ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ: ДОСВІД ЕСТЕТИЧНОгО АНАЛІЗУ §1. ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ: ІСТОРІЯ ПРОБЛЕМИ

проблема художньої творчості має складну історію, що відпо-відним чином вплинуло на теоретичний рівень її осмислення. Якщо до аналізу видової специфіки мистецтва естетична наука зверталась упродовж усієї історії свого існування і сьогодні є реальна можливість простежити логіку руху відповідних концептуальних моделей, то си-туація з проблемою художньої творчості виявилася набагато склад-нішою. Це можна пояснити тим, що фактично її дослідження роз-почалося тільки з другої половини XіX ст. Щодо інших історичних періодів, то вивчення цього феномену відбувалось у «завуальованій» формі. Цей факт є принципово важливим, адже аналіз логіки розвит-ку художньої творчості зумовлює потребу реконструкції її прямих і опосередкованих моделей, які дають змогу розглядати динаміку зако-номірностей дослідження цього феномену. Щодо цього показовими є погляди філософів античності, а передусім Платона та Арістотеля.

Застосувавши принцип протиставлення, що було використано Сократом в аналізі проблеми видів мистецтва, платон трансформу-вав його у площину дослідження художньої творчості. на думку мис-лителя, є дві категорії митців, що протистоять одна одній. до першої належать «корисні» художники, які переживають «божественну ема-націю» і набувають статусу обранців, адже через їхні твори «промов-ляє сам Бог». Отже, платон переконаний, що митця не можна навчи-ти творити, оскільки процес творення належить до найзагадковіших і безпосередньо пов'язаний зі сферою позасвідомого.

«Обраним» митцям у концепції філософа протистоять так звані некорисні (до них платон відносить і Гомера), доробок яких спрямо-ваний на збудження інстинктивної природи людини. Взагалі, на думку

Естетика

платона, художники не є морально досконалими особистостями, бо вони, «наслідуючи погане в собі, з поганим спілкуючись, погане й по-роджують», саме тому їм немає місця в ідеальній державі.

Важливу роль у контексті античної моделі художньої творчості відіграють концептуальні розробки Арістотеля. Осмислюючи цей феномен, Арістотель пішов іншим шляхом, ніж платон, обстоюючи пріо ритетність раціоналістичного начала у творчому процесі. Оскіль-ки мистецтво наслідує дійсність, художній твір може з'явитися тіль-ки тоді, коли «митці добре розуміють і знають причини того, що ство-рюється». Така орієнтація дала Арістотелю можливість здійснити важливі розробки з аналізу психофізіологічного стану митця і ввести в обіг поняття природні здібності та натхнення.

Вивчення проблеми художньої творчості за античності було роз-винуте послідовником Арістотеля Теофрастом — автором трактату «про натхнення». Зокрема, викликає зацікавлення теза дослідника про зв'язок художнього твору з характером митця, що не має анало-гів у давньогрецькій філософії, але може сприйматися провісником ідеї типологізації, що стала об'єктом аналізу провідних учених серед-ини XIX—XX ст. С. К'єркегора, Ф. Ніцше, А. Бергсона, К. Юнга, Ж.-П. Сартра та ін.

Важливим теоретико-методологічним здобутком Арістотеля є «граничний принцип» дослідження феномену художньої творчості, що дав філософу можливість зробити «порівняльний аналіз» історії й поезії, а отже, розглянути проблему «функціонального призначення» вченого й митця. Висновки, яких дійшов Арістотель у розумінні фе-номена творчої особистості, засвідчують його вихід на якісно новий рівень. Мислитель наголошує, що «історик і поет відрізняються один від одного не тим, що один із них говорить віршами, а другий — про-зою (можна Геродотові твори викласти віршами, і все-таки це була б історія, хоч і у віршах); відрізняє те, що один говорить про події, які справді відбулися, а другий — про те, що могло б статися. Тим-то по-езія і філософськи глибша, й серйозніша за історію, — поезія говорить більш про загальне, історія — про окреме»1.

В опосередкованій формі Стагірит спростовує і платонівську по-зицію щодо «некорисності Гомера». Арістотель обґрунтовує особли-вості творчості поета, проблему характеру в його творах тощо, але

1  Aрістотель. поетика /пер. з грец. Б. Тена. — к., 1967. — С. 54. Художня творчість: досвід естетичного аналізу

найпоказовішим є висновок, що «Гомер багато за що гідний похвали, і особливо за те, що він єдиний із поетів знає, що йому (поетові) на-лежить робити»1.

