§ 2. ПРЕДМЕТ ЕСТЕТИКИ В ПРОЦЕСІ РОЗВИТКУ ПРОБЛЕМАТИКИ НАУКИ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 

Загрузка...

Давньогрецька естетика. наголошуючи на ролі почуттів у ста-новленні предмета естетики, не слід забувати, що вже з V ст. до н. е. почуттєво споглядальний підхід до дійсності, панування космологіз-му (сприймання космосу як втілення гармонії, доцільності, краси) дедалі помітніше поступаються місцем загостренню інтересу до самої людини, яка здатна пізнавати і освоювати навколишній світ. Отже,

Естетика

виникає потреба виробляти й осмислювати загальні поняття, систе-матизовувати пізнане. Водночас то був складний і суперечливий пе-ріод у соціально-політичному житті давньої Греції — війни з персі-єю, боротьба аристократії з демократичними тенденціями, конфлікти між полісами. і цілком природньо, що життя вимагало осмислення тих культурно-соціальних зламів, які трансформували давньогрець-ку філософію у принципово нову площину. Можливо, саме це було поштовхом для народження плеяди яскравих мислителів. Особливе місце серед них належить Сократові (470/469 — 399 pp. до н. е.).

у своїх теоретичних поглядах Сократ спирався на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття добра і зла. критикуючи афінську демократію, Сократ наполягав на передачі влади кращим, тобто високоморальним представникам суспільства. Висока мораль, у його розумінні, має бути запорукою справедливості, чесності, шля-хетності людини.

Беручи за основу принцип доцільності, Сократ намагався розкри-ти співвідношення між етичним і естетичним, прекрасним і корис-ним. Філософ оперував поняттям калокагатія (поєднання давньо-грецьких слів прекрасний і добрий (досконалий)). Слід наголосити, що це одне з головних понять античної естетики, яке означало гар-монію зовнішнього і внутрішнього, своєрідну умову краси індивіда. Термін «калокагатія» по-різному тлумачився в конкретні періоди соціально-історичного розвитку античного суспільства. піфагорійці розуміли калокагатію як зовнішню поведінку людини, яка водночас визначає і її внутрішні якості. Геродот пов'язував це поняття з релі-гійними ритуалами, мораллю жреців. платон вважав, що принцип ка-локагатії має безпосередній стосунок до професії воїнів, до поняття військової честі і моралі. Та згодом давні греки дедалі більше почали трансформувати калокагатію у сферу освіти, вихованості людини. Власне, відтоді й почалося по-справжньому філософське осмислен-ня цього поняття. Така тенденція безпосередньо стосувалася появи концепції Арістотеля, який інтерпретував калокагатію як гармонію зовнішнього і внутрішнього. при цьому під внутрішнім він розумів мудрість, яка, на його думку, приводить людину до глибокого усві-домлення єдності краси й добра, естетичного й морального, тобто до гармонії, що має стати нормою існування людини: Якщо людина не здатна сягнути такої довершеності, то вона повинна принаймні че-предмет естетики

рез самовдосконалення тяжіти до цього. Варто зауважити, що добре окреслену сутність принципу калокагатії давньогрецьке мистецтво намагалося втілювати в життя своїми творчими набутками. носіями саме гармонійного, високого морально-етичного існування і діяння стали герої Філія, поліклета, Софокла.

у наступні історичні періоди принцип калокагатії був забутий, а етика й естетика дедалі більше розмежовувалися. кожна з них обира-ла власний шлях розвитку. проблема зв'язку цих наук перемістилася у сферу мистецтва, і найтиповішим аспектом дослідження взаємодії етики й естетики стала проблема моральнісної специфіки мистецтва.

З ім'ям Сократа пов'язані порушення проблеми співвідношення красивого й корисного, а також спроба якомога повніше визначити, що є ідеал.

