1. Необхідність державного втручання в економіку


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 

Загрузка...

Держава — це організація осілого населення, яке займає певну територію і підкоряється одній владі. Держава— це продукт еко-номічного і соціального розвитку суспільства.

Сьогодні держава являє собою стрижень існуючої суспільної системи, вона концентрує владу, санкціонує існування усіх інших недержавних інститутів. Держава формулює принципи і організує форми суспільного життя, утворюючи основу інституціональної іє-рархії. Держава породила нову форму суспільної обумовленості поведінки людини, відокремивши загальний інтерес від приватного.

Як показує історичний досвід, держава в усі часи тією чи іншою мірою втручалася в економічні процеси. Проте економічна роль держави у різні періоди була неоднаковою.

Ще в рабовласницьку добу, насамперед, в країнах Стародавньо-го Сходу, держава брала на себе виконання таких важливих для всього суспільства економічних функцій як здійснення єдиного фошового обігу, прокладання доріг, будівництво іригаційних сис-тем. Але історія державного регулювання сягає в кінець XV ст. — періоду розпаду феодального способу виробництва і зародження капіталістичного способу виробництва, коли основною економіч-ною школою була школа меркантилістів. Вони стверджували, що головний показник багатства країни — кількість золота. Тому вони закликали державу заохочувати експорт і стримувати імпорт, тобто проводити політику економічного протекціонізму. 3 XVII століття виникають державні та змішані компанії по управлінню економіч-ним життям, насамперед торгівлею в колоніях (наприклад, англій-ська Ост-Індська компанія, яка виникла у 1600 році). Крім того, у цей період держава стає власником центральних банків, ряду клю-чових підприємств (арсенали, верфі, мідні рудники, металургійні заводи тощо), сприяє розвиткові мануфактурного виробництва. Держава утворює монополію на виробництво горілки, солі і тютю-нових виробів. Таким чином, з розвитком ринкової економіки еко-номічні функції держави значно розширилися. У цей період держа-ва у першу чергу сприяє первісному нагромадженню капіталу.

На відміну від меркантилістів, які підкреслювали величезну роль держави в економіці, фізіократи доводили перевагу повної свободи господарської діяльності і відводили державі тільки три функції: збереження природного порядку від блюзнірства і невігла-ства, необхідність розвитку і розповсюдження на всіх громадян освіти, виконання заходів громадського характеру (прокладання доріг, каналів тощо).

Наступним кроком у розвитку уявлень про роль держави стала класична економічна теорія, яка знайшла відображення у праці А. Сміта «Дослідження про природу і причини багатства народів», у якій він стверджував, що «вільна гра ринкових сил (принцип Laissez faire) створює гармонійний устрій». У відповідності з кла-сичним підходом держава повинна забезпечувати безпеку життя

людини і його власності, вирішувати суперечки, тобто робити те, що індивідуум або не в змозі виконати самостійно, або робить це неефективно. Головне — для всіх суб'єктів господарської діяльно-сті повинні бути гарантовані основні економічні свободи, а особли-во свобода вибору сфери діяльності, свобода конкуренції і свобода торгівлі. Практична політика держави, за А. Смітом, просякнута духом компромісу, що немало сприяло її швидкому успіху.

Ж. Сисмонді, виходячи з аналізу економічного укладу того ча-су, стверджує, що все економічне життя — не лише сфера вироб-ництва, але й розподілу благ, повинна бути піддана суспільному контролю і реформована згідно інтересів всього суспільства, а не окремих його класів. Таким чином, у працях Сисмонді державі від-водиться достатньо активна роль у житті країни.

Марксистська теорія стверджує, що в ході капіталістичного роз-витку чим сильніша тенденція до монополізації, чим більше зрос-тає концентрація капіталу, тим більше держава зазнає тенденції до перетворення у державу не всього капіталістичного класу, а фінан-сового капіталу, пануючої олігархії. I у цій якості вона буде нама-гатися до все більш інтенсивного безпосереднього втручання в процеси суспільного виробництва і буде робити це все більш коор-динованим способом.

Тенденції еволюції капіталізму, про які писав К. Маркс, призве-ли до циклічного економічного розвитку, монополізації ряду галу-зей, що значною мірою обмежило регулюючі можливості ринково-го механізму, який уже не зміг протистояти таким негативним процесам і явищам як затяжні спади виробництва, масове безробіт-тя, наростання інфляції. Усе це об'єктивно змінило економічні фу-нкції держави, а в економічній теорії репрезентувалося появою но-вих напрямів: неокласичного і кейнсіанського.

