1. Економічний зміст власності. Типи і форми власності


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 

Загрузка...

Коли ми вивчаємо поняття економічної системи і господарський лад країни завжди ставимо питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його ре-зультатів.

Щоб з'ясувати природу та економічну структуру того чи іншого суспільства необхідно розкрити зміст існуючої системи відносин власності.

Як уже розглядалося вище (за теорією К. Маркса) відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріа-льних і духовних благ. Тому власність слід розуміти, як історично визначений суспільний спосіб привласнення людьми предметів ви-робничого і невиробничого споживання. Власність завжди пов'я-зана з річчю (об'єктом привласнення), але вона не просто річ, а ві-дношення між людьми з приводу речі.

Історично власність як економічні відносини формуються ще на зорі становлення людського суспільства. На монополізації різних об'єктів власності тримаються всі найважливіші форми позаеконо-мічного й економічного примусу до праці. Так, при античному спо-собі виробництва позаекономічний примус був заснований на праві власності на раба — безпосереднього виробника; в умовах азіатсь-кого способу виробництва — на праві власності на землю; у період

феодалізму — на праві власності на особистість і землю одночасно. Економічний примус до праці виходить із власності на умови виро-бництва чи з власності на капітал.

В розвинутій ’истемі економічних відносин власність відбиває самі глибинні звязки і взаємозалежності, сутність економічного буття. Представники різних цивілізацій досліджували природу вла-сності та її роль у розвитку суспільства. Так, Платон на основі ідеа-лів давньогрецького світу створив вчення про ідеальну державу, у якому всі громадяни спільно володіють умовами виробництва. Приватна власність, на його думку, ставить інтерес особистості вище загального інтересу, кожний хоче володіти власністю тільки для себе, тому приватна власність аморальна.

В основі стоїцизму закладена ідея особистості й індивідуальної відповідальності. Перевагу віддавали вже приватній власності. Ре-формація викликала в Західному світі зміну моральних цінностей у відношенні до життя, природи і світобудови. Під впливом протес-тантської етики виникли уявлення про людину економічну, теорію цивільного суспільства і класової держави, про приватну власність як природне право, а поняття «свобода особи» було зведено до по-няття «людини, що володіє власністю».

К. Маркс і Ф. Енгельс, виділяли матеріальні та ідеологічні від-носини власності. Як економічна категорія — власність, на думку К. Маркса, являє собою суспільні відносини безпосереднього виро-бництва і невіддільні від них суспільні відносини розподілу, обміну і споживання. Як ідеологічне відношення власність у класовому су-спільстві є юридичним вираженням виробничих відносин. В якості юридичної категорії— власність являє собою відносини володін-ня, користування і розпорядження об’єктом власності, що відбива-ють суспільні відносини виробництва, розподілу, обміну, спожи-вання і права, що закріплюються в нормах права.

Спочатку відносини власності виступали у формі певних істо-ричних звичаїв. 3 виникненням держави стали розроблятися юри-дичні закони, які визначали за якими правовими нормами привлас-ню’ться і розподіляється суспільне багатство між різними субєктами (окремими громодянами, соціальними групами, класа-ми, державою).

Правові відносини власності виражаються в закріплені за різ-ними суб’єктами прав володіння, користування і розпорядження. Ст. 2. Закону України «Про власність» так трактує право власності: «Право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном».

Відносини власності втілюються, насамперед у певних юридич-них нормативних актах. (Конституція України, розд. 1 ст. 13, 14).

Однак, глибинною сутністю усієї сукупності виробничих відно-син (основним виробничим відношенням) є форма власності на за-соби виробництва. Саме економічні відносини власності визнача-ють її юридичну форму— юридичні відносини, оскільки перші є базисні (основоположні), а другі — надбудовні (похідні).

Являючи собою суспільний спосіб привласнення людьми засо-бів виробництва, власність на засоби виробництва обумовлює та-кож і спосіб привласнення людьми продукції, що виробляється. Вона складає внутрішню основу всієї сукупності виробничих від-носин, так чи інакше виявляється у цих відносинах. Причому еко-номічні відносини привласнення предметів виробничого і невироб-ничого споживання не існують поза економічними відносинами всього процесу суспільного відтворення, складаючи його реальний зміст, який закріплюється у суспільстві юридичними принципами і нормами володіння, користування, розпорядження.

Безпосереднє закріплення, що визначає специфіку виробничих ві-дносин, а разом з ними і всієї системи суспільних відносин, форма власності на засоби виробництва знаходить у суспільному способі по-єднання робітника (робоча сила) із засобами виробництва. «Той особ-ливий характер і спосіб, — писав Маркс, — яким здійснює1ься це по-єднання, відрізняє різні економічні епохи суспільного ладу» .

