§ 3. КАТЕГОРІЇ «ПРЕКРАСНЕ» І «ПОТВОРНЕ»


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 

Загрузка...

Серед найвищих цінностей людства, якими є істина, добро і кра-са, краса посідає особливе місце в житті людини. Вона здавна була об'єктом дискусій, зіткнення різних думок і уявлень. Важко визна-чити, коли у мові з'явилося поняття прекрасне, проте відомо, що історичні уявлення про красу нерідко суперечать одне одному. Від чого ж залежить уявлення про красу, яким є її вимір, які відтінки властиві їй?

у слов'янській поезії вродливу дівчину порівнюють із ласкавим сонцем «красна дівка» (від кольору і тепла сонця). А от для країн Сходу таке порівняння традиційно неприйнятне. навпаки, тут по-ети порівнюють дівчину із місяцем. Яке порівняння є більш вдалим? Скажемо так: кожне з них чудове й істинне. В обох діє одна й та сама закономірність. проте вона дає різні наслідки. А це означає, що ре-альні предмети, що оцінюються як прекрасні, різняться між собою. Отже, прагнення з'ясувати сутність прекрасного, зіставляючи найчу-довіші предмети, не має сенсу.

на це звернув увагу ще два з половиною тисячоліття тому дав-ньогрецький філософ платон у діалозі «Гіппій Більший», де відтво-рено бесіду Сократа із софістом Гіппієм. на Сократове запитання «Що таке прекрасне?» Гіппій відповів: це, мовляв, прекрасна дівчина, прекрасний горщик або прекрасна кобилиця. Така відповідь не задо-вольнила Сократа. чому? А тому, що Гіппій наголосив на красі окре-мих предметів, що різняться між собою, проте вони не відображають сутності прекрасного.

платон відкидає й інші відомі йому концепції прекрасного, зо-крема, що прекрасне — це щось вигідне, доцільне або якесь чуттєве задоволення. на його думку, «прекрасне за своєю природою щось, по-перше, вічне, тобто таке, що не знає ні народження, ні загибелі, ні зростання, ні зубожіння, по-друге, не в чомусь прекрасне, а в чомусь потворне, не колись, десь, для когось і порівняно з чимось прекрасне, а в інший час, в іншому місці, для іншого і порівняно з іншим по-творне. Всі інші різновиди прекрасного причетні до нього, бо вони виникають і гинуть, а його не стає ні більше, ні менше і жодних впли-вів воно не відчуває»1. у цьому визначенні відображається уявлен-1       Платон. пир // Соч. : в 4т. — М., 1970.—Т. 2.— С. 142.

Естетика

ня платона про прекрасне як «одвічну ідею», якої реальні прекрасні предмети стосуються лише опосередковано.

у ті самі часи інше уявлення про прекрасне зародилося в естетич-ній концепції Арістотеля. Стихійний матеріалізм цього мислителя змусив його шукати сутність краси в об'єктивних властивостях пред-метів і явищ. для нього краса полягає у величині й порядку. Закла-дена Арістотелем традиція пошуку об'єктивних властивостей пред-метів, що забезпечують їхню досконалість, хоч і була представлена в історії естетики численними варіантами, проте розкрити таємницю краси однак не змогла.

Властивістю, що забезпечує довершеність, називали гармонію, симетрію, пропорцію, доцільність, домірність. З цими уявленнями пов'язані пошуки й обчислення вже згадуваного «золотого перети-ну», тобто таких співвідношень між частинами, наприклад, людсько-го тіла або архітектурної споруди, дотримання яких забезпечувало б досконалість об'єкта. проте виявилося, що так званий золотий пере-тин є не єдиним естетично вартим пропорційним співвідношенням; у природі, в архітектурі й усіх сферах мистецтва естетичний вплив формують різні принципи пропорційності. Водночас предмети, по-будовані за законом «золотого перетину», нерідко залишаються ес-тетично нейтральними або навіть справляють негативне естетичне враження. причина цього — принцип «золотого перетину» виключає з процесу творення потенційні можливості, фантазію людини, її ак-тивну участь в естетичній оцінці.