Водночас, арістотелівське розуміння творчого процесу не по-збавлене певних суперечностей. Так, осмислюючи проблему форми й матерії в мистецтві, філософ, по суті, заперечує як такий осново-положний принцип художньої творчості — чинник новизни і наго-лошує на залежності таланту від праці. Філософ зазначав, що тільки постійна наполеглива робота може сформувати талановитого митця. Отже, певною мірою Арістотель гальмує власні ідеї щодо «природних здібностей», «натхнення», які с своєрідною підвалиною формування творчої особистості.

Значне місце у контексті художньої творчості посідає проблема геніальності (лат. genius — геній, дух) — найвищого вияву творчих сил людини, її аналіз є науково важливим як сам по собі, так і тому, що виконує функцію сполучної ланки між моделями античності та другої половини XIX—XX ст.

розроблення проблеми геніальності почалося за доби Відроджен-ня і тривало протягом XVII — початку XIX ст. Цей період передував власне дослідженню художньої творчості, а отже, виконував функцію важливого наукового орієнтиру. показово, що в другій половині XIX — першій половині XX ст. провідні європейські вчені вибудовували свої концепції, спираючись на матеріал, який «надавали» їм саме генії. у зв'язку з цим постає питання щодо критеріїв оцінки творчої особистості, з'ясування та проведення кордонів між талановитим і ге-ніальним митцем. Аналіз розбіжностей тут має ґрунтуватися на вра-хуванні важливого моменту, а саме — чинника новизни в мистецтві, адже створення принципово нового є визначальною ознакою худож-ньої творчості геніальної особистості. чи не вперше ця ідея була чітко сформульована в науковій спадщині італійського філософа Ніколи Кузанського (1401—1464).

Спроби теоретичного осмислення проблеми геніальності здій-снювалися і представниками інших країн. проте якщо італійські мис-лителі спрямовували свої наукові інтереси на генія, який реалізував себе передусім у межах зображальних мистецтв, німецькі вчені, пе-реважно, зверталися до музики. Така спрямованість притаманна, зо-1  Aрістотель. поетика /пер. з грец. Б. Тена. — к., 1967. —С. 82-83

Естетика

крема, й поглядам швейцарського вченого Генріха Лоріса Глареана (1488—1563), який на матеріалі творчості композитора Ж. депре роз-глядає проблему геніальності. по-перше, він безпосередньо оперує поняттям «геній». на його думку, це «особливий» художник, адже слід чітко розрізняти ремісника, який має певний професійний досвід, і митця, який має талант. Глареан ще не здійснює диференціації рів-нів обдарованості, для нього вроджені здібності, талант, геніальність — речі однопорядкові. найпринциповішим для вченого є факт залеж-ності генія від природи, що відповідає загальноестетичним традиціям ренесансу. другий важливий аспект теоретичних поглядів Глареана зумовлений безпосереднім виходом у площину музичного мистецтва, і виокремлений ним зв'язок «геній — музика» певним чином виконав функцію наукового орієнтиру для нових поколінь німецьких учених, насамперед, А. Шопенгауера та Ф. ніцше.

подальше теоретичне осмислення геніальності відбувається в часи маньєризму й пов'язане з іменами д. Ломаццо, Ф. Цуккарі, В. данті, які аналізували цю проблему, наслідуючи деякі традиції ан-тичних філософів, зокрема Арістотеля.

новий період у дослідженні проблеми геніальності пов'язаний з добою просвітництва і передусім із науковими пошуками англій-ського естетика Антоні Шефтсбері (1671—1713). у програмному дослідженні «Характеристика людей, натур, поглядів і часів» мис-литель безпосередньо оперує поняттями геній та геніальність. Ори-гінальність авторської концепції Шефтсбері полягає в тому, що вона передбачає вихід у площину міжнаукових зв'язків, а саме — етики та естетики. Відпрацьовуючи свою модель геніальності, дослідник застосовує поняття «віртуоз» і тлумачить його як високоморальну особистість, вважаючи обов'язковими ознаками генія доброчесність і високу моральність. Водночас контраргументом Шефтсбері є твор-чість і особисте життя титанів Відродження, геніїв XVII—XIX ст., видатних митців XX ст., доробок яких зумовив появу в естетичній теорії питання «творчого аморалізму» та «морально-психологічних провокацій», якого торкалися в своїх наукових розвідках Ф. ніцше, З. Фрейд, к. Юнг, Ж. Марітен та ін.

