4. Національне багатство


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 

Загрузка...

Національне багатство — це сукупність створених і накопиче-них в країні працею всього суспільства матеріальних благ, рівня освіти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдарування населення за всю його історію.

Масштаби, структура і якісний рівень національного багатства визначають економічну могутність країни, потенціал її подальшого соціально-економічного розвитку (що входить в структуру націо-нального багатства: див. схему «Національне багатство»).

Основними складовими національного багатства є: 1) суспільне, тобто створене працею, речове багатство; 2) природні ресурси; 3) нематеріальне багатство (освітній, кваліфікаційний, науковий, культурний, організаційний потенціали).

До речового багатства входять створені і накопичені в країні виробничі фонди, що поділяються на основні і оборотні.

Основні фонди включають у себе засоби праці, які служать про-тягом більш чи менш тривалого часу, беручи участь у багатьох ви-робничих циклах, перш ніж виникне необхідність їх заміни. Обо-ротні фонди (предмети праці), навпаки, використовуються пов-ністю протягом одного виробничого циклу і вимагають безперервного поновлення. Оборотні фонди не нагромаджуються, тому на схемі виділені лише основні виробничі фонди, які нагрома-

джуються. До них відносяться будинки і споруди виробничого при-значення, дороги, транспортні магістралі, трубопроводи, машини, обладнання, механізми, інструменти тощо. До основних невиробни-чих фондів відносяться основні фонди соціальної сфери — школи та інші навчальні заклади, лікарні і санаторії, житло, об'єкти культури і спорту тощо. Певну роль відіграє і особисте майно громадян (до-машніх господарств).

У більш широкому розумінні до національного багатства відно-сять і нематеріальні — духовні і культурні цінності. До них нале-жать нагромаджений досвід людей, їх освітній потенціал, досяг-нення наукової і технічної думки, інформаційні ресурси, твори мистецтва і літератури. Сучасний розвиток суспільства, який знач-но прискорюється науково-технічним прогресом, супроводжується підвищенням ролі і значення нематеріального багатства в житті су-спільства.

Національне багатство з точки зору сучасної науки не зовсім ві-рно розглядати лише як матеріальні блага і природні ресурси. Така характеристика більшою мірою відповідає розвитку технологічного способу виробництва, заснованому на ручній та машинній праці, тобто економічній системі минулих і першої половини XX ст. Сьо-годні безперечним є той факт, що найбільшим багатством нації є люди, їх інтелектуальний рівень. Чим цей рівень вищий, чим осві-ченішими і культурними є люди, чим більший їх професіоналізм і вища кваліфікація, тим багатшим є суспільство. Але духовне багат-ство, як правило, визначається матеріальним багатством нації.

Першу спробу обчислити рівень професійної підготовки робіт-ників та інші елементи «живого багатства» у 20-х роках XX ст. зро-били німецький економіст Г. Лош, англійський економіст Дж. Ста-мпа та ін. Вони визначили його як «вартість виробництва людей», тобто як витрати на здобуття освіти, підтримання здоров'я, на ви-ховання тощо. За цими розрахунками середня вартість людини ста-новила в 1911 році у США 23,6 тис. фр., у європейській частині Ро-сії— 10,1 тис. фр. На початку 90-х вартість складної робочої сили у США становила до 400 тис. дол., а науково-технічного працівни-ка — до 800 тис. дол.

Якщо країна втрачає своє інтелектуальне багатство (скажімо, внаслідок еміграції провідних вчених і спеціалістів (як це нині спо-стерігається в Україні та інших країнах СНД), вона безповоротно втрачає певну частину ВВП (втрата 1 % її населення веде до втрати кількох відсотків ВВП), а отже, і можливості у нагромадженні бі-льшого національного багатства. Те ж саме буде спостерігатися і при зниженні інтелектуального рівня нації (зокрема, при погіршен-ні якості навчання, скороченні асигнувань на науку і освіту).

За роки економічної кризи в Україні відбувалося руйнування ін-телекту нації. Найбільших збитків економіці України, її майбут-ньому завдає відплив значної кількості кадрів високої освіти і ква-ліфікації. Якщо виходити з оцінок про середню вартість створю-ваної однієї складної робочої сили в США (понад 400 тис. дол., a інженера — до 800 тис. дол.), то у разі постійного виїзду з країни таких спеціалістів (а тим більше кандидатів чи докторів наук) дер-жава-експортер зазнає відчутних збитків. Адже підготовка одного ученого, за міжнародними оцінками, обходиться державі майже у 1,5 млн дол. Працюючи за кордоном за спеціальністю, такий еміг-рант на відповідні суми одразу ж збільшує величину національного багатства країни-імпортера (оскільки освічена, кваліфікована лю-дина-працівник — основна форма національного багатства країни). А за офіційними даними у середині 90-х років XX ст. з України емігрувало щорічно до 50 тис. фахівців з вищою освітою або — ди-пломованих фахівців.

Таким є взаємозв’язок між духовним, інтелектуальним і матері-альним багатством нації.