Арістотелю належить пріоритет у розумінні того, що чим склад-ніший об'єкт стає предметом естетичної оцінки, тим важче відшукати для цього переконливу підставу. «Життя, якщо брати його винятково таким, яким воно є, не позбавлене своєрідного елемента прекрасно-го», та «ніщо протиприродне не може бути прекрасним»1. Арістотель використовує зовсім інший принцип для визначення сутності пре-красного — принцип доцільності.

«не випадковість, а доцільність, наявна в усіх витворах природи, до того ж найвищою мірою, заради якої вони існують чи виникли — належить до галузі прекрасного»2.

1          Аристотель. политика. — М., 1911. — С. 109, 305.

2          Аристотель. О частях животных. — М., 1937. — С. 50.

Зрозуміло, що осягнення доцільності в акті естетичної оцінки є значно складнішим процесом, ніж сприйняття кількісної і просто-рової сутності прекрасного. Отже, що складніший об'єкт естетичної оцінки, то складнішим виявиться й механізм естетичного судження, що потребує від людини не тільки розвинутого почуття, а й глибоких знань і досвіду.

Так, естетичне поцінування людини може бути спрямоване на її зовнішність, тіло. і в цьому разі достатньо буде оцінити її домірність і доцільність. Тобто людина може бути вродливою як доцільно побу-дований живий організм. Однак ці аспекти естетичної оцінки будуть неповними, оскільки спрямовані не на сутність об'єкта. Арістотелеві щодо цього належить геніальний здогад: «Людина за своєю приро-дою істота політична», вона є «суспільною твариною і за природою своєю створена для співжиття з іншими»1. Отже, при естетичному оцінюванні людини слід виходити з її сутності; прекрасне в ній має перебувати в тісному зв'язку з суспільною моральною природою. «прекрасне те, яке крім того, що бажане саме заради себе, заслу-говує ще на схвалення, або, будучи благом, приємне тому, що воно благо. Якщо в цьому полягає зміст поняття прекрасного, то добро-чесність є прекрасне, адже, будучи благом, вона ще заслуговує на схвалення».

Моральна цінність краси надовго стала орієнтиром естетичних прагнень людства, починаючи зі стоїцизму й упродовж усієї серед-ньовічної епохи. Самоцінність естетичного виключалася в умовах панування релігійної ідеології, що зробила суспільним ідеалом ас-кетизм, духовне вдосконалення через звернення до Бога як вищого блага і краси. Все це призвело до помітної зміни в естетичній орієн-тації з однієї системи цінностей, де панівним принципом була краса реального світу, до другої, де таким принципом була піднесеність над реальністю, духовне подолання суперечностей і недовершеності дій-сності. Моральне, духовне піднесення як поривання до божественної досконалості пронизувало не лише всю структуру свідомості серед-ньовічної людини, а й певною мірою визначало характер естетичного впливу мистецтва на людину та на систему художніх засобів, якими воно оперувало. Внаслідок цього на перше місце в системі катего-рій вийшли поняття світла і сяйва, гармонії і пропорції, символу й

1  Аристотель. Этика. — Спб., 1908. — С. 10, 179.

Естетика

алегорії. прекрасне почало визначатися як «гармонія і світло», або як «пропорція і сяйво». Ця формула міцно увійшла в середньовічну естетику і домінувала аж до початку наукового вивчення мистецтва, коли з нього почали знімати серпанок містичності.