Естетичні погляди Сократа дістали творче продовження у фі-лософській концепції видатного представника античної філософії Платона (427—347 до н. е.) Естетична спадщина його пов'язана з до-слідженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу філософ приділяв вивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, що мистецтво відігравало особливу роль у житті Афін V—IV ст. до н. е. Афінська демократія домоглася права на безкоштовне відвідування театру, все-народною повагою користувалася творчість поетів і музикантів. про-довжуючи традицію Сократа, платон пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує як по-зитивні, так і негативні якості. Філософ розширив естетичну пробле-матику. В його теоретичних діалогах є думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. і хоч абсолютно пре-красне існує у вигляді ідеї, зате сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шляхи до майбутніх теоретичних досягнень у галузі естетичного.

Саме з ім'ям платона пов'язані ті суперечності у порушенні й розв'язанні певних естетичних проблем, які в майбутньому не лише відобразились у численних дослідженнях, авторських інтерпретаці-ях конкретних термінів, понять, а й ставали у різні історичні періоди основою для формування нових філософських концепцій. Так, у діа-логах «іон», «держава» платон захоплюється, з одного боку, «боже-ственною» силою митця, а з іншого — свідомо принижує його через

Естетика

відсутність утилітарних (практично корисних) наслідків діяльності. на думку платона, не поетові, а лікарю чи ремісникові слід надати перевагу, бо їхня діяльність практично значуща. проблема ролі мис-тецтва в духовному розвиткові людини, формуванні її почуттєвої культури ще теоретично не сформована, а на рівні ототожнення ху-дожньої і ремісницької діяльності мистецтво втрачає свою самобут-ність і самоцінність.

порівнюючи Бога, поета, рапсода і глядача, платон відводить поетові роль посередника, який від Бога передає благо людині. Це функція формальна, вважає філософ, отже, високий зміст творчості втрачається.

Ще однією дискусійною проблемою була спроба платона ви-значити суб’єкт в естетиці. Це й мисляча споглядаюча людина, і світ абсолютної ідеї, і світ душі, які здатні пізнавати сутність. Визнавши, що універсальну красу створив Бог, а прекрасні предмети — це лише недосконала копія універсальної краси, платон констатує в діалозі «Гіппій Більший»: «прекрасне — це важко»1.

Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Арістотеля (384—322 до н. е). і справді, в його працях «поетика», «риторика», «політика», «Метафізика», «Етика» висвітлено широке коло естетичних проблем.

у теорії Арістотеля чітко простежується захоплення космосом — носієм гармонії, порядку, довершеності. Естетичне пізнання й мис-тецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Арістотель уперше подав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропо-нував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа — обґрунтування головного принципу творчої діяльності митця — мімезису (наслідування). Аріс-тотель вважав, що мімезис притаманний людині з дитинства. Саме здатністю до наслідування людина відрізняється від тварин. через наслідування людина набуває перших знань, навичок. результати на-слідування викликають захоплення, почуття задоволення, адже в них наявне впізнавання.

поняття мімезис пізніше було трансформоване в розробку пізна-вальної й емоційної функцій мистецтва, адже, на думку Арістотеля,

1 Платон. Апология Сократа, критон, Гиппий Больший, ион // Соч.; В 3 т. — М.,1968. — Т. 1. — С. 185.

предмет естетики

наслідування не лише стимулює пізнання, а й породжує почуття за-доволення, активізує уяву. Саме цю властивість мімезису було ви-користано як своєрідний зв'язок для введення образно символічної концепції у середні віки. Естетичні погляди Арістотеля пов'язані не тільки з етичною проблематикою, як це було у його попередників, а й з педагогікою, елементами психології, мистецтвознавством (ідеться про розгляд мистецтва за новими координатами — родами й жанра-ми). Видова специфіка мистецтва також є наслідком можливостей мімезису з використанням надзвичайно широкого арсеналу засобів — звуку, барви, слова, відчуття форми. Якщо платон у теорії творчості наголошував на містичних, позареальних стимулах обдарованості, то Арістотель у «поетиці» закликав до узагальнення художнього досві-ду, його передачі іншим у процесі виховання, освіти.

