§2. КАТЕГОРІЇ «ГАРМОНІЯ» І «МІРА»


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 

Загрузка...

у пошуках найдавніших уявлень про гармонію (від грец. harmo-nia — злагодженість, лад) звернімося до античної міфології. З відомого античного міфу про Гармонію, дочку бога війни Арея та богині кохання і краси Афродіти, ми довідуємося, що Зевс видав її заміж за кадма, легендарного засновника грецького міста Фіви. на весіллі були присутні всі боги. Вони подарували Гармонії ковдру та намисто, які виготовив Гефест. Те, що Гармонія є дочкою богині краси і бога війни, очевидно, не випадковість. у міфі відбилось уявлення про гармонію як породження двох основ — краси й боротьби, любові та війни.

В іншому міфі йдеться про походження світу, де гармонія є про-тилежністю хаосу, що виступає однією з першооснов виникнення всього існуючого. Ця першооснова характеризується як щось без якості, визначеності, уявляється якоюсь порожнечею, безформністю, розпорошеністю. Гармонія, навпаки, означає певну якісну визначе-ність, єдність і оформленість цілого як сукупності складових частин. принципом, на основі якого можлива ця єдність, є міра.

Отже, навіть найдавнішій міфології властиві були уявлення про гармонію, хаос і міру, які потім стали самостійними поняттями антич-ної філософії та естетики.

Гомер використовував термін «гармонія» також у побутово-практичному значенні. Це, по-перше, мир, згода, злагода. по-друге, гармонію розуміли також як скріпу, цвях. Одісей, будуючи корабель, скріплює його цвяхами і гармоніями. Те саме відбувається і з понят-тям міра, що тісно пов'язане у давніх греків з поняттям гармонії. у Гомера це слово найчастіше означає одиницю виміру. у Гесіода по-няття міри використовується в значенні норми, що визначає порядок соціального життя. «Міри у всьому дотримуйся і справи свої вчасно роби», — пише він у праці «роботи і дні». З ним перегукується Фео-гнід: «Занадто ні в чому не поспішай, адже у будь-якій справі най-кращий укажчик людині — міра». Ці міркування мають не стільки естетичний, скільки морально-нормативний характер. Однак понят-тя міри вказує на краще для людини, що вже саме по собі має й есте-78

 

Основні естетичні категорії

тичний зміст. Грецької давнини сягають вислови: «нічого занадто»; «Міра — найкраще»; «Використовуй міру»; «Людина — міра всього».

подібні судження про гармонію й міру засвідчують, що естетичне значення цих понять не виокремлювалося з життєво-практичної або моральної сфер в епохи, коли мистецтво ще не відокремилося від ін-ших сфер суспільного життя. Та вже за доби грецької класики виник-ла низка вчень про гармонію, які вплинули на подальший розвиток естетики і формування системи понять, що відображали специфіку естетичної практики. Особливе місце тут належить ученню піфа-горійців. Вони наголошували на гармонійній будові світу, зокрема природи і людини, загалом усього космосу. про це свідчать численні фрагменти, що залишилися від учення піфагорійців. наприклад, Фі-лолай вважав, що гармонія є внутрішнім зв'язком речей і явищ у при-роді, без якого космос не міг би існувати. Так, гармонія означає єд-ність межі і безмежного, проте вона є не тільки основою світу — душа також є гармонією. За свідченням Арістотеля, піфагорійці вважали, що душа «є якоюсь гармонією, а гармонія — це змішання й поєднан-ня протилежностей». Якби всі речі були подібними і не відрізнялись одна від одної, то не було б потреби в гармонії, яка втілює єдність різноманітного і протилежного.

і, нарешті, найхарактернішим для вчення піфагорійців є те, що гармонія в них має числове вираження, що вона органічно пов'язана із сутністю числа. піфагорійці створили вчення про продуктивну сутність числа. Вони вважали математичні основи початком всього існуючого і уподібнювали всі речі числам. числову гармонію покла-дено в основу загальноантичного вчення про космос із симетрично розміщеними і настроєними на певний музичний числовий тон сфе-рами. піфагорійці визнавали, що Всесвіт має бути гармонійним за формою, і надавали йому вигляду симетричних геометричних фігур: Землі — форму куба, вогню — піраміди, повітрю — октаедра, воді — ікосаедра, сфері Всесвіту — форму додекаедра. Саме з цим пов'язане відоме піфагорійське вчення про гармонію сфер. піфагор і його по-слідовники вважали, що рух світил навколо центрального світового вогню створює гармонійну музику. Тому космос постає як гармоній-но побудоване і музично оформлене тіло.