Відродження відновило самоцінність живої, чуттєвої людини. Воно не обмежилось античними уявленнями про красу як симетрію й домірність, доцільність і гармонію. В ренесансній естетиці кра-са тлумачилася, передусім, як гармонія матерії й духа, тіла й душі, людини й навколишнього світу. Леон Баттіста Альберті, один із провідних художників і теоретиків мистецтва доби Відродження, так визначав красу у своєму трактаті «про архітектуру»: «краса є строга гармонія всіх частин, об'єднаних тим, чому вони належать, — така, що ні додати, ні відняти, ні змінити нічого не можна, щоб не зашкодити. Велика це і божественна річ, здійснення якої потребує всіх сил мистецтва й обдарованості, рідко коли навіть самій при-роді дано витворити щось цілком довершене й у всіх відношеннях досконале. Зі сказаного, я гадаю, зрозуміло, що краса як щось влас-тиве і природжене тілу розлита по всьому тілу тією мірою, якою воно прекрасне»1.

проте мистецтво доби Відродження, звернене до духовно-го світу людини, здійснивши синтез ідей гуманізму із стихійно-матеріалістичною теорією краси, не могло обмежитися розумінням краси як об'єктивних властивостей і якостей предмета. Адже краса людини залежить не тільки від зовнішньої досконалості, а й значною мірою від внутрішнього поруху душі, що має вияв у гармонії мане-ри, руху, виразності тощо. Естетика ренесансу вводить нову харак-теристику краси — грацію, що не зводиться до жодних кількісних ви-значень. Грація означала суб'єктивну неповторну красу, тобто таку гармонію, що виявляється не в статичному співвідношенні частин об'єкта, а в його динаміці, виразності, русі, розвиткові.

Така зміна змісту категорії прекрасне засвідчує загальне зростан-ня естетичної свідомості, передусім, завдяки розвиткові мистецтва, що робить предметом дослідження дедалі складніші об'єкти дій-сності, зокрема людину як особливу соціальну істоту з її внутрішнім духов ним багатством, моральними якостями, з усім тим, що виокрем-лює її з тваринного світу.

1   Цит. за: Шестаков В. П. Гармония как зстетическая категория. — С. 96.

Основні естетичні категорії

Звичайно, подібні об'єкти дослідження складні за своєю струк-турою, способом соціального функціонування, а отже, непрості для естетичного пізнання та відтворення. передати в усій складності красу порухів душі, самого життя людини — завдання якісно нового рівня, що вирішувалося мистецтвом Відродження із залученням не тільки традицій античного мистецтва, а й усього комплексу науко-вого й суспільного знання цієї доби. Зв'язок мистецтва й науки в цей період був не просто декларованою необхідністю, а усвідомле-ною дійсністю, оскільки для художників Відродження не існувало принципової різниці між наукою та мистецтвом з погляду їхньої участі і ролі у творчому процесі. Геометрія, теорія перспективи, ана-томія були поряд із майстерністю й талантом головними помічника-ми художника.

ускладнення завдання художнього осмислення світу породжу-вало сумніви щодо можливості навіть за допомогою найскладніших геометричних та арифметичних розрахунків виразно передати за-кономірності існування прекрасного. Альбрехт дюрер, який упро-довж усього свого життя займався геометричними розрахунками, пов'язаними з пошуком ідеальних пропорцій (для цього ділив люд-ську статуру на 1800 частин), дійшов висновку про обмеженість формально-технічних прийомів для створення та осягнення краси: «Що таке прекрасне — цього я не знаю, хоч воно й міститься в ба-гатьох речах. Якщо ми хочемо внести його в наш твір і особливо у людську фігуру, в пропорцій всіх членів ззаду і спереду, це дається нам важко, адже ми мусимо збирати все з різних місць. нерідко до-водиться перебрати дві чи три сотні людей, щоб знайти в них дві чи три прекрасні речі, які можна використати. Ось чому, якщо ти хочеш зробити гарну фігуру, потрібно, щоб ти взяв від одного голову, від іншого — груди, руки, нога, кисті рук та ступні і так використав різні типи всіх членів. Адже прекрасне збирають із багатьох красивих ре-чей, подібно до того, як із багатьох квітів збирається мед»1.

