ВИРОБНИЦТВО I ФІРМА. ПІДПРИЄМНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 

Загрузка...

Теорія виробництва є другою найважливішою складовою час-тиною мікроекономіки, тому що вона дозволяє пояснити поведінку підприємства (фірми) на ринку, формування індивідуального попи-ту, його структуру, динаміку, взаємозв'язок з цінами. У створенні даної теорії вагомий вклад внесли представники класичної і неок-ласичної шкіл економічної думки.

Виробнщтво — це процес виготовлення матеріальних благ або процес використання робочої сили, обладнання в поєднанні з при-родними ресурсами і матеріалами для виготовлення необхідних то-варів і послуг.

У виробництві продукту (блага) людина діє на об'єкти природи, надає їм форму, яка здатна задовольнити матеріальні потреби лю-дини або подальше здійснення виробництва. Така функція вироб-ництва зберігається за будь-якої його соціальної форми. Для того, щоб почати процес виробництва, необхідно мати фактори (ресурси) виробництва. Існують різні підходи щодо виділення факторів виро-бництва і їх класифікації в окремі групи.

Так, марксистська теорія як фактори виробництва виділяє ро-бочу силу, предмети праці, засоби праці і розділяє їх на дві великі фупи: особисті і матеріально-речові фактори (про що вже йшло-ся в главі 4).

Маржиналістська теорія виділяє чотири групи факторів виро-бництва: земля, праця, капітал, підприємницька діяльність (див. главу 4). Виробництво можливе лише при взаємодії усіх його фак-торів. Ця взаємозалежність і пропорційно-якісна мінливість особ-ливо характерна для сучасного виробництва, що зумовлюється, зо-крема, специфічною дією такого фактора виробництва як під-приємницька діяльність, яка буде детальніше розглянута у даному розділі.

Об'єктами мікроекономіки, таким чином, є насамперед підпри-ємницька діяльність підприємств (фірм). Мікроекономічна теорія

займається також проблемами прийняття рішень підприємствами, мотивацією їх поведінки. Конкретними мікроекономічними катего-ріями виступають капітал, фонди, витрати виробництва підприємс-тва, корисність, цінність (вартість), ціна продукту, який випуска-ють фірми, попит на нього і його пропозиція на галузевих ринках, інші категорії і поняття, які відображають зв'язки, що безпосеред-ньо складаються у процесі виробництва, розподілу, обміну і спо-живання товарів на рівні підприємства (фірми). Отже, в центрі мік-роекономічних досліджень знаходиться підприємство або фірма.

Підприємство — основна ланка народного господарства, яка за-безпечує виробництво переважної маси товарів і послуг, здійснює науково-дослідну і комерційну діяльність з метою привласнення доходу (прибутку). Як первинна ланка народного господарства, пі-дприємство зосереджує певну сукупність продуктивних сил (засо-бів праці, працівників, землі, сировини та ін) і відносин власності (економічної, юридичної та ін.).

Під структурою підприємства розуміється його внутрішня бу-дова, тобто склад підрозділів, система їх зв'язку, взаємодії та під-порядкованості. Сукупність виробничих підрозділів утворює виро-бничу структуру підприємства.

На діяльність підприємства впливає стан його внутрішнього та зовнішнього середовища.

Внутрішнє середовище підприємства складається з людей, які працюють на цьому підприємстві, засобів виробництва, наявних коштів підприємства, а також інформації, що живить і об’єднує підприємство як складну систему. Внутрішні можливості підп-риємства визначаються ресурсами (наявними та резервними), зумовлюються оцінкою об'єктивних складових потенціалу (ін-новаційний, виробничий, фінансовий потенціали, потенціал від-творення та ін.);, а здатності — його соціальною складовою (управлінський, кадровий, підприємницький, інформаційний по-тенціали та ін.).

Залежно від характеру впливу зовнішнє середовище поділяється на мікро- та макросередовище

Мікросередовище — це середовище прямого впливу на підпри-ємство, яке утворюють споживачі, конкуренти, постачальники та державні органи. Держава за допомогою законодавчих актів, ін-струкцій та положень впливає на діяльність підприємств. Державні органи забезпечують обов'язковість виконання законів, умови сво-боди підприємництва, розподіл і перерозподіл обмежених ресурсів шляхом податкових пільг, субсидій, цінової політики тощо.

Макросередовище — створює загальні умови діяльності підпри-ємства. Обмежуючи або розширюючи сфери його впливу. Макро-

середовище охоплює матеріально-технічні й економічні умови, су-спільні відносини та інститути й інші чинники, що впливають на підприємства і їх мікросередовище опосередковано. Основними компонентами макросередовища є становище держави і території, де розташовані підприємства. При цьому розрізняють довкілля природне, демографічне, науково-технічне, економічне, екологічне, політичне та міжнародне. Підприємства, навіть великі, практично не мають зворотного впливу на макросередовище.

В ринковому середовищі постійно відбуваються процеси, які ві-дкривають нові сприятливі умови для підприємства, або, навпаки, створюють додаткові труднощі. Досліджуючи зовнішній потенціал підприємства досить важливим є визначення ринкових можливос-тей та загроз.

Можливості розглядаються як позитивні чинники зовнішнього середовища, які підприємство може використати для зміцнення своєї позиції. Цим самим потенціал підприємства може значно збі-льшитись (ситуація «а»).

Загрози зовнішнього середовища можуть значно зменшувати потенціал підприємства. При досить несприятливих умовах ринко-вого середовища та при слабкій реакції керівництва (або ж відсут-ності її) може скластись така ситуація, коли загальний потенціал підприємства буде меншим ніж його внутрішній потенціал (ситуа-ція «б»).

Щоб уникнути впливу таких факторів та попередити зменшення потенціалу підприємства одним із першочергових завдань стратегі-чного управління має стати:

—постійний моніторинг ринкового середовища та аналіз його компонентів;

—пошук «критичних точок» у функціонуванні підприємств і відповідно агрегування системи заходів швидкого реагування на динамічні зміни в ньому.

Важливим моментом має стати оцінка ринкових загроз та зов-нішніх можливостей стратегічними засобами «раннього виявлення та попередження» наскільки ефективно підприємство зможе відре-агувати на можливості та загрози зовнішнього середовища зале-жить саме від його внутрішнього потенціалу.

Згідно з чинним законодавством України існує два основних типи об’єднань підприємств: інституціональних та добровільні.

Діяльність інституціальних об'єднань започатковується в дире-ктивному порядку міністерствами та Кабінетом Міністрів України. Серед них розрізняють науково-виробничі, науково-технічні об’є-днання і такі, що належать до агропромислового комплексу, будів-ництва та житлово-комунального господарств.