Переломним моментом у цьому плані стала глибока і затяжна економічна криза 1929—1933 років і наступна депресія, у ході яких у США сформувався так званий «новий курс Рузвельта», який пе-редбачав значне посилення економічної ролі держави у подоланні кризових явищ, безробіття і монополізму. Принципи цього еконо-мічного підходу швидко розповсюдилися на увесь ринковий світ.

Але, як свідчить світовий досвід, надмірне втручання держави в економіку призвело тільки до часткової стабілізації ринкової еко-номіки. У 70-х роках XX ст. поступово відбувається переосмислен-ня економічної ролі держави у ринковому господарстві. Стосовно питання про масштаби і глибину державного втручання в ринкову економіку серед економістів-теоретиків існували в минулому і ма-ють місце сьогодні альтернативні думки. Одні вважають, що ринок сам по собі не потребує суттєвого державного втручання, інші —

що без державного регулювання ринкова економіка не зможе нор-мально функціонувати, а треті дотримуються ідеї обмеженого дер-жавного економічного регулювання. Усі ці точки зору знайшли ві-дображення у концепціях і політиці економічного лібералізму і економічного дирижизму.

Економічний лібералізм — напрям в економічній теорії, який заперечує необхідність суттєвого державного втручання в економі-чні процеси. При цьому вважається, що конкурентний ринковий механізм сам здатен оптимально і об’єктивно регулювати економіку.

Ідеї економічного лібералізму висловлювалися ще у економіч-ному вченні фізіократів, послідовно відстоювалися класичною по-літичною економією і економічними школами неокласичного на-пряму. Засновники неокласичної школи (економісти австрійської школи, Л. Вальрас, А. Маршалл, В. Джевонс, Дж. Б. Кларк та ін.) принципово відстоювали незалежність економіки від державного втручання.

В сучасних умовах ідеї економічного лібералізму значно моди-фікувались. Різноманітні течії неокласичного напряму в економіч-ній теорії уже не так беззастережно відкидають регулюючу роль держави, але вважають, що державне регулювання повинно бути дуже обмеженим. Так, сучасні монетаристи обмежують регулюю-чий вплив держави сферою грошового обігу, а неоліберали визна-ють лише необхідність обмеженого втручання держави в економіку з метою підтримання сприятливих умов для функціонування рин-кового механізму і соціального захисту населення.

Гігантські економічні, соціальні і політичні зрушення XX сто-ліття зумовили руйнування застарілих стереотипів економічного світогляду щодо функціонування ринкової економіки. Перевага нині надається необхідності активного втручання держави в соціа-льно-економічні процеси.

Економічний дирижизм — напрям економічної теорії, що розви-ває ідею активного втручання держави у макроекономічні процеси.

Прибічники цього напряму стверджують, що без державного ре-гулювання ринковий механізм буде діяти неефективно і не зможе за-безпечити рівноважного економічного зростання. Економічний ди-рижизм виник як опозиція домінуючій ролі монополій, які завели ринкову економіки у глухий кут економічної стагнації 30-х років XX ст. Засновниками цього напряму стали французькі дирижисти 20— 30-х років XX ст., видатний англійський економіст Дж. М. Кейнс, вчені шве.ської (стокгольмської) економічної школи.

Дж. М Кейнс висунув ідеї, які здійснили переворот в економіч-ній теорії. Він довів неможливість подолання депресивного стану економіки 30-х років лише засобами ринкового саморегулювання,

необхідність глибокого втручання держави у процеси суспільного відтворення. Лише держава через використання своїх фінансів, утво-рених податками, може збалансувати сукупний попит з сукупною пропозицією і тим самим досягти бажаної економічної рівноваги.

На основі наступного розвитку і критичного переосмислення кейнсіанської теорії макроекономічної рівноваги виникли нові кон-цепції, що у цілому знаходяться в руслі кейнсіанських уявлень про механізми економічного зростання, тому їх називають неокейнсіан-ськими теоріями економічного зростання.

Неокейнсіанська модель на практиці реалізувалася у 50—70-х роках у двох типах економічного регулювання: радикально-реформістського у більшості країн Західної Європи (характеризу-ється переважним застосуванням прямих економічних регуляторів, значною державною власністю і великою часткою державного сек-тора у виробництві, використанням активності трудящих мас і профспілок) і буржуазно-реформістською у США і Канаді (для нього властиве переважне застосування непрямих економічних ре-гуляторів і суттєве обмеження масштабів державної власності і державного підприємництва та ролі профспілок).