концепція «морального віртуоза» А. Шефтсбері отримала оригі-нальну інтерпретацію в англійському естетичному середовищі другої половини XIX ст. і, насамперед, у теоретичних поглядах і творчості

Художня творчість: досвід естетичного аналізу

О. уайльда. Один із варіантів свого кредо щодо «абсолютного амо-ралізму» мистецтва видатний митець сформулював у передмові до «портрету доріана Грея»: «немає книжок моральних чи амораль-них. Є книжки добре написані чи написані погано. ...для митця мо-ральне життя людини — лише одна з тем його творчості. .. .Митець не мораліст. подібна схильність... породжує непростиму манірність стилю. Не приписуйте митцеві нездорових тенденцій: йому дозволено зображувати все (виділено мною. — О. О.). думка і Слово для мит-ця — засоби Мистецтва. порок і доброчесність — матеріал для його творчості»1.

Вагомий внесок у розробку феномену геніальності належить фран-цузькому просвітництву, зокрема Вольтеру (1694—1778). З одного боку, його теоретичні орієнтири спрямовані в таке саме річище, що й наукові пошуки його попередників, з іншого — Вольтер виокремлює нові ракурси в дослідженні цієї проблеми, які, зокрема, дають йому можливість наголосити на залежності геніальності від смаку і правил. у своїх наукових висновках французький філософ повністю підтри-мує пріоритетність чинника новизни, адже «геній»... — не просто ве-ликий талант, а талант, наділений творчою винахідливістю... і митець, хоч би якої досконалості він досяг у своєму мистецтві, не вважається генієм, якщо не вигадує нічого нового, не виявляє оригінальності»2. Водночас, наведений висновок засвідчує вихід ученого на новий рі-вень, адже попередні дослідження проблеми геніальності не зосеред-жувалися на чіткому розмежуванні понять талант і геній.

проте, концептуальні погляди Вольтера не позбавлені дискусій-них моментів. Так, аналізуючи й обґрунтовуючи методологію класи-цизму, він визнає апогеєм розвитку драматургії творчість корнеля і расіна. певним чином така орієнтація Вольтера виконує прогностич-ну функцію для наступного етапу розвитку естетичної науки. Адже суб'єктивна «персоніфікація» французького мислителя (Вольтер категорично заперечував творчість Шекспіра) пізніше, як уже зазна-чалося, була розвинена в запропонованій Гегелем системі художніх еталонів.

1          Уайлльд О. портрет дориана Грея // избранное: в 2 т. — М., 1960. —

Т. 1. — С. 29—30.

2          Вольтер. Эстетика: Статьи. письма. предисловия и рассуждения. —

М., 1974. — С. 263.

Естетика

Особливе місце в контексті теоретичних розробок проблеми геніальності посідають погляди Лессінга. Зважаючи на те, що на-укова спадщина вченого концептуально насичена й багатогранна, здійснена ним інтерпретація геніальності «розчинилася» в струк-турі його «класичної» проблематики. Водночас напрям думок і ви-сновків філософа щодо аналізу феномена генія викликає значний інтерес.

Вихід Лессінга в цю площину пов'язаний з однією із ґрунтовних праць дослідника — «Гамбурзька драматургія». Вчений певною мірою відходить від усталених нормативів осмислення проблеми геніаль-ності, запропонованих його попередниками й сучасниками. Зокрема, в концепції Лессінга не зосереджується особлива увага на чиннику новизни і не підкреслюється визначне місце смаку, оскільки ці речі сприймаються ним як остаточно доведені й аргументовані. натомість лессінговий інтерес спрямовано у сферу надзавдання генія, яким є встановлення діалогу між митцем та реципієнтом. Він наголошує, що головним «об'єктом виховання» геніальної особистості має бути «середня» людина. Цим, на думку філософа, від маленьких митців і відрізняється геній.