Найпростіші форми договірного об’єднання підприємств в Україні:

—асоціація — найпростіша форма договірного об’єднання під-приємств з метою постійної координації підприємницької діяльно-сті. Як правило, асоціація є юридичною особою, що не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність її учасників;

—корпорація — акціонерна форма власності, що передбачає колективне володіння власністю, концентрацію функцій управлін-ня підприємствами в руках професійних менеджерів, тобто об’єднання на основі інтеграції їх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів з делегуванням окремих повноважень у централізований орган управління;

—консорціум — тимчасове статутне об’єднання промислового та банківського капіталу для реалізації певної спільної мети — під-приємницької ідеї, інвестиційного пр’екту тощо;

—концерн — форма статутних обєднань підприємств, для якої характерна єдність власності й контролю, найчастіше з викорис-танням принципу диверсифікації виробництва, коли концерн інтег-рує підп’иємства різних галузей народного господарства. Після та-кого обєднання підприємства втрачають господарську само-стійність;

—холдинг— організаційна форма об’єднання капіталів, товари-ство, яке безпосередньо не займається виробничою діяльністю, a використовує власні кошти для придбання контрольних пакетів ак-цій інших підприємств. Об’єднанні в холдинг суб’єкти мають юри-дичну і господарську самостійність, але основні питання їх діяль-ності вирішує холдингова фі’ма;

—фінансова група— обєднання юридично та економічно са-мостійних підприємств різних галузей народного господарства. Фі-нансову групу очолює один або кілька банків, які розпоряджаються капіталом підприємств, що входять в неї, і координує всі сфери ді-яльності цих підприємств.

Кожна з наведених форм об’єднань має певні переваги і недолі-ки й може утворюватися або зникати залежно від умов внутрішньо-го та зовнішнього середовища.

Проблеми, що виникають при здійсненні господарської діяль-ності підприємств в Україні, регулюються такими основними зако-нами України:

—        «Про підприємства в Україні» від 7 березня 1991 p.;

—        «Про підприємство» від 7 лютого 1991 p.;

—        «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991р.;

—        «Про власність» від 7 лютого 1991 p.;

—        «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 p.;

—        «Про систему оподаткування» від 25 червня 1991 p.;

—        «Про приватизацію майна державних підприємств» від 4 бе-резня 1992 р.

У Законі України «Про підприємства в Україні», дається ви-значення поняття «підприємство: це «самостійний господарюю-чий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійс-нює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання прибутку (доходу)». Підприємство вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації.

Юридично-правові форми підприємств регламентуються дер-жавою, законодавством країни. Зберігаючи організаційно-правову форму підприємство з урахуванням історичних стереотипів і тра-дицій, передбачає функціонування таких типів підприємств відпо-відно до таких форм власності:

—приватне підприємство засноване на власності фізичної особи;

—колективне підприємство засноване на власності трудового колективу підприємства;

—господарське товариство, підприємство засноване на влас-ності об’єднання громадян;

—комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади;

—державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.

Підприємство створюється згідно з рішенням власника (власни-ків) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-засновника, організації або за рішенням трудового колективу, у ви-падках і порядку, передбаченому Законом України «Про підприєм-ства в Україні» та іншими законами України. Воно може бути створене в наслідок примусового поділу іншого підприємства від-повідно до антимонопольного законодавства України, а також в на-слідок виділення із складу діючого підприємства (організації) од-ного або кількох структурних підрозділів, на базі структурної одиниці діючих об’єднань за рішенням їх трудових колективів, як-що на це є згода власника чи уповноваженого ним органу.

Підприємство має самостійний баланс, поточні рахунки в уста-новах банків, печатку зі своїм найменуванням, а промислове підп-риємство –товарний знак. Воно має право здійснювати будь-які ви-ди господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим стату-том підприємства. У його компетенції створення філій, представ-ництв, відділень та інших відособлених підрозділів. Деякими вида-

ми діяльності підприємство може займатися тільки на підставі осо-бливого дозволу (ліцензії).

Підприємство не може мати у своєму складі інших юридичних осіб.

Джерелами формування майна підприємства є:

—грошові та матеріальні внески засновників;

—кредити банків та інших кредиторів;

—доходи від реалізації продукції, інших видів господарської діяльності;

—доходи від цінних паперів;

—безоплатні або благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств і громадян;

—інші джерела, не заборонені законодавством України.

Підприємства мають право на добровільних засадах об'єдну-вати свою виробничу, наукову, комерційну, та інші види діяльнос-ті, якщо не суперечить антимонопольному законодавству України, в асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.

На підприємствах відбувається поєднання працівників із засо-бами виробництва, при чому від характеру такого поєднання знач-ною мірою залежить тип підприємств. Відносини власності функ-ціонують з приводу привласнення сконцентрованих на підпри-ємстві об’єктів власності та розподілу створеного працівниками необхідного і додаткового продукту. Суб'єкти відносин власнос-ті — само підприємство як юридична особа, його працівники.

Кожне підприємство вступає у відносини власності:

—з іншим підприємством, купуючи засоби виробництва, пред-мети праці та наданні й отриманні послуг;

—з банками, отримуючи кредити й сплачуючи відсотки за них;

—з державою, сплачуючи податки до бюджету та ін.

На підприємстві відбувається одиничний поділ праці. Залежно від технологічного процесу виробництва, розмірів підприємства на ньому виділяють основний і допоміжні цехи, дільниці, різні служ-би, відділи. Одиничний поділ праці між працівниками здійснюється за професіями, спеціальностями та ін. Підприємство вступає у від-носини кооперації, спеціалізації, комбінування з іншими підприєм-ствами і є важливою ланкою техніко-економічних відносин. Так пі-дприємства України у колишньому СРСР мали постійні господарські зв'язки з 33 тис. підприємств інших республік.

Як ми уже з'ясовували, на підприємствах відбувається поєднан-ня працівників із засобами виробництва, від характеру такого по-єднання залежить тип підприємства. Якщо, наприклад, засоби ви-робництва належать  окремому власнику,  або групі власників  і

працівники наймаються на умовах продажу робочої сили за певну заробітну плату, це підприємства капіталістичні. Якщо засоби ви-робництва викуплені працівниками (наприклад, на 11 тис. фірм США), то воно стає колективним трудовим підприємством. Таким чином, основним критерієм розмежування підприємств є тип влас-ності.

За цим критерієм в Україні виділяють такі основні види підпри-ємств:

Державні — засновані на державній формі власності, яка в свою чергу поділяється на загальнодержавну та комунальну. Тому виді-ляють загальнодержавні та комунальні підприємства.

Колективні — засновані на власності трудового колективу. Роз-різняють колективні трудові підприємства, кооперативні, підпри-ємства громадських організацій.

Приватнокапіталістичні — засновані на власності окремої особи (капіталіста), що наймає робочу силу.