підвищення ролі науки та раціонального мислення в культурі нового часу справило істотний вплив на уявлення про шляхи й умови досягнення прекрасного, значення естетичного суб'єкта в цьому про-цесі. для естетики Відродження об'єктивність та абсолютність пре-красного не викликає сумніву. Активність суб'єкта полягає лише в

1  Цит. за: Лосев Л. Ф. Эстетика Возрождения. — М., 1978. — С. 626.

Естетика

умінні виявити і втілити красу. нове пізнання краси потребує точнос-ті та ясності усвідомлення, краса осягається не почуттям, а розумом:

То смисл хай буде найдорожчий вам, красу ж хай віддає віршованим рядкам1.

Адекватна оцінка естетичних властивостей предмета залежить і від художнього смаку, що характеризує міру творчого розвитку інди-віда. у формуванні смаку вирішальну роль відіграє розум, який дає підставу судити про особистість.

Отже, закладалося нове розуміння прекрасного, яке перетво-рювалося не тільки на об'єктивну якість предметів і явищ, а й було пов'язане зі ставленням до цього процесу естетичного суб'єкта, осо-бистості.

Зростання ролі суб'єктивного моменту в розумінні природи кра-си засвідчує той факт, що засновник німецької класичної філософії і. кант розумів естетику як критику смаку. Він пояснював специфіку естетичного судження як судження смаку тим, що воно виражає наше почуття задоволення чи незадоволення і його підвалини суб'єктивні, тобто воно відображає суб'єктивність ставлення до об'єкта.

проте сама здатність естетичного судження спирається на загаль-ні та необхідні апріорні (додосвідні) форми свідомості. у сфері есте-тичних суджень роль апріорної форми відіграє принцип доцільності: «краса — це форма доцільності предмета, оскільки вона сприймаєть-ся в ньому без уявлення про мету»2.

Отже, кант, порушуючи питання про сутність прекрасного, ви-являє, що прекрасне — це не тільки якість чи властивість предмета, об'єкта, а й ставлення суб'єкта до об'єкта, опосередковане апріорними формами мислення. Це означає, що кант уперше зосередив увагу на необхідності діалектичного підходу до вивчення естетичних явищ.

Закладена кантом традиція виявилася доволі плідною, оскільки він першим порушив питання про специфіку прекрасного як специ-фічного естетичного явища, наголосивши на відмінності естетичної якості предмета чи явища від суто природної натуральної його влас-тивості і якості. на думку канта, прекрасне є цінність, це те, чим ми своєю доцільною діяльністю наділяємо життя, те, що пов'язане з на-шою волею, почуттями, уявленням.

1          Буало Н. поэтическое искусство. — М., 1957. — С. 57.

2          Кант И. критика способности суждения // Соч.: в 6 т.— Т. 5. — С. 359.

Основні естетичні категорії

діалектичні положення кантової естетики в найзавершенішому вигляді ми знаходимо в ученні Гегеля, зокрема в його лекціях з есте-тики, предметом якої він вважав «царство прекрасного». Гегель за-стеріг, що прекрасне у природі не є предметом естетики. предметом естетики є тільки художньо прекрасне, «тому що краса мистецтва є красою, породженою і відродженою на ґрунті духу, і наскільки дух і твір його вищі за природу та її явища, настільки прекрасне в мисте-цтві вище за природну красу».

Якщо перекласти термін «дух» на мову матеріалізму, то це озна-чає, що людська діяльність, що ґрунтується на соціальних якостях і властивостях особистості, є вирішальним чинником у формуванні прекрасного. іншими словами: естетичні якості і властивості людини є набутими в результаті її специфічної діяльності. Саме тому, заува-жує Гегель, що наші уявлення про красу природи надто невизначені, в цій галузі ми позбавлені критерію.

Щодо явищ людського духу — культури, мистецтва: оскільки вони є продуктом людської діяльності, критерій тут визначається тим, «що у дусі наявне лише те, що він виробив своєю діяльністю».

