НАЙПРОСТІШЕ РОЗУМІННЯ ЕКОНОМІКИ. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНОЇТЕОРІЇ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 

Загрузка...

Кожному з нас відомо слово «економіка». Але знаходячись в оточенні економіки, ми не можемо легко і просто пояснити що це таке, тому що економіка — поняття досить загальне, багатозначне і однією фразою його визначити неможливо. У перекладі з грецького слово «економіка» означає мистецтво ведення домашнього госпо-дарства («ойкос» — дім, домашнє господарство; «номос» — вчення, закон). Вперше цей термін ввів грецький поет Гесіод (VIII—VII ст. до н. е.), а в науковий оборот — давньогрецький філософ Ксено-фонт (430—355 до н. е.), а через кілька десятиліть— Аристотель (369—322 до н. е.). Він поділив науку про багатство на економіку та хрематистику. Під економікою він розумів виробництво благ для задоволення потреб людей, під хрематистикою — накопичення фошей («хрема» —майно, володіння).

Із занепадом феодального способу виробництва поступово до-лається замкненість феодальних господарств і формується єдиний національний ринок, виникає потреба у широкому тлумаченні по-няття «економіка».

У 1615 році французький учений А. Монкретьєн запроваджує термін «політична економія» (гр. «politicos» — державний, суспіль-ний та «оісопотіа», який означає «мистецтво державного управ-ління господарством»). Тобто він зосереджує увагу на державній економічній політиці, мистецтві державного управління економі-кою. У цьому полягає одна з відмінностей політичної економії від економічної теорії, яка не пов'язує розвиток народного господарст-ва з основною діяльністю держави.

Термін «політична економія» був пануючим в науковому обо-роті до початку XX ст. Після виходу в світ у 1890 році праці анг-лійського економіста А. Маршалла (1842—1924) «Принципи еко-номіки» його став витісняти термін «економікс». Термін «еконо-мікс» він запровадив, щоб показати неефективність державного

регулювання економіки наприкінці XIX ст. і доцільність його об-меження в ринковій економіці.

Термін «економіка» в сучасних умовах має різноманітні значен-ня, але якщо їх узагальнити, то тоді економіка — це господарська система, яка забезпечує потреби людей і суспільства шляхом створення і використання необхідних життєвих благ.

He дивлячись на те, що економічна теорія — одна з найдавні-ших наук, інтерес освічених людей до неї сьогодні не тільки не по-слабився, але й виріс, тому що глобальні зміни у світі, про які йшлося вище, вимагають нових досліджень і «рецептів» щодо вла-штування сучасного світу. Недарма видатний американський вче-ний П. Самуельсон назвав економічну теорію королевою наук. Ла-уреат Нобелівської премії М. Фрідмен писав, що економіка — чаруюча наука, вона дивовижна тим, що її фундаментальні прин-ципи дуже прості і можуть бути записані на одному листку паперу, тим не менше їх розуміють лише деякі. Дана наука, що відображає складний світ господарювання, вимагає від читача, за словами ні-мецького спеціаліста з історії економічної думки А. Хейлброннера, «витривалості верблюда і терпіння святого».

У минулому і в наш час різні напрями, школи і течії економіч-ної думки намагалися пояснити дії людей в господарській діяльно-сті. Сучасна людина і, перш за все, фахівці з вищою освітою теж повинні орієнтуватися у широкому колі непростих економічних питань, уміти давати оцінку різним тенденціям соціально-еконо-мічного розвитку, володіти критично-аналітичним мисленням для визначення вірного напряму економічних перетворень.

Дієвим засобом розвитку економічного мислення особистості є вивчення генезису і основних етапів розвитку економічної думки (див. схему «Основні етапи розвитку економічної теорії»).

Як бачимо, економіка як наука виникла в XVI—XVII ст. Це пе-ріод становлення капіталізму, зародження мануфактури, поглиблен-ня суспільного поділу праці, розширення зовнішніх і внутрішніх ри-нків, інтенсифікації грошового обігу. Капіталістичні відносини почали складатися передусім у сфері торгівлі (італ. «merkante» озна-чає «торгівець»). Звідси і назва школи — меркантилізм.

Французький економіст А. Монкретьєн (1575—1621) у 1615 ро-ці опублікував «Трактат політичної економії». Англієць Томас Мен (1571—1641) довів, що баланс зовнішньої торгівлі є регулятором багатства країни. Для цього потрібно «продавати щорічно на біль-шу суму, ніж купувати».