Колективні капіталістичні — засновані на власності кількох власників капіталу, що наймають робочу силу.

Сімейні — засновані на праці однієї сім’ї.

Індивідуальні — засновані на приватні власності фізичної особи та и особистій праці.

Спільні (або змішанї) — засновані на поєднанні різних форм власності, у тому числі із залученням іноземного капіталу.

Орендні підприємства

У західній економічній літературі за критерієм власності виді-ляють лише приватні та державні (або публічні) підприємства.

Існують також інші критерії розмежування підприємств. Так, за наявністю влади на ринку вони поділяються на: конкурентні, олі-гопольні і монопольні.

За характером економічної діяльності — на виробничі, торгове-льні, фінансово-кредитні, посередницькі, науково-виробничі об’є-днання тощо.

За сферою діяльності розрізняють місцеві, регіональні, націона-льні, міжнародні підприємства.

За кількісними показниками їх поділяють на малі, середні й ве-ликі.

В усіх розвинутих країнах світу кількісно переважають малі пі-дприємства. У різних країнах до них відносять підприємства не од-накові за величиною. Так, у США — це підприємства, де зайнято до 500 працівників. В Україні — у промисловості і будівництві — до 200, а в інших галузях сфери матеріального виробництва — до 50 працівників. Із приблизно 18 млн підприємств у США до кате-горії дрібних належить 15 млн, а їхня частка в доходах становить

близько 80 %. В Україні на початку 90-х років малих підприємств було приблизно 45 % від загальної чисельності, але вони виробляли менше 10 % валової продукції. У 2000 році на малі підприємства припадало 10 % сукупних доходів. В Англії приблизно 90 % фірм — малі, в Італії з 800 тис. промислових підприємств — 99 % малі і середні.

Особливого розвитку набули малі підприємства з початком роз-гортання НТР, яка посилює процес спеціалізації, кооперування ви-робництва, формує великий попит на вузькоспеціалізовану продук-цію. Малі підприємства є мобільнішими в управлінні, пере-орієнтації на випуск нових товарів і послуг, у створенні нових зразків продукції тощо. Але вони мають і недоліки: в них переваж-но нижча продуктивність праці, і вони змушені підвищувати інтен-сивність праці за рахунок використання сімейної праці, подовжен-ня робочого дня тощо.

Чим відрізняються поняття фірма і підприємство? У вузькому розумінні фірма — це ім'я, під яким юридично повноправний підп-риємець (одноособовий чи колективний) веде свою справу. У ши-рокому розумінні фірма— це основна господарська одиниця су-часної економіки ринкового типу, яка зареєстрована у відповідній юридичній формі.

Інколи поняття «фірма» ототожнюється з поняттям «підприємст-во», тому слід мати на увазі, що під підприємством розуміється структурна основа підприємницької діяльності. Усі підприємства — виробничі і комерційні, побутові і транспортні, наукові і дослідні, кредитні і консультаційні — функціонують у вигляді фірм або у їх складі. Підприємство само по собі не є юридичною особою, відпові-дальність за його діяльність несе фірма, до складу якої воно входить.

Сьогодні в країнах з розвинутим ринковим господарством діє декілька мільйонів фірм. Вони класифікуються за рядом ознак: ви-дом господарської діяльності, формами власності, кількісним кри-терієм, національною належністю капіталу і контролю, з точки зору галузевої сфери і територіально-національних масштабів, а також за організаційно-правовою формою.

Значного розвитку за останні два десятиріччя у передових краї-нах світу набув венчурний (ризиковий) капітал — якісно новий за-сіб фінансування (інвестування) ризикованого підприємства, яке працює над втіленням у виробництво певної ідеї або проекту. Ризи-ковані підприємства не повертають вкладені у них інвестором кош-ти і не виплачують проценти на них. Зате інвестор отримує права на всі запатентовані і незапатентовані «ноу-хау» інновації і заснов-ницький прибуток від ризикованих підприємств у тому випадку, коли вони добиваються успіху.

Більшість фірм венчурного капіталу існує у формі товариств з обмеженою відповідальністю. їхньою метою є отримання від різ-них фінансових інститутів коштів для створення ризикованих підп-риємств. Такі фірми створюються безпосередньо підприємцями, менеджерами, бізнесменами. Вони можуть бути окремими відді-леннями (філіями) крупних компаній і фінансових груп. Венчурне фінансування стимулює розвиток науково-технічного прогресу, сприяє прискоренню впровадження новітніх досягнень науки у ви-робництво.

Новою сферою підприємницької діяльності у розвинутих краї-нах є лізинг. Це модифікована форма ’овгострокової оренди засобів виробництва, яка ґрунтується на розєднанні права власності і пе-редбачає відокремлення володіння майном від його використання.

Лізинг (англ. leasing — оренда) — це передача майна у тимчасо-ве користування з виплатою спожитої частини його вартості, пос-луг орендодавця і певного процента. Його мета — розширення збу-ту устаткування за умов дострокового фінансування. Суб’єктами лізингової угоди є підприємства-виробники, лізингові фірми (орен-додавці) і підприємства-орендарі. Лізингова фірма купує необхідне устаткування і надає його в оренду за відповідну плату. Ці угоди укладаються на термін від 3 до 20 років на рухоме майно і до 50 років на нерухоме майно. Орендар має не право володіння, а право користування. Лізингові фірми створюються переважно банками або іншими фінансовими установами на пайовій або акціонерній основі.

Усі фірми функціонують в певних організаційно-правових формах, які передбачені законодавством ринкових країн. Які ж ці форми?

Насамперед, це одноосібні підприємства. Індивідуальними під-приємцями визнаються громадяни, що здійснюють господарські операції і укладають комерційні угоди від свого імені. Для органі-зації фірми не вимагається оформлення якихось установчих доку-ментів, достатньо одержати дозвіл (патент) на здійснення госпо-дарських операцій і занести фірму до державного реєстру. Індивідуальний підприємець несе повну відповідальність усім сво-їм майном по справах фірми, до якої можуть входити одне або кі-лька підприємств (виробничих, т’рговельних тощо). Така фірма одержує назву, в якій вказується імя та прізвище власника.

Основні об’єкти одноосібних фірм — магазини, ремонтні майс-терні, підприємства побутового обслуговування та громадського харчування, тобто дрібні і найдрібніші підприємства. Тут задіяні невеликі капітали, їх можливості дуже обмежені. Тому приватний бізнес, шукаючи засоби для розширення діяльності, утворює різно-манітні спілки, партнерства і товариства. У першому випадку пі-

дприємці, об'єднавши капітали, безпосередньо беруть участь в дія-льності фірми і несуть необмежену відповідальність (усім своїм майном) за и зобов'язання. До об'єднань цього типу відносять так зване повне товариство (партнерство). У другому випадку підприє-мці об'єднують лише свої капітали, а не діяльність і відповідають за зобов'язаннями фірми лише своєю часткою капіталу. Таке об-меження дозволяє заздалегідь визначити розміри підприємницько-го ризику і створює сприятливі можливості для залучення в об’єднання великої кількості осіб. До таких об'єднань відносять товариства з обмеженою відповідальністю і акціонерні товариства.