у XVIII ст. осмислення проблеми геніальності завершує І. Кант, який мав змогу систематизувати її понятійно-категоріальний апарат, надавши великого значення поняттям новизна, смак, правила, а також виокремивши поняття оригінальність. В опосередкованій формі фі-лософ підкреслив його принципову важливість, вважаючи, що оригі-нальність має бути першою ознакою генія. Аналізуючи цю проблему, і. кант ніби продовжує тенденцію своїх попередників (ніколи ку-занського, Ф. Цуккарі, Глареана та ін.), і сучасників (Вольтера, Лес-сінга та ін.), які досліджували феномен геніальності.

Водночас, осмислюючи і обґрунтовуючи статус генія на понятій-ному рівні, і. кант, виступає і як інтерпретатор ідеї «божествєнної еманації», що дає йому можливість твердити: «Геній — похідне від genius, від характерного для людини і наданого їй уже при народжен-ні духу, що охороняє його і керує ним, від навіювання якого вини-кають ці оригінальні ідеї»1 і наголошувати на можливості реалізації генія тільки у «витончених мистецтвах».

1  Кант И. критика способности суждения // Соч.: в 6 т. — Т. 5. — С. 324.

Художня творчість: досвід естетичного аналізу

Значну увагу автор «критики здатності судження» приділяє ана-лізові процесуального руху: ремісництво -» власне творчість. у цій роботі і. кант не оперує терміном «ремісництво» як таким, натомість активно використовує його понятійний еквівалент — «правило». Та протиставляючи «механічне» мистецтво, що ґрунтується на ретель-ності, «витонченому», — мистецтву генія, німецький філософ вод-ночас висловлює думку, що немає «такого витонченого мистецтва, в якому не було б чогось механічного, що можна осягнути згідно з правилами і що можна наслідувати за правилами (виділено мною. — О. О.)... Геній здатний дати тільки багатий матеріал для творів ви-тонченого мистецтва; обробка його і форма потребують вихованого таланту»1.

Важливим є ще один концептуальний акцент філософа: «геній — це талант до мистецтва, а не до науки, в якій на першому місці мають стояти добре відомі правила і визначати в ній засіб дії».

Осмислюючи феномен геніальності, і. кант висловлював мірку-вання, концептуально споріднені з ідеями Теофраста та Леонардо да Вінчі щодо вроджених здібностей, фантазії, природи натхнення тощо: «...ніякий Гомер чи Віланд не може показати, як з'являються й об'єднуються в його голові... ідеї, тому що він сам не знає того»2. З цієї тези німецький філософ виводить свою модель інтерпретації проблеми «геній — майстер — викладач». показово, що й тут думка канта перетинається з позицією Леонардо — обидва вони переконані в неможливості за чиїмось бажанням виховати творчу особистість. Леонардо да Вінчі розвивав свої міркування, керуючись власним до-свідом: учень повинен перевершити свого вчителя.

натомість і. кант вважав, що геній навчає не настановами, а власними творами, які в жодному разі не можуть бути об'єктом для наслідування. Вони мають стати стимулами для успадкування «з боку іншого генія, в якому вони збуджують почуття власної оригі-нальності й бажання бути в мистецтві вільними від примусовості правил таким чином, щоб само мистецтво завдяки цьому отрима-ло нове правило і талант виявив себе як зразковий»3. Слушність і концептуальну виваженість думки і. канта підтвердила практика

1          Кант И. критика способности суждения // Соч.: в 6 т. — Т. 5. —С. 326.

2          Там само. — С. 325.

3          Там само. — С. 335.

Естетика

російського живописного мистецтва межі XIX—XX ст. — у школі відомого художника реалістичної орієнтації А. і. куїнджі відбуло-ся професійне становлення двох яскравих особистостей у живописі міфолого-символічної орієнтації та абстракціонізму — М. реріха і

B.        кандінського. наведений приклад підтверджує висновок і. канта,

що генія «...слід розглядати як виняткове явище», але він «створює

для інших здібних людей школу, тобто методичне навчання за пра-

вилами». Отже, у моделі геніальності канта чи не вперше в історії

дослідження цієї проблеми зроблено важливий висновок щодо «обе-

режного» застосування певних концептуальних положень, необхід-

ності їх ретельного та всебічного опрацювання, уточнень і чіткого

аргументування. Зокрема, це стосується питання «правил у мисте-

цтві», що інтерпретуються кантом (і в цьому новизна його поглядів)

як еквівалент професіоналізму, без якого неможливий творчий про-

рив митця до геніальності.

