§6. СТИЛЬ ЯК ЕСТЕТИКО-МИСТЕЦТВОЗНАВЧА КАТЕГОРІЯ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 

Загрузка...

Стилю як категорії не лише естетико-мистецтвознавчих теорій, а й культурології належить особлива роль. Аналіз стилю є своєрід-ним продовженням теми, пов'язаної з художністю змісту й форми, оскільки за своїм онтологічним статусом саме стиль дає уявлення про зв'язок зовнішньо формальних структур з «духовною формою» (Гегель) внутрішнього змісту як окремого художнього твору, так і цілої доби. крім того, семантика стилю стосується не лише певних завершених форм мистецтва, а й динаміки зв'язку цих форм зі стилем життя і естетичного світосприймання.

Складність осмислення стилю полягає в його структурному уні-версалізмі й багаторівневості. Широке застосування поняття стилю виводить його за межі лише естетико-мистецтвознавчого змісту. В одному з спеціалізованих сучасних видань стиль як категорія гума-нітарного знання визначається за такими параметрами: реальний

Естетика як метатеорія мистецтва

феномен культури; умовний класифікаційний термін; метазмістовне «чисте» формотворення; виразник духовних смислів культури; спосіб раціонально регульованого структурування діяльності; іманентно ду-шевна інтенція; спонтанна самоорганізація форми; анонімна норма-тивна влада всезагальності форми; утвердження індивідуальної уні-кальності; відхилення від стереотипу; естетичний ігровий феномен; спосіб вираження практичної позиції суб'єкта1. Зазначено також, що власне художній стиль — це стильовий центр культури; «стиль ви-никає і функціонує як естетичний феномен»2. у сучасній літературі дедалі частіше стиль як естетико-мистецтвознавча категорія засто-совується при розгляді лише історично минулих періодів мистецтва. Висловлюється теза, що художнє життя сучасного суспільства фак-тично позбавлене ознак стилю.

Слово «стиль» (лат. stilos) означає «паличка для письма». В дав-нину для писання на дерев'яних табличках (дошках), вкритих воском, застосовувалися спеціальні палички. Значення терміна «стиль» дедалі розширювалося, оскільки в ньому було закладено смисл нормування, дотримання певних правил. Це поняття, здебільшого, означало певну довершеність і самобутність явища культури. Осмислення поняття стилю бере свій початок з античної традиції і пов'язане з поетикою та риторикою. Саме у зв'язку з риторикою склалось уявлення про від-мінності так званих високого, середнього і спрощеного стилів, якими користується оратор. у Арістотеля, Цицерона поняття стиль широко вживається в значенні «особливості письма». Так само наближеними між собою були уявлення про стиль ораторського мистецтва, канон, що позначає правила, яких потрібно навчатись і дотримуватись, що в наступні віки породить розгалуження середньовічного стилю-канону, естетики класицистичних норм. паралельно й надалі відбувалося структурування стилю, прикладом чого може бути праця Й. Вінкель-мана «історія мистецтва давнини». у грецькому мистецтві він вио-кремив чотири періоди, яким відповідали свої стилі: архаїчний, підне-сений (Фідій, Скопас), прекрасний (пракситель), еклектичний.

З мистецтвознавчого рівня теорію стилів Гегель підносить до філософсько-естетичних узагальнень, звільняючи їх від емпірично-1 Лексикон нонклассики. Художественно-эстетическая культура XX века. — М., 2003. — С. 422. 2  Там само.

Естетика

чуттєвих обмежень. «Ми можемо поширити цей термін [«стиль»], — зауважує Гегель, — на визначення і закони художнього зображен-ня, що випливають із природи того виду мистецтва, в якому пред-мет отримує своє втілення»1. у цьому розумінні Гегель розрізняє «в музиці церковний, оперний стиль, в живописі — стиль історичних картин і стиль жанрових творів. Стиль означає тут такий спосіб ху-дожнього втілення, який на стільки ж підпорядкований умовам, про-диктованим матеріалом, наскільки й відповідає вимогам певних ви-дів мистецтва»2.