Товариство з обмеженою відповідальністю (англ. limited — об-межений) — є юридичною особою і тому несе відповідальність по своїх зобов'язаннях усім майном, на відміну від його членів, які мають обмежену відповідальність (у межах свого паю). Товариство утворюється на основі статуту, у якому визначається найменуван-ня, місцезнаходження і напрям діяльності підприємства, величина статутного капіталу і частка кожного члена. Капітал товариства створюється вкладами учасників, що дає право голосу на загальних зборах товариства і право одержання частини прибутку відповідно внесеного паю. Дане товариство — об’єднання закритого типу і не має права випускати цінні папери і оголошувати підписку на них.

Акціонерне товариство (лат. actio —розпорядження, дозвіл; фр. action — цінний папір) — господарське товариство, юридична особа, основна форма організації великих та частини середніх підприємств, капітал яких формується від продажу акцій та цінних паперів.

Залежно від способу розповсюдження акцій розрізняють відк-риті і закриті акціонерні товариства. Відкриті — типові для сучас-ної економіки і характеризуються тим, що їх акції вільно прода-ються і купуються. Закриті товариства свої акції розподіляють між учасниками, акції не поступають у вільний продаж.

За своїм правовим становищем, принципами організації і функ-ціонування акціонерні товариства в порівнянні з іншими формами підприємництва мають ряд особливостей:

—        це спільне підприємство, діяльність якого ґрунтується на принципі обмеженої відповідальності;

—        права акціонерів поділяються на майнові (право на отриман-ня дивідендів, а також частини майна при ліквідації товариства) і особисті (право голосу на зборах і участь в управлінні);

—        це найстійкіша форма об’єднання капіталів, адже вибуття одного з учасників (через продаж акцій) не веде до його ліквідації;

—        товариство має значні фінансові можливості — власний капі-тал (від реалізації акцій) і додатковий капітал (від продажу обліга-цій і додаткової емісії акцій);

—        вищий орган управління — загальні збори акціонерів, а по-точними справами керує обране зборами правління або рада дирек-торів, контролюють діяльність товариства власники найбільшої кі-лькості акцій (контрольного пакету акцій), адже голоси на зборах розподіляються за кількістю акцій;

—        діяльність товариства підлягає публічній звітності, кварталь-ні і річні звіти публікуються в пресі.

Акціонерна форма є основою організації великого і надвеликого виробництва, и можливості практично безмежні. Акціонерна форма має універсальне застосування. Зокрема, акціонерами промислової фірми можуть бути громадяни, фірми будь-якої сфери економіки, організації, держави. Це дозволяє об'єднати різноманітні підприєм-ства у величезні господарські комплекси. На основі перехресного чи ланцюгового володіння акціями утворюється гнучка система ви-робничо-господарських зв'язків між корпораціями, завдяки чому можливі практично будь-які варіанти комбінування і диверсифіка-ції виробництва і обміну.

Окрім названих існують і інші форми підприємств — коопера-тиви, колективні і орендні підприємства. Проте існуюче законо-давство дозволяє розглядати їх як форми партнерств, тобто повних товариств.

Поряд із приватним сектором, до якого входять індивідуальні і колективні фірми, в ринковій економіці існують і державні підпри-ємства, які випускають товари і послуги, необхідні для розвитку національної економіки. Такі підприємства функціонують на поєд-нанні комерційних і некомерційних засад. Державні підприємства розрізняються за цілями і характером діяльності, способами керів-ництва і контролю з боку держави, характером фінансових і майно-вих відносин з нею і грошовим ринком, за ступенем їх господарсь-кої самостійності. Ці підприємства можна розділити на три групи:

1)         бюджетні (відомчі) підприємства;

2)         громадські (публічні) корпорації;

3)         змішані акціонерні товариства.

Бюджетні (відомчі) підприємства не мають ні господарської, ні юридичної самостійності. Вони входять до системи державного адміністративного управління і безпосередньо підпорядковуються відповідним державним органам (міністерствам, відомствам, міс-цевій адміністрацп). Усі їх доходи і витрати проходять через дер-жавний бюджет. їх частка невелика, як правило, не перевищує 1— 2 % від загальної кількості підприємств різних країн (це служби зв'язку, верфі, арсенали тощо).

Найбільш поширеною формою державних підприємств є гро-мадська (публічна) корпорація. Це — акціонерні товариства, всі ак-

ції яких належать державі. Такі фірми мають свій власний капітал (за рахунок державних фондів чи акціонерного капіталу і капіталі-зованого прибутку). їх діяльність здійснюється на комерційній ос-нові, однак вони звітують перед державними органами.

Публічна корпорація перетворюється у змішане акціонерне то-вариство шляхом продажу частини акцій приватному капіталові. Змішані компанії є юридично самостійними фірмами, їх правовий статус нічим не відрізняється від статусу інших корпорацій.

Таким чином сучасне ринкове господарство демонструє розмаї-ття видів і організаційних форм підприємств. Вибір конкретної фо-рми, виду господарської діяльності, її масштабів залежить від кон-кретних підприємців, які є ключовими фігурами ринкової еконо-міки.

Проміжне становище між вказаними об’єднанням займають так звані командитні товариства (фр. commandite — «спілка no вірі»), які поєднують риси партнерства і товариства.

Повне товариство є найпростішою формою об'єднання капіта-лів. Це спілка двох або більше осіб з метою спільного ведення гос-подарської діяльності. Його членами можуть бути як громадяни, так і юридичні особи (фірми, організації, установи тощо). Саме ж партнерство не є юридичною особою. Майно спілки — спільна власність учасників. Воно формується внесенням вкладів або паїв будь-якими за розмірами і видом (грошові чи матеріальні цінності). Учасники спілки поділяють прибуток пропорційно частці кожного у майні.

Основою створення повного товариства є договір учасників, у якому визначаються сфера і строк дії, розмір і вид паю, форма уча-сті кожного тощо. Таке партнерство має найменування, у якому обов'язково вказується ім'я і прізвище одного з учасників. Члени спілки несуть повну і солідарну відповідальність за її зобо-в'язаннями, яка поширюється і на їх майно. Якщо один з учасників виходить із спілки, вона ліквідовується. Ті учасники, що залиши-лись, щоб утворити нову спілку, повинні укладати новий договір. Усе це значно обмежує розміри і можливості повного товариства. Такі спілки — це, як правило, дрібні фірми, що діють у торгово-посередницькій сфері.