Серед ідей і. канта існують такі, що не отримали широкого те-оретичного осмислення і залишились у «зашифрованому» вигляді. Це, зокрема, стосується питання засобів «об'єднання своїх думок у викладі». Філософ виокремлює два різновиди: «один називаєть-ся манерою (modus aestheticus), другий — методом (modus logicus); вони відрізняються один від одного тим, що перший не має жодного іншого мірила, крім почуття єдності у викладі, другий... наслідує в єдності певні принципи; для витончених мистецтв таким чином є дійсним тільки перший спосіб»1. у наведеному спостереженні і. канта приховано принаймні два важливі теоретичні положення.

перше пов'язане із «понятійним статусом» термінів «мане-ра» і «метод». Запроваджуючи поняття манера, і. кант мав на увазі стиль генія, який не можна наслідувати, оскільки він пов'язаний з індивідуально-почуттєвою сферою суб'єкта. Щодо методу, це вихід філософа у площину проблеми художнього методу, який виконує для митця певну спрямувальну функцію.

другий різновид зумовлений дихотомією емоційно-чуттєвого і раціонального, що відповідно є визначальними ознаками манери й методу і знаходить своє відображення у кантівській концепції смаку — важливого чинника формування генія. Філософ вважає уяву, ро-1     Кант И. критика способности суждения // Соч.: в 6 т. — Т. 5. —

C.        336.

Художня творчість: досвід естетичного аналізу

зум і дух здібностями талановитих людей, та існує «суперздібність» — смак, який є ознакою генія і синтезує у собі три перші.

Важливий внесок у подальшу розробку теорії геніальності зроби-ли теоретики романтизму, насамперед, Ф. Шиллер та Ф. Шеллінг. у поглядах Шиллера заслуговують на увагу кілька моментів. Це і зв'язок із власним естетичним орієнтиром, і полеміка з існуючими концепціями, та найголовніше — чи не вперше дослідження геніаль-ності здійснюється видатним практиком мистецтва.

Особливе місце в контексті шіллерівської моделі художньої твор-чості посідає проблема «ідеалу», яку доволі своєрідно тлумачить до-слідник. у «Листах про естетичне виховання» він порушує питання про зв'язок митця з його часом: «Митець, звичайно, дитина століття, але горе йому, якщо він водночас і вихованець чи навіть плеканець його». Саме тому Ф. Шиллер висуває пропозицію запозичити зміст твору із сучасності, а форму — з «кращих часів»: «римлянин першо-го століття вже давно схилив коліна перед своїми імператорами, тоді як статуї богів ще стояли несхиленими... Людство втратило свою гід-ність, але мистецтво врятувало її і зберегло в сповнених значення ка-міннях; істина продовжує жити в ілюзії, і за зображеннями буде знову відновлений першообраз»1.

Аналіз специфіки романтичної моделі геніальності потребує звернення до теоретичних поглядів Ф. Шеллінга, який особливо на-голосив на значенні ірраціонального начала у творчості генія.

Вихід філософа у площину ірраціоналізму помітно вплинув на тео ретичну спрямованість його висновків щодо феномена геніальнос-ті. Так, учений виступив опонентом «нормативних поглядів» і. канта, зокрема його переконання про залежність генія від «правил». Шел-лінг вважав його творчість абсолютно вільною і реалізував себе через наслідування власних правил. Водночас німецький філософ доволі чітко розвивав важливу кантівську тезу про «понятійний статус» ге-нія, а саме — сприйняття його як «таланта до мистецтва».

Творчість генія, за Шеллінгом, уможливлює «перетин» свідомо-го і позасвідомого, причому позасвідоме має пріоритетне значення. Відповідне осмислення проблеми геніальності зумовлює звернення

1 Шиллер Ф. письма об эстетическом воспитании человека // Собр. соч.: в 7 т. — Т. 6. — С. 276.

Естетика

Шеллінга до питання природи генія, яка, на думку вченого, є віддзер-каленням божественного.