піфагорійське вчення помітно вплинуло на подальший розви-ток учень про природу і сутність гармонії. ідеї, що були покладені

Естетика

в основу вчень про гармонію сфер, єдність мікро- і макрокосмосу, гармонійні пропорції, були започатковані саме піфагорійцями.

принципово нове вчення про гармонію сформулював пізніше відомий давньогрецький діалектик Геракліт. Його розуміння гармо-нії ґрунтується на ідеї збігу протилежностей, на діалектиці єдності й множини. Гармонія у Геракліта виникає через боротьбу протилежнос-тей. іншими словами: без боротьби немає гармони, як і без гармонії немає боротьби. Вчення Геракліта відрізняється від піфагорійського, в якому діалектика гармонії тлумачиться ще формально і схематич-но. Гармонія у Геракліта створюється не числами і не змішуванням окремих частин цілого, а є самою річчю в її цілісності й діалектичній тотожності з іншими речами.

Гармонія притаманна, насамперед, об'єктивному світові речей, самому космосу. Вона властива і природі мистецтва, ілюстрацією чого є ліра, на якій по-різному натягнуті струни створюють диво-вижне співзвуччя. Гармонія буває прихованою й очевидною. перша змістовніша, а отже, має перевагу над другою. космосові як вищій досконалості притаманна прихована гармонія. Це тільки на перший погляд світ уявляється хаосом, купою сміття, розсипаного навмання. насправді ж за грою стихій і начебто випадковостей прихована над-звичайна гармонія.

Вагомий внесок у розвиток категорії гармонії зробили визначні давньогрецькі філософи Сократ, платон і Арістотель. Саме Сократ вніс в естетику ідею доцільності, що дало змогу по-новому погляну-ти на зміст гармонії. Вона вже не зводилася до фізичних пропорцій і симетрії, як у піфагорійців. у поняття гармонії Сократ увів момент відносності, доцільності та функціональності. на відміну від тлума-чення піфагорійцями, гармонія — не абсолютний, незмінний закон, що піддається лише спогляданню та математичному обчисленню, а відповідність меті, співвідносність речі з її функцією. Цей новий і дуже важливий мотив у розумінні гармонії став згодом домінантним у теоріях класичної та еліністичної епох.

платона, як і Сократа, також не задовольняла суто космологічна і математична теорія гармонії піфагорійців. на його думку, гармонія більше стосується моральної сфери. Він розуміє її як відповідність зо-внішнього внутрішньому: «Справді, коли я чую, як говорять про до-брочесність чи якусь мудрість людини, котру воістину можна назвати

Основні естетичні категорії

людиною і котра сама цілком відповідає тому, що говорить, я надзви-чайно радію, дивлячись водночас і на того, хто говорить, і на те, що він каже, як одне другому пасує і як вони узгоджуються. Така люди-на здається мені воістину музикальною, адже вона видобула найпре-краснішу гармонію не з ліри чи якогось іншого засобу гри, а з самого життя, узгодивши в собі самій слова з ділами...»1.

розуміння платонівського та інших античних учень про симетрію буде неповним, якщо залишити поза увагою розгляд таких понять, як міра, симетрія, домірність тощо. Слід мати на увазі, що поняття міри виражалось у давніх греків за допомогою різних термінів. найпоши-ренішими з них є meros (міра), metrion (мірність, домірність), eru-metros (розмірений), symmetria (симетрія), mesos (середина, центр), mesotes (центр, центральність). Саме з цих понять стає зрозумілим, чому гармонія неможлива без міри.