У командитному товаристві є дійсні члени і вкладники. Перші («повні» партнери) за своїми правами нічим не відрізняються від учасників повного товариства і теж несуть необмежену відповідаль-ність усім своїм майном за зобов'язаннями спілки. Що ж стосується вкладників (або «сплячих» партнерів), то їх відповідальність — лише в межах власного вкладу (паю). Різна відповідальність визначає і рі-зні права партнерів. Лише дійсні члени приймають рішення і управ-

ляють товариством, одержують більшу частину прибутків. Вкладни-ки не мають права голосу і лише одержують процент від прибутку, виходячи з величини особистого вкладу. Командитне товариство може складатися як мінімум з одного члена і одного вкладника. Дій-сним членом може бути і юридична особа. Саме командитне товари-ство теж є юридичною особою.

В цілому партнерства у будь-якій формі (правовій) мають сенс лише тоді, коли для організації підприємницької діяльності не пот-рібен значний первісний капітал. Це відкриває сприятливі перспек-тиви для торгово-посередницьких та інших комерційних структур, a у виробничій сфері партнерства застосовуються мало. Тут пере-важно діють об'єднання у формі товариства.

Акціонерне товариство є формою об'єднання капіталів для здій-снення спільної господарської діяльності шляхом випуску цінних паперів — акцій. Такі об'єднання називають корпораціями (лат. corporatio — об 'єднання).

Корпорація — це високий динамізм, гнучкість, здатність збіль-шувати виробництво до величезних розмірів, впроваджувати «ноу-хау», бути конкурентоспроможними. Корпорації займають панівне місце в світовій економіці. Так, у США у 80-х роках нараховувало-ся 15 млн підприємств, серед яких корпорацій було 3 млн (20 %). На них припадало 90 % валового доходу країни.

У перші десятиріччя XX ст. переважала централізація капіталів на основі горизонтальної інтеграції в межах однієї галузі.

Горизонтальна інтеграція — об'єднання підприємств, налаго-дження тісної взаємодії між ними «по горизонталі» з урахуванням спільної діяльності підприємств, які випускають однорідну проду-кцію і використовують подібні технології.

Це різновид централізації виробництва і капіталу, що є єдиним із способів утворення монополій (гр. monos — один, роіео — про-даю). Від інших різновидів централізації (вертикального і конгло-меративного злиття) горизонтальне злиття відрізняється тим, що об'єднуються підприємства однотипні, тобто конкуруючі. Внаслі-док такого злиття виробництво і ринок товару певного виду моно-полізуються. Основними формами галузевої горизонтальної інтег-рації капіталів, виробництва і обміну виступали картелі, синдикати і трести.

Картель — угода між самостійними фірмами однієї галузі про обсяг виробництва, ціни на товари, умови найму робочої сили, об-мін партнерами, розмежування ринків збуту, квоту кожного учас-ника в загальному обсязі виробництва.

Синдикат — більш висока ступінь галузевої інтеграції перева-жно комерційної діяльності. Він є формою об'єднання підприємств

однієї галузі, мета якого — усунення конкуренції між учасниками в сфері збуту і закупівлі сировини шляхом встановлення контролю над ринком однорідної масової продукції. Відмінність синдикату від картелі — концентрація збуту продукції.

Трест — вища форма галузевої виробничо-комерційної інтегра-ції. Він є формою об’єднання підприємств, в результаті якого вони втрачають юридичну, виробничу і комерційну самостійність.

У країнах з соціально розвинутою ринковою економікою розро-блена система заходів, спрямованих на обмеження негативних еко-номічних і соціальних тенденцій, що їх породжує монополія. Так, антимонопольне законодавство передбачає контроль держави за процесом злиття, який є диференційованим залежно від типу злит-тя. Оскільки горизонтальне злиття знищує конкуренцію в певній галузі, то їм приділяється особлива увага.

Картелі, синдикати, трести можуть здобути монопольну владу, що порушує ринковий механізм і конкуренцію. Тому їх функціону-вання обмежується державним антимонопольним законодавством або навіть їх заснування забороняється законом.

У США, наприклад, встановлюється запобіжна межа розвит-ку — 15-відсоткова частка сукупних продаж на ринку даного това-ру. її перевищення карається в судовому порядку.

Тому з 20-х років у США та інших країнах переважаючою фор-мою стала вертикальна інтеграція або комбінування.

’е об’єднання в рамках однієї корпорації послідовних, взаємо-повязаних виробництв різних галузей, це організація виробництва в рамках єдиного технологічного процесу (від добування сировини до випуску готової продукції і післяпродажного обслуговування споживачів).

Ця форма інтеграції практично охоплює всі галузі сучасного виробництва. Нині в ринкових країнах серед лідерів промисловості майже не залишилося одногалузевих корпорацій. Наприклад, у США кожна корпорація, що входить до числа 200 найбільших, має у своєму складі підприємства як мінімум 20 галузей, в тому числі 9 корпорацій мають підприємства 50 галузей виробництва.

Вертикальна інтеграція є частиною процесу диверсифікації (лат. diversus —різний, віддалений; facere —робити—розширення номенклатури, продукції, гцо п виробляють окремі фірми та об 'єднання) — це проникнення капіталу даної корпорації в галузі, які безпосередньо не пов’язані з основною сферою їх діяльності.

Диверсифікація створює сприятливі умови для переливу капіта-лу з малорентабельних галузей у більш рентабельні. На базі дивер-сифікації створюються багатогалузеві корпорації у формі концер-нів, конгломератів та консорціумів.

Концерн {англ. concern — фірма, підприємство) — велика кор-порація, яка об’єднує багато підприємств різних галузей економіки шляхом встановлення єдиного фінансового контролю над ними че-рез купівлю їх акцій.

Концерн створюється не шляхом підписання угоди між підпри-ємствами, а шляхом так званої «системи участі». Потужні фінан-сові групи скуповують контрольні пакети акцій інших підприємств, створюючи системи дочірніх підприємств, діяльність яких вони контролюють. Керівним органом концерну часто виступає холдин-гова компанія, яка володіє контрольним пакетом акцій різних ком-паній, що входять до концерну. Концерни стали провідною фор-мою організації сучасного промислового виробництва в ринкових країнах.

3 60-х років XX ст. в економіці розвинутих ринкових країн важ-ливе місце стали займати конгломерати (лат. conghmeratus — зіб-раний, ущільнений) — це диверсифікаційні концерни, що об'єдну-ють широке коло фірм, між якими відсутній тісний виробничий зв'язок, шляхом їх поглинання. За допомогою злиття і поглинання здійснюється перелив капіталів концернів у наукомісткі і перспек-тивні галузі.