Для нарощування національного багатства велике значення має раціональне використання природних ресурсів країни, бережливе ставлення до природи. Хижацьке винищення природних багатств країни — втрати найкращих у світі чорноземів, що відводилися під водойми, рудники, заводи, забруднення атмосфери, землі і вод шкі-дливими відходами виробництва, бездумне вирубування лісів і осушення боліт, ряд екологічних катастроф типу Чорнобильського лиха — призвело до втрати значного національного багатства, яким уже ніколи не скористаються майбутні покоління українців.

Структура і якість складових частин багатства нації — суттєвий чинник суспільного відтворення (відновлення) виробництва і про-дукту, умов життя людей. Від їх раціонального використання зале-жать темпи зростання суспільного продукту (ВВП) і, відповідно, добробут нації, фізичний і духовний розвиток людини.

У процесі відтворення національне багатство не лише зростає, але й постійно відновлюється (це стосується, насамперед, засобів виробництва і об’єктів її соціальної сфери), що виступає передумо-вою і результатом економічного прогресу суспільства.

Про рівень економічного розвитку країни та її можливості в на-рощуванні економічної могутності свідчить структура національ-ного багатства. Причому природне багатство відіграє тут чи не найменшу роль. Найбільше значення має економічний потенціал країни, що представлений основними і оборотними фондами, кад-рами працівників, вчених і спеціалістів. Економічний потенціал ві-дображає здатність даного суспільства забезпечити той чи інший рівень виробництва і добробуту людей. Всебічне використання економічного потенціалу, його постійне нарощування і вдоскона-лення — один із магістральних напрямів економічного прогресу.

Приклад того, як використовувати і примножувати економічний потенціал, не маючи значних природних ресурсів, показують в останні десятиліття країни Південно-східної Азії (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Таїланд та інші). Вони здійснили вражаючий стрибок в своєму економічному розвитку, обійшовши за його тем-пами найбільш розвинені країни світу. Ще раніше такий же вража-ючий ривок здійснила Японія. А природні ресурси усіх цих країн вкрай бідні.

Як відомо, природне багатство — фактор дуже важливий і ко-рисний. Він полегшує шлях до економічного процвітання, досяг-нення високого рівня добробуту. Цей фактор ефективно викорис-товують деякі арабські країни (Кувейт, Саудівська Аравія, Бахрейн, ОАЕ, Оман, Ірак та інші).

Отже, національне багатство є основою економічного прогресу, рівня добробуту населення країни. Але як визначити рівень добро-буту?

Експерти ООН вважають, що рівень добробуту найточніше роз-кривається за допомогою особливого показника — індексу розвит-ку людини, що відображає три головних параметри: 1) середню тривалість життя; 2) ступінь грамотності; 3) дохід на душу насе-лення.

За даними ООН, Україна в 1994 році посідала 45 місце у світі за індексом людського (ІЛР) розвитку, а в 1997 — 95.

Найважливішим є показник виробництва національного доходу або ВНП на душу населення. За даними Європейського центру ма-кроекономічного аналізу ВНП в Україні в 1990 році становив на душу населення 2467 дол. У США цей показник дорівнював 24,7 тис. дол., ФРН— 21 тис, Канаді— 20,4 тис, Ф.анції— 19,4 тис, Ira-nil— 18,1 тис, Великобританії— 17,7 тис, Таїланді— 6390, а в Росії— 5240, Китаї— 2120, в Індії— 1250 дол. У 2000 році ВНП на душу населення в Україні скоротився до менш як 650 дол., вна-слідок чого вона увійшла до групи країн, що розвиваються — країн з найнижчим рівнем економічного розвитку.

Структура національного багатства свідчить також про ефекти-вність економіки, спрямованість економічного розвитку країни. Чим вищий рівень економічного розвитку, тим більше виробленого продукту спрямовується на зростання основних невиробничих фо-ндів, тобто житла, шкіл, лікарень, культурних і соціальних об’єктів тощо. Зокрема у більшості країн ринкової економіки основні виро-бничі фонди у структурі національного багатства складають менше

третини— 29—30 %, а основні невиробничі фонди— 47—50 %. Для порівняння — на початку 90-х років в колишньому СРСР вони становили до 60 %, у США — 32 %, в Україні — 62,3 %. Основні невиробничі фонди у колишньому СРСР становили у той період приблизно 43 % від загального обсягу основних виробничих фон-дів, у США — до 63 %, в Україні — 33 %. Це свідчить про неспри-ятливу структуру народного господарства України (перенасиче-ність промисловим виробництвом, низький рівень сфери послуг).

Найважливішим якісним показником суспільного виробництва є його ефективність. Ефект — це результат виробництва. Ефектив-ність — це різниця між результатами і витратами.

У масштабі народного господарства ефективність суспільного виробництва вимірюється відношенням розмірів створеного за пев-ний період часу національного доходу до витрат суспільної праці; у масштабі галузі, об'єднання, підприємства — відношення величини чистої продукції до витрат суспільної праці в кожній з цих ланок народного господарства.

Ефективність суспільного виробництва у динаміці означає ефективність суспільного відтворення. Ефективність виробнщ-тва — відносний показник, що характеризує результативність виробництва у співставленні з використаними виробничими ресу-рсами, їх витратами. Загальний вираз цього співвідношення має такий вигляд:

„.         .           Г          Ефект виробництва (продукт)

Ьфективність виробництва =          ;           .

