ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ: ДОСВІД ЕСТЕТИЧНОгО АНАЛІЗУ §1. ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ: ІСТОРІЯ ПРОБЛЕМИ

проблема художньої творчості має складну історію, що відпо-відним чином вплинуло на теоретичний рівень її осмислення. Якщо до аналізу видової специфіки мистецтва естетична наука зверталась упродовж усієї історії свого існування і сьогодні є реальна можливість простежити логіку руху відповідних концептуальних моделей, то си-туація з проблемою художньої творчості виявилася набагато склад-нішою. Це можна пояснити тим, що фактично її дослідження роз-почалося тільки з другої половини XіX ст. Щодо інших історичних періодів, то вивчення цього феномену відбувалось у «завуальованій» формі. Цей факт є принципово важливим, адже аналіз логіки розвит-ку художньої творчості зумовлює потребу реконструкції її прямих і опосередкованих моделей, які дають змогу розглядати динаміку зако-номірностей дослідження цього феномену. Щодо цього показовими є погляди філософів античності, а передусім Платона та Арістотеля.

Застосувавши принцип протиставлення, що було використано Сократом в аналізі проблеми видів мистецтва, платон трансформу-вав його у площину дослідження художньої творчості. на думку мис-лителя, є дві категорії митців, що протистоять одна одній. до першої належать «корисні» художники, які переживають «божественну ема-націю» і набувають статусу обранців, адже через їхні твори «промов-ляє сам Бог». Отже, платон переконаний, що митця не можна навчи-ти творити, оскільки процес творення належить до найзагадковіших і безпосередньо пов'язаний зі сферою позасвідомого.

«Обраним» митцям у концепції філософа протистоять так звані некорисні (до них платон відносить і Гомера), доробок яких спрямо-ваний на збудження інстинктивної природи людини. Взагалі, на думку

Естетика

платона, художники не є морально досконалими особистостями, бо вони, «наслідуючи погане в собі, з поганим спілкуючись, погане й по-роджують», саме тому їм немає місця в ідеальній державі.

Важливу роль у контексті античної моделі художньої творчості відіграють концептуальні розробки Арістотеля. Осмислюючи цей феномен, Арістотель пішов іншим шляхом, ніж платон, обстоюючи пріо ритетн