Наприклад, автомобільний концерн «Дженерал моторс» прид-бав велику корпорацію з обслуговування автоматизованих та інфо-рмаційно-лічильних систем «Електронік, дейта системс» та одну з провідних корпорацій з виробництва електронного устаткування і засобів зв'язку— «Х'юз ейкрафт» (загальна вартість 7,5 млрд дол.). Таким чином в результаті диверсифікації відбувається реор-ганізація галузевого поділу національного господарства.

Консорціум (лат. consortium — співучасть, співтовариство) — тимчасова домовленість між кількома промисловими або фінансо-вими корпораціями про спільну реалізацію великомасштабного фі-нансового або промислового проекту.

Партнери по консорціуму повністю зберігають свою самостій-ність. Найчастіше консорціуми носять міжнародний характер. На-приклад, англо-французькі консорціуми, які були створені з метою розробки і виробництва авіалайнера «Конкорд», будівництва туне-лю під Ла-Маншем, англійсько-німецький консорціум з виробниц-тва військового літака «Торнадо» тощо.

У багатьох розвинутих країнах істотне значення надається ство-ренню підприємств оптимальних розмірів — таких, що забезпечу-ють найсприятливіші умови для використання науки і техніки за мінімальних витрат і виготовляють високоякісну продукцію. Кож-не підприємство незалежно від розмірів, типів і форм власності та інших критеріїв в капіталістичні системі ставить за мету отримання

прибутку, а підприємство некапіталістичного типу— максималь-ного доходу на одного працюючого. Тому вони діють на принци-пах господарського (комерційного) розрахунку тобто самоокупнос-ті, самофінансування, самозабезпечення, матеріальної зацікавле-ності, економічної відповідальності, господарської самостійності в межах чинного законодавства.

Як відомо, до середини XX ст. промислові підприємства їх ор-ганізаційна структура будувалась на принципах замкнутого циклу виготовлення кінцевого продукту — від надходження сировини до споживання продукту. Такі підприємства мали у своїй структурі повний набір допоміжних і обслуговуючих цехів, служб, вироб-ництв: заготівельних, ремонтних, інструментальних, енергетичних, транспортних тощо. Зрозуміло, що в умовах недосконалого поділу праці, и кооперації, підприємства з такою структурою виробництва могли бути тільки великими і навіть гігантськими.

Малі підприємства мали завжди нижчу продуктивність праці через порівняно високу частку ручних робіт, нижчу їх механізацію, автоматизацію, відсутності можливості (економічно невигідно) впроваджувати передові форми організації праці тощо. В результаті малі підприємства порівняно з великими виглядали кустарними. Державна політика спрямовувалася на всіляку підтримку великого виробництва, підвищення рівня його концентрації.

3 другої половини XX ст. ситуація істотно змінилася. Під впли-вом науково-технічного і технологічного прогресу швидко еволю-ціонує організаційна структура промислових підприємств, з їх складу зникають допоміжні і обслуговуючі цехи, служби, окремі технологічні підрозділи, перетворюючись у самостійні підприємства.

Розукрупнення виробництва привело до появи невеликих за па-раметрами, але високопродуктивних за техніко-технологічними ха-рактеристиками засобів виробництва підприємств, впровадження фізико-хімічних, мікробіологічних технологій обробки сировини і матеріалів — до безперервних апаратних виробничих систем будь-яких параметрів.

В результаті поділу праці (горизонтального та вертикального) підвищився рівень спеціалізації і кооперації праці. Тому суттєво змінилося місце малих підприємств у структурі суспільного вироб-ництва. Враховуючи, що техніко-технологічна база малих підпри-ємств стала однопорядковою з великими, з'явилися об'єктивні умови для поєднання переваг малого і великого виробництва в єди-ному суспільно організованому виробничому циклі.

Змінилася і парадигма концентрації виробництва. Сьогодні під концентрацією виробництва розуміють уже не зосередження його на найбільших підприємствах, а на підприємствах оптимального

розміру. В сучасних умовах оптимальними за розмірами можуть бути як великі, так і малі підприємства.

Змінилося у суспільстві і ставлення до малих підприємств, ма-лого підприємництва, тому виникає нагальна потреба у державній підтримці малого бізнесу.

В результаті стрімкого розвитку продуктивних сил в сучасних умовах малі підприємства перетворилися з примітивних, напівкус-тарних у спеціалізовані високотехнологічні виробництва, в бага-тьох випадках— у доповнення до великих підприємств і фірм. Ефективність діяльності малих підприємств у цьому разі не посту-пається великим. При цьому збільшення кількості малих підпри-ємств при певних умовах не веде до зниження концентрації суспі-льного виробництва, через те, що вони «вмонтовані» в загальне кооперування і комбінування суспільного виробництва.

Існують численні сфери діяльності, де малі підприємства є не-обхідним доповненням до великих. Вони виконують невигідні для великих підприємств функції. Така найважливіша умова економіч-ної ефективності великих підприємств, як їх спеціалізація, достат-ньо повно виконується там, де малі підприємства виступають аген-тами великого виробництва. Більш того, раціональна організація великих підприємств, особливо спеціалізація, ускладнюється якщо якась певна частина їхньої роботи не перекладається на малі підп-риємства.

Таким чином малі підприємства з короткими термінами ство-рення відіграють сьогодні незамінну роль у народному господарст-ві. Вивільняючи великі підприємства від невластивої їм функції ви-готовлення виробів, або деталей дрібними партіями, або від безпосереднього обслуговування споживачів, вони сприяють спеці-алізації крупного виробництва.

Потрібно зазначити, що техніка малих підприємств інша, ніж великих, але це не означає, що вона застійна й архаїчна. Технічний і технологічний прогрес і тут змінив засоби виробництва.

Проте фондоозброєність праці в малих підприємствах значно нижча, ніж на великих, тобто для працевлаштування однакової кі-лькості робітників у малих підприємствах потрібно менше капіта-ловкладень, ніж на великих. Тобто зі збільшенням кількості малих підприємств в Україні можна вирішити таку складну соціальну проблему як зменшення безробіття.

Таким чином розвиток малого підприємства стає важливим елементом не тільки структурної перебудови виробничого апарату, але й підвищення рівня життя населення, його трудової активності.

Перспективи розвитку малих підприємств дуже великі. Зарубі-жний досвід переконливо свідчить, що в усіх розвинутих країнах

малі підприємства давно оформилися в самостійні структурні під-розділи малого бізнесу; вони зайняті виготовленням продукції невели-ких серій, сезонного попиту, виробляють компоненти для великих пі-дприємств. Особливо відчутна роль малого бізнесу в галузі НТП.