Міра досконалості твору мистецтва визначається рівнем відпо-відності між ідеєю (змістом) та його формою (образним втіленням). «прекрасне слід визначити як чуттєве явище, чуттєву видимість ідеї»1. Змістом ідеї прекрасного, на думку Гегеля, є загальнолюдське, а формою її вияву в мистецтві — художнє. Отже, Гегель вважав, що наші уявлення про прекрасне соціально зумовлені. концепція Гегеля справила значний вплив на розвиток світової естетичної науки. Зви-чайно, сприймалася вона не однозначно, проте причетних до поруше-них ним проблем не залишила байдужими. Так, російський учений М. чернишевський з позицій фейєрбахівського матеріалізму не за-барився з полемікою про джерело прекрасного. не «всесвітній дух», а реальне чуттєве життя є джерелом прекрасного. «прекрасна та іс-тота, в якій ми бачимо життя таким, яким має бути воно за нашими поняттями»2, — писав чернишевський у своїй дисертації «Естетичні відношення мистецтва до дійсності».

дальший розвиток філософії довів, що ідея, поняття прекрасного є соціальним, життєвим змістом, який є надбанням суспільної прак-

1          Гегель. Эстетика: в 4 т. — Т. 5. —С. 8, 9, 30, 119.

2          Чернышевский Н. Г. избр. эстетические произведения. — М., 1978. — С. 10.

Естетика

тики, і відповідно вказав на джерело краси — людську працю. Це не означає, що прекрасне не існує об'єктивно. навпаки, що вищий рі-вень суспільної практики, то ширшим і повнішим є наше уявлення про нього. прекрасне існує незалежно від нас і нашої свідомості на-віть у тому випадку, коли оцінюється продукт людської діяльності. Але здатність виявити прекрасне або творити його належить лише суспільному суб'єктові, що сформувався завдяки практичному осво-єнню світу, реалістичному ставленню до дійсності. Оцінка прекрас-ного залежить від смаку та ідеалу особистості, через призму яких зі світу людської культури вона робить відбір естетичних цінностей. Оцінка може бути істинною або хибною настільки, наскільки відпо-відає об'єктивній цінності прекрасного. Отже, прекрасне як естетич-на категорія характеризує явища щодо їхньої ціннісної естетичної довершеності.

Потворне, як і прекрасне, є однією з основних естетичних катего-рій, що з найдавніших часів привертала увагу філософів і теоретиків мистецтва. В історії естетики це поняття найчастіше згадується як ан-типод прекрасного, хоч має, як і прекрасне, свої історичні модифікації.

За античної доби поняття потворного виступало, здебільшого, просто як заперечення краси, як щось протилежне їй. Тому історія ідей про потворне збігається з історією вчень про прекрасне. Однак тоді виникали доволі глибокі й оригінальні ідеї щодо естетичної цін-ності потворного. певне розведення негарного та потворного, як ес-тетичного, художньо опрацьованого знаходимо спочатку в Сократа, а потім і в Арістотеля. За Арістотелем, мистецтво завдяки мімезису як засобу художнього осягання світу робить можливим відображення потворного. «продукти наслідування всім приносять задоволення. доказом цього слугує те, що трапляється насправді: зображення того, на що дивитися неприємно, ми розглядаємо із задоволенням, як, на-приклад, зображення огидних тварин або трупів»1.

Йдеться про те, що природа художнього мімезису «знімає» від-разливу природу потворного і робить його або естетично нейтраль-ним, або навіть певною мірою привабливим.

у середньовіччі поняття потворного тлумачилось як естетична категорія, протилежна прекрасному (за аналогією теологічного тлу-мачення протилежності добра і зла). Мистецтво нерідко зверталося

1   Аристотель. Об искусстве поэзии. — М., 1957. — С. 48—49. Основні естетичні категорії

тоді до зображення потворного, прагнучи зробити його наочним через спотворення людського тіла, через зображення ницих пристрастей та гріховності роду людського. протиставляння прекрасного як доброго і божеського та потворного як гріховного і людського широко вико-ристовувалось у художньому зображенні біблійних легенд і, особливо, Страшного суду. Великого поширення категорія потворного набула у візантійській естетиці, для якої характерним був інтерес до антиномій і протиставлень. Візантійські мислителі усвідомлювали прекрасне й потворне як полярні категорії, розрізняючи їх, передусім, відповідно до їхньої психологічної дії. Так, Василь Великий вважав, що прекрас-не привертає до себе кожного, а потворне викликає у глядачів відразу. псевдо-діонісій був упевнений, що потворне є одним із проявів зла, і намагався вказати на його об'єктивні ознаки, до яких відносив від-сутність краси і порядку, змішування різнорідних предметів.