Аналіз логіки вивчення геніальності засвідчує, що, починаючи від епохи Відродження до перших десятиліть XIX ст., саме Шеллінг наголосив на значенні позасвідомого у процесі художньої творчості. Отже, зростання інтересу теоретиків другої половини XIX — першої половини XX ст. до позасвідомого виміру творчості може сприйма-тись як рефлексія наукових орієнтирів Ф. Шеллінга. Така спрямова-ність простежується і в теоретичних розвідках А. Шопенгауера, що підводять своєрідну риску під розробленням проблеми геніальності.

Погляди філософа дають можливість виокремити, принаймні, два важливі моменти теоретико-методологічного характеру: перший сприйняття геніальності як рефлексії світової волі, другий — її безпо-середній зв'язок зі сферою позасвідомого, інтуїтивного.

До вагомих напрацювань Шопенгауера належить його «позасві-дома модель» геніальності, що активно осмислювалася сучасними дослідниками, та особливо варто наголосити на його новому підході до усвідомлення зв'язку генія з часовим виміром. Якщо Ф. Шиллер певним чином пов'язує його з минулим, де можна знайти досконалу форму, то А. Шопенгауер звертає погляд у майбутнє, твердячи, що великий твір має «пережити своє покоління і століття». При цьому німецький філософ дещо «несподівано» уточнює свої міркування, за-уважуючи, що «велика людина має передусім не надавати ніякого значення ні своїм сучасникам, ні їхнім міркуванням, поглядам, похва-лі чи запереченням, що виходять звідти»1.

Водночас окремі думки Шопенгауера є дискусійними. Так, за-лежність генія від світової волі, з погляду філософа, зумовлює відпо-відні фізіологічні наслідки, а саме — так звану печатку геніальності, що накладає на його обличчя «відбиток великої, ніби неземної радос-ті ... і становить гармонію з меланхолійним виразом інших рис»2. Свої «фізіологічні екскурси» Шопенгауер продовжує, розглядаючи зріст, статуру генія тощо, але ці його висновки є вельми упередженими.

У другій половині XIX—XX ст., як і у попередні історичні періо-ди, осмислення феномена геніальності відбувалося радше опосеред-ковано. Причини такого підходу були різними. За часів Відродження

1          Шопенгауэра. Избранньіе зтюдьі. — Одесса, 1891. — С. 26.

2          Гончаренко Н. В. Гений в искусстве и науке. — М., 1991. — С. 99.

Художня творчість: досвід естетичного аналізу

і просвітництва, на початку XIX ст. проблема геніальності «розчиня-лася» в загальнотеоретичному контексті концепцій провідних учених, тим часом у наступні десятиліття дослідники вже використовують поняття художня творчість, що вбирає в себе і феномен геніальності. Це, зокрема, притаманно науковим орієнтирам Г. В. Ф. Гегеля.

у своїй програмній праці «Естетика» німецький філософ осмис-лює «місце творчого художника у класичній формі». Вважаючи ха-рактерною ознакою класичного мистецтва чинник свободи, Гегель наголошує, що завдяки цьому і митець посідає становище, відмінне від попереднього. Його праця є вільним діянням розумної людини, яка знає, чого прагне, і може здійснити те, чого прагне. Аргументуючи свою позицію щодо свободи мистецтва класичної форми і відповід-ного статусу митця, філософ звертається до проблем змісту, форми і питання «технічної» досконалості художника.

Гегель протиставляє зміст у класичному мистецтві змістові у символічному і вважає, що символічне мистецтво — це, насамперед, внутрішня абстракція загального, тому зображення символічного мистецтва, які мають бути виявом змісту, залишаються загадками, що свідчать лише про прагнення духу, який продовжує невтомно вигаду-вати. натомість у класичному мистецтві зміст має «готовий» вигляд. Гегель розглядає його у двох вимірах. З одного боку, він є даністю і визначений для фантазії як віра, з іншого — аналізується залежно від чинника наслідування і є інтерпретацією «події, що минула, про яку від покоління до покоління повідомляють... перекази». Свої тео-ретичні міркування філософ підкріплює конкретними прикладами і зауважує, що «Філій узяв свого Зевса з Гомера, а трагіки не вигадали основи того змісту, який втілювали».

Важливим є питання форми й технічної майстерності художни-ка, який працює в межах класичного мистецтва. на думку Гегеля, у цьому разі форма підпорядкована змісту. Щодо «техніки» митця, то філософ дійшов важливого висновку про необхідність високого рів-ня його професійної майстерності й чітко проводить думку про до-цільність урахування чинника східчастого руху — від ремісництва до власне творчості.