Новий напрямок в розвитку політичної економії представили фізіократи (XVII—XVIII ст.), які відобразили проникнення капіта-лу у сферу виробництва. Тому французькі економісти XVIII ст. пе-

ренесли предмет економічних досліджень — національне багатст-во — із сфери обігу у сферу виробництва. Це стало величезним до-сягненням економічної науки. Однак обмеженість цього вчення у тому, що фізіократи помилково вважали джерелом «багатства» ви-ключно сільське господарство (фр. physiocrates — «влада приро-ди»). Головним представником і засновником цього напряму був Ф. Кене (1694—1774) (див. статтю «Схема економічного кругообі-гу Ф. Кене).

Навколо Ф. Кене згрупувалися ряд талановитих його прибічни-ків і учнів: В. Р. Мірабо (1715—1789), Дюпон де Немур (1739— 1817), Анн Робер Тюрго (1727—1781).

Подальший розвиток економічна на’ка отримала у класичній політичній економії, коли основним обєктом дослідження стало виробництво незалежно від його галузевих особливостей, а також розподіл благ. Започаткував цей напрям у економічній думці Уїль-ям Петті (1623—1687). На відміну від меркантилістів він зробив спробу проникнути в сутність економічних процесів і пояснити їх. Він заклав теорію ва’тості. Позаринкову ціну він розглядав як «природну», тобто обєктивну. Вартість він ототожнював з міно-вою вартістю, а останню — з ціною.

Збагачення і конкретизацію ці підходи знайшли в працях анг-лійського економіста Адама Сміта (1723—1790). Він увійшов в історію економічної думки як засновник класичної політичної економії. У віці 44 років він вирішив дати світові теорію соціаль-но-економічного улаштування. У «Дослідженні про природу і причини багатства народів» (1776) він систематизував всю суму накопичених до того часу економічних знань і таким чином вико-нав історичну задачу. Основна ідея у вченні А. Сміта — ідея еко-номічного лібералізму, мінімального втручання держави в еконо-міку, ринкового саморегулювання на основі вільних цін, які склалися залежно від попиту і пропозиції. Ці економічні регуля-тори він назвав «невидимою рукою». А. Сміт заклав основи трудо-вої теорії вартості, показав значення поділу праці як умови під-вищення її продуктивності, створив вчення про доходи, принципи оподаткування тощо. Його дослідження стали біблією для вчених-економістів Заходу.

Давид Рікардо (1772—1823) продовжив розробку теорії А. Смі-та. Його головна праця — «Засади політичної економії і оподатку-вання» (1817), де він показав, що єдиним джерелом вартості є пра-ця робітника, яка є основою доходів різних класів (заробітної плати, прибутку, проценти, ренти); прибуток є результат неоплаче-ної праці робітника; сформулював закони обернено пропорційно залежності між заробітною платою і прибутком, розкрив механізм

диференційованої ренти. Його вчення стало джерелом англійського утопічного соціалізму.

Ідею створення майбутнього суспільства кожний у своєму ро-зумінні висунули соціалісти-утопісти Сен-Сімон (1760—1825), Шарль Фур'є (1772—1837) — Франція і Роберт Оуен (1771— 1858) — Англія. Вони виступили з критикою капіталізму і вима-гали реорганізації виробництва, розподілу і споживання, скасуван-ня приватної власності, ліквідації протилежностей між розумовою і фізичною працею, встановлення справедливої соціальної системи. Останню Сен-Сімон назвав індустріалізмом, Фур'є — гармонією, Оуен — комунізмом. Вони були проти революції і політичної бо-ротьби.

Спираючись на досягнення класичної школи політичної еконо-мії, Карл Маркс (1818—1883) — німецький мислитель-енцикло-педист, разом зі своїм другом і соратником Фрідріхом Енгельсом (1820—1895) створили теоретичну концепцію, яка одержала зага-льну назву —марксизм.

Марксизм — видатний етап в розвитку економічної теорії, який являє собою всебічне дослідження законів капіталістичної системи і концепцію соціалізму (комунізму) як нової соціально-економічної системи, що ґрунтується на суспільній власності на засоби вироб-ництва, відсутності експлуатації найманої праці, рівній платі за рі-вну працю, загальній суцільній зайнятості, ведення господарства за єдиним планом (більш детальніше див. статті в іменному покажчи-ку «Маркс Карл» і «Ленін Володимир Ілліч»).