Невеликі науково-пошукові фірми перетворилися у важливий фактор НТП. Так у США в середині 80-х років на малий бізнес при-падало 63 % всіх зайнятих, 45 % сукупних активів, 34,9 % чистого доходу. Лише в промисловості тут функціонує близько 2 млн ма-лих підприємств. В обробній промисловості Японії діє 6,5 млн не-великих підприємств, на яких працює близько 40 млн чоловік, або понад 80 % загальної чисельності зайнятих. У країнах ЄС на малих підприємствах працює приблизно половина самодіяльного насе-лення.

Все це свідчить про те, що малий бізнес у ринковій економіці — провідний сектор, що визначає темпи економічного росту, структу-ру і якість валового національного продукту. Але справа не тільки в кількісних показниках — цей фактор по самій своїй свої суті є типово ринковими і становить основу сучасної ринкової інфра-структури. Основні переваги, характерні риси, які властиві малому бізнесу такі:

—можливість більш гнучких й оперативних рішень. У порів-нянні з великими корпораціями в малому бізнесі спрощена струк-тура прийняття управлінських рішень, це дає можливість швидко й гнучко реагувати на кон'юктурні зміни, у тому числі шляхом мане-вру капіталів при переміщенні з одного виду діяльності на інший;

—орієнтація виробників переважно на регіональний ринок. Ма-лий бізнес ідеально пристосований для вивчення побажань, пере-ваг, звичаїв, звичок й інших характеристик місцевого ринку;

—підтримка зайнятості й створення нових робочих місць. Ця проблема надзвичайно актуальна для нашої країни;

—використання допоміжних функцій стосовно великих вироб-ників. Великі фірми децентралізують виробничий процес, переда-ючи його фази малим підприємствам на основі субкооператорів;

—невеликий первісний обсяг інвестицій. У малих підприємст-вах менші строки будівництва; невеликі розміри, їм швидше й де-шевше переозброюватися, впроваджувати нову технологію й авто-матизацію виробництва, досягти оптимального сполучення машинної й ручної праці;

—економічна ефективність в малих підприємствах;

—інноваційний характер малих підприємств. Як уже зазначало-ся — виняткова роль малого бізнесу в розгортанні науково-технічної революції.

Дрібний бізнес відіграє важливу роль в економіці країни. Він:

—забезпечує необхідну мобільність в умовах ринку, створює глибоку спеціалізацію й кооперацію, без яких немислима його ви-сока ефективність;

—здатний не тільки заповнювати ніші, що утворюються в спо-живчій сфері, але й порівняно швидко окупатися;

—здатний створювати атмосферу конкуренції;

—створює те середовище й дух підприємництва, без яких рин-кова економіка неможлива.

Малі підприємства відіграють значну роль у технологічних но-вовведеннях. Відношення нововведень до витрат на наукові дослі-дження й розробки малих підприємств в 3—4 рази вище, ніж у ве-ликих.

Отже, малі підприємства істотно впливають на структуру ринку й розширення ринкових відносин насамперед у результаті зміни кі-лькості суб'єктів ринку, підвищення кваліфікації й ступеня прилу-чення усе більш широких верств населення до системи підприєм-ництва й ділового адміністрування.

В той же час розвиток спеціалізації й кооперації втягує дрібних підприємців у сферу впливу великих об'єднань. Фактично вони губ-лять свою незалежність і перетворюються в окремі ланки більших монополій, хоча офіційна статистика враховує їх як самостійні оди-ниці. Великі підприємства залучають вузькоспеціалізовані малі підп-риємства, що роблять для них окремі деталі й вузли. Навколо моно-полій, особливо в галузях машинобудування, електронної промисло-вості, групуються по кілька десятків і тисяч дрібних підприємств, які користуються фінансовою й технічною допомогою монополій.

В останні роки в багатьох ринкових країнах посилилася тенден-ція до об'єднань дрібних підприємств на основі спеціалізації й коо-перації виробництва у великі галузеві структури, які зараз роблять більші обсяги різноманітної продукції, у тому числі високого тех-нічного й технологічного рівня, і досить успішно конкурують на ринках з великими компаніями й монополіями.

Важливість малих підприємств ще й у тому, що, ведучи запеклу конкурентну боротьбу за виживання, вони змушені постійно розви-ватися й адаптуватися до поточних умов ринку, адже, щоб існува-ти, треба доставати кошти для існування, а значить бути краще ін-ших, щоб прибуток діставався саме їм.

Діяльність малих підприємств у менш розвинених районах за-хідноєвропейських країн — це основа їх соціального й економічно-го життя й вирішальна передумова їх господарського розвитку.

Західна економічна наука поглиблено вивчає мале підприємни-цтво уже не одно десятиліття. Вітчизняні економісти тільки розпо-чали дослідження цього явища в добу незалежності України. Вони

дослідили, що сплеск появи малих підприємств в Україні припадає на 1992—1993 pp., коли темпи зростання досягли 148,5 %. У 1994, 1995 і 1996 pp. спостерігалося деяке уповільнення темпів, вони склали 106,4 %, 114,7 % та 101, % відповідно. Одним з найвищих за усю історію малого бізнесу в країні були темпи зростання у 1997 році— 146 %. На початок 2001 року в країні налічувалося 217,9 тис. малих підприємств, в порівнянні з 2000 роком їх кіль-кість збільшилась на 10,6 %.

У суспільному житті взагалі не існує або виключно негативних, або виключно позитивних явищ. Кожне з них виявляє свої риси пе-реважно негативні або переважно позитивні в конкретних умовах. Однобічний підхід до оцінки переваг великих підприємств привів у свій час до гігантоманії, так само безумовне ствердження переваг малого підприємства перед великим до абсурду може призвести до іншої крайності — деіндустріалізації суспільного виробництва.

Висококонцентроване суспільне виробництво завжди було і за-лишається науково-технічною й організаційною базою для величе-зної кількості малих підприємств. Лише за наявності великих і над-великих підприємств, фірм, об'єднань різних типів створюються організаційні і економічні умови для поглиблення суспільного по-ділу праці.

Поділ праці — це процес, при якому різні види обробки продук-тів відокремлюються один від одного, створюючи все нові вироб-ництва й галузі.

Поділ праці є соціально-історичним процесом. Він перебуває у постійному русі, безперервно змінюється, що відбиває певний рі-вень розвитку продуктивних сил і не обмежується мікроекономіч-ними явищами — в межах одного підприємства. Це певна система суспільної праці, яка складається у результаті якісної диференціації трудової діяльності в процесі розвитку суспільства.

Поділ праці є причиною виникнення товарного виробництва. Розвиток поділу праці поглиблює товарний обмін, стає важливим процесом розвитку ринкової економіки.

Розрізняють дві форми поділу праці: горизонтальну та вертикальну.

Горизонтальна — це поділ праці через поділ трудових операцій на окремі завдання. Результатом горизонтального поділу праці є формування підрозділів трансформаційного процесу. Він став ос-новою розвитку сучасного виробництва товарів і послуг і як прави-ло визначає організаційну структуру підприємства, можливості йо-го ефективної організації.