Після другої світової війни і особливо в 50-х роках XX століття ситуація в економіці змінилася. Ринкова економіка під впливом ці-лого ряду причин почала розвиватися високими темпами, зокрема в Японії, Франції, Німеччині, Італії та інших країнах. У цих умовах проблема економічної рівноваги набула іншого змісту і полягала у виявленні умов підтримування високих і стабільних темпів еконо-мічного зростання, які б забезпечували повне завантаження вироб-ничих потужностей і повну зайнятість населення на довгострокову перспективу. Кейнсіанська модель таким умовам уже не відповіда-ла. Критика кейнсіанської моделі велася давно, але особливо поси-лилася у 70-х роках XX століття, коли намітилася криза кейнсіан-ського регулювання, що проявилася у посиленні циклічних коливань і зростанні безробіття з одночасним посиленням інфляції. Стало очевидним, що кейнсіанські заходи виявилися більш ефекти-вними у депресивній економіці, а за умов зростання виявилися сла-бкі місця кейнсіанської системи впливу на економіку.

На озброєння були взяті нові економічні концепції, які втілили-ся у неоконсервативному економічному курсі урядів провідних ри-нкових країн. Неоконсерватизм найповніше представлений у «рей-ганоміці» і «тетчеризмі» (курсів урядів США за президента Р. Рейгана і Великобританії за прем'єр-міністра М. Тетчер), про що вже йшлося вище.

Неоконсервативна стратегія орієнтувалася безпосередньо на управління пропозицією шляхом стимулювання приватного підп-

риємництва і нагромадження капіталу, тобто на неокласичних тра-диціях. Теоретичною основою неоконсерватизму стали концепції сучасного монетаризму і «економіки, орієнтованої на пропози-цію» — нових варіантів неокласичної теорії. Так у 80-х роках XX століття відбувся відносний ренесанс економічного лібералізму.

У цей період знижується податковий тиск, акцент робиться на методи грошово-кредитного регулювання. 3 точки зору теорії «економіки пропозщії» (американський економіст А. Лаффер та ін.) скорочення податків тимчасово обмежує надходження до дер-жавного бюджету, зате збільшує доходи підприємців і домашніх господарств, які спрямовуються на заощадження та інвестиції. Це стимулює розширення виробничих потужностей, сприяє економіч-ному зростанню і збільшенню зайнятості, зрештою, і зростанню доходів держави навіть за знижених ставок податків. На відміну від кейнсіанців, які вважають, що фіскальна політика виявляє вплив тільки на сукупний попит через зміну величини сукупних витрат, прихильники теорії «економіки пропозиції» стверджують, що фіс-кальна політика, передусім через податковий механізм, може впли-вати і на сукупну пропозицію, а, в кінцевому підсумку — і на реа-льний обсяг виробництва (див. статтю до графіка: «Крива Лаф-фера»).

За концепцією сучасного монетаризму, головним представни-ком і теоретиком якого є М. Фрідмен, акцент у економічній політи-ці держави повинен робитися на необмежену свободу підприємни-цтва, він заперечує ефективність стимулювання економічного зростання за рахунок державних витрат (бюджету держави). На думку М. Фрідмена, рівень господарської активності визначається кількістю грошей в обігу, тобто грошовою пропозицією. Грошова маса повинна регулюватися банківською системою і змінюватися пропорційно змінам національного продукту. Це сприяє стриму-ванню інфляції і стабілізації економіки.

Неоконсервативна модель державного регулювання економіки, до якої звернулися у 80-х роках XX століття, дозволила стабілізу-вати економічний розвиток, підвищити темпи економічного зрос-тання, практично ліквідувати інфляцію. Цей період (з 1982 по 1990 роки) — найбільш стабільний у розвитку ринкової економіки за всю її довгу історію.

Але і ця модель економічного зростання виявила неспромож-ність у розв’язанні усіх соціально-економічних проблем. На почат-ку 90-х років XX століття розпочався економічний спад, тому намі-тилася тенденція до врахування і кейнсіанських форм регулювання економіки. Сучасна модель регулювання, яка діє у більшості прові-дних країн з ринковою економікою, є своєрідним синтезом кейнсі-

анських і неоліберальних (монетарних) форм і методів, що гово-рить про неможливість суворого дотримування виключно однієї концепції, тобто потрібен не догматичний, а творчий підхід до ви-рішення проблем щодо втручання держави в ринковий механізм. I як свідчить світовий досвід, найбільший ефект державного регулю-вання економіки досягається в результаті поєднання методів фіска-льної (основного напряму кейнсіанського регулювання) і монетар-ної (основного напряму неоліберального регулювання) економічної політики.