у структурі гегелівської моделі художньої творчості особливе місце посідає проблема «ідеалу як результату вільної художньої ді-яльності». у цьому зв'язку Гегель здійснює порівняльний аналіз схід-Естетика

ної і західної моделей художньої творчості й наголошує на принципо-вих розбіжностях в орієнтирах митців Заходу і Сходу. на його думку, натхненням для індійських поетів «є руйнація внутрішнього боку тієї суб'єктивності», яка має перед собою чітке завдання здійснити транс-формацію зовнішнього предмета. Така нестримана фантазія, вважає Гегель, позбавлена «чіткого спрямування й зумовлює відповідне на-тхнення, що не може бути у своїх творах справді вільним і прекрас-ним, оскільки є невгамовною творчістю і блуканням у матеріалі»1.

натомість у класичному мистецтві (західному) художники є про-роками, які «відкривають людям абсолютне і божественне». В різних контекстах Гегель проводить думку, що боги давньої Греції були ство-рені великими поетами й мислителями, які вклали свої думки в їхні вуста. показовим і влучним є наведений ним приклад — напис у хра-мі Аполлона в дельфах: «пізнай самого себе». Філософ не розвиває ідею авторства цього вислову, оскільки він зумовлений концептуаль-ним контекстом, однак пропонує власну інтерпретацію сократівської думки: це «заповідь, що має на увазі пізнання не слабкості і недоліків, а сутності духу, мистецтва і будь-якого справжнього пізнання»2.

принципово важливий крок до осмислення власне художньої творчості відбувається у другій половині XIX ст. і пов'язаний із внес-ком, який було зроблено теоретиками романтизму. ієнські романти-ки — новаліс, Л. Тік чи не вперше безпосередньо виходять у площину художньої творчості з акцентом на позасвідомому началі, що згодом набуває розвитку в ідеях гейдельберзьких романтиків. Саме ця орі-єнтація впродовж наступних десятиліть у XIX і XX ст. виразно пре-валюватиме при вивченні проблеми художньої творчості. показовим є ще один момент — увага романтиків до «біографічного потенціалу» мистецтва. Відомий афоризм Ф. Шлегеля про існування роману в душі кожного митця виконав спрямовуючу функцію щодо подаль-ших розроблень цього напряму, зокрема теорії взаємозв'язку автора і твору, яка посіла важливе місце в естетичних розвідках другої по-ловини XX ст.

Водночас зосередженість на загальнотеоретичному аспекті худож-ньої творчості постромантичної доби посунула на другий план не менш принципові щодо її аналізу моменти. Так, з поля зору дослідників у

1          Гегель Г. В. Ф. Эстетика: в 4 т. — М., 1962. —Т. 2.— С. 189.

2          Там само. — С. 200.

Художня творчість: досвід естетичного аналізу

цей період, по суті, випадає видова специфіка мистецтва із властиви-ми кожному конкретному виду особливостями творчого процесу.

Яскравим підтвердженням цих тез є теоретична спадщина Фрід-ріха Ніцше (1844—1900), праці якого «народження трагедії, або Еллінство і песимізм», «Людське, надто людське», «Зла мудрість», «казус Вагнер» дають змогу відтворити ставлення до художньої творчості в 70—90-х роках XIX ст.

Серед праць ніцше, які прямо чи опосередковано стосуються ана-лізу проблеми художньої творчості, слід особливо виокремити дослі-дження «Людське, надто людське», видане філософом у 1878 р. — у досить складний період його життя. праці такого типу, як «Людське, надто людське», називають «роботами на перетині», і вони здебіль-шого містять чимало позитивного. Це, передусім, здатність таких до-сліджень відображати водночас минулі, сучасні, і, хоч би частково, майбутні погляди філософа, який, закінчивши один етап розвитку, вже доволі чітко уявляє наступний. Оскільки після праці «Людське, надто людське» проблеми художньої творчості цікавитимуть ніцше тільки в контексті полеміки з р. Вагнером, то саме ця робота найпов-ніше репрезентує позицію видатного німецького мислителя.