Стосовно міри (meros), платон вважає, що завдяки їй відбуваєть-ся коловорот космосу. Щодо міри як metrion, то це — середина між надмірністю та нестатком, на яку натрапляємо скрізь, вона дає змогу уникнути крайнощів. Близьке до цього і поняття symmetria, бо ста-новить певну міру, що наближає її до гармонії. Якщо symmetria й не рівнозначна гармонії, то вона є однією з умов її виникнення. і навпа-ки, anumetria (безмірність, нерозмірність) є синонімом потворності, браку довершеності й гармонії.

Отже, платонівська концепція гармонії більш осяжна й багатша за піфагорійську, вона засвідчує намагання пов’язати гармонію з духовним світом людини і розробити її за допомогою понять, що є модифікаціями міри: мірність, розміреність, симетрія тощо.

Арістотель вживав термін «гармонія» не часто, віддаючи перевагу іншим близьким до нього за змістом. Він зближує, насамперед, терміни гармонія і порядок, і тоді в гармонії вбачаємо діалектичний перехід безпорядку в порядок і навпаки.

Гармонію Арістотель тлумачить і за допомогою понять міра, по-рядок, величина, симетрія. Та головним для його естетики є понят-тя середина (mesotes), яке він розуміє доволі широко і, застосовує до кожної сфери людської діяльності. кожну людську чесноту Арістотель вважає серединою між двома крайнощами: мужність —

1 Цит. за: Шестаков В. П. Гармония как эстетическая категория. — М., 1973. — С. 33.

Естетика

середина між боягузтвом і відвагою; впевненість — між смиренністю та гнівливістю; щедрість — між скнарістю й марнотратством. Відповідно середина, за Арістотелем, — це запобігання крайнощам. Отже, вона є щось середнє між надмірністю та нестачею і в цьому значенні становить довершеність. Саме Арістотель тлумачить схиль-ність античної свідомості скрізь і в усьому шукати «середину», «центр», «ціле». Без цього особливого принципу, що зрівноважує все наше буття, починаючи від психології і кінчаючи космологією, аб-солютно неможливий античний світогляд. розробляючи концепцію гармонії як середини, Арістотель відтворював найхарактерніші риси античної естетичної свідомості.

Середньовічна естетика, що виробляла своє розуміння гармонії, опинилася в складному й суперечливому становищі щодо античної спадщини. Античні уявлення про гармонійну побудову космосу, про мірне обертання небесних сфер не відповідали біблійським поглядам на будову й походження світу. потрібно було обґрунтовувати нову християнську космогонію, щоб замінити ідею космічної гармонії іє-рархією земного й небесного, людського й Божого. проте зовсім від-мовитися від античного вчення про гармонію служителі культу не могли. Григорій ниський вважав, що гармонійна влаштованість світу є доказом слави Божої. новою ідеєю щодо гармонії було уявлення її як тотожності цілого й частини; за нею стояло вчення стоїків і нео-платонівців про єдність мікро- і макрокосмосу. Але поряд із перероб-кою і пристосуванням античних учень до нових ідей про гармонію за середньовіччя з'являються і деякі оригінальні розробки. Так, Фома Аквінський наголошує на двох моментах у розумінні сутності гармо-нії. по-перше, в його визначенні гармонії наголошується не на фізич-ному, а на духовному боці справи. Отже, в гармонії вбачають переду-сім духовний принцип, що стосується структури предметного світу, а точніше структури пізнання й настрою духовного життя людини. по-друге, гармонія розглядається не як кількісний, а, насамперед, як якісний принцип. Вона не зводиться тільки до кількісних відношень, а охоплює й відповідність речі своєму образу, визначає стосунок фор-ми до матерії. Саме в цьому Фома Аквінський помітно відрізняється від інших представників середньовічної естетики.

категорії гармонії і міри широко вживалися й у новий час, проте вони вже не були головними естетичними поняттями, за допомогою

Основні естетичні категорії

яких усвідомлювалися нові естетичні проблеми. певний підсумок розвиткові розуміння гармонії й міри знаходимо у Гегеля. Гармонію він розглядає в системі споріднених естетичних понять — правиль-ності, симетрії, закономірності. правильність, на його думку, є най-елементарнішим і абстрактним виявленням довершеності. Вона ство-рюється однаковим повторенням певної фігури або мотиву, а отже, повністю відкидає будь-яку різноманітність, в усьому передбачає однаковість і тотожність. З усіх ліній найправильнішою є пряма, а з геометричних фігур — куб.