У другій половині XIX ст. була сформульована теорія мар-жиналізму, яка виникла як реакція на економічне вчення К. Ма-ркса, його критичне осмислення. Саме маржиналізм лежить в основі сучасної неокласичної течії економічної думки. Предста-вниками маржиналізму були економісти австрійської школи Карл Менгер (1840—1921), Фрідріх Візер (1851—1926), Е. Бьом-Баверк (1851—1914), а також англійський економіст Уільям Стенлі Джевонс (1835—1882).

Маржиналізм (англ. marginal — граничний) — це теорія, яка представляє економіку як систему взаємопов'язаних господарюю-чих суб'єктів, що пояснює економічні процеси і явища ВИХОДЯЧИ 3 нової ідеї — використання граничних (max і min) крайніх величин або станів, що характеризують не сутність явищ, а їх зміну у зв'язку із зміною інших явищ.

Головні категорії в цьому напрямку: гранична корисність, гра-нична продуктивність, граничні витрати тощо. Маржиналізм спи-рається на якісний аналіз і використовує економіко-математичні методи і моделі.

Так, Леон Вальрас (1834—1910), швейцарський економіст, роз-робив модель загальної економічної рівноваги, яка має у своїй ос-нові аналіз попиту і пропозиції і містить ряд систем і рівнянь (див. статті до графіків — «Загальна економічна рівновага», «Загальна рівновага. Закон Вальраса», «Оптимум В. Парето», «Поняття кори-сності», «Крива граничної корисності», «Гранична корисність про-дукту, коли споживач має деяку його кількість», «Еластичність кривої граничної корисності», «Криві байдужості», «Бюджетні лінії або що доступне покупцю», «Рівновага споживача на ринку»).

Як бачимо, послідовники цієї школи розглядали ринкову еко-номіку як систему, потенціально здатну досягти рівноваги на осно-ві попиту і пропозиції.

Згідно з сучасним науковим баченням економіку розглядають як діяльну, еволюційно відкриту систему, що зазнає постійного впливу процесів та явищ зовнішнього середовища (усіх інших сфер суспільного життя, природи) і здатна реагувати на них.

Змінюються акценти, підходи, але наука залишається тією ж. Розвиток знань з економіки веде за собою послідовну зміну на-прямів, в русі яких відбувається перегляд базових теоретичних понять.

Сьогодні виділяють чотири найважливіших напрями економіч-ної думки: неокласичний, кейнсіанський, марксистський та інсти-туціонально-соціологічний.

Неокласичний напрям виходить з основоположної тези класиків політичної економії про ринок і конкуренцію як природну умову функціонування і розвитку економіки. Вони вважають, що ринко-вий механізм — це єдиний ефективний засіб регулювання економі-ки, виробництва і споживання, пропозиції та попиту. Але в силу нових історичних умов представники неокласичного напряму при-пускають зменшення регулюючих можливостей ринку і допуска-ють державне втручання в економіку, яке має бути гнучким і обе-режним. Основні представники цього напряму — А. Маршалл, К. Кобб, П. Дуглас. До неокласичного напряму належать сучасні теорії монетаризму і неолібералізму.

Монетаризм (його ідеологи — М. Фрідмен, Ф. Кейган, А. Ме-льтцер, Д. Лейдлер та ін.). Це теорія стабілізації економіки, в якій головну роль відіграють грошові фактори. Монетаристи зводять управління економікою насамперед до контролю держави над гро-шовою масою, емісією грошей, кількістю грошей, які знаходяться в обігу і в запасах, що досягається збалансованістю державного бю-джету і встановленням високого кредитного банківського процен-ту. Пропонується підтримувати темп зростання грошової маси на рівні 3—5 відсотків протягом року.

Неолібералізм — течія, згідно якої необхідно скорочувати (звес-ти до мінімуму) втручання держави в економіку, тому що приватне підприємництво здатне само вивести економіку з кризи і забезпе-чити її піднесення і добробут населення. Звідси якомога більше свободи підприємцям і продавцям в господарській діяльності.