розмірковування ніцше з приводу мистецтва, творчості, певних психофізіологічних станів, що супроводжують її, мають строкатий характер і потребують систематизації. Це, передусім, зумовлено його розумінням мистецтва як антипода релігії. Адже, за твердженням ніцше, «мистецтво підводить голову, коли занепадає релігія». Філо-соф наголошує, що мистецтво «переймає чимало породжених релі-гією почуттів і настроїв, зігріває їх біля свого серця і стає тепер най-глибшим, одухотвореним, таким, що здатне передавати натхнений і піднесений настрій, чого не могло робити раніше»1. Між релігією й мистецтвом, на думку ніцше, доволі складні стосунки: релігійне по-чуття виривається назовні і намагається підпорядкувати собі всю людську чуттєвість, але доба просвітництва сприяє блокуванню ре-лігії і руйнує догмати. Все це дає можливість «витіснені освітою з ре-лігійної сфери» почуття спрямувати в мистецтво. ніцше не робить спроби аналізувати синкретичність як стан взаємодії мистецтва, релі-гії та науки, хоча це дало б змогу, принаймні в добу становлення мис-1 Ніцше Ф. человеческое, слишком человеческое / пер. С. Франка // Соч.: в 2 т. — М., 1990. —Т. 1 — С. 326.

Естетика

тецтва, визначити його первинну роль щодо релігії (магії), розвиток якої позначений активним використанням можливостей художнього освоєння світу. і в подальші періоди релігійне і художнє почуття — самодостатні, а їх виникнення може збігатись у часі, не існувати за принципом «або—або».

Обмеживши сферу художнього почуття, ніцше відповідно обмеж-ив можливості як мистецтва, так і людини, яка його створює. Водно-час окремі зауваження філософа, його інтерес до постаті митця засвід-чують намагання збагнути секрети творчості. Це, зокрема, стосується ніцшеанської тези про «мистецтво потворної душі». чи може ство-рювати художній твір «тільки упорядкована, морально врівноважена душа»? ніцше переконаний, що сам процес творчості має катарсичну силу: недосконалий митець з «потворною душею» здатний у цей час морально очищатися. крім катарсичної сили, мистецтво, за ніцше, є витонченою грою, специфіка якої полягає в умінні «навіть горе пере-творювати на насолоду». Вчений робить зауваження, яке демонструє власне ніцшеанський спосіб мислення, а саме: можливість гри, якщо вона стає самоціллю, трансформуватися у брехню й ошуканство. Якщо це відбувається, то мистецтво втрачає почуття правди й ті позитивні риси, що виокремлюють його серед інших видів людської діяльності.

із загальними розмірковуваннями співвідносяться й ідеї філосо-фа щодо генія й тих станів, що супроводжують його творчість. Геній для ніцше — це людина страждання. Він мріє радувати інших, од-нак стоїть на такій високій сходинці, що іншим до нього не піднятися. Такий розрив може сприйматися трагічно, однак страждання геніїв компенсується.

праця геніальної особистості дає можливість спостерігати стан натхнення, інтуїтивного вирішення творчого завдання, хоча сам ніц-ше більше цінує ремесло, а це є свідченням глибокого розуміння ним суті творчості. Адже ремесло — досконале оволодіння професійни-ми навичками — обов'язковий рівень у просуванні до повноцінного індивідуально-творчого вираження.

кінець XIX — початок XX ст. є важливим періодом в історії єв-ропейської культури і в розвитку проблеми художньої творчості. по-казовим є те, що в цей час чітко простежується тяжіння теоретиків і практиків мистецтва до взаємозв'язку та діалогу. Значною мірою то був новий підхід, коли теоретики не лише «конструювали» моделі

Художня творчість: досвід естетичного аналізу

творчого процесу, а через взаємодію «теоретик — практик» у ме жах певної філософської орієнтації намагалися знайти адекватне реаль-ності пояснення специфіки художньої творчості. у зв'язку з цим особливе місце посідають постаті А. Бергсона, З. Фрейда, к. Юнга, у спадщині яких проблема художньої творчості була представлена до-сить виразно.

досить специфічним виявився статус проблеми художньої твор-чості у західноєвропейській естетиці другої половини XX ст. Її пост-модерністська спрямованість визначила маргінальний стан зазначе-ної проблеми й зумовила необхідність пошуку нових методологічних принципів дослідження, доцільність «вписування» цієї проблеми в ширший контекст гуманітарного знання.