Це методологічне положення економічної теорії марксизму про особливий характер і спосіб такого поєднання має важливе значен-ня для розуміння історичної еволюції власності та її структури на різних етапах розвитку суспільства, що розкривається за допомо-гою таких понять як «тип», «форма», «вид» власності.

У відповідності з таким підходом тип власності — це, перш за все, історичний тип (форма) власності на засоби виробництва за и характером і якісними особливостями і, отже, історичний тип (фо-рма) виробничих відносин. Так, поєднання в процесі виробництва працівника із засобами виробництва шляхом прямого позаекономі-чного примусу до праці у вигляді безправного «розмовляючого знаряддя» закріплює рабовласницький тип власності. Економічний примус до праці формально вільного, але позбавленого засобів ви-робництва працівника, вимушеного продавати свою робочу силу, визначає капіталістичний тип власності.

Окрім даного вживання поняття «тип власності» у сучасній со-ціально-філософській та економічній літературі використовується також для позначення двох основних типів власності — суспільної і приватної.

Маркс К. Капітал. Критика політичної економії. Т. 2 // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 24, с. 43—44.

Форма власності — соціально-економічне поняття, що характе-ризує:

—по-перше, історичний тип власності, як найбільш загальну іс-торичну форму — систему економічних відносин, як спосіб прояву, вираження існування її сутності, тобто форму, як спосіб організації змісту («форма організації праці і власності», «особливий спосіб яким здійснюється поєднання робітника із засобами виробницт-ва» — Маркс);

—по-друге, стан власності — зміцнення існуючої чи перехід із однієї форми в іншу;

—по-третє, структуру основних історичних типів власності — суспільної, приватної та змішаної. Так, суспільна власність вклю-чає  державну  і  колективну  форми,  приватна— індивідуально-трудову і власність з найманою працею.

Вид власності — поняття, що відображає:

—по-перше, різновиди певних суспільних форм власності, що складають їх структуру. Наприклад, різновидами державної форми власності є: загальнодержавна, муніципальна (комунальна); колек-тивної— кооперативна, акціонерна, партнерська власність, влас-ність суспільних організацій, власність релігійних і культових ор-ганізацій; індивідуально-трудової— особиста, сімейна власність; приватної з найманою працею — індивідуальна із застосуванням найманої праці, монополістична, корпоративна власність; зміша-ної— державно-колективна, державно-приватна, приватно-коле-ктивна, спільна із залученням капіталів та ін.;

—по-друге, соціально історичний поділ, диференціаціацію пра-ці і власності за предметними видами відповідно до їх «форми і ма-теріалу» (Маркс) — земельна власність, майнова власність, інтеле-ктуальна власність тощо.

Власність в економічному смислі являє собою складну систему відносин, які існують у виробництві. Ця система включає такі гру-пи відносин:

—відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;

—відносини господарського використання майна;

—економічні форми реалізації відносин власності.

Тобто речі самі по собі це не власність, так само як золото і срі-бло це не гроші, вони перетворюються на гроші за певних вироб-ничих відносин, так і власність це не річ, а система економічних ві-дносин між людьми з приводу привласнення речей.

Власність є також категорією історичною. Це проявляється у тому, що соціальне середовище, форми і методи присвоювання і ві-дчужування, самі об'єкти власності виникають, змінюються, моди-

фікуються (пристосовуються), і зникають із зміною історичних умов. Кожний спосіб виробництва має свої історично визначені ти-пи, форми, методи і умови привласнення.

Історичні епохи відрізняються насамперед відносинами власно-сті, тобто соціально-економічними відносинами. Це видно при спі-вставленні первісного і рабовласницького, феодального і ринкового суспільства.

Власність (соціально-економічні відносини) складає серцевину системи економічних відносин суспільства. Стабільність та ефек-тивність розвитку економічної системи залежить від наявності у ній таких форм власності, які б у найбільшій мірі сприяли розвитку продуктивних сил і відповідали економічним інтересам людей.

Історично відомі два типи (форми) власності — суспільна і при-ватна. Вони розрізняються між собою рівнем усуспільнення, харак-тером, формами і способами присвоєння.

Історично перший вид спільного типу власності на засоби ви-робництва, насамперед на землю як основний засіб виробництва, та діяльності людей виник в первіснообщинному ладі. Основною ри-сою та особливістю первіснообщинної власності є належність землі общині. В общині кожен є суб'єктом лише володіння та викорис-тання землі, а поєднання факторів виробництва має безпосередньо суспільний характер, що зумовлено особливостями стану продук-тивних сил первісної доби.