Значне місце в теоретичній спадщині Арістотеля посідає процес розроблення нових естетичних понять, а також подальше теоретичне обґрунтування вже існуючих або використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Це стосується не лише мімезису, а й калокагатії, катарсису. Аналізуючи естетичні проблеми, Арістотель використовує такі поняття, як канон — система норм і правил у розвитку мистецтва, гедонізм (насолода) — наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва, алегорія — образний вислів, іносказання, міра, пропорція, асоціація тощо. Саме погляди Арістотеля можуть бути прикладом ди-намічних процесів не лише у збагаченні проблематики науки, а й у виробленні власного понятійно-категоріального апарату, послугову-ючись яким естетика і змогла у подальші періоди набути самостій-ності як наука.

Розвиток естетичної думки в країнах Сходу. для культури країн Стародавнього Сходу властиві традиційність і консервативність. Ці ознаки час від часу догматизувались: упродовж тисячоліть відтворю-валися ті самі форми в економічній, соціально-політичній і культур-ній галузях. (до переліку країн Сходу відносимо індію, китай, арабо-мусульманські країни.)

Індія. перший індійський трактат естетичних роздумів «натья Шастра» був відомий у і ст. н. е. Його можна віднести до перших спроб аналізу психології творчості, адже тут порушено проблеми вихован-ня актора, висвітлено питання художньої майстерності. пізніше були написані теоретичні коментарі до цього трактату, що вже мали без-Естетика

посередній вихід на естетичну проблематику. Йдеться про розробку поняття раса (естетичне переживання), розгляд власне естетичного переживання, а також життєвої емоції — бхава. на життєвих емоціях ґрунтується естетичне переживання, тобто бхава може викликати до життя раса, а стан раса — це вихід у стан надіндивідуальний. Есте-тичне переживання зумовлюється емоційним станом попередніх по-колінь і вплітається у складний ланцюг перевтілень живих істот. Так діє закон — карма. переживання раса можна довести до містичного екстазу, а через нього досягти етичної досконалості.

Отже, як і антична естетика, в теорії індійського варіанту наголо-шено на єдності естетичного й етичного аспектів. Ця єдність зумов-лює можливість дхвани — проникнення в інший, прихований зміст художнього твору. Ця ідея пов'язувала естетичне переживання з ра-ціональним осмисленням процесу художньої творчості, осмисленням конкретного мистецького твору.

Китай. В історії естетики китаю виокремлюють кілька періодів. перший охоплює VII ст. до н. е. — III ст. н. е. у цей час естетика ще не стала самостійною наукою і її розвиток був зумовлений традиція-ми китайської філософії. Обираючи філософську позицію, китайська естетика наголосила на поняттях досконалість, довершеність. кожна сфера людської діяльності мусить бути доведена до рівня високого мистецтва. Отже, майже всі види діяльності начебто несли на собі відбиток естетичного. нині, оцінюючи надбання давнього китаю, фахівці іноді вживають поняття «тотальний естетизм». на нашу дум-ку, так не варто характеризувати естетичну орієнтацію жодної того-часної країни.

Становлення естетики китаю пов'язують з ім'ям Конфуція (551—479 до н. е.), естетичні погляди якого переплітаються з педаго-гічними ідеями і, як наслідок, у цьому найпереконливішою видається запропонована філософом система виховання, зокрема естетичного. на думку конфуція, виховання потрібно починати з поезії, а закрі-плювати знання людини послідовним вивченням правил «лі» (за ки-тайською традицією, це — доброчесність, знання елементарних норм етикету). Завершуючи освіту, треба звертатися до музики, яка несе в собі найвище естетичне навантаження, тяжіє до духовного. Слід наго-лосити, що не тільки конфуцій, а й інший відомий мислитель китаю Сюнь-цзи (298—238 до н. е.) вважав, що обрядова музика відкриває

предмет естетики

шлях до досконалості не лише всіх людей, а й навіть тих, хто є «осві-ченим», «культурним». Обрядова музика довершує їхній культурний рівень, допомагає осягнути ідеал.