Мистецтво Відродження, що орієнтувалося на ідеал гармонійно розвиненої людини, широко використовувало потворне як форму, що забезпечує найвиразніший контраст красі. Цей принцип вико-ристовував Леонардо да Вінчі. при зображенні історичних сюжетів він радив художникам змішувати прямі протилежності, щоб через зі-ставлення посилити одне іншим, і тим більше, чим вони будуть ближ-чими, тобто потворний в сусідстві з прекрасним, великий з малим, старий з молодим, сильний зі слабким1.

В естетиці класицизму проблема потворного майже відкидалась. Оскільки естетики класицизму розділяли в мистецтві високі і низькі жанри, вони забороняли зображення характерного або потворного у «високих» мистецтвах.

просвітителі виступили з різкою критикою естетичних теорій класицизму, що ґрунтувалися на концепції «ідеальної краси». В них наголошувалося, що предметом мистецтва має бути природа в усьо-му її розмаїтті, а не тільки так звана витончена природа. німецький просвітитель Лессінг у трактаті «Лаокоон» зауважує, що мистецтво в новітній час безмежно розширило свої кордони і наслідує природу, в якій прекрасне становить лише незначну частину. істина і вираз-ність є її головним законом, і так само, як природа приносить красу в жертву вищим цілям, так і художник мусить підкорятися своєму основному потягу і не зосереджуватися на красі більше, ніж це до-1   Леонардо да Винчи. избр. произв.: в 2 т. — М.; Л., 1938. — Т. 2. — С. 205.

Естетика

зволяють правда й виразність. А мистецтво завдяки істині й вираз-ності робить найпотворніше в природі естетичним у мистецтві. Лес-сінг вважав, що різні види мистецтва мають неоднакові можливості у відтворенні потворного. В живописі ці можливості обмеженіші, ніж, наприклад, у поезії. поет має змогу ширше відображати прекрасне й потворне. Вчений також розрізняв міру потворного і його зв'язок з іншими формами естетичного. коли потворне вражаюче, то воно жахливе, коли ні — воно смішне.

і. кант визнавав, що потворне може бути предметом зображення в мистецтві, проте він встановлював жорсткі кордони, недодержання яких виводить мистецтво за межі естетичної сфери. Витончене мисте-цтво, вважав він, виявляє свою перевагу саме в тому, що воно чудово описує речі, які в природі огидні й відразливі. Однак таке зображення не є безпосереднім, зверненим тільки до естетичного почуття, бо за допомогою алегорій або атрибутів, що мають привабливий вигляд, тобто опосередковано, воно звертається також і до розуму, який дає можливість відповідно тлумачити зображене.

Особливого значення набуло потворне в естетиці й мистецтві ро-мантиків, які наголошували на естетичному значенні потворного як поетичній антитезі краси. Саме розмаїтість життя, існування в ньому поруч добра і зла, прекрасного й потворного, ницого й піднесеного, темряви і світла спонукають мистецтво враховувати й суперечності. і якщо Гегель в «Естетиці» не приділяв категорії потворного особливої уваги, то його учні й критики зробили потворне чи не найголовні-шою проблемою німецької естетичної науки другої половини XIX ст. резенкранц, послідовник філософії Гегеля, видавець творів канта, в «Естетиці потворного» (1853) розвиває концепцію, відповідно до якої потворне є органічним складником прекрасного. Це, на його думку, відбувається тому, що потворне, визнаючи свою неспроможність, пе-реходить у комічне, завдяки чому досягає згоди з красою. Звернення до потворного як органічного складника мистецтва було зумовлене об'єктивно історичним характером мистецтва XIX ст., яке на тлі сус-пільних суперечностей прагнуло осягнути потворне як необхідний елемент життя.