Нерозвинуті продуктивні сили зумовлювали необхідність спільної участі людей у виробництві засобів життя, органічний зв'язок між усіма членами общини, неможливість виживання окремих індивідів, сімей поза общиною, а їх споживання регу-люється зрівняльним принципом. Праця і відповідно продукт ще не поділяються на необхідний і додатковий, тобто вся праця і весь продукт є необхідними, що зумовлює неможливість експлу-атації одних членів общини іншими, виникнення класової струк-тури суспільства.

Поступовий розвиток знарядь праці та самої праці у межах пер-вісної общини зумовив зростання продуктивності праці, що дало можливість окремій сім'ї забезпечувати своє існування за рахунок праці членів родини і таким чином не залежати від всієї общини.

На цій основі відбувається якісна зміна відносин привласнення, власності:

—виділення в общині сімейно-індивідуальних господарств та їх відособлення від общини;

—праця з безпосередньо суспільної перетворюється на приват-ну і починає поділятися на необхідну і додаткову, а відповідно і продукт — на необхідний і додатковий;

—зрівняльний розподіл перетворюється на трудовий розподіл, що є свідченням суспільного поділу праці та економічного відо-кремлення виробників.

Ці зміни призводять до розпаду первіснообщинної власності та становлення історично нового типу відносин привласнення — при-ватної власності.

Історично перший вид класової, експлуататорської за характе-ром приватної власності на засоби виробництва, виник в рабовлас-ницьку добу. її економічну основу утворює такий рівень розвитку продуктивних сил, за якого безпосередні працівники (раби) вже можуть виробляти продукту більше ніж потрібно для відтворення їхньої робочої сили.

Рабовласницька власність визначається такими основними ри-сами:

—раб є власністю індивідуального або колективного власника (общини, храму, держави), який розпоряджається ним і використо-вує як «знаряддя праці, що розмовляє»;

—рабовласницька власність реалізується через присвоєння ра-бовласником усього (необхідного і додаткового) продукту праці рабів на основі позаекономічного примусу до праці;

—за всіх форм рабства раб не є власником ні засобів виробниц-тва, ні результатів своєї праці;

—частину продукту праці рабів, що відповідає необхідному продукту, рабовласник виділяє на відтворення робочої сили раба.

Виділяють дві форми відносин рабовласнщької власності — патріархальну та класичну (античну). Патріархальне рабство ба-зувалося на натуральному виробництві й локалізувалося в межах домашнього господарства. Його характеризувала спільна участь рабовласників і рабів у трудових процесах, яка була «м'якшою» за класичне рабство. Класичне />абство базувалося на досить розвину-тих товарно-грошових відносинах. Йому властиве не тільки реаль-не, а й юридичне закріплення належності раба рабовласникові.

Цим основним формам рабовласницької власності відповідали два основні типи рабів: раби, позбавлені будь-якої господарської са-мостійності, та раби, яким надавалося право володіти рухомим і не-рухомим майном, вести своє господарство, мати сім'ю, платити по-датки. Другий тип рабства вже мав деякі риси феодальної власності. (Детальніше див. про це «Економічний словник» у даному підручни-ку, стаття «Рабовласницький суспільний спосіб виробництва».

Історично другим видом класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності стала феодальна власність. її ос-новою була феодальна власність на землю. — складна сукупність відносин належності, володіння, розпоряджання і користування зе-

млею між феодалами (відносини васалітету) та феодалами і кріпа-ками, які, на відміну від рабів, були вже не об'єктами, а суб'єктами відносин земельної власності.

Структура феодальної власності визначалася тим, що вся земля феодальної вотчини (маєтку) поділялася на панську і селянську. Господарювання селян на «своєму» наділі було умовою розвитку господарства феодала і мало на меті забезпечення феодала робочою силою, а не селянина засобами на життя, тобто прикріплення селян до землі було засобом їх експлуатації. Кріпаки володіли і користу-валися невеликими ділянками землі біля своїх дворів, були співвла-сниками общинної землі, оскільки основою феодальної вотчини була, як правило, залежна, кріпосна селянська община. Селянські наділи були своєрідною натуральною заробітною платою.

Феодальна власність економічно реалізується через присвоєння земельної ренти. Феодальна земельна рента — виробничі відноси-ни між феодалами та кріпаками, за допомогою яких реалізується феодальна земельна власність — здійснюється присвоєння феода-лами додаткового продукту у формі відробітної ренти (панщини), натуральної ренти (рента продуктами) і грошової ренти.