подальше наповнення категорії стилю новим змістом пов'язують із культурологічними феноменами. Зокрема, Освальд Шпенглер (1880—1936) у відомій праці «Занепад Європи» звертається до сти-лю як одного з інструментів характеристики культури і певних етапів її розвитку. на його думку, «стиль — це метафізичне почуття фор-ми». Традиція тлумачення стилю як зміни форм художньої культури всебічно обговорюватиметься, причому з наголошенням на самодос-татності внутрішньої глибинної логіки, незалежної від тих чи інших особистостей та їх вольових зусиль. Отже, стиль постає як даність, сформована в певну органічну цілісність. Як зазначав н. Гартман, «стиль полягає в певному характері форми чи у схемі форми, яку зна-ходить не окрема людина, а створює ціле покоління, причому окрема належна до цього покоління людина уже включена в пошуки такої форми. Тому така форма є і об'єктивно визначальною... В конкретну епоху «панує» певний стиль, він визначає усі індивідуальні форми — визначає не в усьому, не цілком і повністю, але однак спрямовує їх на відповідний шлях. В усьому іншому явища одного й того самого великого стилю різняться між собою, оскільки існують, крім того, ще партикулярний стиль, народний, місцевий, стиль доби і навіть найви-щою мірою індивідуальний стиль нового майстра»3.

поняття великий стиль, що увійшло в літературу з часів и. Він-кельмана і Гегеля, означає поділ усієї історії мистецтва на великі пе-ріоди й віхи, що ознаменували радикальні зміни та відкриття у на-прямах і духовно-стильових самовираженнях епохи. Впродовж усієї історії утверджували себе нові художньо-естетичні принципи мисте-1  Гегель Г. В. Ф. Эстетика: в 4 т. — М., 1978. — Т. 4.— С. 305.

2          Там само.

3          Гартман Н. Эстетика. — к., 2004. — С. 347.

Естетика як метатеорія мистецтва

цтва, що знаходили своє стильове втілення. Відповідно до культурних цілісних епох і художніх напрямів окреслювалися стильові форми мистецтва Стародавнього Єгипту й Античності, Візантії. Формували-ся стилі ренесансу, романський, готичний, стиль класицизму, бароко, рококо, у новітній час — стиль модерну. В будь-якому разі, склалася доволі стійка, здатна до фіксованості, матеріально багатогалузева і ба-гаторівнева система, за допомогою якої реалізується спосіб образного мислення, укладання в органічну цілісність засобів виразності й фор-мотворення. Жодною мірою не можна назвати стиль лише зовнішньо конструктивною оболонкою. Він народжується з духу епохи з усіма її складовими — синтетизмом зовнішніх і внутрішніх чинників.

Своєрідне «зрощення» культурологічного, філософсько-естетич-ного і мистецтвознавчого підходів та методів аналізу стилю зумов-лене його багатоструктурною і змістовною природою, він може бути звернений як до духовно-естетичного досвіду соборності, її художньо-образного мислення, так і до неповторності особистісного творчого вияву. певну стимулювальну роль у такому синтетизмі відіграла мистецтвознавча школа Г. Вельфліна, А. рігля, які досліджували у стилях стійку, повторювану у різних варіантах систему формальних характеристик. Г. Вельфлін із вражаючою глибиною проникнення у структуру художнього твору, тонким відчуттям форми аналізував як стильові даності вертикаль, площинність, графічність, колористику тощо. Тим самим ніби знімалася персоніфікація, завдяки чому поста-вала «історія мистецтва без імен».

у цьому питанні має бути збережена міра хоча б тому, що будь-які, навіть наймасштабніші справи творять конкретні особистості. Такою ж мірою твориться й історичне тло. Митець не просто пасив-на, рефлексуюча окремість; передусім він — суб'єкт «прориву в куль-турі», концентрація духовної пасіонарності в особистісному вимірі. Знак культурної епохи і знак геніальності митця можуть не збігатися, водночас можуть збігатися їх стилі.

Слід зазначити, що є не лише стиль, виражений у формі манери, індивідуального світосприймання, без чого не можна досягти високо-го художнього регістру в мистецтві, а й стиль реалізації свого покли-кання, що може перетворитися в надособистісну волю. Саме ці три чинники потрібно брати до уваги, коли розглядаємо художній стиль певної епохи — відображення у стилі соціального й духовного напру-Естетика

ження в її загальному просторі, внутрішні особистісні мотиви у стилі життя й світосприймання, а також волю до реалізації цих мотивів у художньо-естетичних формах. у праці Вільгельма Дільтея (1833— 1911) «Три епохи нової естетики і її сьогоднішнє завдання», в якій розглядаються виразність часу й особистісного відображення стилю у творах мистецтва, висловлено доволі переконливе міркування: «кіль-ка звуків моцартівської мелодії відрізняються для знавця від будь-якої іншої музики. Фрагмент мармурової статуї найпрекраснішої грецької епохи може бути історично локалізованим археологом. Лінію, прове-дену рукою рафаеля, знавець ніколи не сплутає з малюнком іншого художника. Таким чином, душевний учинок, з яким пов'язані чуттєві моменти, у генія в будь-якому повторюваному зв'язку мають одну й ту саму «основну рису». Так само і в художньому творі, — наголошує дільтей, — єдині засоби цільної дії, проведення спільної внутрішньої лінії справляє вплив, починаючи від першого членування мас аж до найдрібнішого орнаменту. Ми називаємо це стилем».