Художні течії XIX ст. — реалізм, критичний реалізм, натуралізм — доводять ідею мистецтва як пізнання та відображення дійсності до її логічного завершення. Мистецтво не може обминути нічого в

Основні естетичні категорії

житті, якщо воно претендує на пізнання. Як зазначає відомий ні-дерландський учений и. Хейзінга у праці «В сутінках завтрашнього дня», аналізуючи стан мистецтва XX ст., реалізм вбачав своє завдан-ня у відвертішому відображенні деталей людського єства, а потім і протиприродності. погляд завжди зосереджувався на безпосеред-ньому, особистому, першородному, своєрідному, стихійному, був спрямований на неусвідомлене, інстинктивне, дике. Ця ірраціоналі-зація культури загалом і мистецтва зокрема відбувалася одночасно з найвищим розквітом технічних засад оволодіння природою, дедалі більшими можливостями впливу на людську свідомість.

Якщо реалізм хоч якось ще намагався, відображуючи потворне, притягти його до суду і винести вирок, то натуралізм знімав із себе обов'язок судити явища життя з погляду суспільних уявлень про до-бро і зло. Саме тому натуралістичне зображення огидного й потвор-ного не мало на меті естетично опанувати його. Це і донині служить однією з головних причин критики натуралізму в мистецтві — від класичних його зразків, які створив Е. Золя, до натуралізму XX ст.: сюрреалізму, поп-арту, масової культури.

Завдяки мистецтву естетизація потворного набула в XX ст. ве-ликого поширення, аналога якому не було в усій історії цивілізації. Таке збочення мистецтва до неусвідомленого й загрозливого цілком зрозуміле. Адже мистецтво, як і пізнання, не може оминути тих ас-пектів суспільного життя, що впливають на нього, але ще лишаються поза сферою їх практичного опанування. Зрештою, не це є предметом критики в сучасному мистецтві. Апологія огидливого, жахливого, потворного, перебільшення їхньої ваги, неспроможність мистецтва осягнути й духовно опанувати складність підсвідомих, інстинктив-них, суспільно значущих засад людського існування — ось у чому зви-нувачується сучасне мистецтво. прикладом цього може бути позиція представника віденської школи, мистецтвознавства Г. Зедльмайра, який зауважив у творі «Втрата середини»: «нічне, тривожне, хворо-бливе, неповноцінне, гниюче, огидне, спотворене, брутальне, непри-стойне, перекручене, механічне і машинне — усі ці регістри, атрибути й аспекти нелюдського оволодівають людиною та її найближчим сві-том, її природою й усіма її уявленнями. Вони ведуть людину до роз-паду, перетворюють її на автомат, химеру, голу маску, труп, прима-ру, на блощицеподібну комаху, виставляють її напоказ брутальною,

Естетика

жорсткою, вульгарною, непристойною, монстром, машиноподібною істотою»1. у різних напрямах мистецтва XX ст. при всій їхній розмаї-тості бачимо той чи інший тип зв'язку подібних антилюдських рис.

Отже, потворне має в естетичній практиці людини особливе зна-чення. Воно постає як усвідомлена людиною загроза її існуванню, як те, що підриває підвалини людяності, що потребує духовного і прак-тичного опанування. В класичному мистецтві потворне — це, здебіль-шого, вже опанована загроза. і людина вже оволодіває засобами її опанування. проте, як бачимо на прикладі мистецтва XX ст., цілком можлива ситуація, коли мистецтво відмовляється від місії боротьби з нелюдським, а, навпаки, підносить його до рівня норми, тобто есте-тизує. причини такого явища — не суто художні, то цілий комплекс культурних, духовних і соціально-економічних передумов.