Кожна форма земельної ренти відображала відповідний етап у розвитку феодальної власності, феодального суспільства.

Отже, феодальну власність характеризували такі основні риси:

—належність землі феодалам;

—надання феодалами землі селянам у користування та воло-діння як умова виконання трудової повинності на користь феодала;

—земельна і особиста (кріпацька) залежність селян від феодала;

—реалізація феодальної земельної власності на основі позаеко-номічного примусу закріпачених селян до праці у формі феодаль-ної земельної ренти.

(Детальніше див. про це «Економічний словник» у даному під-ручнику, стаття «Феодальний суспільний спосіб виробництва»).

Історично третій вид класової, експлуататорської за своїм хара-ктером приватної власності є капіталістична власність. Своїм змі-стом вона принципово відрізняється від рабовласницької і феода-льної власності. Основні риси капіталістичної власності такі:

—засоби виробництва і гроші в формі капіталу належать капі-талісту (роботодавцю);

—безпосередні виробники є найманими працівниками, найма-ний працівник є вільною особою, якій належить її робоча сила і якою вона може розпоряджатися на власний розсуд;

—поєднання робітника із засобами виробництва має економіч-ний, товарний характер і виступає в формі продажу робітником своєї робочої сили роботодавцю (капіталісту);

—основу капіталістичної власності утворює відношення «най-мана праця — капітал», а її економічна реалізація зводиться до присвоєння капіталістами додаткової вартості, створюваної найма-ними працівниками.

Додаткова вартість в системі відносин капіталістичної власності є об'єктом розподілу і присвоєння суб’єктами промислового, тор-гового, позичкового та фінансового капіталу, землевласниками та ін. У відносинах між ними додаткова вартість набуває перетворе-них форм — промислового прибутку, торговельного прибутку, під-приємницького доходу, позичкового відсотка, дивіденду, земельної ренти та інших доходів.

(Детальніше див. про це «Економічний словник» у даному під-ручнику, стаття «Капіталізм».

У процесі розвитку капіталістична власність набуває одноосіб-ної (індивідуальної) особистої, групової, державної, змішаної форм власності.

(Див. гл. 9 Виробництво і фірма. Підприємницька діяльність).

Окрім названих вище форм власності, як свідчить історичний досвід, процес розвитку та еволюції відносин власності призвів до виникнення таких форм власності як, «соціалістична власність» та «комуністична власність», які були теоретично обгрунтовані сві-товою економічною думкою.

До того ж, практика формування соціалістичної власності в ко-лишньому СРСР та інших країнах, вплинула на соціалізацію відно-син власності окремих сфер соціального життя (охорони здоров'я, освіти, соціального захисту незахищених верств населення тощо) у розвинутих капіталістичних країнах і сприяла реформуванню капі-талістичних відносин у цьому напрямі.

Теоретичні засади комуністичної власності сформульовані в працях К. Маркса і Ф. Енгельса. Основами теорії комуністичної власності є:

—належність основних засобів та умов виробництва суспіль-ству;

—привласнення засобів виробництва здійснюється універсаль-но розвиненими індивідами, праця (діяльність) яких за своїм харак-тером є не засобом до життя (необхідністю «заробити на життя»), a внутрішньою потребою та засобом самореалізації людських здіб-ностей, творчою працею, яка не потребує зовнішніх стимулів (за-робітної плати тощо), і сама є стимулом до діяльності. Саме така праця вважається економічною основою комуністичної власності;

—відносини поєднання індивідів із засобами виробництва ма-ють безпосередньо суспільну форму, тобто не опосередковуються купівлею-продажем робочої сили як товару;

—розподіл та присвоєння предметів особистого споживання здійснюються за принципом: «Від кожного — за його здібностями, кожному — за його потребами».

Зміст теоретичних засад комуністичної власності свідчить, що и становлення передбачає якісні зміни у системі суспільних вироб-ничих відносин, насамперед подолання суспільного поділу праці та товарної форми виробництва, тобто перехід до безпосередньо сус-пільного виробництва, законами якого є переміна праці та універ-сальний розвиток вільної індивідуальності. (Детальніше див. про це «Економічний словник» у даному підручнику, стаття «Комунізм»)

Згідно з поглядами засновників марксизму, соціалістична влас-ність притаманна соціалістичному суспільству як неповному кому-нізму, тобто як його першій, нижчій фазі (стадії) розвитку. Відно-синам соціалістичної власності притаманні:

—властивості, які є загальними для нижчої та вищої фаз комунізму;

—властивості, які зумовлюються особливостями соціалізму.

