспортування, але продавець за-безпечує і сплачує вартість страхування товару.

Група D означає, що всі транспортні ризики несе продавець. До цієї групи включають такі базові умови:

1.         DAF – продавець бере на себе ризики до визначеного у до-говорі пункту на кордоні. Далі ризики приймає на себе покупець.

2.         DES – передача ризиків продавцем покупцю відбувається на борту судна у порту призначення.

3.         DEQ – передача ризиків відбувається після розвантаження товару в порту призначення.

4.         DDU – продавець бере на себе транспортні ризики псуван-ня, втрати, розкрадання товару тощо до визначеного договором місця (зазвичай митний склад) на території покупця.

5.         DDP – продавець відповідає за всі транспортні ризики до визначеного місця на території покупця.

При настанні ризиків, про які йдеться в «Інкотермс-2000», по-купець зобов’язаний сплатити ціну товару навіть при отриманні товару у стані, який не відповідає умовам договору, чи при пов-ній його втраті. У цьому полягає «ціна ризику». Якщо ж ушко-дження не обумовлене транспортним ризиком, то покупець має право не тільки ухилитися від оплати товару, але і вважати про-давця відповідальним за порушення умов договору.

Існують також ризики, пов’язані з умовами контракту: що-до властивостей товару, щодо умов постачання, щодо вибору ва-лютних умов контракту, ризик форс-мажору, ризик розриву кон-тракту. Залежно від етапу угоди ризики виникають: при митному оформленні, при сертифікації, комерційні, транспортні. За місце-знаходженням ризики бувають: закордонні, прикордонні, на влас-ному ринку. З огляду на можливість впливу підприємства на ри-зик вони поділяються на дві групи: залежні від діяльності підприємства, або внутрішні, і незалежні від діяльності підпри-ємства, або зовнішні. До внутрішніх ризиків відносять: невико-нання виробничих завдань у визначені терміни; недотримання вимог якості; страйки, недобросовісність працівників; аварії, по-жежі; крадіжки.

До ризиків, які не залежать від підприємства, належать: полі-тичні ризики; військові ризики; ризики, пов’язані з діяльністю органів державної влади; стихійні лиха; ризики, пов’язані з дія-льністю третіх осіб; валютні ризики; ризики зміни ціни; ризик падіння попиту; ризик зростання конкуренції; ризики неплатежів, банкрутства; ризик непоставки товару і невиконання договірних зобов’язань.

Принципова відмінність між цими двома групами ризиків по-лягає у тому, що на першу групу підприємство має змогу вплину-ти, тобто вжити заходів, що усувають їх джерела. На другу групу ризиків підприємство вплинути не може, тому що їх настання

практично не залежить від зусиль учасника ЗЕД. Відповідно для управління цими різними за своїм походженням ризиками мають застосовуватися різні методи.

Для боротьби з внутрішніми ризиками застосовуються відомі методи управління. Наприклад, для усунення ризиків аварій, по-жеж застосовуються заходи безпечного ведення виробництва, протипожежні заходи. Для зменшення ризиків невиконання ви-робничих завдань за обсягом і якістю продукції, що випускається, розробляються відповідні організаційно-технологічні заходи, що включають поточне й оперативно-календарне планування, систему управління якістю та інші аналогічні заходи, що мають за мету створення на підприємстві системи, що виключає невиконання планових завдань у термін і випуск неякісної продукції. Для зни-ження інших внутрішніх ризиків також розробляються адекватні заходи, головним критерієм яких є їх ефективність, тобто спів-відношення між результатом (зменшення збитків або приріст прибутку) і витратами на їх здійснення.

Головна проблема управління ризиками в зовнішньоекономічній діяльності підприємства полягає в управлінні тими ризиками, на-стання яких не залежить від зусиль підприємств. Можна виділи-ти такі групи методів, спрямованих на зменшення можливих зби-тків, що викликані цими ризиками:

1.         Страхування, тобто використання різних видів полісів, до-говорів страхування.

2.         Хеджування як метод використання біржових ф’ючерсних контрактів і опціонів.

3.         Застосування різних форм і методів розрахунково-кредитних відносин, що зводять до мінімуму ризик неплатежу за поставлені товари, або неотримання товарів проти їх сплати.

4.         Аналіз і прогнозування кон’юнктури (попиту, пропозиції, ціни) на зовнішньому ринку, планування і своєчасна розробка заходів з метою уникнути можливих збитків, викликаних не-сприятливими кон’юнктурними змінами.

Серед методів управління ризиками у ЗЕД значна увага приді-ляється страхуванню. Страхування зовнішньоекономічної діяль-ності підприємств – це міжнародні економічні відносини з захис-ту майнових інтересів суб’єктів підприємництва протягом періоду, в якому відбуваються певні події (страхові випадки), за рахунок майнових коштів, що формуються зі сплачених ними внесків (страхових премій).