Поділ великого обсягу праці на велику кількість невеликих спе-ціалізованих завдань дає можливість організації виробляти більше продукції, ніж коли велика кількість робітників працює самостійно.

Розподіливши роботу з виготовленням та подаванням їжі клієнтам 12 працівниками, як це робиться у «Мак Дональдса», обслуговуєть-ся в сотні разів більше людей за день, ніж у традиційних маленьких ресторанчиках з одним кухарем та кількома офіціантами.

У дуже малих організаціях (підприємствах) горизонтальний по-діл праці не можна досить чітко встановити. Власники, які є водно-час і управляючими маленьких ресторанів, можуть по черзі то го-тувати їжу, то обслуговувати відвідувачів.

Але більшість підприємств має такий горизонтальний поділ праці, що можна прослідкувати функції та мету діяльності кожної ланки виробництва. Класичним зразком горизонтального поділу праці є розподіл праці на виробничих підприємствах. Наприклад, це виробництво, маркетинг та фінанси. Вони є основними видами діяльності, які повинні бути успішно виконаними для того, щоб фі-рма досягла поставленої мети.

Складні організації здійснюють чіткий горизонтальний поділ праці за рахунок утворення підрозділів, які виконують специфічні конкретні завдання та досягають конкретних специфічних цілей. Такі підрозділи часто називають відділеннями чи службами, але іс-нують і інші назви. Як і вся організація, частиною якої є підрозділи, останні репрезентують групи людей, діяльність яких свідомо коор-динується для досягнення загальної мети.

Оскільки роботу на підприємстві поділено між підрозділами та окремими виконавцями, хтось повинен координувати їхні дії, щоб досягти загальної мети.

Тому об’єктивно виникає потреба у відокремлені управлінської праці від виконавчої. Отже, необхідність управління зв’язана з процесами поділу праці на підприємстві.

Управління, яке в (широкому розумінні) є діяльністю, спрямо-ваною на координацію роботи інших людей (трудових колективів), також є складною системою. Диференціація та координація управ-лінської праці, формування рівнів управління здійснюється за до-помогою вертикального поділу праці.

Вертикальний поділ праці приводить до формування рівнів ке-рівництва по вертикалі. Більшість організацій має три рівні керів-ництва: верхній, середній і нижній. Керівники кожного рівня вико-нують однакові функції. Різниця лише в тому, якого значення вони надають тій чи іншій функції. Керівники верхнього рівня приділя-ють плануванню та організації більше часу, ніж керівники нижчих рівнів.

Керівники верхнього рівня середніх і великих організацій конце-нтрують увагу на плануванні майбутнього, постановці мети, визна-ченні курсу дій, правил і процедур їх виконання. Вони відповіда-

ють за процвітання організації і тому повинні планувати, спрямо-вувати та контролювати її діяльність.

До працівників (керівників) вищої ланки відносяться: прези-дент компанії, міністр, ректор і т.д. Робота керівника вищої ком-панії є дуже відповідальною, тому що фронт роботи великий, a темп діяльності напружений. їхня робота, в основному, полягає в розумовій діяльності. Вони постійно повинні приймати управлін-ські рішення.

Керівники середньої ланки очолюють відділення та відділи. Во-ни повинні так організувати їхню роботу, щоб цілі організації були досягнуті, а и політика проводилася в життя; повинні добирати та зберігати хороших працівників. Вони відповідають за керівництво повсякденною діяльністю своїх підрозділів, контролюють роботу працівників нижчої ланки і передають оброблену інформацію для працівників та керівництва вищої ланки. На працівників середньої ланки лягає істотно велика частка відповідальності. До середньої ланки керівників належать керівники цехів, складів, начальники ВТК, завідувачі відділом, декан та ін.

Нижній рівень керівнщтва— це рівень посадових осіб, які безпосередньо керують роботою своїх підлеглих. Посади менедже-рів нижньої ланки такі: майстер, бригадир, керівник групи, агент з питань постачання, експедитор.

Менеджер нижнього рівня витрачає більшу частину свого часу на мотивацію та контроль підлеглих. На цьому рівні управління функції планування та організації менш важливі для менеджера, ніж функції контролю та мотивації.

Робітники нижчої ланки здійснюють працю та контроль за вико-нанням виробничих завдань, за використанням ресурсів (сировини, устаткування, кадрів). До молодших робітників відносяться лінійний працівник, токар швачка майстер завідувач лабораторією і т. п. Робо-та робітників нижчої ланки є найрізноманітнішою, характеризується частими переходами від одного виду діяльності до іншого.

I все-таки більшість керівників виконує всі чотири функції управління. Слід зауважити, що ясно та чітко визначати кожний з трьох рівнів керівництва неможливо.

Поділ праці є важливим чинником підвищення продуктивності праці. Історія свідчить, що людство саме тому приділяло увагу по-ділу праці, що він зумовлював значне зростання її продуктивності. Економічною формую поділу праці є спеціалізація.

Спеціалізація — це поділ старих і формування нових галузей су-спільного виробництва, а також поділ праці всередині галузі. Най-важливішими чинниками виробництва є розвиток ринкових відно-син, зростання масштабів виробництва, науково-технічний прогрес.

Підприємства різняться між собою за розмірами, сферами дія-льності, технологічними процесами тощо. Про те всі вони як сис-теми мають і певні спільні характеристики (загальні риси), з-поміж яких передовсім треба назвати функції управління — об'єктивно зумовлені загальні напрямки або сфери діяльності, сукупність яких забезпечує ефективне кооперування спільної праці.

Практична реалізація функцій управління здійснюється за до-помогою систем и методів управління. Привести в дію організова-ну систему, щоб одержати потрібний результат можна лише через вплив на неї керуючого органу чи особи. При цьому необхідні пев-ні інструменти погодженого впливу, який й забезпечує досягнення поставленої мети. Такі інструменти заведено називати методами управління.

Методи управління — це способи впливу на окремих працівни-ків і трудові колективи в цілому, які необхідні для досягнення ці-лей фірми (підприємства, організації).

Управління фірмою (підприємством, організацією) спрямоване на людей, коло їхніх інтересів, передовсім матеріальне. Тому осно-вою класифікації методів є внутрішній зміст мотивів, якими керу-ється людина у процесі виробничої чи іншої діяльності. За своїм змістом мотиви діяльності можна поділити на матеріальні, соціаль-ні та мотиви примусового характеру. Відповідно до цього розріз-няють економічні, соціально-психологічні та організаційні методи управління діяльністю підприємства.

Усі методи управління діяльністю підприємств органічно зв'язані, й використовуються не ізольовано, а комплексно. Проте провідними треба вважати саме економічні методи. Організаційні методи створюють передумови для використання економічних ме-тодів.