До особливостей відносин власності на першій стадії комунізму К. Маркс відносив:

—        збереження суспільного поділу праці, який є підґрунтям сут-тєвих відмінностей у праці (фізичної і розумової, кваліфікованої і некваліфікованої тощо) різних індивідів соціалістичного суспільст-ва та зумовлює характер праці не як основної життєвої потреби, a як засобу до життя;

—        розподіл та присвоєння предметів особистого споживання за принципом: «Від кожного — за його здібностями, кожному — за його працею».

У реальній практиці будівництва соціалізму в СРСР, як і в ін-ших соціалістичних країнах, сформувався дещо інший зміст відно-син власності.

Одержавлення всіх основних економічних процесів у формі централізованого управління економікою адміністративно-команд-ними методами надало відносинам суспільної власності ірраціона-льного змісту, зумовило відчуження трудівників від вдасності на засоби виробництва. Працівники державних підприємств реально не були суб'єктами володіння, розпоряджання та використання су-спільних засобів виробництва, тобто реальними суб'єктами госпо-дарювання — фактично вони були найманими працівниками у держави. Це означає, що суспільна власність не мала притаманної їй теоретично індивідуальної якості.

(Детальніше див. про це «Економічний словник» у даному під-ручнику, стаття «Соціалізм»).

Сучасний етап розвитку людської цивілізації характеризується суттєвими змінами у всіх сферах суспільного життя, у тому числі і

в сфері соціально-економічних відносин та їх внутрішній основі — у відносинах власності.

Науковий аналіз цих змін дозволяє виявити новітні тенденції у розвитку відносин власності та їх особливості. Серед них однією із найбільш помітних стає переважання кількості підприємств з кор-поративною формою власності у розвинених країнах Заходу. їх ча-стка у цих країнах сьогодні складає приблизно 80—90 % загально-го обсягу виробництва.

Сучасна корпоративна форма власності — це своєрідний синтез класичної форми приватного підприємництва і його позитивного заперечення — колективної форми організації виробництва на ос-нові акціонування власності, делегування влади і повноважень пра-цівникам корпорацій. Внаслідок цього підвищується ефективність діяльності підприємств, створюються економічні передумови для суспільної інтеграції і часткового подолання відчуження людини від засобів виробництва.

В цих умовах ще однією рисою сучасних відносин власності стає посилення процесу де деперсоніфікації великої приватної вла-сності на засоби виробництва і її перехід до рук юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів), що призводить до втрати окремими власниками персонального контролю над її функ-ціонуванням і передачі управління власністю професійним управ-ляючим — менеджерам.

До інших основних рис у змінах структури власності в країнах з розвиненою ринковою економікою слід віднести: дедалі більш ши-роке залучення до акціонування працівників компаній і перетво-рення на співвласників цих підприємств. Так, у США сьогодні на-лічується близько 50 млн акціонерів; розвиток індивідуально-трудової форми власності, що виявляється у зростанні кількості пі-дприємств, які перебувають у індивідуальні формі власності; зміни у державній формі власності, яка все більше використовується у за-гальнонаціональних інтересах.

Складні і суперечливі процеси відбуваються в сучасній еконо-міці також у механізмах функціонування приватної власності у зв'язку із посиленням ролі інформаційних технологій у постіндуст-ріальному суспільстві, коли, з одного боку, посилюється конкурен-тна боротьба за володіння інформацією, а з іншого — стимулюєть-ся процес знецінення приватної власності на інформацію як на товар, оскільки його специфіка (духовна сутність) робить немож-ливим повну монополію власності на використання такого товару.

На відміну від розвинених країн у країнах з перехідною еконо-мікою (утому числі і в Україні) постають інші складні проблеми у сфері відносин власності, які пов'язані з переходом від адміністра-

тивно-командної економічної системи до соціально-орієнтованої ринкової економіки. Надзвичайно важливими тут є процеси фор-мування багатоманітності форм власності та господарювання і нау-ково обгрунтованого, виваженого реформування монопольно-державної власності — роздержавлення.

Реформа відносин власності в Україні передбачає формування такої системи відносин власності, яка певною мірою відповідала б досягнутому рівню усуспільнення праці та виробництва в різних сферах, галузях і ланках економіки. Це є основою вкорінення і фу-нкціонування тих видів і форм власності, які дійсно реалізують єд-ність праці й власності, містять у собі джерела саморозвитку (а не самозаперечення), забезпечують високу ефективність виробництва. Головними напрямами досягнення цієї мети є роздержавлення і приватизація об'єктів державної та колгоспно-кооперативної влас-ності.