із правильністю пов'язана й симетрія. Однак тут уже не достат-ньо одноманітного повторення тієї самої визначеності, яка має міс-це в абстрактній правильності. Симетрія потребує також поєднання різних за розмірами, положенням, формою, кольором певних визна-ченостей, що, об'єднуючись, утворюють симетрію. Ці поняття, з по-гляду Гегеля, характеризують кількісну визначеність речі, однак іще не відкривають діалектичного співвідношення кількості та якості. Щодо гармонії, то вона стосується не тільки кількісної, а й якісної визначеності й містить у собі три складові — внутрішню єдність, ці-лісність і узгодженість.

Гегель у понятті гармонії передбачає і наявність дисгармонії. За його словами, гармонія не боїться протилежностей, їхньої гостроти і розірваності. Синтез кількості та якості відбувається, мовляв, скрізь — в неорганічному й органічному світі, в суспільній, етичній та есте-тичній сферах.

Отже, Гегель розглядав свої категорії діалектично, в процесі їх становлення та взаємопереходу. А це означає, що ані якість, ані кіль-кість не є в нього сталими категоріями. Якість проходить через різні свої етапи, доки вичерпає себе, прийде до свого заперечення, поступа-ючись новій якості. Цей перехід відбувається внаслідок, насамперед, кількісних змін. А відповідність певної кількості, що забезпечує пев-ну визначеність якості, є мірою.

категорія міри, що синтезує якість і кількість, має в Гегеля уні-версальне значення. Він використовує її всюди, не виключаючи природи й суспільства. Особливу роль ця категорія відіграє в ро-зумінні ним естетики, передусім, у його вченні про історичний рух художньої діяльності. Виходячи із сприйняття змісту мистецтва як ідеалу, в якому гармонійно має поєднуватися художній зміст ідеї

Естетика

та чуттєвої дійсності, Гегель розглядає історію мистецтва як зміну, рух міри.

у мистецтві символічного спрямування ідея й зовнішня форма не відповідають одна одній, ідея неадекватно представлена в дійснос-ті. Так, індійське та єгипетське мистецтво вражає, насамперед, гро-тескністю, безмірністю, дивністю. А от класична форма мистецтва, мистецтво давньої Греції — переважно мистецтво міри. Та з часом починаються сутінки мистецтва, епоха його розкладу. Мистецтво міри поступається місцем мистецтву безмірному, прозаїчному або задушевно-інтимному. Тобто три основні історичні форми мистецтва виступають у Гегеля як три типи історичної зміни міри між худож-ньою ідеєю та її чуттєвим виявом.

Отже, категорія міри набуває в естетиці Гегеля універсального діалектичного значення. Будь-яка єдність протилежностей виступає в Арістотеля як міра, в якій ці протилежності об'єднуються. Стосов-но цього розуміння гармонії у Гегеля близьке до античного поняття «середина»,. Гармонія виступає як певний тип міри, де якісні про-тилежності перебувають у певній єдності й цілісності. Такий гармо-нійний стан рано чи пізно порушується колізією, що змушує шукати в мистецтві нових вимірів, нової міри. розв'язання конфлікту (як неминучий момент гармонії) зумовлює перехід мистецтва від однієї міри до іншої.

Таким чином, в історії існувало щонайменше три основні типи розуміння гармонії: математичний, естетичний і художній. Вони над-то рідко існували в «чистому» вигляді, бо, тісно переплітаючись один з одним, становили зазвичай нерозчленовану єдність. проте в кожну історичну епоху один із типів уявлень про гармонію виступав у зна-ченні домінантного.

Сучасна естетична наука широко використовує філософські кате-горії гармонії й міри. Однією із центральних її проблем є питання про гармонію природи і навіть про гармонію Всесвіту. чи відповідають виміри людини вимірам природи? Естетична наука шукає відповідей на ці питання в широкому контексті філософського і природничого знання. Важливим аспектом вивчення гармонії є розв'язання про-блем екологічних, співжиття лютий і біосфери, збереження й відтво-рення природи. не менш актуальною є проблема виховання гармо-нійної людини. Ця широта проблематики засвідчує універсальність гармонії як важливої естетичної категорії.

Естетика