Якщо ми вбачаємо у стилі естетико-мистецтвознавчу категорію, посилаючись на те, що вона може бути розглянута як метакатегорія, що може об'єднати різні рівні і структури проникнення в естетичну специфіку і сутність мистецтва, то передусім це стосується стилеут-ворення, де абсолют краси стилю адекватний художній довершеності твору. Так було в усі історичні періоди, починаючи із запровадження художніх реформ у пошуках розкутості закам'янілого канону за ча-сів нефертіті (XIV ст. до н. е.) і явлення світові витонченості стилю. проте звернімося до ближчих часів.

про стиль написано чимало теоретичних праць, у яких головною є думка про те, що його не можна ні вигадати, ні відтворити, так само як не можна вибрати як готову модель чи систему форм, придатну для перенесення в будь-які обставини. Так само наголошується на зміні стилів, переході їх один в одний або навіть співіснуванні. Водночас, як зазначає В. Вейдле, «упродовж віків за окремим архітектором, му-зикантом завжди був стиль як форма душі, як прихована передумо-ва кожного виду мистецтва, як надособова визначеність будь-якої творчості»1.

1 Вейдле В. умирание искусства. размышления о судьбе литературно-го и художественного творчества // Самосознание культуры и искусства XX века. — М., 2000. — С. 354.

Естетика як метатеорія мистецтва

Генезис стилю — надзвичайно складне питання. Традиційно прий нято поєднувати стилі та історичні напрями у мистецтві, що зу-мовлює певний термінологічний синтетизм.

не можна погодитися з твердженнями, що сучасна епоха втратила стильову визначеність, оскільки час «великих стилів» — у далекому минулому. динамічність полістилів вказує на зміну способів стильо-вого самовиявлення часу в мистецтві і художньому слові. усклад-нилась структура стилю як найчутливішого духовного інструмента культури, де стилі минулих епох зі своїми культурними цінностями входять у сучасну епоху. у широкому розумінні, як і раніше, немож-лива творчість митця без власних стильових рис, як і стилю без ет-нонаціонального духу. новітній час увібрав багатоликість художньо-стильових процесів минулих епох.

Контрольні запитання

1.         у чому полягає сутність мистецтва?

2.         Як співвідносяться між собою естетика і мистецтвознавчі дисци-пліни?

3.         Висвітліть історичну динаміку понять: мімезис (наслідування) — відображення — вираження.

4.         Що таке інтенція людського у мистецтві?

5.         Що є предметом художнього відображення?

6.         розкрийте смисл понять «внутрішня» і «зовнішня» форми.

7.         Які критерії визначення художності змісту й форми?

8.         Як знаходить своє втілення і виявлення ідея твору?

9.         назвіть структурні компоненти змісту і форми в мистецтві.

10.       Які основні ознаки стилю у мистецтві, в чому виявляється універ-

сальність категорії «стиль»?

Список рекомендованої літератури

Башляр Гастон. избранное: поэтика пространства. — М., 2004.

Берштейн Борис. пигмалион наизнанку. к истории становления мира

искусства. — М., 2002.

кассирер Э. искусство // избранное: Опыт о человеке. — М., 1998.

Лосев А. Ф. Форма. Стиль. Выражение. — М., 1995.

Михайленко В. Є, Яковлєв М. і. Основи композиції: геометричні аспекти

художнього формотворення. — к., 2004.

Естетика

Овчаренко С. В. інформаційність жанру. — О., 1998.

Орлова Т. і. Візуальна образність — парадигма сучасної культурної сві-домості // Мистецтвознавство україни. — к., 2001.— Вип. 1. Тен ипполит. Философия искусства. — М., 1996.

Юхимик Ю. В. до проблеми міметичного зразка в ренесансному мисте-цтві // наук. часопис нац. пед. ун-ту ім. М. п. драгоманова. — Серія 7. — к., 2004.