Витрати ресурсів

Американські економісти Макконелл і Брю так визначають ефективність виробництва: «Економічна ефективність характеризує зв'язок між кількістю одиниць рідкісних ресурсів, які застосову-ються у процесі виробництва і отриманою в результаті кількістю якогось потрібного продукту» .

Більша кількість продукту, отримана від даного обсягу витрат, означає зростання ефективності. Менший обсяг продукту за тих же витрат вказує на зниження ефективності.

Макконелл К. P., Ьрю С. J1. Ькономіка: принципи, проолеми і політика. Т. 1. — С. 39.

При цьому слід виявити зв’язок економічної та соціально-економічної ефективності виробнщтва, адже повна характеристи-ка ефективності пов’язана не лише з врахуванням витрат на вироб-ництво продукту (економічна ефективність), але й з рівнем задово-лення суспільних потреб (соціально-економічна ефективність). Між ними існує тісна взаємозалежність: чим раціональніше використо-вуються виробничі ресурси, тим повніше задовольняються соціаль-ні потреби.

Ефективність суспільного виробництва— складна і багатопла-нова категорія, її окремі аспекти вимірюють за допомогою конкре-тніших показників. Виділимо серед них такі:

1.         Продуктивність праці (П„р) виражає відношення величини

продукту (17) до затрат живої праці (Р)

^        П р Продуктивність праці — це показник ефективності робочої сили у процесі створення матеріальних благ і послуг. Зворотний показ-

 П

ник — трудомісткість продукту (—), якии показує, скільки потрі-

Р бно укласти праці.

Ефективність же матеріально-речових факторів виражається та-кими показниками як фондовіддача і матеріаловіддача.

2.         Фондовіддача — це відношення вартості продукту до основ-

них виробничих фондів (—). Зворотним показником фондовіддачі

Ф

є фондомісткість продукту (—), якии показує, скільки потрібно

Ф обладнання, станків тощо.

Фондовіддача виражає ефективність використання засобів пра-ці, тобто показує, скільки виробляється готової продукції на оди-ницю основних виробничих фондів.

3.         Матеріаловіддача — це відношення вартості продукту до ма-

теріальних затрат. Вона показує, скільки виробляється продукції на

одиницю затрат праці, втіленоі в предметах праці (— ).

М

 П Зворотнии показник — матеріаломісткість (—), якии пока-

М зує, скільки потрібно сировини, де

П — обсяг продукту (ВВП чи ВНП);

Р — кількість праці (кількість зайнятих у виробництві продукту);

Ф — основні виробничі фонди;

М — предмети праці.

Отже, показник трудомісткості продукту протилежний показни-ку продуктивності праці, показник фондомісткості — показнику фондовіддачі, показник матеріаломісткості — показнику матеріа-ловіддачі. Основними показниками є продуктивність праці, фондо-віддача і матеріаловіддача.

Економічну ефективність необхідно розглядати як раціональне і продуктивне використання усіх виробничих ресурсів (матеріаль-но-речового і особистого факторів), а не лише якогось одного з них. Серед чинників (факторів), що підвищують рівень економічної ефективності, слід виділити такі:

—        підвищення технічного рівня виробництва, впровадження у нього досягнень науково-технічного прогресу;

—        зростання рівня організації виробництва шляхом поглиблен-ня його спеціалізації, кооперації і концентрації;

—        удосконалення рівня управління виробництвом, організації та оплати праці;

—        поліпшення використання основних фондів і виробничих по-тужностей (економічного потенціалу суспільства);

—        скорочення строків введення в дію нових виробництв, будів-ництва виробничих об'єктів;

—        зниження трудо-, фондо- і матеріаломісткості виробництва; зростання продуктивності праці, фондо- і матеріаловіддачі;

— структурна перебудова економіки;

—        раціональне використання і відтворення природних ресурсів;

—        застосування більш ефективних економічних механізмів (зо-крема перехід до ринкових форм господарювання) тощо.

Оскільки кінцевою метою суспільного виробництва є задово-лення потреб окремого індивіда, трудових колективів, соціальних верств тощо і сукупних потреб суспільства, то ефективність суспі-льного виробництва слід розглядати як соціально-економічну ефе-ктивність.

При визначенні соціально-економічної ефективності врахову-ються додаткові показники: виробництво суспільного продукту (ВВП, ВНП чи національного доходу) на душу населення, відповід-ність реального споживання науково обґрунтованим нормам, рівень задоволення платоспроможного попиту населення тощо, а також такі соціальні характеристики як середня тривалість життя, рівень освіченості, кількість вільного часу тощо. Усі вони характеризують добробут населення країни, що є вищим критерієм (критерій — ознака, на підставі якої здійснюється оцінка якогось явища) макро-економічної ефективності.

Мікроекономічна ефективність (на рівні підприємства) своїм показником має рентабельність виробництва (співвідношення прибутку і витрат, тобто норма прибутку), яка розглядалася у главі «Виробництво і фірма. Підприємницька діяльність».