В умовах середньовічного китаю естетика починає широко ви-користовувати категорію «просвітлення» (особливе сприймання сві-ту в єдності властивих йому якостей як насолоди від спостереження гармонії). Відчуття гармонії, стану просвітлення можна було досягти малюючи, складаючи вірші, виконуючи військові вправи, різні побу-тові справи, наприклад, вирощуючи квіти, художньо їх оформлюючи, досягаючи довершеності у власному одязі тощо. Одним із найваго-міших чинників естетичного переживання й естетичного виховання в давньому китаї є природа. Ця традиція збереглася до наших днів. і нині особлива чутливість до природи, її культивування є ознакою далекосхідної культури.

Арабо-мусульманська естетика. розглядаючи естетичну культу-ру арабо-мусульманських країн, слід враховувати специфіку ісламу. Суворість мусульманської релігії (заборона зображувати Бога, люди-ну, тварин) не залишала місця для естетизму, який завжди був прита-манний країнам сходу. іслам наголошує на значенні передусім етич-них поглядів та етичного виховання людини. культ релігійної етики переростав у догматизм, змушував дотримуватися певних ритуалів. Ця традиція зумовлювала другорядну роль естетичного чинника, і саме ця причина призвела до того, що у філософській традиції арабо-мусульманських країн бракує послідовно викладеної естетичної те-орії. Щодо естетичного навантаження, то його несе в собі арабське мистецтво, зокрема лірична поезія, архітектура, ужиткове мистецтво. Їх розвиток свідчить про інтенсивне духовне життя і своєрідність ес-тетичного бачення світу.

Естетика Візантії. найвищого розквіту візантійська естетика до-сягла в IV—VI ст. Спираючись на надбання естетики античності, зо-крема на основні ідеї неоплатонізму плотіна і прокла, візантійська школа набула рис самобутності й оригінальності. пізніше саме ес-тетика Візантії стала підґрунтям середньовічної естетики й активно впливала на художню культуру Європи, київської русі, Грузії, Вір-менії. Естетична проблематика послідовно розроблялася Григорієм ниським, іоанном Златоустом, псевдо-діонісієм Ареопагітом. Варто зазначити, що їх цікавили не лише проблеми краси і прекрасного, вже

Естетика

традиційні для естетики того часу, а й проблеми образу, символу, зна-чення слова, його внутрішній зміст. Велика увага приділялася також аналізові ролі кольору, звуку в становленні художньої цінності тво-ру мистецтва. Визначивши Бога як джерело краси, візантійці почали розробляти ідею універсуму — системи образів, символів, знаків, що пов'язують людину з Богом. при цьому наголошувалося передусім на почуттєвій природі людини, яка повинна мати високий рівень роз-витку культури сприймання кольору, звуку, відчуття форми предме-та. на думку псевдо-діонісія Ареопагіта, передавання вищого знання (від Бога до людини) відбувається через світлодари — чуттєві сим-воли, певні зображення, музичні звуки, мелодії, сполучення кольо-рів. Саме вони формують мистецький твір, і окремим особистостям властиве «бачення», тобто вміння дешифрувати світлові імпульси. краса як основа гармонійності всього існуючого у світі абсолютно трансцендентна.

Особливе місце в естетиці Візантії посідало розроблення естетико-мистецтвознавчих функцій ікони та правил зображення Бога. для вирішення цієї проблеми розроблялися такі поняття, як канон, умов-ність, лаконізм, декоративність, а щодо розуміння предмета естетики, то спостерігалася дедалі більша перевага мистецтвознавчого аспекта.