Головними теоретиками концепції економічного лібералізму XX ст. є американський економіст австрійського походження Люд-віг фон Мізес (1881—1973) і його учень Фрідріх Август фон Хайєк (1899—1992).

В умовах величезно’о безробіття та глибоких економічних криз 20—30-х років^ХХ ст. зявився новий напрям економічної теорії— кейнсіанство. Його

назва походить від прізвища видатного англійського економіста Дж.М. Кейнса (1883—1946), засновника макроекономічного аналі-зу (основні положення кейнсіанства див. у статтях до графіків: «Мультиплікатор. Історичне походження», «Схильність до спожи-вання», «Схильність до заощадження», «Взаємозв’язок рівноваги та повної зайнятості в моделі Кейнса», «Кейнсіанська модель рівнова-ги: базовий варіант», «Кейнсіанська модель рівноваги: розширений варіант», «Роль держави у стимулюванні сукупного попиту за ра-хунок власних витрат і регулювання чистого експорту» і в іменно-му покажчику стаття «Кейнс Джон Мейнард»).

У сучасному кейнсіанстві домінують дві тенденції: американсь-ка (Е. Хансен, С. Харріс, Дж. М. Кларк та ін.) і європейська (Дж Хікс, Дж. Робінсон, П. Сраффа та ін.). Кейнсіанська теорія вплину-ла на економічну політику ряду західних країн. Дж. М. Кейнс був «рятувальником капіталізму», а його теорія проголошена «кейнсі-анською революцією в політичній економії».

Марксизм (див. вище).

Четвертим і найбільш привабливим напрямом в кінці XX ст. став інституціонально-соціологічний. Його представники: Т. Веб-лен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт. Назва концепції по-ходить від лат. institutum —установа, устройство, заклад.

Згідно з ним економіка розглядається як складна система, в якій взаємодіють економічні, соціальні, політичні та соціально-психоло-гічні чинники. Об’єктом у цьому напрямі досліджень є «інститу-ції», тобто корпорації, профспілки, держава, правові, морально-етичні та психологічні явища. Методологія інституціоналізму ґру-нтується на технологічному детермінізмі. Саме вони розробили те-орії «індустріального», «постіндустріального», «технотронного», «планетарного» та «інформаційного» суспільства.

Представники інституціоналізму піддають критиці деякі аспек-ти життя капіталістичного суспільства, а саме негативні наслідки

монополізації вільної ринкової конкуренції, мілітаризацію еконо-міки, а також окремі його вади — бездуховність тощо. Вони висту-пають за забезпечення гарантованого доходу всім членам суспільс-тва, за розширення соціальних програм, у тому числі за створення дійової системи перекваліфікації робітників, які вивільняються у процесі механізації та автоматизації виробництва, пропонують по-кладатися на фінансово-бюджетну, а не на кредитно-грошову полі-тику, скорочувати податки, бюджетний дефіцит і знижувати позич-ковий відсоток.

Інституціоналізм виступає в різноманітних модифікаціях: соціа-льно-психологічний інституціоналізм (Т. Веблен), соціально-правовий (Дж. Коммонс), кон'юнктурознавство (У.К. Мітчелл).

Виключне місце в концепції займає проблема трансформації су-часного суспільства. Прибічники інституціоналізму вважають, що науково-технічна революція (НТР) веде до подолання соціальних протиріч, до безконфліктної еволюції суспільства від індустріаль-ного до постіндустріального, суперіндустріального або «неоіндуст-ріального» (тобто інформаційного) суспільства. Абсолютизація ро-лі НТР дала можливість висунути теорію конвергенції (Дж. Гелбрейт, Пітірім Сорокін — СІІІА, Раймонд Арон — Франція, Ян Тінберген — Нідерланди).

Неоінституціоналізм характеризується відходом від абсолюти-зації технічних факторів, більшою увагою до людини та соціальних проблем. Так виникла економічна теорія прав власності (Р. Коуз, США), теорія суспільного вибору (Д. Б’юкенен, США). На основі цих поглядів змінюється економічна політика розвинутих країн, що дає змогу говорити про «соціалізацію капіталізму». Головна ідея сучасного інституціоналізму — в ствердженні не просто зростаю-чої ролі людини як основного економічного ресурсу постіндустріа-льного суспільства, але й переорієнтації постіндустріальної систе-ми на всебічний розвиток людини, a XXI ст. проголошується століттям людини.